Немецкий классический идеализм (Кант – Критика практического разума)

Класична німецька філософія – розвиток німецької філософії, що охоплює період кінця XVIII – першої половини XIX ст. Для неї характерні такі основні риси:

– відродження діалектичної традиції;

– перехід від суб'єктивного ідеалізму до об'єктивного на основі діалектичної методології;

– критика традиційної метафізики і прагнення подати філософію як систему наукового знання;

– звернення до історії як філософської науки і застосування Гегелем діалектичного методу в дослідженні історії.

Головними представниками класичної німецької філософії були І. Кант (1724–1804), Й. Фіхте (1762-1814), Ф. Шеллінг (1775–1854), Г. Гегель (1770-1831), Л. Фейєрбах (1804–1872).

В практичній, морально-етичній сфері розум виконує творчу функ­цію, діє вільно. Це "практичний розум" (інтуїція), рушійною силою якого є воля. Кант розглядає Божественну волю основою творення. А так як воля містить у собі завжди елементи ірраціональні, то світ, створений Богом, не може бути до кінця пізнаний розумом. Це сфера панування "вільної причинності", що охоплює "трансцендентне",те, що існує поза свідомістю, недоступне і непізнаване. Йдеться про душу, Бога, безсмертя. Ці ідеї, за Кантом, "ніколи не можуть бути дані в досвіді і їх положення не можна ні підтвердити, ні спростувати", але вони цілком осягаються внутрішнім спогляданням і реалізуються "практичним розумом", що розкриває розмаїття людських морально-етичних цінностей: безсмертя, свобода, душа, Бог тощо. Звідси випливає основна думка гносеології Канта: розум людини обмеже­ний у своїх пізнавальних можливостях тому, що Бог творить не за розу­мом, а за волею. Кант вводить поняття "речі в собі" для позначення реальності, яка до пізнання не має ніякого відношення.

Заслугою Канта є те, що він відділив питання "теоретичного розуму" — питання про існування Бога, душі, безсмертя — від питань "прак­тичного розуму", показав, що "практичний розум" ширший, ніж "розум теоретичний" і незалежний від нього.

Здатність людини чинити морально, тобто виконувати свій обов'язок без усякого примусу, говорить про реальність свободи. Закони моралі, за Кантом, походять від єдиного верховного принципу — категоричного імперативу (лат. imperativus — владний), який є загальним правилом, нормою поведінки. Згідно з принципами Канта, треба ставитися до інших так, як би ти бажав, щоб вони ставились щодо тебе. Людина повинна відповідати за себе так, як би відповідала за все людство. Людина робить саму себе людиною тим, що поважає у собі людину і поважає людину в іншій. Згідно з Кантом, поведінка людини буде добродійною, якщо метою її є власна моральна досконалість і щастя інших. Ми не тому моральні, що віримо в Бога, а тому віримо в Бога, що моральні. Хоча ідеї Бога і безсмертя душі теоретично не доведені, вони мають практичну значущість, бо людина потребує підтримки свого вибору на користь моральної пове­дінки. Тому безглуздо говорити про обов'язки людини перед Богом.

Кант не поділяв думку Ж. -Ж. Руссо "назад до природи", говорячи, що люди ніколи не знайдуть таку природу, яку б вони бажали бачити, а лише таку, якою вона стала під впливом цивілізації. Цивілізація навчила людину поводитися зі своїми бажаннями і потребами. Повернення назад, до якогось ідилічного природного стану неможливе.

23.