Лекція №3 ПАТОЛОГIЧНА ФIЗIОЛOГІЯ IМУННOЇ СИСТЕМИ ОСНОВНI ФУНКЦІЇ ІМУННОЇ СИСТЕМИ

План.

1. Основні функції імунної системи.

2. Загальні закономірності порушень імунної системи.

3. Недостатність і дисфункція імунної системи.

Література.

Основна.

1. Патологічна фізіологія: Підручник / 3а ред. М. Н.Зайка, Ю.В Биця.-К.: Вища шк.; 1995

2. Патологическая физиология: Учебник для студентов мед.вузов / Под ред. Н.Н. Зайко: З-е изд., перераб. и доп. -К.: Логос,1996.

3. Патологическая физиология: Учебник для мед. вузов / Под ред. А.Д. Адо, В.В. Новицького.- Томск: Изд-во Том.ун-та, 1994.

Додаткова

1. Кохан І. Імунологія: серологія, імунохімія, імунобіологія, імуногенетика: Підручник. – Київ – Торонто: Кобза, 1994.

2. Ройт А. Основы иммунологии / Пер. с англ. –Москва: Мир, 1991.

3. Ярилин А.А. Основы иммунологии. – Москва: Медицина, 1999.

Імунна система складається з центральних (кiстковий мозок, вилочкова залоза, фабрицiєва сумка у птахiв та її аналог у лю­дини) i периферичних (селезiнка, лімфатичні вузли, лiмфоїдна тканина травної системи, мигдалики) opraнів. Kpiм того, в систему входять рухливi iмуноцити - лiмфоцити, якi переносяться течiєю крові i лiмфи.

Антигенами є рiзнi за структурою i походженням речовини, що зумов­люють iмунні реакції. Розрiзняють антигени повнi і иеповнi (гаптени). На вiд­міну вiд повних антигенiв, гаптени можуть спричинювати iмунну реакцiю разом з великомолекулярним носієм.

Iмунна система забезпечує життєво важливу властивicть органiзму - iмунологiчну реактивнiсть - ­здатнiсть органiзму вiдповiдати на дію антигену клiтинними й гуморальними реакцiями, специфiчними вiдносно антигену. Ця вла­стивicть зумовлена двома видами iмуноцитiв: Т-лiмфоцитами (тимус залежними) й В-лiмфоцитами (залежними вiд фабрицiєвої сумки у птахiв та її аналога в людини). Т-лiмфоцити реагують з ан­тигеном безпосередньо i здiйснюють клiтиннi iмуннi реакції. В - ­лiмфоцити, що перетворюються пiд впливом антигену на плазма­тичнi клiтини, якi виробляють iмуноглобулiни (антитiла), забез­печують гуморальнi імунні реакції.

Iмунна система має певнi особливостi, якi впливають на роз­виток патологічних процесiв у ній.

Клітини імунної системи, що поступово розмножуються, високочутливi до дії мутагенних, канцерогенних i цитостатичних факто­piв. Патологiя opraнів цiєї системи i дефекти генів у стовбурних клiтинах, а також розлад взаємодii мiж субпопуляцiями лiмфо­цитiв, синтезу гормонів вилочкової залози, змiна функцiї iнших ендокринних залоз можуть спричинювати порушення диференцiа­ції i функцiї iмуноцитiв.

Оскiльки клiтини імунної системи caмі є специфiчними анти­генами, то в органiзмi можуть виникати iмуннi й аутоімунні ушкодження цих клiтин. .

За загальною оцiнкою стану імунної системи й особливостями її при розвитку патологiчних процесiв можна видiлити такі змiни i порушення системи.

1. Змiни, якi вiдображують функцiональне напруження імунної системи при пiдтримцi антигенного гомеостазу. Вони є суттю iмунологiчної реактивностi при iмунiзацii та iмунних реак­цiях.

2. Порушення, якi виражають змiни структури i функції iмунокомпетентної тканини, що найчастiше призводить до недостат­ності або дисфункцiї імунної системи у виглядi iмунодефiцитних та iмунодепресивних захворювань.

3. Порушення внаслiдок утворення комплексiв антиген - антитiло, що є видом патологiчноro процесу - алергiєю.

4. Порушення iмунних реакцiй, зокрема їх недостатнicть, що виникає у разi розладу систем, пов'язаних з iмунною (фагоци­тозу, комплементу та ін.).

5. Антиген-асоцiйованi захворювання.

Розлад функцiї iмунної системи може проявлятись гiпер-, дис-та гiпофункцiєю, змiною толерантностi до антигенiв.

Гіперфункція імунної системи розвивається при перенапружен­нi цiєї системи антигеном, зокрема при надходженнi в органiзм стимуляторiв iмунної вiдповiдi. Гiперфункцiя може бути спричи­нена спадковими змiнами синтезу iмуноглобулiнiв, наприклад iмунореактивними генами, що зумовлюють посиленну імунну вiдповiдь на будь-який антиген. До гiперфункцii може при­звести зменшення регуляторних впливiв гальмування всерединi iмунної системи - зниження функції супресорiв, а також iззов­нi - недостатнiсть функції гiпоталамо-гiпофiзарно-наднирникової системи.

Особливе мicце займає гiперфункцiя при формуваннi пухлин iз клiтин iмунокомпетентної тканини. При цьому спостерiгається збiльшення кiлькостi клiтин та iмуноглобулiнiв одного типу, що вiдображує втрату пухлинними iмуноцитами контролю над про­цесами синтезу i розмноження.

При гiперфункції iмунної системи в органiзмi створюються умови для розвитку алергiї.

Гіперфункція імунної системи розвивається при перенапружен­нi цiєї системи антигеном, зокрема при надходженнi в органiзм стимуляторiв iмунної вiдповiдi. Гiперфункцiя може бути спричи­нена спадковими змiнами синтезу iмуноглобулiнiв, наприклад iмунореактивними генами, що зумовлюють посиленну імунну вiдповiдь на будь-який антиген. Спадковi форми недостатностi системи Т-лiмфоцитiв вiдтворюються у тварин iнбредних лiнiй. Виведено лiнiю мишей nude (голi), характерним для яких є спадково зумовлений недостатнiй розвиток вилочкової залози, вiдсутнicть волосяного покриву; клi­тиннi реакцiї сповiльненого типу в них не вiдбуваються.

Недостатнicть системи вiдтворюється видаленням вилочковоi залози у плодiв тварин або в новонароджених. При цьому на фонi збережених гуморальних реакцiй у тварин розвивається вастинг-­хвороба (виснажлива хвороба), характерними для якої є рiзке зменшення кiлькостi лiмфоцитiв у кровi, зниження клiтинних iмун­них реакцiй, спленомегалiя, iнфекцiйнi захворювання, зокрема вi­русний гепатит, кишковi iнфекцiї, припинення росту i загибель. lнфекцiйнi захворювання набувають особливо тяжкого перебiгу.

Недостатнicть системи В-лiмфоцитiв вiдтворюється у птахiв в ембрiональний перiод або в курчат видаленням фабрицiєвої сум­ки. Розвиток Т-лiмфоцитiв при цьому не порушуеться.

3ниження функцiї Т- i В-систем або окремих субпопуляцiй лiм­фоцитiв можна спричинити антилiмфоцитарними сироватками про­ти антигенiв, якi мають piзнi лiнiї i субпопуляцiї лiмфоцитiв. В експериментi iмунодепресивного ефекту досягають дiею iонi­зуючого випромiнювання, хiмiчних iмунодепресантiв, глiкокорти­коїдiв.

Порушення рiзних функцiй iмуноцитiв можна вiдтворювати при їx культивуваннi.

Iмунодефiцитнi, або спадковi, захворювання називають ще пер­винними, на вiдмiну вiд вторинних порушень iмунної системи, якi виникають внаслiдок iнших захворювань. При цьому можуть спо­стерiгатись iмунодефiцитнi захворювання окремо системи Т- i сис­теми В-лiмфоцитiв, а також їх поєднання. Оскiльки спадково зу­мовлена блокада можлива на вcix етапах розмноження i диферен­цiацiї обох лiнiй iмуноцитiв та iнших клiтин iмуннoї системи, слiд розрiзняти спадковi порушення: 1) органогенезу iмуннoї системи; 2) генетичного апарату iмуноцитiв; 3) Iг-генiв i, як наслiдок, спад­ково зумовленi дефекти вироблення антитiл.

На пiдставi аналiзу виявлених у людей 17 видiв первинного iмунодефiциту група експертiв ВООЗ запропонувала класифікацію iмунодефiцитних захворювань (1978). В її основу були покладенi тaкi ознаки: клiнiчнi прояви захворювання, в тому чис­лi зчеплення з неiмунною патологiєю; вид порушення функцii Т- ­i В-лiмфоцитiв окремо чи в поєднаннi; piвeнь генетичної блокади в генезi iмуноцитiв; тип успадкування.

Генетична блокада размножения i диференцiацiї Т-лiмфоцитiв можлива на будь-якому етапi генезу. В генезi Т-лiмфоцитiв можна видiлити три перiоди: дотимусний, тимусний, посттимусний.

У дотимусний перiод на 1 етапi стовбурна кровотворна клiтина перетворюється на напiвстовбурну лiмфоїдну клiтину-попередни­ка, спiльну для Т- i В-лiмфоцитiв. Блокада на цьому piвнi при­зводить до повного розладу утворення лiмфоцитiв обох лiнiй iз збереженням генезу iнших клiтин кpовi - гранулоцитiв, еритро­цитiв тощо. За такого ступеня iмунної незахищеностi можлива загибель у ранньому вiцi.

На ІІ етапi утворюється напiвстовбурна клiтина - попередник Т-лiмфоцитiв. Блокада на цьому piвнi генезу зумовлює вiдсутнicть Т -лiмфоцитiв при наявностi В-лiмфоцитiв. У цьому разi розвива­ється тяжке iмунодефiцитне захворювання внаслiдок вiдсутностi iмунних реакцiй клiтинного типу i випадiння iнших функцiй Т-лiм­фоцитiв.

Генетична блокада в тимусний перiод диференцiацil клiтин (III-IV етапи) спричинює розлад утворення Т-лiмфоцитiв, однак не завжди призводить до їх повної вiдсутностi в кpовi.

У разi блокади постимусної диференцiацiї клiтин може пору­шитись утворення окремих субпопуляцiй Т-лiмфоцитiв (V i VI ета­пи) - хелперiв, супресорiв, кiлерiв.

Видiляють тaкi захворювання, пов'язанi з розладом утворення Т-лiмфоцитiв (ВООЗ, 1978).

Первuнна недостатнiсть Т-лiмфоцuтiв. Виникає у разi блокади на paннix етапах утворення Т-лiмфоцитiв або розладу утворення Т-хелперiв. Простежено спадковий характер захворювання.

Гinоnлазiя вuлочкової залозu (синдром Дi Джорджi). Це за­хворювання розвивається внаслiдок порушеного формування тре­тьої i четвертої приглоткової зябрової кишенi в ембрiональний перiод. Внаслiдок цього, поряд з вiдсутнicтю вилочкової залози i Т-лiмфоцитiв, виникають дефекти лиця, щитовидної i паращитовид­них залоз, пороки opraнiв кровообiгу. Не розвиваються iмуннi ре­акцiї клiтинного типу, не вiдбувається або затримується вiдторг­нення трансплантатiв.

Iмунодефiцuт Т-лiмфоцuтiв, зумовленuй генетuчно сnрuчuненuм дефектом nурuннуклеотuдфосфорuлазu, характеризується знижен­ням функцїї Т-лiмфоцитiв.

Імунодефіцитні захворювання, пов’язані із змінами в системі В – лімфоцитів.Генетично зумовленi порушення формування В-лiмфоцитiв можливi на вcix етапах їх утворенн. Якщо генетична блокада спостерiгається на piвнi утворення спiльного попередни­ка Т- i В-лiмфоцитiв (1 етап), то може виникнути дефiцит обох видiв лiмфоцитiв. Якщо дефект перешкоджатиме диференцiацiї В-лiмфоцитiв на ІІ, ІІІ, IV етапах, то розвинеться недостатнicть В-лiмфоцитiв рiзних субпопуляцiй, а формування системи Т-лiм­фоцитiв може здiйснюватися звичайним шляхом.

При порушеннi остаточної диференцiацii В-лiмфоцитiв i клiтин пам'ятi на V, VI, VII, III етапах може припинятися синтез окре­мих класiв iмуноглобулiнiв.

Розрiзняють тaкi види iмунодефiциту системи В-лiмфоцитiв (ВОО3, 1978).

У дiтей вiком вiд 4 до 12 тижнiв виникає фiзiологiчна гiпогам­маглобулiнемiя.

Класичною формою В-iмунодефiциту є гiпогаммаглобулiнемiя Брутона. При цьому утворення вcix типiв плазматичних клiтин блокується так, що кiлькicть IgG знижена в 10, а IgA i IgM- у 100 разiв. Генетична блокада вiдбувається, очевидно, на piвнi клi­тини - попередника В-лiмфоцитiв. У кpовi й лiмфовузлах нeмaє В-лiмфоцитiв i плазматичних клiтин. 3ахворювання передається як зчеплене iз статтю i виявляється у хлопчикiв. Реакцїї Т-лiм­фоцитiв зберiгаються.

Пiзня гiпогаммаглобулiнемiя розвивається у вiцi 25-30 poкiв, а iнодi вiд 40 до 50 poкiв. При цьому зниження рiвня iмуногло­булiнiв помiрне, однак зменшується i синтез iзогемаглютинiнiвгруп кpовi.

Імунодефiцит, nов'язаний з nорушенням синтезу ІgA, розвива­ється при генетичнiй блокадi на кiнцeвoму етапi диференцiацiї В-лiмфоцитiв у плазматичнi клiтини, що синтезують IgA. Пере­дається як аутосомна, рецесивна, а iнколи як домiнантна ознака. У деяких випадках у хворях виявляється делецiя 18-ї хромосоми. Синтез iмуноглобулiнiв iнших класiв звичайно зберiгається.

Kpiм блокади диференцiацїї В-лiмфоцитiв, до дефiциту IgA призводить генетично зумовлене порушення синтезу секреторного компонента (S) в епiтелiї залозистих opraнiв. В резулыатi вмicт IgA в ceкpeтi зменшується (полiпептид S потрiбний для перетво­рения IgA в секретовану форму).

Імунодефiцит, nов'язаний з блокадою синтезу ІgG та ІgA при збереженli синтезу ІgM. Генетична блокада може бути на piвнi кiнцевих етапiв диференцiації В-лiмфоцитiв у плазматичнi клiти­ни, а також у разi змiни синтезу IgM на синтез IgG i IgA в однiй i тiй самiй плазматичнiй клiтинi.

Трапляється iмунодефiцит, nов'язаlий з генетичною блокадою синтезу легких ланцюгiв iмуноглобулiнiв, тобто uоявою неповноланцюгових імуноглобулінів.

Імунодефiцит, nов'язаний з дисфункцiею iмуноцитiв. При цьо­му, поряд iз зниженням продукцїї одних iмуноглобулiнiв, зростає синтез iнших. До таких хвороб належить дефiцит IgG (нерiдко здефiцитом IgA), який супроводжується збiльшенням синтезу IgM і успадковується як зчеплена iз статтю або як аутосомно-рецесивна ознака.

Комбіноваеі імунодефіцитині захворювання.Найбiльша кiлькicть виявлених iмунодефiцитних захворювань є комбiнованими - з одночасним дефектом Т- i В-лiмфоцитiв. Се­ред них видiляють тaкi (ВОО3, 1978).

Імун.одефiцит швейцарського типу - передається як аутосом­но-рецесивна ознака i проявляється лiмфопенiєю i гiпогаммагло­булiнемiєю (дефiцитом Т- i В-лiнiй лiмфоцитiв одночасий). Вияв­ляється в першi тижнi жипя. При цьому вилочкова зэлоза мaє зачаткову форму, коркова i мозкова речовина її не диференцiюєть­ся. У периферичних лiмфоїдних органах (селезiнцi, лiмфовузлах) спостерiгається рiзке зменшення кiлькостi лiмфоцитiв i плазма­тичних клiтин. Трансплантати тканин не вiдторгаються, реакцiї сповiльненоi гiперчутливостi нeмaє. Спостерiгаються слiди IgG, нeмaє IgM та IgA. У деяких хворих через вiдсутнicть у клiтинах аденозиндезамiнази нагромаджується аденозин, який стае токсич­ним для лiмфоцитiв.

Імунодефiцит з телеангiектазiею i атаксiею (синдром.. Лу. Барр). Успадковується як аутосомно-рецесивне захворювання. По­рушена функцiя систем Т- i В-лiмфоцитiв, диференцiацiя Т-лiмфо­цитiв на paннix етапах генезу. Вилочкова залоза перебуває в за­чатковому cтaнi, кiлькicть Т-лiмфоцитiв знижена, нeмaє IgA, зни­жений эбо залишається нормальним piвeнь IgG за нормального рiвня IgM. Порушенi кiнцевi етапи диференцiацїї В-лiмфоцитiв.

Імунодефiцит з тромбоцитоnенiею та екземою (синдром Bicкот­та - Олдрича). Успадковується за ознакою, зчепленою iз статтю, виявляється у хлопчикiв пicля 10 poків. Прогресує порушення функцїї системи Т-лiмфоцитiв, спустошуються Т-зони в дiмфатич­них вузлах. Одночасно порушуються гуморальнi iмуннi реакцїї у зв'язку з ураженням В-лiнiї: знижується piвeнь IgM за нормаль­ного вмicтy IgA i IgG.

Імунодефiцитнi захворювання часто призводять до тяжких на­слiдкiв. Спостерiгається рiзке зниження iмунітету. Haвіть ослаб­ленi вакцини, застосовуванi для щеплень, можуть спричинити iн­фекцiйне захворювання i смерть.

При iмунодефiцитi спостерiгається значне зростання пухлинних захворювань: у разi дефiциту Т-лiмфоцитiв частота утворення пух­лин зростає в 1000 разiв. Недостатнiсть iмунної системи характе­ризується збiльшенням аутоiмунних захворювань, пов'язаних з по­рутениям її регуляцїї i ослаблениям iмунного захисту проти му­тацiй.

Iснують певнi вiдмiнностi мiж наслiдками дефiциту Т- i B-лiм­фоцитiв, а також мiж окремими захворюваннями всерединi кож­ної групи.

Порушення у разi дефiциту Т-лiмфоцитiв виявляєтъся вiдсут­нiстю або зниженням клiтинних iмунних реакцiй, регуляторної i кооперативної функцiї Т-лiмфоцитiв. Значно знижена стiйкicть проти ураження вiрусами i грибами, меншою мiрою - проти гноєтворної i пневмококової iнфекцii. За недостатностi Т-лiмфоцитiвзнижується або втрачається здатнicть органiзму вiдторгати транс­плантат.

Дефiцит В-лiмфоцитiв виявляється вiдсутнicтю або зниженням гуморальних iмунних реакцій у зв'язку з нестачею iмуноглобулiнiв одного або кiлькох класiв. Спостерiгається значне зниження стiй­костi проти стрептококової, пневмококової, кишкової iнфекцii, од­нак зберiгається стiйкiсть проти вipyciв i грибiв.

Дефiцит тих чи iнших iмуноглобулiнiв визначає характер за­хворювання: при дефiцитi IgM знижується стiйкicть проти грам­негативних бактерiй, при дефiцитi IgA послаблю€ться захист слизової оболонки травного каналу, очей та ін.

Комбiнований iмунодефiцит перебiгає найтяжче. Так, при ri­погаммаглобулiнемiї швейцарського типу дуже швидко розвива­ється пневмококова iнфекцiя, яка рiзко прогресує i часто призво­дить до cмepтi.

Імунодепресивні стани. Набутими можуть бути порушення генезу центральних i пери­феричних opraнів iмунної системи, iмунологiчної толерантностi i найчастiше порушення генезу i функцii iмуноцитiв.

Порушенн.я органогенезу iмуннoї системи, наприклад порушен­ня розвитку вилочкової залози з глоткових кишень, можуть вiдбу­ватись пiд впливом екологiчних факторiв у перiоди ембрiогенезу i формування органа. До таких факторiв належать iонiзуюче випромiнювання, цитостатичнi речовини (iнгiбiтори синтезу нуклеїнових кислот i бiлкiв - антибiотики, аналоги пуринових i пiримiдинових основ, антиметаболiти фолiєвої кислоти), токсини бактерiй, вiруси (наприклад, вipyc краснухи). В основi змiн можуть бути порушення синтезу i рецепцiї iндукторiв органогенезу.

Розлад формування i пiдтрuманн.я iмунологiчної толерантностi може торкатись Т- i В-лiнiй лiмфоцитiв окремо чи в поєднаннi. Виявляється у виглядi толерантностi до антигенiв свого органiзму або набуття толерантностi до деяких анти­reнiв. У другому випадку причиною розвитку толерантностi може бути потрапляння антигенiв в органiзм плода вiд хворої мaтepi, порушення плацентарного бар'єра; у дорослого - дiя розчинного антигену у збiльшенiй дозi (паралiч Фелтона); iндукцiя Т-супре­сopiв невеликими дозами антигену (тимусзалежна низькодозова толерантнicть) .

Найчисленнiшу групу iмунодепресивних стaнів становлять по­рутення генезу i функцiї iмуноцuтiв, набутi niсля народження. Внаслiдок впливу рiзних етiологiчних факторiв можуть розвива­тись порушення на стапах размноження, диференцiацiї лiмфоци­тiв i продукцii iмуноглобулiнiв. Цi порушення стосуються кожноi лiнii лiмфоцитiв окремо або в поєднаннi, одного клона iмуноци­тiв, що реагують на один антиген, або кiлькох клонiв.

Можливiсть розвитку безлiчi патологiчних процесiв в iмуннiй системi визначається тим, що iмунокомпетентна тканина є міто­тичною i, як зазначалося чутливою до дii багатьох етiологiчних факторiв - канцерогенних, мутагенних, цитостатичних, якi зумов­люють порушення подiлу клiтин i синтезу бiлкiв у них.

Пiд впливом канцерогенних факторiв iмунокомпетентнi клiти­ни дають початок розвитку пухлини, лейкозу. Це можуть бути не лише стовбурнi кpовотворнi клiтини, а й бiльш диференцiйованi Т- й В-лiмфоцити, здатнi до бласттрансформацii i размножения, а також плазматичнi клiтини.

Мутагеннi фактори спричинюють соматичнi мутації клiтин iмун­ної системи, що призводить до змiни функцiональноi здатностi iмуноцитiв i ступеня реакції на антиген. Соматичнi мутації iму­ноцитiв також призводять до появи заборонених клонiв, здатних реагувати з антигенами свого органiзму.

У разi дії цитостатичних факторiв вiдбувається пригнiчення iмуннoї вiдповiдi внаслiдок порушення розмноження, диференцiацii клiтин i зниження синтезу антитiл. Цитостаний ефект мають хiмiчнi iнгiбiтори синтезу ДНК, РНК, нуклеїнових кислот, iонi­зуюче випромiнювання.

Однак слiд видiлити деякi особливостi реакції iмунної системи прети дії даної групи iмунодепресантiв. Так, в iмуннiй системi є вiдносно радiорезистентнi iмуноцити. Kpiм того, найбiльше ушко­дження iмунодепресанти зумовлюють у розмножуваних клiтинах клонiв, стимульованих у даний момент антигеном. На практицi це використовують для вибiркової iмунодепресiї вiдносно будь-якого антигену. Iмунодепресiя може розвиватись внаслiдок iнтоксикацii при тяжких захворюваннях i отруєннях.

Потреба постiйного размножения iмунокомпетентних клiтин ро­бить iмунну систему вразливою вiдносно дефiциту бiлкiв i вітамінів. При вiдсутностi аскорбiновоi кислоти може пригнiчуватись iмуннa вiдповiдь, що перешкоджатиме розвитку aутоімунноro за­хворювання - експериментального алергiчного енцефалiту, який виникає при iмунiзацii тканиною мозку.

Важливою особливicтю iмуннoї системи є складна гормональна поза- або внутрiшньосистемна її регуляцiя, порушення якої при­зводить до розвитку iмунодепресивних захворювань та iнших змiн в iмуннiй системі. 3 дiєю глiкокортикоїдiв, якi знижують розмно­ження i синтез бiлкiв, пов'язаний розвиток iмунодепресивного стану пiд час стресу. Це може призвести до Виникнення iнфекцiйних захворювань - грипу, туберкульозу та iн. Хiрургiчне втручання може спричинити стрес i iмунодепресiю. Однак поряд з кортизон­чутливими є i вiдносно кортизоннечутливi iмуноцити.

Розлад внутрiшньосистемної гормональної регуляції iмун.ого апарату спостерiгається у разi захворювання вилочково'i залози, їi видалення, порушення секреції тимозину та iнших rоpмонiв. Це призводить до змiни стану й генезу iмуноцитiв та недостатностi імунної вiдповiдi, iнодi в прихованiй формi. Внутрiшньосистемне порушення регуляцii може викликатись розладом утворення гу­моральних факторiв субпопуляцiй лiмфоцитiв, наприклад факторасупресii, або хелперiв чи лiмфокiнiв.

Особливу групу порушень становлять aутоімунні захворювання. В умовах патологiї можуть вироблятись антитiла прети маркерних антигенiв Т- i В-лiмфоцитiв, наприклад внаслiдок мутації i появи заборонених клонiв iмуноцитiв. Проти Т-лiмфоцитiв розвиваються гуморальнi iмуннi реакції. Особливої уваги заслуговує можливicть вироблення антитiл проти варiабельних дiлянок iмуноглобулiнiв (антиантитiл). Варiабельнi дiлянки caмi є iдiотиповими антиген­ними детермiнантами. Вироблення антиантитiл може пригнiчувати iмунну вiдповiдь на певний антиген.

Iмунодепресiю може зумовити пухлина, що розвивається в ор­ганiзмi, коли нормальнi iмуноцити витicняються пухлинними клi­тинами i клiтинами метастазiв, органiзм насичується продуктами порушеного метаболiзму, а також пухлинними антигенами.

Iмуннa недостатнicть спостерiгається пiд час деяких iнфекцiй­них захворювань. При гонореї вона зумовлена здатнicтю гоноко­кiв «вислизати» вiд імунної вiдповiдi. Виявилося, що кожнi 3-4 доби в гонококах вiдбувається иовна замiна антигенiв поверхнi мембран, а з новими антигенами синтезованi за цей час антитiла реагувати не можуть. У reнoмi rонококів є кiлька сотень reнів, кодуючих поверхневi антигени, що забезпечує їм можливiсть ви­тримувати iмунну атаку тривалий час.

Зниження функцii імунної системи спостерiгається з віком, переважно пiсля 50 poків.

Вiдкрито PHK-вмicний вipyc HIV (вiд англ. humaп immuпode­ficieпcy virus - Bipyc iмунодефiциту людини - ВIЛ), що зумовлює синдром набутого iмунодефiциту - СНIД. За допомогою глiкопро­теїду gp 120 цей вipyc зв'язу€ться з бiлком CD4 на мембранах Т­хелперiв та iнших клiтин, в тому числi клiтин мозку. Загибель Т-­хелперiв та iнших Т-4-лiмфоцитiв вiдбувається кiлькома шляхами:

1. Bipyc безпосередньо руйнує зараженi клiтини, коли розмножу­ється в них. 2. Вiрусний gp 120 у мембранi зараженої клiтини з'єд­нується збiлком CD4 нормальної клiтини, що призводить до злит­тя здорової i хворої клiтин. 3. Зараженi клiтини знищуються клоном iмуноцитiв, якi здiйснюють iмунну реакцiю проти вipycy. Вiльний вiрусний глiкопротеїд gp 120 сорбується на здорових клiтинах, якi стають об'єктом знищення iмуiюцитами.

Без Т-4-лiмфоцитiв уся система iмунного захисту рiзко слабне, особливо стiйкicть проти вipyciв, грибiв, патогенних найпростi­иих, мiкобактерiй. Спостерiгаеться ураження слизової оболонки і зниження активностi травлення, можливо, через прямий вплив вipycy на клiтини, а також ураження нервової системи внаслiдок проникнення вipycy в мозок i руйнування клiтин центральної нер­вової системи.

У цiлому порушення в органiзмi при iмунодепресивних станах тaкi caмi, як i при спадкових iмунодефiцитних захворюваннях. Вiд­мiннiстю е бiльш широкий дiапазон i вторинний характер пору­тень iмунної системи.

При деяких спадкових захворюваннях, якi призводять до пору­шенин фагоцитозу (наприклад, при спадковiй нейтропенii), може блокуватись подiл клiтин, спостерiгається функцiональна неповно­цiннicть дозрiваючих лейкоцитiв. При синдромi Чедiака - Xiraci виникає спадковий дефект утворення лiзосом, тому в лейкоцитах фагоцитованi мiкроорганiзми не руйнуються.

Спадковi дефекти ферментiв лейкоцитiв, потрiбних для вну­трiшньоклiтинного руйнування бактерiй (наприклад, дефiцитНАДФ-оксидази) , i недостатнicть утворення пероксиду водню зу­мовлюють порушення фагоцитозу, який стає незавершеним. Цей дефект виявляється у хворих на хронiчний гранулематоз. Taкi хво­pi резистентнi проти пневмо-, стрепто-, менінгококової iнфекцiї, тодi як стафiлококи, кишкова паличка спричинюють у них тяжкi захворювання. До схожих порушень призводить дефект мiєлопе­роксидази. Це показує, що основну функцiю захисту вiд сапро­фiтних iнфекцiй, можливо, виконує фагоцитоз. Помiчено також спадковi дефекти бiлка мюэ’язових волокон - актину, при вiдсутностi якого порушується змикання цитоплазматичної мембрани над фа­госомою.

Роль антигенiв можуть виконувати ферменти, структурні бiлки, полiсахариди, глiкопротеїди та iншi речовини, якi виробляються в самому органiзмi. Наявнiсть цих речовин, їх структура генетич­но зумовленi i визначають властивостi тканин органiзму, в тому числi спадкову схильнicть до захворювань.

Зв'язок мiж антигенами органiзму i захворюваннями можна встановити рiзними шляхами, зокрема, антигеннi властивостi яко­го-небудь компонента органiзму можуть визначати вiрогiднiсть за­хворювання. Якщо, наприклад, у тканинах е антиген, близький до антигену збудника, то такий збудник може уражувати цей орга­нiзм, оскiльки антигенна спiльнicть їх знижуе вiрогіднicть iмунної вiдповiдi. Вiдомо, що вiруси грипу вступають у генетичнi реком­бiнацii з тканинами людини, тварин i птахiв, набувають антигенiв цих тканин. Поява все нових штамiв вipycy грипу зумовлює роз­виток частих епiдемiй. .

Антигенний склад органiзму може зумовлювати також пiдви­щення iмунiтету. Так, в осіб з групою крові В (III) захворюванiсть на чуму нижча в кiлька разiв.

Другу групу антиген-асоцiйованих захворювань становлять ті, при яких антигеннi властивостi речовини не вiдiграють ролі у ви­никненнi захворювання, однак за допомогою антитiл сприяють виявленню даної речовини в органiзмі. Роль речовини в мехаиiзмi захворювання визначаеться не антигенними, а ії структурними або функцiональними особливостями. Taк, при спадковій ферментопа­тії дефiцит ферменту може бути виявлений не тiльки бiохiмiчно, а й за допомогою антитiл, добутих при iмунiзацiї ферментом.

Завдяки iмунологiчним методам в органiзмi виявлено рiзнi ан­тигени, функцiя яких досi залишаеться невiдомою. Однак вста­новлено зв'язок мiж цими антигенами i захворюваннями. Напри­клад, в осiб, гомозиготних за антигенами групи кровi 0(1), утри­чi частiше трапляеться виразкова хвороба шлунка. Можливо, ан­тигени А- i В-груп кpовіi потрібнi для мембран клiтин слизавої оболонки шлунка у їхнiй стiйкостi проти дії хлороводневої (соля­ної) кислоти, а саме цих антигенiв немае в осiб з групою кpовi 0(1). .

За даними Альберта i Гiтцe, (1977), У людей, якi мають трансплантацiйний антиген HLA-B8 головної системи ricтocумic­ностi - MHS (кодується трьома генами, розмiщеними в людей у хромосоміi шостої пари), iстотно збiльшена частота аутоiмунних ушкоджень м'язiв, надниркових залоз, печінки, шкiри, щитовидної залози, кишок. У людей, якi мають трансплантацiйнi антигени HLA-B8 i HLA-BwI5, найчастiше спостерiгаеться юнацький дiа­бет, у носіїв HLA- В27 - ураження сечостатевої системи (хвороба Рейтера) i юнацький ревматоїдний полiартрит, у носіїв HLA-BI3, HLA-I7 i HLA-Bw38 - псорiаз. Iнсулiнзалежний дiабет чiтко асо­цiйований з успадкуванням антигенiв головного комплексу гістосумісностi HLA-РQw3,2 i HLA-DR4 в яких у положеннi 57 b-лан­цюга cтоїть валiн або серин (якщо cтоїть аспарагiн, то дiабет не розвиваеться) .

Антигени груп кровіi як складова частина мембран та iнших структурних елементiв клiтин, а також трансплантаційні антигени не тiльки визначають антигенну cумісність тканин, а й, очевидно, можуть впливати на рецепцiю клiтинами ropмoнів, медiаторiв, бiо­логiчно активних речовин (мембранний транспорт). Це, можливо, позначається на iндивiдуальних особливостях реактивностi, в то­му числi її вiдповiдi на дiю лiкарських засобiв.

Для розумiння антиген-асоцiйованих захворювань важливим е вiдкриття прямої участi антигенiв головного комплексу ricтocy­мicностi в специфiчних рецепторах Т-лiмфоцитiв, якими цi лiмфо­цити розпiзнають антигенни. Отже, наявнicть антигенiв МНС ви­значає, проти яких антигенiв лiмфоцити не можуть захищатись, або, навпаки, на якi антигени лiмфоцити схильнi нападати. Тому деякi антиген-асоцiйованi захворювання є результатом порушен­ня нормальної регуляцiї iмунної вiдповiдi антигенами МНС.