38. Філософські й культурно-соціальні смисли психоаналізу: на прикладі концепцій З. Фройда, К. -Г. Юнга, А. Адлера.

Психоаналітичну концепцію людини (натуралістично-субстанційну) викладено в роботах З. Фрейда.

У розумінні людини З. Фрейд виходить з припущення про те, що в живій природі діє два роди сил: Ерос – інстинкт життя і Танатос – інстинкт смерті.

Сутність людини З. Фрейд намагається зрозуміти шляхом аналізу її психіки. Він вважає, що душевне життя людини не може бути зведене до свідомості. Свідомість є лише частиною специфічної багаторівневої психічної реальності. Психіка не є tabula rasa, яка заповнюється виключно за рахунок пізнання зовнішнього світу, тобто зовнішня реальність не єдине, що зумовлює зміст нашого внутрішнього світу.

Психіка – багаторівневе утворення, вона включає:

сферу свідомості – “Я”(Ego)

сферу контролю – “Над-Я”(Super-ego або цензор)

шар несвідомого – “Воно” (Id)

o “Воно” – це глибинний пласт підсвідомих потягів та інстинктів, що функціонує за принципом задоволення, тобто за довільно обраною програмою отримання максимального задоволення безвідносно до соціальної реальності і навіть супроти неї.

o “Над-Я” – це моральний цензор, що виявляється передовсім як совість, що містить у собі заповіді, заборони, владу, авторитет батьків тощо.

o “Я” – це посередник між “Воно” і зовнішнім світом, функціонує за принципом реальності і прагне зберегти добрі стосунки як з “Воно”, так й із зовнішнім світом, врівноважити несвідомі потяги із соціальною реальністю. Хоча це не завжди вдається, бо доводи розуму часом безсилі проти інстинктивних потягів. А тому в психіці актуалізується третій елемент структури - “Над-Я”.

Існування людини – це не що інше, як психічна гармонія індивіда, яка здійснюється через розв`язання конфлікту між “Воно” та “Над-Я”. Згідно із З. Фрейдом, “Я” намагається привести ірраціональні імпульси у відповідність вимогам реальності і доводам розуму, обмежити їх за допомогою захисних механізмів. Основними механізмами врівноваження психіки, за З. Фрейдом, є витіснення, раціоналізація (“виправдання”) та сублімація.

o Витіснення – це механізм психічного захисту у формі мимовільного забування конфліктних ситуацій, стресів, яких людина воліла б не знати.

o Сублімація - це переключення енергії людських пристрастей і потягів на соціально доцільну діяльність та культурну творчість. За З. Фрейдом, завдяки сублімації могутня сила “Воно” виявляє себе в бурхливій діяльності у сфері мистецтва, науки, політики тощо.

Антагонізм природного (“Воно”) і культурного (“Я”) в індивіді переростає в антагонізм індивідуальних прагнень та цілей розвитку культури. Культура, на думку З. Фрейда, – це неначе «гамівна сорочка» для індивіда, яка функціонує в інтересах соціуму з метою забезпечення спільної діяльності і має на меті обмежувати антисоціальні потяги та агресивність індивідів.

Якщо у Фрейда основним рушійним фактором психіки визнається енергія несвідомих психосексуальних потягів, то у "індивідуальній психології" А. Адлера цю роль виконує комплекс неповноцінності і прагнення самоутвердитися; у школі "аналітичної психології" К. Г. Юнга першоосновою вважається колективне несвідоме і його архетипи, а для О. Ранка (Австрія) вся людська діяльність виявлялась підкореною подоланню первинної "травми народження".

Учень Фрейда Карл Густав Юнг (1875-1961) розійшовся зі своїм вчителем у розумінні природи несвідомого. Швейцарський психолог і психіатр вважає, що Фрейд несправедливо звів усю людську діяльність до сексуальних потягів, тоді як інстинкти людини мають не біологічну, а повністю символічну природу.

У праці «Метаморфози і символи лібідо" (1912) Юнг досліджував спонтанну появу мотивів, аналогічних фольклорним і міфологічним, у снах і фантазіях пацієнтів.

Юнг проводить чітку диференціацію між "індивідуальним" і "колективним" несвідомим. "Індивідуальне" несвідоме відбиває досвід окремої людини, складається з переживань, які були свідомими, які позбулися свідомого характеру через забуття або пригнічення. "Колективне" несвідоме - це загальнолюдський досвід, расовий і національний, навіть досвід долюдського, тваринного існування.

У Юнга, як і у Фрейда, несвідоме складає внутрішню основу психічного світу людини. Він розробив теорію вироблення кожною людиною штучного комплексу поведінки, що приховує несвідомі глибини її "Я". Раціональний образ, що складається в процесі пристосування до зовнішніх обставин, Юнг називає Реsona (так у Римі називали маску, яку надягав актор, виходячи на сцену). Реsona одночасно ховає дійсну особистість і виявляє її. Отже, раціональний зміст людської свідомості є специфічним засобом пристосування до зовнішнього середовища, не відбиттям його, а скоріше своєрідним "механізмом захисту" від нього.

Інтеграція змісту колективного несвідомого - мета процесу становлення особи (самореалізація, індивідуалізація). Основне завдання психотерапії - налагодити порушені зв'язки між різними рівнями психіки завдяки міфам, обрядам, ритуалам, що вважаються засобами активізації архетипів.

Юнг розробив типологію характерів ("Психологічні типи", 1921), у підґрунті якої лежить виділення домінуючої психічної функції (мислення, почуття, інтуїція, відчуття) і переважаючої спрямованості на зовнішній або внутрішній світ (екстравертивний та інтравертивний типи). Ідеї засновника "аналітичної психології" значно вплинули на порівняльне вивчення релігій, міфології, фольклору (К. Керен'ї, М. Еліаде, Р. Вільгельм, Г. Ціммер), міжнародний журнал з проблем культури "Eranos - Jahrbuch", а також на естетику та літературно-художню критику.

А. Адлер прагнув удосконалити концепцію психоаналізу шляхом виділення такого фактора розвитку особистості, як відчуття неповноцінності, породженого, зокрема, тілесними дефектами. Прагнучи подолати це відчуття та самоутвердитися в суспільстві, людина актуалізує свої творчі потенціали. Цю актуалізацію Адлер називає компенсацією або надкомпенсацією. Надкомпенсація – це особлива соціальна форма реакції на відчуття неповноцінності. "Комплекс неповноцінності", за Адлером, є джерелом неврозів.

На відміну від Фрейда Адлер вважав, що свідомість і несвідоме не є антагоністичними частинами індивіда, особистість характеризується не внутрішньою суперечливістю, а єдністю, яке відображається в життєвому стилі, формується в процесі подолання пережитих у дитинстві труднощів і грунтується на прагненні до мети. В розумінні Адлера, бути людиною - значить володіти почуттям неповноцінності, яке компенсується прагненням індивіда до влади, переваги, досконалості. Властиве дитині почуття неповноцінності через фізичної незрілості, невпевненості в собі, несамостійності, підлеглого положення серед інших (батьки, брати, сестри і оточуючі його люди) може перерости в комплекс неповноцінності, який характеризується гіперчутливістю до образ, поразкам і спрагою особистої переваги. Психічною схильністю дитини до неврозу є почуття неповноцінності, компенсований "чоловічим протестом" (предкова форма психічного марнославства, предопределяющего мислення і дію людини).

Для того щоб зрозуміти людину, недостатньо виходити з причинних зв'язків. Необхідно визначити мету його життя, перш виступаючу всього в якості досягнення переваги, превносящего в життєдіяльність людей ворожість, войовничість, відрив від реальності. Це визначає, по Адлєру, направленість дослідження і лікування: спочатку розглядається мета переваги, потім роз'яснюється стан боротьби людини і тільки згодом виявляються джерела захворювання.

З точки зору Адлера, невроз - це помилкова, з позиції культури спроба людини позбутися від почуття неповноцінності, та здобути почуття переваги. Невроз не веде до соціальної активності, не сприяє вирішенню життєвих проблем. Відірваний від реальності, невротик живе у світі фантазій і використовує різні прийоми для уникнення відповідальності. Лікування неврозів вимагає виховного впливу на людини, корекції його помилок і повернення його в людську співтовариство. Зцілення невротика ґрунтується на свідомому розвитку у людини почуття спільності (соціальний інтерес), посилення почуття реальності, відповідальності і заміні прихованої ворожості взаємної доброзичливістю.