Передмова

У кожній країні створюється та діє власна модель державного будівництва і його цілей, організації та функціонування вищих органів влади, розмежування повноважень між ними, громадянських прав і свобод, участі громадян у державному управлінні, судового розв’язання конфліктів, територіального устрою.

Разом з тим сучасний демократичний державний устрій передбачає створення громадських об’єднань із метою захисту від небажаних дій державної влади з прийняття того чи іншого політичного, економічного або культурно-національного рішення. Сукупність таких об’єднань отримала назву громадян­ського суспільства. Воно включає велику кількість організацій, що утворюють його інституціональну інфраструктуру, становлячи важливі рамкові умови для громадянської активності населення країни.

Демократизація суспільства - складний багатогранний процес. Громадські організації - теж, вочевидь, комплексні поліфункціональні утворення. Тому і причинно-наслідковий зв’язок між цими феноменами не може бути простим. Актуальна потреба в дослідженні цієї каузальної неоднозначності і стала причиною написання запропонованої монографії.

Формування в сучасній Україні самодостатнього громадянського суспільства з розвинутими параметрами зрілої

демократичності суспільних відносин, свободи особистості, соборності, соціальної солідарності, владної зрілості і самодостатності, нарешті, державної або правової захищеності є надто складним, багатоаспектним і довготривалим процесом. Він має базуватися на усвідомленому виробленні принципово нового політичного мислення, нових норм поведінки та взаємодії громадян і її спільнот на засадах відчуття власної гідності, поваги до людей, взаємодопомоги, потягу до активізації своєї участі у вирішенні не тільки повсякденних, а й найбільш важливих стратегічних спільних проблем життєдіяльності

територіальної громади і держави.

При цьому становлення України як демократичної держави потребує забезпечення реального народовладдя, створення дієвого й ефективного механізму участі різних соціальних груп в державному управлінні, регулювання суспільних відносин за кращими зразками і досвідом країн сталої демократії.

Джерела проблеми, що покладена в основу цього дослідження, сформовані протягом довготривалого часу протистояння у бутті держави і громадянського суспільства, що складається з громадських організацій, як із клітин складається тіло людини.

Термін “громадянське суспільство” в широкому розумінні включає участь у партіях, неурядових організаціях, у громадянських ініціативах або соціальних рухах, як і співучасть в інших корисних для суспільства об’єднаннях.

Таким чином, поняття громадянського суспільства прийнято використовувати в тісному взаємозв’язку із громадянською активністю. У сучасному світі чітко простежується тенденція до активізації діяльності громадських рухів та об’єднань. Вони роблять свій внесок у державне будівництво взагалі та організацію державної влади зокрема.

Отже, проблемна ситуація полягає в тому, щоб теоретично довести роль і місце громадських організацій у прийнятті державно-управлінських рішень, що ґрун­тується на розподілі феномену влади між державою і громадянським суспільством, яке складається з багаточисельних і різно- налаштованих громадських організацій.

Наскільки важливим є дослідження влади на корпоративному рівні нас переконує Гегель, який зазначає, що: по-перше, “якщо перша база держави - сім’я, то друга - це стани. Це тому так важливо, що приватні особи, хоча й егоїстично, мають необхідність перетворюватись на інших. Отже, тут корінь, через який егоїзм пов’язаний із загальним, з державою, турботою якої має бути те, щоб цей взаємозв’язок був якісним і міцним” [446, c. 72]; по-друге, ще “до сім’ї корпорація формує другий моральний корінь держави, який ґрунтується в громадянському суспільстві” [446, c. 99]; нарешті, по-третє, “корпоративний дух, що зароджується у правоздатності особливих сфер, переходитъ сам у собі у дух державності, набуває у державі засобу збереження особистих цілей.

Головна гіпотеза дослідження полягає в тому, що громадські організації є повноправними учасниками прийняття управлінських рішень у системі саморегуляції соціального організму країни, але роблять вони це не через інструменти насильницького характеру, що апріорі притаманні державі (армія, секретні служби, комітети/ради національної безпеки, поліція/міліція, розвідка і контррозвідка, митниця (деякою мірою), тюрми, виправні заклади тощо), а завдяки впливу, що ґрунтується на механізмі смислопородження і інноваційної діяльності (наука, захисні громадські ініціативи, наприклад, екологічні, антивоєнні, ресурсозберігаючі та ін.) і одночасно виконують функцію зворотної складової механізму реалізації владних повноважень державою.

Із цього приводу Е. Дюркгейм, наприклад, писав: “Колективна діяльність завжди занадто складна, щоб її міг виразити один єдиний орган - держава. Крім того, держава занадто далеко від індивідів, вона підтримує з ними занадто поверхневі і нестійкі відношення, щоб мати можливість глибоко проникнути в індивідуальні свідомості і внутрішнім образом соціалізувати їх. Ось чому там, де воно складає єдине середовище, в якому люди можуть готуватися до практики спільного життя, вони неминуче відриваються від неї, відділяються один від одного, а разом з тим розпадається і суспільство.

Нація може підтримувати своє існування тільки в тому випадку, якщо між державою і окремими людьми впроваджується цілий ряд вторинних груп, достатньо близьких до індивідів, щоб втягнути їх у сферу своєї дії, і, таким чином, втягнути їх у загальний потік соціального життя” [117].

Тому в родовій соціальній системі існує цілий клас таких соціальних організмів, які слід назвати первинними. Вони утворюють специфічний рівень в загальній соціальній системі. На їхню долю приходиться функція підтримання процесу органоценоза в оптимальному режимі. У будь- якому випадку ми маємо справу з первинними соціальними організмами, що являють собою елементарну живу систему, здатну до самостійного існування, самовідтворення і розвитку. Такі організми є основою устрою і життєдіяльності всіх видів соціальних організмів. З них формується тканина соціального організму. Водночас вони існують і як самостійні організми, тоді ми називаємо їх найпростішими. Такими організмами є зокрема громадські організації.

У монографії ми подаємо не лише результати системного аналізу цього соціального явища і відповідаємо на запитання, що лишились без відповідей у роботах наших попередників, але й репрезентуємо абсолютно нову концепцію впливу громадських організацій на процеси демократизації суспільства. Її сутність полягає в тому, що процес демократизації суспільства шляхом залучення до державного управління громадських організацій створює оригінальний продукт - систему державно-громадського управління.