Політичний режим

Політичний режим - це форма організації політичної системи суспільства, сукупність методів здійснення влади, спосіб функціонуван­ня держави, образ державної влади. Це також спосіб відносин між індивідом, суспільством і державою.

Політичні режими розрізняють за такими критеріями:

• спосіб формування органів влади (демократичний чи недемократич­ний);

• співвідношення між центральною і регіональною владою;

• взаємовідносини між законодавчою і виконавчою владою (верхо­венство законодавчої чи виконавчої влади);

• становище і роль політичних партій, громадських організацій у сус­пільному житті;

• національно-державний устрій (добровільний чи примусовий харак­тер об’єднання);

• реальний правовий статус громадян;

• політична культура населення;

• стан діяльності каральних органів у політичній системі (домінуючий без контролю чи під контролем законодавчої влади).

У політичній науці розрізняють три основні види політичних ре­жимів: тоталітарний, авторитарний та демократичний. Кожен з них має свої ознаки, які становлять сутнісну основу їх відмінності один від одного. Проте будь-яка класифікація є умовною, оскільки “чистих” і завершених політичних режимів у політичній практиці не існує.

Тоталітарний політичний режим. Термін “тоталітарний” (від лат. totalitas - повний, цілісний) увійшов у політичну лексику завдяки італійському філософу Джовані Джантіле, який вважав, що держа­ва, відіграючи першорядну роль у долі нації, повинна мати необмежну владу і встановити всеохоплюючий, тотальний державний контроль за суспільством (station - totalitario). Пізніше цей термін був використа­ний лідером фашистської Італії Беніто Муссоліні для характеристики свого руху, який мав на меті створення тоталітарної держави.

Цілісна теоретична концепція тоталітаризму склалася у 40-50-х рр. ХХ століття завдяки працям західних політологів Ф.

Прихильники концепції тоталітаризму вважають, що до основних ознак даного режиму можна віднести такі:

1. Єдина офіційна ідеологія, яка пронизує всі сфери життя суспільства. Відкрита незгода з нею карається як найтяжчий злочин. Тоталітарна ідеологія ґрунтується на соціальних міфах, а закладена в ній мета слугує засобом легітимації режиму.

2. Єдина, добре організована, побудована за ієрархічним принципом масова політична партія на чолі з лідером-вождем. Політизуючи всі органи державної влади, партія зрощується з державою.

3. Управління здійснюється через терор, який направляє партія і таємна поліція. Приводом до терору є систематичне нагнітання психозу щодо пошуку ворога і на цій основі формування соціально-психо­логічного фону для репресій.

4. Всі засоби масової інформації перебувають під монопольним кон­тролем партії-держави, що дозволяє маніпулювати суспільною сві­домістю, творити її.

5. Монополія партії-держави на контроль за збройними силами, право­охоронними та каральними органами.

6. Централізоване керівництво економічною сферою суспільства (дер­жавна власність, командно-адміністративна система управління еко­номікою тощо).

Отже, тоталітаризм - це режим всеохоплюючого репресивного примусу громадян до виконання владної волі, цілковитого державного контролю за діяльністю окремих громадян, їх об 'єднань, соціальних груп та інститутів.

Тоталітарний політичний режим став реальністю у ХХ столітті, проте його ідейні коріння сягають у глибоку давнину. Тоталітарні моделі держави розглядалися Платоном, Т. Мором, Т. Кампанеллою, Г. Бабефом, А. Сен-Сімоном, Ж-Ж. Руссо, К. Марксом та іншими.

Об’єктивними передумовами виникнення тоталітаризму були осо­бливості соціокультурної динаміки періоду індустріалізму:

• швидке руйнування структур традиційного суспільства;

• етатизація (одержавлення) суспільного життя;

• посилення соціальних функцій держави.

Соціально-психологічною основою тоталітаризму є соціальний конформізм - некритичне прийняття і слідування пануючим точкам зору і стандартам, стереотипам масової свідомості та пропагандистським кліше. До головних рис соціального конформізму належать:

• відсутність індивідуальної точки зору;

• “стадні” почуття - бути “як усі”;

• рабська залежність від влади;

• маніпулювання свідомістю;

• стандартність мислення;

• створення образу ворога, з яким не може бути примирення, тощо.

Соціальну базу тоталітаризму становлять маргінальні та люмпені- зовані групи і прошарки населення, які виникають у нових економічних умовах і які найбільш сприятливі до пропаганди тоталітарних ідей.

Політичними провідниками тоталітаризму є масові вождистські партії, які виникли у першій чверті ХХ століття і прагнули до моно­полізації державної влади, претендуючи водночас на створення “нового світу” або “нового світового порядку”. Тим самим тоталітаризм із галузі теоретичних уявлень і теорій перетворився в реальну політичну практи­ку. Політичний тоталітаризм у ХХ столітті існував у вигляді комунізму, фашизму і націонал-соціалізму. Комуністичний тоталітаризм виник у жовтні 1917 р. в Росії, фашизм - у 1922 р. в Італії, націонал-соціалізм - у Німеччині в 1933 р.

Авторитарний політичний режим (від лат. autoritas - влада ав­торитету) є одним із альтернативних тоталітаризму. Найчастіше він ви­никає в умовах радикальних соціально-економічних перетворень суспі­льства. Йому притаманні:

1. Автократія (самовладдя) або незначна кількість носіїв влади (олігар­хічна група, воєнна хунта тощо). Громадяни відчужені від процесу прийняття рішень.

2. Правляча еліта формується не через конкурентні вибори, а шляхом призначення зверху.

3. Відмова від принципів конституційності і законності. Якщо кон­ституція і зберігається, то суто в декларативній формі.

4. Існування опозиції допускається в чітко визначених межах. Правля­ча еліта готова терпіти інакомислення, доки воно не зачіпає основ режиму.

5. Органи влади як центральні, так і місцеві мають маріонетковий характер.

6. Можливість втручання армії в політичний процес.

7. Наявність приватного сектора економіки, вільного від прямого дер­жавного втручання.

Таким чином, авторитаризм - це політичний режим, при якому влада зосереджена в руках однієї чи групи осіб, що знижує або виключає роль представницьких інституцій влади у суспільстві, але зберігається певна автономія особистості та суспільства в позаполітичних сферах.

Політична наука виділяє такі форми авторитарного режиму:

1. Авторитарним за своєю суттю є монархічний режим. Особливо це стосується ісламських монархій (Саудівська Аравія, Кувейт, Бахрейн, Катар, Оман, Об’єднані Арабські Емірати), в яких монарх наділений необмеженою владою. Виборні представницькі органи відсутні. Уряд призначається монархом і підзвітний тільки йому.

2. Теократичний авторитарний режим характерний для країн, де до влади прийшли фанатичні релігійні клани. Релігія в ісламському світі є домінуючою формою суспільної свідомості й способу життя. Якщо західне суспільство може генерувати свої закони, то мусульман­ське - лише тлумачити дане зверху. Абсолютний характер віри визначає й абсолютний характер державності та підлеглості суспільства державі.

3. Військовий режим, який має кілька різновидів:

а) військово-диктаторський, де армія є пріоритетною правлячою силою, розділяючи виконавчу владу з правлячою бюрократією;

б) військово-демократичний, при якому армія стає однією з полі­тичних інституцій і не підміняє інших;

в) військового державного перевороту (як правило, він недовго­вічний);

г) авторитарний преторіанізм (від лат. praetoriani - преторіанці - наймані війська, що є опорою насильницької влади, заснованої на грубій силі).

Утвердження військових у сфері політичного керівництва супро­воджуються відміною конституції, концентрації законодавчої влади в руках військових, забороною будь-якої політичної діяльності.

4. Персональна тиранія. При такому режимі влада належить дик­татору і спирається на розгалужений поліцейський апарат.

Авторитаризм, з одного боку, у своєму розвитку може трансформу­ватись у жорстку диктатуру і навіть у тоталітарний режим, а з іншого боку, за режиму авторитаризму можуть бути започатковані основи громадського суспільства, демократії. Наприклад, у країнах Південно- Східної Азії (Сінгапур, Південна Корея, Таїланд) авторитарна влада показала відносно високу здатність сконцентрувати зусилля і ресурси для розв’язання завдань економічного зростання, проведення ради­кальних реформ, забезпечити громадський порядок, не допускаючи деструктивного протистояння групових інтересів.

Таким чином, авторитарний політичний режим здатний відносно безболісно трансформуватися в демократичний режим. Для цього пот­рібні ряд умов, таких як наявність відповідної політичної культури, історичних традицій, соціального середовища тощо.

Демократичний політичний режим є одним із найважливіших показників зрілості будь-якого суспільства. Основними його чинника­ми є:

• юридична та фактична гарантія прав людини;

• суверенність особистості;

• плюралізм соціального і політичного життя;

• пріоритетна роль громадського суспільства і правової держави;

• створення органів влади шляхом змагальних відкритих виборів;

• легітимність влади;

• реалізація принципу поділу влади;

• наявність багатопартійної системи й політичної конкуренції;

• забезпечення законності в урегулюванні конфліктів;

• базова єдність суспільства.

Демократія насамперед означає формальне визнання народу дже­релом влади, її сувереном. Головними ознаками демократії є:

• визначення права всіх громадян на участь у формуванні органів державної влади, контроль за їхньою діяльністю;

• вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права у процедурах ви­борів, референдумів тощо.

Однак демократія - це не тільки участь у прийнятті рішень, не тіль­ки спр аведливі закони, але й демократично настроєне громадянство. Демократичні закони та установи не діятимуть, якщо відсутня демок­ратична свідомість громадянства, демократичний менталітет.

Перед країнами, які віддали перевагу демократичному розвиткові, постає багато не лише економічних, соціальних, а й політичних про­блем. Насамперед це проблеми модернізації політичної системи, ство­рення демократичних політичних інститутів, вирішення гуманітарних проблем, входження в міжнародні політичні організації тощо.

4.