Форми державного правління і державного устрою

Форма державного правління - це організація верховної влади, структура і порядок утворення органів державної влади та її взаємини з громадянами.

Форма державного правління вказує на те, як організована верхо­вна влада в державі, в який спосіб формуються її центральні органи та яким чином вони підпорядковуються один одному.

Існують дві основні форми державного правління: монархія та республіка.

Монархія (від грец. monarchia - одновладдя) - перша історична форма правління, в якій верховна влада (повністю або частково) нале­жить одній особі.

У політичному світі існують кілька різновидів монархії:

• абсолютна монархія - характеризується зосередженням у руках правителя законодавчої, виконавчої і судової влади;

• конституційна (парламентська) монархія - форма правління, за якої повноваження монарха обмежені конституцією; така монархія може бути дуалістичною, де глава держави наділений переважно виконавчою владою, і частково - законодавчою; однак більшість сучасних демократичних монархій - парламентські, в яких уряд фор­мується парламентською більшістю і підзвітний парламенту, а не монарху;

• вибірні монархії, в яких главу держави обирають правителі держав­них утворень і регіонів;

• теократичні монархії, де у влади знаходиться вище духовенство (Ватикан).

У сучасному світі монархічний лад утримується в 11 розвинутих країнах і в 23 країнах, що звільнилися від колоніальної залежності, серед яких є абсолютні монархії (Катар, Бахрейн, Об’єднані Арабські Емірати та ін.), конституційні (Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Шве­ція, Японія та ін.), теократичні (Ватикан, Саудівська Аравія), виборні (Федерація Малайзія, Бутан).

Отже, монархія як форма правління виникає в Стародавньому світі і в процесі історичного розвитку людства набуває цілого ряду специфічних рис (абсолютна, конституційна і т.д.). Вона і на сьогодні залишається ефективним способом організації спільної життєдіяльності людей.

Республіка (від лат. - res - справа і publicus - суспільний, всенаро­дний) - друга історична форма державного правління, за якої найвища державна влада здійснюється виборними органами, що періодично оби­раються населенням на певний визначений строк. Історії відомі рабовла­сницька, аристократична, радянська, плутократична республіки. У суча­сному світі існують три основні різновиди республіки: президентська, парламентська та змішана (президентсько-парламентська).

Президентська республіка. Основними характерними ознаками президентської республіки є:

1. Президент (від лат. praesidens, буквально - той, що сидить по­переду) одночасно є главою держави і главою уряду. Посада прем’єр- міністра в таких державах відсутня. Сучасний інститут президентства був запроваджений у США, де в 1789 році першим президентом держа­ви був обраний Дж. Вашингтон.

2. Президент як глава держави одноособово або з наступним схва­ленням парламенту формує склад уряду і керує його діяльністю. Члени уряду зобов’язані здійснювати політику, яка проводиться президентом, і несуть відповідальність безпосередньо перед ним. Уряд тут не має самостійного статусу, а є адміністративним органом президентської влади.

3. Президентська республіка базується на системі жорсткого розпо­ділу влади, коли кожна з гілок влади має чітке коло своїх повноважень і значну самостійність. Взаємовідносини різних гілок влади здійснюють­ся на основі системи стримувань і противаг (наприклад, вето, імпічмент та ін.). Парламент не має права оголосити вотум недовіри урядові, а президент не має права розпустити парламент. Такий статус і роль президента в президентській республіці обумовлені тим, що обирається він на прямих і загальних виборах (або колегією виборників) і таким чином має загальнонаціональну підтримку.

Парламентська республіка. Її характерні ознаки:

1. Уряд формується на парламентських засадах, тобто він склада­ється з представників однієї або кількох партій, які мають більшість у парламенті. У більшості країн членство в уряді сумісне зі збережен­ням депутатського мандата.

2. Уряд у парламентській республіці є відповідальним перед пар­ламентом і може бути відправлений ним у відставку. Це урядова криза. Але в парламентській республіці може статися і парламентська криза, яка призводить до розпуску парламенту і призначення дострокових виборів.

3. Головою парламентської республіки є президент, який обира­ється або парламентом, або спеціально створеними зборами. Функції президента є суто представницькими: він може репрезентувати країну у міжнародних відносинах, звертатися з посланням до народу, закріплюва­ти своїм підписом закони, користуватися правом відкладного вето тощо.

4. Ключовою фігурою в парламентській республіці є прем’єр- міністр (канцлер), котрий, як правило, є лідером партії, що здобула пе­ремогу на виборах. І хоча канцлер офіційно не є главою держави, реа­льно він перша особа в політичній ієрархії.

Класичним прикладом парламентської республіки є Німеччина. У системі державної влади посада федерального канцлера відіграє тут ключову роль. У визначенні політики важлива роль належить також і парламентській фракції правлячої партії та її партнерам по коаліції.

Змішана (напівпрезидентська) республіка. Така форма існує в Австрії, Болгарії, Ірландії, Росії, Україні, Франції. Головні її характери­стики:

1. Подвійна відповідальність уряду: перед президентом і парламентом.

2. Поєднання сильної президентської влади з ефективним контролем парламенту за діяльністю уряду.

3. Главою держави є президент, який обирається загальнонародними виборами і тому є ключовою фігурою в політичній системі суспіль­ства.

Змішана форма правління є найбільш складною управлінською си­стемою, яка до того ж є і найбільш затратною. Наприклад, адміністрація президента багато в чому дублює кабінет міністрів. Досить часто за змішаної форми правління дві особи (прем’єр і президент) несуть відпо­відальність за внутрішню і зовнішню політику держави. Таким чином, відповідальність перекладається з однієї особи на іншу, а в результаті ніхто відповідальності не несе.

Класичним прикладом напівпрезидентської республіки є Франція. Тут президент і парламент обираються незалежно один від одного. Парламент не може усунути президента, котрий, у свою чергу, має пра­во розпустити парламент, проголосивши дату позачергових парламент­ських виборів. Президент є главою держави і верховним головно­командуючим, представляє країну на міжнародній арені, має право відкладного вето на рішення парламенту і право введення надзвичай­ного стану.

Форма державного устрою - це територіально-організаційна структура держави, яка визначає порядок поділу країни на складові частини (штати, землі, області), їх правовий статус, співвідношен­ня центральних і регіональних органів влади. За устроєм держави бува­ють унітарними, федеративними і конфедеративними.

Унітарна (від лат. unitas - єдність) держава являє собою єдину політичну однорідну організацію, що складається з адміністративно- територіальних одиниць, які не мають ознак політико-державної неза­лежності.

Для унітарної держави характерним є наявність таких ознак:

• єдина конституція;

• єдина система вищих органів державної влади та управління;

• єдине громадянство;

• єдина система права;

• єдина судова система.

Унітарній державі притаманний високий ступінь централізації дер­жавної влади, широкий контроль центру над місцевими органами вла­ди. Утворення унітарних держав було зумовлено такими факторами:

• моноетнічним складом населення держав, що тільки-но народжу­вались;

• самою природою тогочасної влади, яка вимагала жорсткої ієрархії;

• впливом домінуючих у доіндустріальних суспільствах тенденцій централізації, уніфікації, завоювання інших держав і т.д.

Сьогодні унітарна держава є найбільш поширеною, така форма устрою існує в більш як 150 державах світу.

Унітарна держава має як переваги, так і недоліки.

До її переваг можна віднести:

• економічність, тобто не дуже великі витрати на утримання урядових структур;

• простоту і оперативність прийняття рішень;

• значну стійкість в екстремальних умовах.

Недоліками унітарної держави є те, що вона:

• закріплює авторитаризм і створює сприятливі умови для встановлен­ня тоталітаризму (диктатури);

• ігнорує специфічні особливості етнонаціональних спільнот;

• як правило, позбавляє ініціативи регіональні й місцеві владні струк­тури;

• інколи провокує зародження екстремізму та сепаратизму тощо.

Унітарні держави бувають централізованими (Великобританія, Но­рвегія, Швеція, Данія, Фінляндія та ін.) і децентралізованими (Бельгія, Італія, Іспанія, Франція).

Централізованими вважаються такі унітарні держави, де підпоряд­кування регіональних органів влади центру здійснюється з допомогою посадових осіб, призначених з центру. У децентралізованих унітарних державах регіональні органи влади формуються незалежно від центру і діють більш розкуто і самостійно. Останнім часом у світі посилюється тенденція до децентралізації унітарних держав.

Федерація - це союз (об’єднання) окремих державних утворень. Головна ідея федералізму полягає в розмежуванні сфер компетенції федеральної (центральної) влади та влади суб’єктів федерації у наданні їм певної політичної самостійності.

Принцип федералізму державного устрою покликаний забезпечити вільне об’єднання і рівноправну взаємодію спільнот, які відрізняються за своєю специфікою, і створити оптимальні можливості для саморегу­ляції регіонів та етнічних меншин, а також наблизити владу і управління до громад. Цей принцип уособлює в собі поєднання загальнонаціональ­них і регіональних інтересів.

Федерація створюється на основі розподілу функцій між її суб’єк­тами і центром, що зафіксовано в союзній конституції. При цьому виникає феномен трирівневої компетенції: частина питань є лише ком­петенцією союзних органів, друга - суб’єктів федерації, третя - спільної компетенції.

У ХХ столітті процес федералізації набрав глобального (світового) масштабу і був названий вченими “федералістською революцією”, яка змінила політичну карту світу. На початок 1995 р. нараховувалося бли­зько 40 держав з федеративним устроєм, де проживало 70 % від насе­лення планети (США, Аргентина, Бразилія, Росія, Об’єднані Арабські Емірати, Канада, Індія тощо).

Територія, де розташована федеративна держава, вважається єди­ною, хоча складається з різної кількості суб’єктів: “штати” (США, Індія, Мексика, Бразилія, Австралія), “землі” (ФРН, Австрія), “кантони” (Швей­царія), “провінція” (Аргентина, Канада, Пакистан), “республіки” (Росія) та інші. Більша частина федерацій побудована за адміністративно- територіальним принципом (Австрія, Бразилія, США, ФРН та інші). Решта федеративних держав побудована за етнотериторіальним прин­ципом (Бельгія, Індія, Швейцарія та інші).

Конфедерація - це союз суверенних держав, які, зберігаючи свою незалежність, об’єдналися для досягнення певних цілей (переважно зов­нішньоекономічних, воєнних). Правовою основою утворення конфеде­рації є союзний договір, а не конституція.

Прикладом конфедерацій можуть бути давні ліги грецьких міст, се­редньовічні ліги німецьких, італійських міст та інші. Деякі конфедерати­вні утворення існували досить тривалий час: Швейцарія (1291-1849), Нідерланди (1579-1795), Німеччина (1815-1864) тощо.

Сьогодні конфедерацій у розумінні спільної держави не існує, хоча їх поява не виключена. Натомість існує низка конфедерацій як міждержавних утворень.

Згідно з західною етнополітологією конфедерації поділяються на три групи:

• співтовариство (Європейське співтовариство, СНД);

• асоціація - вільне об’єднання малих держав з великою державою (на сьогоднішній день Іспанія і Франція здійснюють спільне управ­ління над Долиною Андорри);

• ліга - об’єднання незалежних держав, що утворюється для специ­фічних цілей (НАТО, Ліга арабських держав).

3.