Державний бюджет, його структура та види. Бюджетний дефіцит і державний борг

Фіскальна політика є головною складовою бюджетної політики Бюджетно -податкова політика - це система дій по регулюванню потоків державних фінансів, тобто перерозподілу національного доходу через державний бюджет.

Бюджетна система країни - це сукупність бюджетів різних рівнів, які регулюються певними нормами, які сформульовані на єдиних принципах під впливом державного устрою й адміністративно-територіального поділу країни Бюджетна система може бути дворівневою (державний бюджет і місцеві бюджети) або трирівневою ( державний бюджет, місцеві бюджети, бюджети членів федерації). Бюджетна система України складається із державного бюджету й місцевих бюджетів.

Державний бюджет як економічна категорія відображає реальні економічні відносини між державою та іншими економічними суб’єктами з приводу акумуляції та використання централізованого фонду грошових ресурсів країни, що призначені для виконання функцій держави шляхом розподілу й перерозподілу ВВП.

Державний бюджет як основний фінансовий документ країни - це грошове вираження руху доходів й видатків держави за певний період, зазвичай за рік.

Виділяють три основні теорії державного бюджету:

- щоріч но збаланс ований б юджет;

- циклічно збалансований бюджет;

- теорія функціональних фінансів.

Щорічно збалансований бюджет має класичні корені з опорою на монетаризм і допускає обмежені заходи з нарощування витрат протягом року, але з обов’язковим досягненням балансу доходів і витрат на кінець року.

Циклічно збалансований бюджет відповідає позиції кейнсианства і допускає зрост ання де фіциту за ст имулюючої фіскальної політики на фазах спа ду і депресії, а також скорочення дефіциту при ст римуючий фіс кальній політиці на фазах підйом і піку.

Теорія функціональних фінансів вважає державний бюджет допоміжним інст рументом для здійснення стабілізаційної політики. При цьому досить не виходити за встановлені межі бюджетного дефіциту, який, як правило, не перевищує 3-5% ВВП (теорія економіки пропозиції).

Будь -який бюджет складається з двох частин: доходної й видаткової. Доходи державного бюджету називають фіскальними доходами Фіскальні доходи - це грошові відношення, що складаються між державою, юридичними й фізичними особами в процесі вилучення й акумуляції частини вартості ВВП у загальнодержавному фонді з метою подальшого використання для здійснення державою своїх функцій

Основними джерелами фіскальних доходів є:

- податки;

- доходи держави від власної виробничої та інших форм діяльності;

- платежі за ресурси, які у відповідності з діючим законодавством належать державі;

- соціальні й бізнесові трансферти тощо.

Податки та фіскальні збори - це обов’язкові платежі юридичних і фізичних осіб на користь державного бюджету на основі податкового законодавства країни

Податкова система держави включає:

- Державні організації (інститути), які контролюють виконання

законодавства;

- Державні організації обліку та статистики, які реєструють суб' єкти оподаткування;

- Законодавчу систему оподаткування;

- Суб’ єкти оподаткування;

- Носії оподаткування, тобто особи, які фактично сплачують податки;

- Об’єкти оподаткування, тобто величини, що є базою для обкладення (прибуток, виручка);

- Ставки оподаткування, які можуть бути:

• пропорційні, з незмінною величиною для будь-якого об’єкта оподаткування;

• прогресивні, зі зростаючою величиною в міру зростання об’єкта оподаткування;

• регресивні, зменшується величиною в міру зростання обкладення;

• нульові;

• преференційні (пільгові), з велич иною, меншою, ніж типова цифра ставки;

• номінальні, що відповідають документам;

¹ реальні, або ефективні, за вирахуванням темпів інфляції.

В економічній практиці використовують наступну класифікацію податків:

- прямі, які сплачуються безпосередньо з фіксованого обсягу оподаткування (прибутковий податок фізичних осіб, податок на прибуток);

- непрямі, що стягуються через надбавку до вихідної ціни, тобто ПДВ, акцизний збір, мито;

- загальні, які використовуються для фінансування будь -яких витрат;

- специфічні, з винятково цільовим витрачанням;

- загальнодержавні;

- місцеві (комунальні, муніципальні).

Податки виконують наступні функції:

- розподільча, передбачає перерозподіл вартості створеного ВВП між державою, юридичними й фі зичн ими особами;

- фіскальна, її сутність проявляється у централізації частини ВВП у бюджеті на суспільне споживання;

- регулююча, проявляється через вплив податків на різні сфери життєдіяльності плат ників под атків.

Співвідношення доходів і видатків бюджету дозволяє виділити три ситуації:

- Дефіцит при перевазі витрат.

- Профіцит пр и домінування доходів.

- Збалансований бюджет при рівності доходів і витрат.

Стан державного бюджету визначається за допомогою бюджетного сальдо (BS) та визначається за формулою:

BS = T - G,

де T - чисті податки; G - державні витрати.

Розрізняють три види бюджетного сальдо:

1. Фактичне, визначається за формулою: BS = Y• t- G,

де Y - реальний ВВП; t - середня податкова ставка (коефіцієнт);

Y • t - фактичні податкові надходження в бюджет; G - державні витрати;

2. Потенційне, визначається за формулою: BSp = Yp • t - G,

де Yp - потенційний ВВП; Yp • t - потенційні надходження в бюджет при повній зайнятості;

3. Циклічне, визначається за формулою: BSc = BS - BSp, що показує втрати бюджету в умовах неповної зайнятості.

Способи покриття дефіциту державного бюджету:

- Посилення оподаткування;

- Сеньораж, тобто емісія додаткових грошових ресурсів, не забезпечених товарами;

- Державні позики (внутрішні і зовнішні).

Державний борг - це сума накопичених бюджетних дефіцитів, який підрозділяються на внутрішній і зовнішній борг.

Негативні наслідки державного боргу:

- Виплата за боргами збільшує нерівність у доходах із-за однаковою навантаження на осіб з різними доходами;

- Виплата боргу провокує збільшення податкового тягаря;

- Відбувається витік потенційних капіталів;

- Виплат а поточних бор гів відбуваєть ся, в тому числі через нові позики, які збільшують попит на додаткові гроші, збільшуючи процентну ставку в країні, і ведуть до ефектів витіснення і чистого експорту.

3. Грошово -кредитна політика держави, її види. Грошовий ринок: попит на гроші, пропозиція грошей

Основними параметрами грошового ринку є грошовий попит та грошова пропозиція. Базовою категорією грошового ринка є пропозиція грошей

Грошова пропозиція M_s є монополією держави і тому прямо не залежить від процентної ставки і графічно може бути представлена вертикальною Грошова пропозиція (грошова маса) - сукупність грошових коштів, які перебувають в народному господарстві в готівковій та безготівковій формах й виконують функції грошей

прямою.

Вся сукупність грошових ресурсів групується у так звані грошові агрегати, тобто групи, які відрізняються за ступенем ліквідності, швидкості обігу, функціональній ролі.

Виділяють наступні грошові агрегати:

- гроші M0 - готівкові гроші;

- гроші Ml = M0 + поточні депозити (вклади) до запитання та розрахункові рахунки підприємств. Агрегат Ml називають грошима у широкому змісті;

- гроші M2 = Ml + строкові вклади та всі валютні депозити.

Арегат M2 представляє гроші в широкому змісті; різниця M2 - Ml називається квазігрошима, а відношення M2 до ВВП країни називається рівнем монетизації;

- гроші M3 = M2 + засоби по трастових операціях клієнтів банків;

- гроші L = M3 + короткострокові державні цінні папери;

- гроші D = L + інші низько ліквідні цінні папери

Грошова пропозиція це процес формування грошової маси, який є однією з найважливіших функцій держави, яку здійснює Національний банк, який володіє монопольним правом на первинну емісію грошей Грошова пропозиція визначається інституціональними факторами. У формуванні пропозиції грошей приймають участь три суб’єкти, а саме Центральний (Національний) банк, комерційні банки й небанківський сектор.

На грошову пропозицію впливають наступні фактори: величина грошової бази (Н), норма резервування депозитів у Центральному банку (r), співвідношення між готівкою та депозитами (d).

де СП—готівка, що знаходиться поза банківській системи

BR - банківські резерви, грошові засоби, які зберігаються на банківських рахунках і не використовуються для кредитування та складаються із двох компонентів обов’язкових резервів і надмірних резервів, тобто BR = LR + LR Обов’язкові резерви (LR) - це мінімальний розмір депозитів, які комерційні банки повинні зберігати у Центральному банку на безпроцентній основі, їх величина визначається Центральним банком за допомогою нормативів відносно депозитів за формулою:

LR = Ir ∙ D,

де Ir - норматив обов’язкового резервування; D - депозити. Надмірні резерви (ER)—це касові залишки комерційних банків або сума, яку комерційні банки залишають у себе, не використовуючи для кредитування. ER банки використовують для проведення активних операцій по наданню позик та інвестування, що фактично означає послідовний процес створення нових депозитів аж до вичерпання ER, інакше кажучи існує мультиплікативний ефект між початковим приростом депозитів ∆D0 і наступним приростом активів, тобто банк створює нові гроші. Депозитний мультиплікатор визначається за формулою:

Md = 1: rr,

де rr - загальний норматив резервів, який складається із нормативу обов’язкових резервів (Ir) і нормативу надлишкових резервів (er), який частіше за все дорівнює нулю. Таким чином, приріст грошової пропозиції доповнює загальному приросту депозитів, тобто

Δ M_s = ΔD = ΔD0 ∙ Md.

Дана формула справедлива для ситуації, коли джерелом приросту депозитів є додаткова емісія. Якщо приріст депозитів здійснюють фізичні особи, то приріст грошової пропозиції визначається за формулою:

Δ M_s = ΔD0 ∙ (Md - 1).

Нам відомо, що пропо зиція грошей включа є у себе не тільки грошову базу а й готівков і засоби, до того ж пропози ція грошей перевищує грошову базу, що пояснюєт ься тим, що банк івсь ка систе ма здійснює вт оринну емісію грошей на основі мультиплікації грошової бази Грошовий мультиплікатор пок азує, на скільки одиниць змінюєтьс я пропозиція грошей при зм іні грошової бази на одиницю, його величина визначається за формулою:

Mm = cr + 1 / cr + rr,

де cr - коефіцієнт готівки, відображує відношення готівки до суми депозитів, тобто cr = СИ: D

rr - загальний резервний норматив, зазвичай співпадає з нормативом обов’язкових резервів комерційних банків й відображує відношення банківських резервів до депозитів, тобто rr = BR : D.

Отже, приріст грошової пропозиції, пов’язаний із зміною активів комерційних банків визначається за формулою: ∆ M_s = ∆H ∙Mm.

Таким чином, факторами зростання грошової ропозиції виступають:

- збільшення грошової бази H;

- зниження нормативу обов'язкових резервів lr;

- зменшення надлишкових резервів комерційних банків ER і відповідно

- нормативу надлишкових резервів er;

- зменшення частки готівки в обігу, тобто коефіцієнта готівки cr.

Другою категорією грошового ринку являється попит га гроші. Попит на гроші - це сукупність грошових активів, якими бажають володіти економічні суб ’єкти у певний момент часу. У економічній теорії відомі різні теоретичні моделі попиту на гроші: кейнсіанська, класична, сучасні теорії попиту на гроші (модель Баумоля - Тобіна, монетаристська концепція М. Фрідмена та інші).

Грошовий попит Md складається з двох елементів:

1. Md1, або попит на гроші для угод (операційний, трансакційні попит);

2. Md2, або попит на гроші з боку активів (спекулятивний попит).

Таким чином, загальний попит на гроші Md = Mdl + Md2

Md1 в першу чергу визначається цінами на товари, або величиною номінального ВВП. Тому використовується така формула:

Mdl = k • Y,

де k - коефіцієнт реакції грошового попиту на зміну доходу;

Y - номінальний ВВП.

Ціна грошей (процентна ставка) відіграє другорядну роль, тому графік Md1 має вигляд вертикальної прямої (рис. 3.3.11).

Спекулятивний попит на гроші з боку активів Md2 у першу чергу визначається процентною ставкою й його графік має вигляд спадної кривої (рис. 3.3.12).

Виходячи з сказаного можна логічно побудувати наступний ланцюжок міркувань. Існують два способи заощадження вартості: у формі грошей і в

формі цінних паперів. Перевагою грошової форми заощаджень є їх висока ліквідність, а недоліком - відсутність доходу при простому збереженні.

Рис. 3.3.11. - Графік попиту на гроші для угод

Рис. 3.3.12. - Графік спекулятивного попиту на гроші

Пе рев агою зберігання актив ів у вигляд і цінних па пер ів є можливіст ь отримання додаткового доходу у формі відсотка (дивіденду), а недоліком - низька ліквідність. Вибір власника заощаджень орієнтується на рівень відсоткової ставки. Її зростання - це стимул для заощадження у вигляді цінних паперів та антистимул для простого збереження грошей. Таким чином, спекулятивний попит на гроші знаходиться у зворотній залежності від рівня процентної ставки, що можна виразити у вигляді формули:

Md2 = - h • r,

де h - коефіцієнт реакції грошового попиту на зміну процентної ставки;

r - процентна ставка.

При цьому важливо зауважити, що існує рівень відсоткової ставки rl, при якому економічні суб’єкти перестають вкладати ліквідні гроші в цінні папери, що призводить до необмеженого росту спекулятивного грошового попиту.

Рис. 3.3.13 - Ліквідна ловушка.

Рис. 3.3.14. - Графік загального попиту на гроші

Графічно загальний попит на гроші Md можна представити як суму графіків попиту на гроші для угод Mdl та попиту на гроші з боку активів Md2, при цьому його графік має вигляд кривої, яка паралельна Md2, що зсунута праворуч на величину Mdl (рис. 3.3.14).

Грошовий ринок - це механізм за допомогою якого грошовий попит узгоджується із грошовою пропозицією за допомогою відсоткової ставки. Рівновага на грошовому ринку, - це збіг величин загального попиту та пропозиції грошей На графіку це точка перетину відповідних ліній з рівноважних масою грошей M0 і процентною ставкою r0.

Держава прямо не може повністю вплинути на грошовий попит. У випадку збільше ння попиту при не змінній пропозиції лінія Md зсув аєтьс я паралельно вправо, що завищує процент ну ставку і не змінює рівноважну грошову пропозицію.

Гроші, як товар особливого роду є своєрідним відображе нням с итуац ії на товарних ринках. Пропозиція грошей в руках потенційних споживачів перетворюєт ься в їхній платоспроможний попит. Навпаки, товари, що пропонуються на ринку, є потенційним попитом на гроші. Тому товарні та грошові ринки залежні, хоча з часом зазнають несинхронні зміни. Держава як монополіст безпосередньо може маніпулювати грошовою пропозицією. У разі додаткової емісії лінія пропозиції зсувається паралельно вправо, що при незмінному попиті знижує рівноважну процентну ставку і підвищує рівноважну масу грошей

Державне регулювання грошової пропозиції здійснюється через комерційні банки, які виконують дві ключові функції:

- перша - залучення коштів на депозит;

- друга - надання позик та інвестування.

Гроші, за луче ні на депозит, формують за га льні резерви банків, які визначаються за формулою:

де LR - обов'язкові резерви, що розраховується шляхом множення нормативу обов'язкових резервів Ir на величину депозитів D;

ER - надлишкові резерви, що розраховується як різниця між сумою залучених депозитів і обов'язковими резервами LR.

Грошово-кредитна, або монетарна політика - це сукупність форм та інструментів державного впливу на пропозицію грошей з метою попередження або подолання спаду виробництва, а також досягнення макроекономічного рівноваги. Монетарна політика проводиться в життя, перш за все, Центральним банком країни (в Україні НБУ).

Основними завданнями Центрального банку є:

- Забезпечення стабільності національної валюти

- Забезпечення безперебійності грошового обігу.

- Забезпече ння ліквід ност і комерційних банків і банківс ько ї сист еми в цілому.

Класифікація інструментів грошово-кредитної політики здійснюється за наступними критеріями:

За характером:

- кількісні інструменти, пов’язані з впливом на кредитні можливості комерційних банків;

- якісні інструменти, тобто пряме регулювання процесу кредитування.

За формою впливу:

- адміністративні інструменти, що прямо обмежують сферу діяльності комерційних організацій, у тому числі:

а) дозвіл або заборона на ведення діяльності;

б) реєстрація або ліквідація суб’єктів грошового ринку;

в) ліцензування діяльності суб’єктів;

г) кількісні обмеження в обсягах, терміні, документообігу тощо.;

д) регла ме нта ція розм ірів стат утного фонду кред итно-фіна нсових організацій;

- непрямі інструменти, тобто засоби впливу на грошову пропозицію шляхом формування певних умов на грошовому ринку, ринку капіталів, у тому числі:

а) маніпулювання обліковою та ломбардною ставками;

б) маніпулювання нормативом обов ’язкових резервів комерційних банків;

в) маніпулювання обігом державних цінних паперів, або операції на відкритому ринку.

За тривалістю:

- короткострокові інструменти, що дозволяють вирішити поточні (проміжні) проблеми;

- довгострокові інструменти, що дозволяють забезпечити фінансову стабілізацію, довгострокове економічне зростання.

За об ’актами впливу:

- стимулювання грошової пропозиції, або кредитна експансія, з метою підвищення сукупного попиту, зб ільше ння за йнят ост і, але в умовах інфляції;

- скорочення грошової пропозиції, або кредитна рестрикція, з метою зниження темпів інфляції.

Розрізняють стимулюючу та стримуючу грошово-кредитну політику. Стимулююча грошово-кредитна політика включає:

- зниження облікової та ломбардних ставок;

- зниження нормативів обов’язкових резервів;

- викуп державних цінних паперів у суб’єктів господарювання.

Отже, стимулювання пов’язане зі збільшенням сукупного попиту шляхом надання суб ’єктам більшої пропозиції грошових ресурсів.

Стримуюча грошово-кредитна політика включає:

- підвищення облікової та ломбардних ставок;

- підвищення нормативів обов’язкових х резервів;

- розміщення державних цінних паперів, тобто зв’язування

високоліквідних грошових ресурсів.

Отже, стримуюча грошово-кредитна політика призводить до зменшення грошових ресурсів у суб’єктів господарювання, тобто знижує сукупний попит.

Альтернативні макроекономічні концепції по-різному оцінюють ефективність грошово-кредитної політики.

Кейнсіанство вважає грошово-кредитну політику менш ефективною, ніж фіскальна, в силу складного передавального механізму впливу на товарну пропозицію. Схема впливу грошово-кредитної політики на економічне зростання за кейнсіанською концепцією є такою: зміна величини грошової пропозиції → зміна процентної ставки → зміна обсягів інвестицій → зміна сукупного попиту → зміна сукупної товарної пропозиції. При незмінному попиті зростання грошової пропозиції означає певне зростання цін на товари, тобто інфляцію. Висновок: помірна інфляція, збільшуючи сукупний попит, стимулює зростання сукупної пропозиції.

Кейнсіанская теорія спирається на принцип переваги ліквідності, тобто потреби зберігання частини заощаджень у ліквідній грошовій формі, виходячи з таких мотивів поведінки економічних суб'єктів:

- Трансакційний мотив, тобто зручність оперативного застосування грошей як засобу платежу.

- Спекулятивний мотив, тобто побоювання невизначеності при збереженні малоліквідних цінних паперів.

- Мотив застереження, пов’язаний з потребою робити незаплановані витрати.

Монетаризм вважає грошово-кредитну політику найефективнішим важелем регулювання, причому кількість ланок у ланцюгу подій набагато менше порівняно з кейнсіанською. Схема монетарної концепцій грошово- кредитної політики є такою: зміна грошової пропозиції → за формулою Фішера (M • V = P • Q) зміна товарних цін → суперечливий вплив для різних галузей на товарну пропозицію. За монетарною концепцією недопустима інфляція, особливо в довгостроковому періоді, тобто помилково маніпулювання грошовою пропозицією.

Теорія раціональних очікувань заперечує ефективність грошово-кредитної політики і в короткостроковому, і довгостроковому періодах.

Теорія економіки пропозиції вважає ефективними заходи грошово - кредитної політики в разі стимулювання підприємницької діяльності, тобто сукупної пропозиції. Якщо динаміка облікової та ломбардних ставок, валютного регулювання чи захисту національного грошового ринку відповідають інтересам бізнесу, то дані заходи узгоджуються суб’єктами господарювання та державними органами

Пріоритетною метою монетарної політики є недопущення високої інфляції. Антиінфляційні заходи використовуються тільки при відкритій інфляції. У випадку пригнічений інфляції спочатку домагаються відкритої форми і тільки потім застосовують відповідні інструменти регулювання.

Виділяють два основних види антиінфляційної політики: адаптаційна і активна, або шокова терапія. Адаптаційна політика проявляється в поступовому пристосуванні до умов інфляції з наступним пом’якшенням її негативних наслідків. Основні методи адаптаційної антиінфляційної політики:

- Поступове обмеження грошової пропозиції.

- Стабілізація інфляційних очікувань.

- Індексація грошових доходів населення.

- Укладе ння догово рів з робот одавцями та профспілками про т емпи зростання цін і зарплати.

Адаптаційна політика ефективна в умовах зростання цін не більше 20­30% на рік. При гіперінфляції перевага віддається так званій шоковій терапії з наступними основними рисами:

- контроль над грошовою масою, аж до її скорочення (грошова рестрикція);

- широке використання державних цінних паперів для зв’язування зайвої грошової маси;

- підвищення облікової та ломбардних ставок;

- збільшення нормативу обов'язкових резервів комерційних банків;

- заборона додаткової грошової емісії для фінансування державного бюджету;

- проведення конфіскаційної грошової реформи;

- стабілізація інфляційних очікувань;

- структурна перебудова економіки;

- регулювання валютного курсу;

- розширення масштабів приватизації з метою зниження навантаження на державний бюджет;

- збільшення норми заощаджень;

- зменшення державних витрат;

- збільшення податків;

- - стримування зростання цін і факторних доходів: зарплати, процента, ренти, прибутку;

- - прискорення процедури банкрутства збиткових підприємств.

5.