Політологія посткомуністичних суспільств

Розглядаючи це питання, наголосимо, що така політологія лише формується.

Розпад світової держави - Радянського Союзу, утворення незалежних держав стали історичним фактом. Виник постко­муністичний світ.

мислення, для розширення обріїв політичної думки. Переміни, що відбулися в цей період, реальна практика соціально-політич­них перетворень на пострадянському просторі надали політо­логам небачені можливості для порівняльного аналізу масиву емпіричного матеріалу, що не мають аналогів у XX ст. Посту­пово заявляє про себе складова частина політичної науки - політологія посткомунізму. Вона вивчає ті явища, тенденції та закономірності, які характерні для політичного життя постко­муністичних суспільств.

Безумовно, ступінь відповідності зібраної інформації й пол­ітичних концепцій реаліям посткомуністичних (особливо постра­дянських) країн поки ще незначна. Щоб досягти інтелектуальної зрілості й набути самостійний, парадигмальний статус, політології посткомунізму потрібно перебороти деякі труднощі чи “фактори отримання”. В першу чергу, це факгор, пов’язаний із загальними особливостями становлення політичної науки і її інфраструктури (головна з них - надмірна політизація науки), а також самого політичного товариства. Дослідники відмічають (А.М.Салмін, В.Полохало та ін), що в сучасний час ми маємо чотири типи пол­ітологів, а відповідно, чотири типи політичного знання.

По-перше, це університетська політологія; по-друге - теоре­тична, що пов’язана з академічною політологією (в Росії, Ук­раїні вони різняться за походженням: перша більш пов’язана з освітньою системою, друга - з академічними структурами - РАН,УАН): по-третє, це політологія радників, по-четверте - політичні технології, або політологія консультантів (від “паблік рилейшнз” до квазітеоретичного аналізу).

Таким чином, у своїх посткомуністичних країнах політологи відрізняються один від одного соціальним статусом, професійним рівнем, стереотипом поведінки тощо. Тому актуальним завдан­ням політології посткомуністичних суспільств є адекватна тео- ретизація фактичного матеріалу, ураховуючи політико-культурні традиції, конкретно-історичні умови, національний менталітет.

Дискусійною політичною проблемою є перспективи та аль­тернативи політичного розвитку посткомуністичних країн. Більшість політологів вирішує її, формулюючи-таку дилему: або 56

демократичне, відкрите суспільство, або повернення до комун­істичного тоталітаризму. Інші політологи стверджують, що ми маємо справу з так званим перехідним періодом, невизначеним за змістом і непередбаченим за політичними наслідками. Бага­то уваги приділяється політичним трансформаціям посткому­ністичних суспільств, новій геополітичпій ситуації, суперечно­стям геополітичного самовизначення, етнополітиці тощо.

Безумовно, поки що політологія не дає відповідей на бага­то запитань, які ставить життя. Але вона розвивається й цьому процесу сприяють переклади на російську, українську мови праць відомих у світі політологів, видання політичних журналів (“Поліс”, “Соціально-політичний журнал”, “Політична думка”, “Свободная мысль” та iπ.). Активно заявляють про себе нове покоління політологів: К.С.Гаджиев, Л.Ф.Шевцова, О.С. IIa- нарін, В.Полохало, М.Томенко та багато інших.

Таким чином, якщо раніше для країн соціалістичного вибо­ру марксизм-лснінізм вважається єдиною суспільно-політичною теорією, а в капіталістичних країнах він критикувався, то тепер ця течія є тільки однією з напрямків суспільно-політичної дум­ки, поряд з неолібералізмом, неоконсерватизмом, соціал-демок­ратизмом та ін. Якщо ще десять років тому єдино вірним мето­дом дослідження був діалектичний матеріалізм, то сьогодні їм користуються поряд з такими методами, як біхевіоризм, струк­туралізм, функціоналізм, системний метод тощо.

Роки української незалежності (після 1991 р.) отримали досить потужне філософсько-політичне осмислення. Дискусії щодо спрямованості та швидкості руху від тоталітаризму до демократії точилися і серед українських фахівців всіх напрямів суспільствознавства, і серед політичних лідерів, державних ке­рівників, урядовців.

Представники лівоцентристської ідеології пропонували обрати за основу державної стратегії такі положення, як президентське правління, формування єдиного Євразійського Союзу й зближен­ня з Росією та іншими країнами СНД, збереження монопольних позиціц державного сектора в національній економіці, створення “згори” соціально орієнтованої моделі ринкової економіки.

Виразники протилежної орієнтації наголошували на необхі­дності відмови від продовження етатистського курсу в дер­жавній політиці. Так, зокрема, відомий український політолог М.Томенко виступив за синтез кращих (національних і світо­вих) здобутків соціал-демократії, лібералізму та консерватизму у вигляді українського соціального лібералізму та утвердження руху “нової демократії”, ідеологічна платформа якої має спира­тися на такі засади: пріоритет прав особистості, верховенство права в суспільному житті; поділ державної влади; правові га­рантії діяльності політичної опозиції тощо.

Сьогодні в Україні розвивається національна школа політо­логії, основні інтелектуальні сили якої зосереджені в провідних університетах (Харківському, Київському, Львівському), науко­вих установах та громадських об’єднаннях (інститут національ­них відносин і політології), Українська академія політичних наук, Асоціація молодих українських політологів і політиків, Українська Асоціація політологів та ін.). Зусилля сучасної вітчизняної політології спрямовані на утвердження загально­людської політичної культури, формування національної демок­ратичної доктрини, створення концепції широкої політичної просвіти й системи політологічної освіти в Україні.

Таким чином, для розвитку суспільно-політичної думки кінця XX ст. надані можливості для нових ідей і теорій, вільних від стереотипів і догм. А політика сучасного суспільства - до­волі складна справа, отже займатися нею мусять професіонали.

Питання для самоконтролю

1. Назвіть дослідників політичних партій, теорій еліт.

2. Як Ви розумієте метод біхевіоризму?

3. Хто є автором концепцій тоталітаризму?

4.

5. Які політичні концепції другої половини XIX ст. Ви мо­жете· назвати?

Рекомендована література

1. Арон Р. Демократия и тоталитаризм. - М„ 1993.

2. Аренд X. Вирус тоталитаризма //Новое время. - 1991. - №11.

3. Бурдье П. Социология политики. - M., 1993.

4. Бжезинский 3. Великие преобразования //Політична думка. - 1994. -

№3.

5. Вебер М. Политика как призвание и профессия //Избр. произв. -

M., 1990.

6. Грацианский П.С. Политическая наука во Франции. ~ M., 1975.

7. Даль Р. Полиархия, плюрализм и пространства //Вопросы фило­

софии. - 1994. - №3.

8. Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. - K., 1996.

9. Мальцев BA. Основы политологии. - M., 1997.

10. Політологія посткомуиізму. Політичний аналіз посткомуністич­них суспільств./За ред. В.Полохало. - K., 1995.

11. Політологія. /За ред. М.1.Сазонова. - X., 1998.

12. Політологія. /За ред. О.В.Бабкіпої. - K.,1998.

13. Политология посткоммунистических обществ в Украине и России.

К методологии политического анализа //Полис. - 1998. №3.

14. Поппер К. Открытое общество и его враги. - M., 1992.

15. Сартори Дж. Вертикальная демократия //Полис. - 1993. - №2.

16. Современная буржуазная политическая наука: проблемы государ­ства и демократии / Под ред. Г.Х.Шахназарова. - M., 1982.

17. Українська державність у XX ст.: історико-політологічпий аналіз. - K., 1996.

18. Хайек Ф.А. Дорога к рабству. - M., 1992.

19. Хайек Ф.А. Пагубная самонадеянность. Ошибки социализма. - M., 1992.

20. Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. - M., 1995.