37. Концепція людини в екзистенціалістів (Ж. -П. Сартр, А. Камю та ін. )

Екзистенціалізм або філософія існування – ірраціоналістичний напрямок сучасної західної філософії. Попередником сучасного екзистенціалізму вважається датський філософ С. К'єркегор (1813–1855).

Як напрямок екзистенціалізм виникає на початку 20-х років у Німеччині та Франції. Його найбільш відомими представниками е М. Хайдеггер (1889–1976), К. Ясперс (1883–1969), Ж. -П. Сартр (1905–1980), Г. Марсель (1889–1973), А. Камю (1913–1960), X. Ортега-і-Гассет (1883–1955) та ін.

Основний зміст екзистенціалізму надзвичайно складно визначити. Він характеризується значною кількістю відтінків, напрямків, відсутністю одностайної думки. Майже в кожній країні екзистенціалізм набуває специфічного забарвлення.

Цей філософський напрямок, що активно розробляє концепцію світу та людини, є відображенням глибоких потрясінь, які спіткали людство у XX ст. Екзистенціалізм звернувся до проблем критичних, кризових ситуацій, прагнучи зрозуміти поведінку людини в жорстоких, граничних ситуаціях. Історія Європи XX ст. показала нестійкість, слабкість, невідворотну кінечність будь-якого людського існування. Одкровенням виявилося усвідомлення власної смертності і недосконалості кожної людини. Цей стан Хайдеггер називає істинним буттям, як "буття-до-смерті".

Головна увага приділяється духовній активності та духовній витримці людини, яка виявилася закинутою в ірраціональний (нерозумний) потік подій і глибоко розчарувалася в історії. Єдиною справжньою дійсністю слід визнавати лише буття людської особистості. Це буття – головний предмет пізнання, насамперед філософського. Причому, існування передує сутності. Тобто людина спочатку існує – думає, відчуває, живе, а потім визначає себе в світі. Людина така, якою вона сама себе хоче бачити. Вона сама себе визначає, прагне до своєї індивідуальної мети, творить себе, вибирає своє життя.

Людині здається, що оточуючий її світ є раціональним, що є якісь загальні закони світу, історії, культури.

Але в дійсності світ абсурдний, чужий, безглуздий, як і все людське життя. Буття людини – це драма. Людина одинока у своїх почуттях, вона знаходиться в пустоті. У спілкуванні ж з іншою вона або підкоряє її волю собі або сама підкоряється її волі.

Характеризуючи людину, екзистенціалізм ігнорує соціальне середовище, в якому людина живе. На думку екзистенціалістів, у світі існують лише окремі, конкретні особистості з автономною свідомістю, яка не залежить від зовнішнього світу. Колектив, суспільство протистоять особистості, прирікають її на повсякчасне безособове існування, що викликає страх, відчуття невпевненості, приреченості, безсилля.

Центральною проблемою для екзистенціалізму є конфлікт особистості і суспільства. Відчуження між ними виникає з визнання незмінної природи людини. Тому протиріччя між свободою і особистістю, з одного боку, і безособовою повсякденністю життя – з іншого, розглядається як таке, що не може бути вирішеним.

Шлях до подолання відчуження вони вбачають не в перебудові суспільних відносин, а у втечі в світ екзистенції, в світ так званого істинного існування особистості. Звідси – глибокий песимізм екзистенціальних поглядів. Так, найбільш вживаними екзистенціалістами поняттями є "самотність", "страх", "смерть", "покинутість", "буття-до-смерті", "буття-для-себе" тощо. Рух людини до смерті, за М. Хайдеггером, – основний смисл людського життя.

Правда, подібний песимізм поділяють далеко не всі прибічники екзистенціалізму. Так, Ж. -П. Сартр сенс людського буття вбачає не в смерті, а в свободі. Хоча, протиставляючи природу (в-собі-буття) людству (для-себе-буття), він вбачає в матеріальному світі загрозу людству. Прагнучи врятувати людину від розпорошення в світі речей, він стверджує цим самим її свободу. В цьому, з погляду філософа, і полягає гуманістичність його позиції.

За Ж. -П. Сартром, людина в своїх природно-біологічних, соціальних, класових, політичних тощо характеристиках повторна, подібна іншим людям.

Але разом із тим їй властива неповторність, яка проявляється в її цілях, задумах, що спрямовують людину в майбутнє. Майбутнє представлене розмаїттям можливостей і тому завжди багатозначне. Це постійно ставить людину в ситуацію вибору, а значить – свободи, яка, за Ж. -П. Сартром, є універсальною характеристикою людського існування. Адже свобода, в розумінні Ж. -П. Сартра, – це ідеальне бажання свободи, а не практичний процес розширення пізнання і контролю людини над оточуючим її природним та соціальним середовищем.

Основне питання філософії Камю формулює у гамлетівському дусі, щоправда, принц Датський ставив його так: "Бути чи не бути?", К. ж — дещо інакше: "Чи варте життя того, щоб жити?" Ця проблема проходить своєрідним нервом усіх філософських роздумів мислителя.

К. у своїх "Записниках", поділяє власну творчість на три етапи. Два перші, основні, він поіменовує відповідно "Абсурд" і "Бунт". Справді, саме крізь призму спочатку абсурду, а пізніше, вже на цій основі, і бунту він намагався знайти відповідь на запитання, чи має існування людини якийсь сенс? Вже з 1941, коли було написано "Міф про Сізіфа", філософ наголошує, що абсурд, котрий досі сприймали як висновок, береться ним як вихідний пункт. І зумовлена ця, на його думку, вихідна для людини XX ст. ситуація абсурду чи не найбільшим чином "смертю бога", і відповідно виявленням якщо й не неспроможності, то, в кожному разі, обмеженості попереднього розуміння сенсу людського буття. На цій стадії розвитку філософських поглядів К. абсурд й усі смисложиттєві проблеми, розглянуті під його кутом зору, набувають у французького мислителя суто особистісного трактування. Абсурд, як зазначається у "Міфі про Сізіфа" — це не риса людини, що є істотою розумною, і не риса дійсності, котра сама по собі просто нерозумна. Він однаковою мірою залежить і від світу, і від людини, постаючи формою зв'язку між ними, що виникає не з гармонії, а із зіткнення людського розуму і безрозсудного мовчання світу, ірраціональності довкілля й несамовитого бажання ясності, поклик якого відлунює у найпотаємніших глибинах людської душі.

Тому в певному сенсі вже з самого початку творчість К. є і осмисленням людиновимірної, історичної реальності, але поки що сфокусованої в абсурді як способі людського світосприйняття. Показовою особливістю "абсурдного" періоду його творчості є те, що екзистенційним уособленням провідної для К. ідеї пошуків справжньої людської свободи у цей час постають різні версії персоніфікації самітництва (Калігула, "сторонній" Мерсо, Сізіф). Вищим досягненням на шляху таких пошуків, як прагне довести він (передусім на прикладі Сізіфа) є знову й знову свідомо втілювана у життя екзистенційна позиція абсурдистської свободи, котру вирізняє стоїчне, сповнене власної гідності вміння зберігати справді людську поставу попри навколишній хаос і абсурд; мужнє, усвідомлене сприйняття власної, навіть найважчої, ноші та власної, хай найпринизливішої, найнікчемнішої, найбезглуздішої чи найтрагічнішої долі як чогось неминучого, як свого покликання, найавтентичнішої форми власного самоосягнення, самовиявлення і самоствердження. Довівши у "Міфі про Сізіфа", що, на відміну від подолання через прийняття, і реальне, і "філософське" самовбивство є способами неспроможного, позірного виходу з абсурду, К. у своїй іншій великій філософській праці "Бунтівна людина" простежує ще один варіант зовнішнього, предметно фіксованого подолання абсурду — заколот, бунт. І тут абсурд є відправною точкою аналізу. Однак і абсурд, і людина постають уже не в особистісному, а передусім у соціокультурному вимірі. Абсурд трактується як атрибутивна характеристика сучасної історичної дійсності в цілому, де загінки для рабів увінчуються прапорами свободи, масові знищення людей відбуваються під гуманістичними гаслами чи пояснюються потягом до надлюдського, зло вбирається у шати невинності, а невинність, навпаки, змушена виправдовуватися. Відповідно у творах К. цього періоду в центрі уваги вже не опис людини в її наготі й самотності, по той бік добра та зла, наодинці з абсурдом, а глибинна етична рівно- та повноцінність окремих людей, що об'єднують свої зусилля для спростування несправедливості.

Заколот витлумачується ним, на противагу революції, не у значенні одноразового, докорінного, всеосяжного і остаточного перевороту, а як перманентна і локальніша за масштабом та ідеями боротьба неформальної спільноти духовно близьких людей. Причому — не за знищення, а за постійне вдосконалення історично сформованого та державно організованого устрою суспільного життя людей. Відрізняється від революції бунт ще й тим, що ставить за мету не захоплення влади і втілення певних ідеальних конструкцій (оскільки це неминуче призводить до "перетворення Прометея у Цезаря", тобто борця за свободу — у деспота), а дедалі нові й нові виступи в інтересах конкретної людини проти існуючих і, по суті, абсолютно непереборних суспільних диспропорцій: соціального гніту, нерівності, несправедливості тощо. Чимала роль у бунтівній діяльності належить, за К. , митцям, що вже звикли за творчим характером свого фаху до постійного перетворення навколишнього світу й спроможних чималою мірою саме через це передбачати хід і можливі результати заколоту. Подібне прагнення змінювати світ за законами не лише справедливості, а й краси, покликаної (в цьому він солідарний з Достоєвським) врятувати світ, бути активним учасником історичної творчості, залишаючись, однак, "вільним художником", тобто не приєднуючись до жодної політичної партії, ідеологічної програми тощо, визначало, вже з часів юності К. і його загальну життєву стратегію, і кожний окремий екзистенційний вибір. На порозі ІП тисячоліття обгрунтований теоретично і всією життєдіяльністю К. , романтичний ідеал нового гуманізму, позбавленого волі до влади, єднання людей супроти катів, насилля та жорстокості виявляється де в чому конструктивнішим, реалістичнішим і привабливішим, ніж найконструктивніші ідеологічно й прагматично "навантажені" ідеї, ідеали, проекти і спроби соціальної інженерії.

<< | >>

↑

Источник: Відповіді до іспиту з філософії. 2017

Еще по теме 37. Концепція людини в екзистенціалістів (Ж. -П. Сартр, А. Камю та ін. ):

- Логика - Основы философии - Социальная философия - Философия науки и техники -