34. «Філософія життя» та неокантіанство. Культурологічний поворот у філософії.
На основі критики філософських спекулятивних систем виросли три напрямки, які відіграли домінуючу роль в інтелектуальному житті Європи та Америки з другої половини ХІХ ст. , - позитивізм, неокантіанство і "філософію життя".
Засновник позитивізму О. Конт проголосив створення нової науки, побудованої за зразком природничонаукового знання (біології), науки про суспільство - соціології. Його послідовники у Франції та Англії стали створювати за зразком до соціології науку про культуру - культурологію. Позитивістський сцієнтизм орієнтувався на пошук функціональних зв'язків між окремим и компонентами культури, не ставлячи жодних філософських питань. На цьому шляху були засновані органічна школа в культурології, структурно-функціональна теорія і еволюціонізм. Для них не існувало суб'єктивних переживань, все, на що вони звертали увагу, перетворювалося на "суто науковий" об'єкт дослідження, який підпорядковується загальним закономірностям. Проте людське життя (як і смерть) не може трактуватися тільки як біологічне явище - воно має і ціннісне забарвлення.Неокантіанство і філософія життя були орієнтовані більш аксіологічно, ніж гносеологічно, тобто в основу своїх досліджень ставили завдання осягнення вищих людських цінностей - істини, добра і краси, - хоча й розуміли їх по-різному. Неокантіанство зберігало у собі залишки кантівського раціоналізму, проте, допускаючи "ірраціональний залишок" у пізнанні світу, тобто думку про те, що світ не можливо адекватно описати і вичерпати за допомогою понять. Ось за цей "ірраціональний залишок" і вхопилася "філософія життя", знаходячи в ньому порятунок від нівелюючої сцієнтиської ідеології. Саме цей "ірраціональний залишок" вона й трактувала як світ культури, припускаючи, що тут людина свобідна від впливу зовнішніх сил, влади суспільства (нормативні настанови та диктат мови).
Мислителі, розчаровані у претензійності раціоналістичної та ірраціоналістичної метафізики, звернулися до Канта за авторитетною підтримкою у власному дослідженні, яке вони прагнули здійснити у межах "строгої науки", яка б опиралася на емпіричний фундамент.
Піонером був І. Гербарт, який заклав основи експериментальної психології, котра об'єднала тих мислителів, які побачили у психології ключ до розгадування всіх таємниць науки, мистецтва, моралі і виховання. Інший дослідник В. Вундт у своїй 10-ти томній "Психології народів" запропонував власний метод для дослідження вищих психічних процесів (мислення, мови тощо) і звернувся до аналізу мови, міфології, звичаїв різних народів світу, використовуючи гегелівське поняття "народний дух" і розглядаючи культуру як його прояв.Баденська школа неокантіанства, виходячи з визнання якісної відмінності природи і свободи, зайнялася перш за все обгрунтуванням відмінності у методах їх дослідження. З цією метою глава школи В. Виндельбанд (1848-1915) класифікує судження на два основних типи: 1) абстрактнщ-логічні суджння (описується природа, тобто феноменальний світ); 2) тип судження базований на почутті задоволення або незадоволення і виражає стосунок людини до світу, оцінку (теорія істинна чи неправильна, місцевість красива або погана, вчинок добрий або поганий). Сама можливість оцінки є прояв примату практичного розуму над теоретичним. Саме істина, добро і краса в єдності складають ціннісне ядро практичного розуму. А сфера впливу цього світу цінностей на емпіричний світ і утворює культуру. До культури, отже, відноситься і світ природи, перетворений людиною у відповідності з правилами оцінки. Культура у триєдності науки, моралі та мистецтва втілює цінності істини, добра і краси, а правильність оцінки їх покликана гарантувати філософія.