Немецкий классический идеализм (Кант – докритический и критический период – критика чистого разума)

Класична німецька філософія – розвиток німецької філософії, що охоплює період кінця XVIII – першої половини XIX ст. Для неї характерні такі основні риси:

– відродження діалектичної традиції;

– перехід від суб'єктивного ідеалізму до об'єктивного на основі діалектичної методології;

– критика традиційної метафізики і прагнення подати філософію як систему наукового знання;

– звернення до історії як філософської науки і застосування Гегелем діалектичного методу в дослідженні історії.

Головними представниками класичної німецької філософії були І. Кант (1724–1804), Й. Фіхте (1762-1814), Ф. Шеллінг (1775–1854), Г. Гегель (1770-1831), Л. Фейєрбах (1804–1872).

Родоначальником класичної німецької філософії є Іммануїл Кант.

Його філософську спадщину поділяють на три періоди: “докритичний”, “критичний" та “антропологічний”. У “докритичний” період заслуговують на увагу ідеї Канта щодо виникнення світу. В праці “Всезагальна природна історія і теорія неба” (1775) він розробив космогонічну гіпотезу, за допомогою якої він розкрив механізм виникнення Всесвіту і виклав нові принципи його формування. Згідно з цією гіпотезою, Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Тут уперше поняття еволюції було поширено на космічні явища. У створенні Всесвіту брали участь дві сили – тяжіння і відштовхування. Завдяки взаємодії цих сил, за Кантом, почали утворюватися планети. Але це не завадило Канту стверджувати, що існує зовнішня сила, яка змінює Всесвіт. Процес виникнення, розвитку і загибелі світів є постійним. Звідси – висновок про відносність поняття спокою.

У “критичний” (назва пов’язана з першим словом його головних праць: “критика”, що означає дослідження самих підвалин) період Кант створює філософські праці, які стали подією в історії людської культури: “Критика чистого розуму”(1781), “Критика практичного розуму” ( 1788), “Критика здатності судження” ( 1790).

На перший план у цей період виступає ідея “коперніканського перевороту” у філософії. До Канта вважали, що пізнання є результатом дій на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ впливає на неї. Кант “перевернув” це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання є результатом людської (насамперед – розумової) активності.

Аналогія з “коперніковським переворотом” тут цілком очевидна: Копернік “зрушив” Землю (яку до того розглядали нерухомим центром Всесвіту), а Кант “зрушив людину”, поклавши край її пасивності. У чому полягає значення цього перевороту?

По-перше, Кант дав більш виправдану картину пізнання: пізнання не дублювання реальності, не перенесення речей у людський інтелект, а діяльність створення інтелектуальних засобів людської взаємодії зі світом.

По-друге, людський розум може визнати надійним лише таке знання, яке він сам видобував на зрозумілих йому принципових засадах і обґрунтував з необхідністю.

По-третє, у концепції І. Канта людина постає творчою і діяльною; при тому що активнішою вона є, то розгалуженішими будуть її зв’язки з дійсністю і, відповідно, – ширшими знання.

22.