Прийняття та реалізація нормативних актів

На етапі формулювання політичної волі суспільства у вигляді керівницьких рішень, нормативних актів влади, які при­ймаються центральними політичними течіями сукупністю конк­ретних прийомів, методів, процедур, усвідомлених і спонтанних стратегій, що ведуть до прийняття конкретних рішень, включа­ють технологію прийняття рішень, організаційний контекст, мо­жливі результати реалізації рішень (Девід Істон).

Існує, на думку американського політолога Чарльза Ліндблю- ма, два основних методи прийняття нормативних, управлінських актів та політичних рішень: раціонально-універсальний та метод послідовних обмежень (метод гілок). Раціонально-універсальний метод допускає відокремлення проблем та вибір ефективних спо­собів та шляхів їх розв’язання.

Ряд учених, і, зокрема, американський соціолог Амітай Енті- ціоні, враховуючи позитивні та негативні сторони раціонально- універсального методу та методу послідовних обмежень, наполя­гають на ефективності так званого змішаноскануючого методу, що забезпечує масштабний процес прийнятих рішень, єднаючи переваги обох методів прийняття рішень. Змішано-скануючий метод допускає широкий раціональний погляд на політичні про­блеми суспільства і виділення їх найбільш спільних, типових якостей, що дозволяють побачити глибинні загальносоціальні ос­нови наявних суперечностей та конфліктів. Послідовне застосу­вання загальнотеоретичних, раціональних знань для врегулюван­ня конкретних питань сприяє досягненню ефективного політич­ного управління. Звичайно ж, у конкретних державах зміст полі­тичного процесу залежить не від обраної форми, методу прийн­яття політичних рішень, а від їх реального використання в управ­лінні суспільством.

Важлива у політичному процесі і ланка, стадія реалізації норма­тивних актів, управлінських рішень. Тут на змісті політичного про­цесу відбивається уміння владних структур досягти відповідної реа­лізації прийнятих рішень та сформульованої конкретної мети, підпорядкувати їм масову поведінку громадян, населення. Нейтра­лізацією впливу усіх інших контртенденцій у сфері влади, управлін­ських структур забезпечується вертикальна інтеграція політичного життя суспільства. В житті нерідко здійсненню поставленої мети намагаються перешкодити не лише опозиційні структури, але й ін­ститути державної влади. Так, в Україні міністерства або місцеві ор­гани управління дають свою інтерпретацію урядовим рішенням та директивам, що часто веде до дезінтеграції влади, а, отже, й нарос­тання суперечливості політичного процесу. Застосування управлін­ською елітою заходів, що обмежують протидію конкурентів і бло­кування прийнятих ними рішень в усіх ланках політичної системи, є однією з універсальних вимог реалізації владних рішень.

У реалізації управлінських рішень виділяються декілька основ­них поглядів: популізм, елітизм, консерватизм, демократизм і ра­дикалізм. Кожний різновид здійснення політичного курсу відрізня­ється певними методами владного регулювання, тим чи іншим характером взаємовідносин влади з населенням, відповідним типом інформаційного режиму, здійсненням влади й управління.

Одним із різновидів політичного управління виступає попу­лізм. Популізм використовується як основний засіб досягнення владної мети, апелювання до громадської думки, опору на на­стрій мас. Популізм неминуче зорієнтований на спрощення полі­тичної ситуації, а в ряді випадків і вульгаризацію передбачуваної громадської мети. Ось чому, на думку управлінських еліт, подо­лання суперечностей, недоліків і забезпечить швидке просування до успіху, вироблення таких лозунгів, закликів до населення, що відбивали б їх інтереси та потреби.

На відвернення якої-небудь значної участі громадян не лише у розробці, але й у корегуванні політичного курсу, зорієнтований елі- тизм. Політична еліта — сукупність груп, що виділяються в суспі­льстві впливом, привілейованим становищем та престижем, які без­посередньо й систематично беруть участь у реалізації рішень, пов’язаних із використанням державної влади або впливом на неї. В умовах елітарного режиму заохочується діяльність різноманітних посередницьких форм взаємодії з виборцями, зосереджується увага на розвитку в політичному процесі представницьких органів та структур Тут же широко розповсюджена діяльність тіньових апара­тних механізмів влади. Суспільству, як правило, надається усічена політична інформація, не сприятлива всебічній оцінці діяльності влади. Активність владних структур та інститутів викликає лише політичну активність мас. Політика, що запроваджується у таких умовах, скерована на усунення участі основних мас населення у прийнятті рішень та витисненні їх за межі політичного процесу.

Стійке прагнення влади — за будь-яких суспільних перетво­рень, насамперед, зберегти ті або інші владні інститути, структу­ри тощо. Це можливо здійснити в умовах консерватизму. Консе­рватизм — одна з форм здійснення політики правлячим режимом. Принципи конструювання політики майбутнього, засо­би діалогу з опозицією, конкретний характер взаємовідносин еліт з населенням визначаються консерватизмом. Однак у будь-яких випадках пріоритет віддається використанню традиційних форм та засобів політичної поведінки населення, функціонуванню державних інститутів та ін. Консервативна політика притаманна стабільним політичним режимам, які не піддаються різким ва­ганням політичної кон’юнктури. Культивування внутрішньої прихильності населення до шанованих у суспільстві цінностей, які охороняються, — позитивне в консерватизмі.

Радикалізм — одна з форм політичного правління, допускає активізацію участі населення в політичному процесі. В умовах радикалізму не є самометою влади досягти якісної перебудови політичної системи та суспільства. Але революціонізація полі­тичної системи і суспільства часто призводить до нестабільності суспільства. В революційних режимах, помічає французький по­літолог Генрі Ерме, насилля не стільки супроводжує, скільки не­минуче йде за народним повстанням чи іншими формами ради­кальних перетворень, і тому «влада, що називається народною, дуже часто виявляється смертоносною».

На відміну від радикалізму, що нехтує заради глобальної май­бутньої мети загальними інтересами та правами людей, демок­ратизм, насамперед, орієнтується на реальні потреби й запити громадян, втілення їх невідчужуваних прав та свобод. Добиваю­чись довір’я та бажання людей лояльно співробітничати з вла­дою, демократична політика сприяє встановленню в суспільстві атмосфери взаємовідповідальних відносин між рядовими грома­дянами та елітою. З арсеналу політичного правління виключа­ються засоби жорсткого соціального примушення, зате дотриму­ється процедура виборчих циклів, принципи розподілу й урівно­важеності влади, орієнтація на цивілізовані відносини з опозиці­єю, боротьба з політичною пасивністю населення тощо, що за­безпечує політичний процес, механізми самодисципліни і само­примусу громадян, і замінює насилля.

3.