Поняття та структура механізму адміністративно-правового регулювання земельних відносин

Адміністративно-правове регулювання

земельних відносин передбачає відповідний вплив органів державної влади на суб’єктів у даній сфері правовідносин з метою ефективного використання та охорони землі як національного багатства.

Розглядаючи адміністративно-правове

регулювання земельних відносин невід’ємною складовою системи державного управління у даній галузі, вважаємо за доцільне перш за все визначити сутність та проаналізувати зміст поняття механізму державного регулювання, адже на сьогодні у вітчизняній правовій науці питання формування та функціонування механізму державного регулювання щодо земельних відносин й досі не має належного наукового обґрунтування. У найзагальнішому вигляді механізм управління найчастіше визначається як інструмент реалізації функцій держави та її виконавчої влади, система державних органів, організованих відповідно до визначених принципів для здійснення завдань державного управління^[433], складова частина системи управління, що забезпечує вплив на фактори, від стану яких залежить результат діяльності управлінського об’єкта^[434], система процедур, що формують рішення або правила його прийняття^[435], спосіб організації управління суспільними справами, де взаємопов’язані методи, засоби і принципи, що й забезпечує ефективну реалізацію цілей управління^[436]. О. Коротич зазначає, що якщо механізми управління в цілому є засобами для забезпечення досягнення конкретної мети управління, здійснення певного управлінського процесу або створення та функціонування тієї чи іншої управлінської системи, то механізми державного управління являють собою механізми управління, які дозволяють цілісно представити систему державного управління та процеси, що дають можливість здійснювати державно-управлінський вплив на соціально- економічний територіальний комплекс держави^[437].

діяльності з використанням відповідних їй форм і методів управління^[439], сукупність засобів організації управлінських процесів та способів впливу на розвиток керованих об’єктів, що базуються на принципах наукової обґрунтованості, об’єктивності, цілісності, узгодженості з використанням відповідних методів управління, спрямованих на реалізацію цілей державного управління^[440]. Поняття «механізм

державного регулювання», на думку О. Комякова, слід розглядати як «сукупність методів та інструментів, за допомогою яких виконуються взаємопов’язані функції для забезпечення

безперервної, ефективної дії відповідної системи»^[441]. Структуру такої системи, на думку сучасних науковців, складає сукупність правових норм, методів, засобів, інструментів державного впливу на об’єкт управління^[442]; методів, важелів, інструментів впливу на об’єкт управління з відповідним правовим, нормативним та інформаційним забезпеченням^[443].

Отже, аналіз сучасних наукових підходів до сутності та змісту таких понять як «механізм управління», «механізм державного управління» та «механізм державного регулювання» дає можливість у

найзагальнішому вигляді визначити механізм регулювання як систему засобів, за допомогою яких забезпечується впорядкування суспільних відносин, їх відповідність вимогам правових норм, а механізм державного регулювання земельних відносин — як певну систему засобів, важелів, методів і стимулів, за допомогою яких держава регулює процеси у даній сфері та забезпечує реалізацію відповідних функцій.

взаємозв’язки між її основними складовими елементами. Погоджуючись із такими дослідниками як М. Корецький, Л. Приходченко, О. Федорчак та ін., зазначимо, що структуру механізму державного регулювання земельних відносин складають: мета і завдання регулювання, принципи, функції та методи^[444].

Щодо механізму адміністративно-правового регулювання земельних відносин, то слід зазначити, що він є складовою загального механізму державного управління, що забезпечує комплексний вплив на фактори, від стану яких залежить результат діяльності суб’єктів управління у даній сфері. Тож механізм адміністративно-правового регулювання має розглядатись у межах загальної системи державного регулювання земельних відносин. Сьогодні управління земельними відносинами в Україні являє собою складну систему, що охоплює собою увесь спектр суспільних відносин у даній

сфері — від соціально-економічного, екологічного до адміністративно-правового, організаційного та інших видів управління. Як відзначає Т. Сидорченко, головною особливістю цієї системи є те, що виникає можливість сформувати загальний механізм, який дозволяє регулювати будь-які адміністративні, соціальні й ринкові питання, зберігаючи за суспільством в особі держави переважні права власника земельних ресурсів у питаннях регулювання земельно-майнових відносин^[445]. До основних

механізмів даної складноорганізованої системи управління земельними відносинами, що містять у собі цілу низку органічно поєднаних спеціальних методів та засобів управління, маємо віднести:

- економічний, що полягає у створенні необхідних умов для збалансованого задоволення економічних інтересів усіх суб’єктів земельних відносин;

- організаційний, зміст якого складає узгодження приватних та публічних інтересів у сфері земельних відносин шляхом визначення складу, функцій суб’єктів регулювання та відповідності останніх об’єкту регулювання, чіткого визначення процедур у даній сфері^[446];

- адміністративно-правовий, що забезпечує

раціональне використання та охорону землі на підставі правових норм, закріплених у законодавстві, а також формування та ефективне функціонування системи державних органів управління земельними відносинами, розмежування їх компетенції,

організацію виконання ними взаємоузгоджених функцій у сфері земельних відносин.

Розглядаючи ці складові у взаємозв’язку між собою, особливу увагу спрямуємо на формування ефективного механізму адміністративно-правового регулювання земельних відносин як найбільш дієвого механізму впливу у даній сфері, адже, як справедливо відзначають сучасні дослідники, зазначена система потребує розробки і реалізації на всіх рівнях влади взаємопов’язаної системи адміністративних та правових заходів, об’єднаних єдиною політикою державного регулювання земельно-майнових відносин, яка повинна

забезпечити стабільний, збалансований і ефективний розвиток всіх об’єктів земельної власності незалежно від їх організаційно-правової форми в інтересах окремих землекористувачів і господарського комплексу в цілому^[447]. Слід погодитися з думкою І. Денисенко, яка підкреслює, що існуюча система управління земельними ресурсами має сьогодні яскраво виражений адміністративний, контрольний характер. Її функціонування здійснюється переважно через розподіл виконавчої влади по вертикалі^[448]. Законодавчі і виконавчі органи влади регулюють земельні відносини, визначають загальну стратегію землекористування, прогнозуючи і плануючи використання земельних ресурсів, встановлюють норми і порядок землекористування, розподілу і перерозподілу земель, займаються оперативно- розпорядчою і контрольно-наглядовою діяльністю у сфері використання й охорони земель^[449].

Сутність будь-якої системи управління

виявляється у цілепокладанні. Саме цільовий компонент є первинним складовим елементом структури механізму, призначення якого полягає в конкретизації загальної мети управління. Мета управління є призначенням діяльності структурних підрозділів, органів влади, всієї системи державного управління^[450]. Основною метою адміністративно -

правого регулювання земельних відносин пропонуємо визначити створення та забезпечення ефективного функціонування системи земельних відносин і землекористування, а також спрямування розвитку земельних відносин у напрямку досягнення єдиних загальнодержавних цілей, основними з яких є організація раціонального використання земельних ресурсів та їх охорона.

Відповідно до зазначеної мети, можна сформулювати основні завдання адміністративно- правового регулювання земельних відносин. До основних напрямків адміністративно-правового регулювання земельних відносин можна віднести:

- регулювання доступу на ринок;

- визначення порядку виникнення та припинення земельних правовідносин;

- встановлення стандартів

землекористування; контроль за використанням і охороною земель;

- визначення умов для реалізації права власності на землю;

- створення основ для застосування

адміністративних обмежень права власності до порушників правил земельних відносин та ін.^[451].

Сформований адміністративно-правовий

механізм регулювання земельних відносин дозволить вирішити такі основні завдання:

- раціональне та ефективне використання

земельно-майнового комплексу як об’єкта

адміністративно-правового регулювання (наділення органів управління політичними і організаційними функціями щодо забезпечення ефективного розвитку землекористування; взаємоузгодження рішень

органів державного управління у сфері земельних відносин);

- нормативно-правове регулювання діяльності суб’єктів земельних відносин (встановлення і нормативне закріплення положень про статус, предмет управлінського впливу, права та обов’язки, форми і методи діяльності суб’єктів земельних відносин та принципи, форми їх взаємовідносин);

- формування системи правових і

управлінських засобів реалізації прав власності й регулювання діяльності суб’єктів земельних відносин (гарантування реалізації суб’єктами державного регулювання своїх публічних інтересів та забезпечення свободи і захисту приватних інтересів учасників земельних відносин);

- здійснення державного контролю за використанням і охороною земель (формування механізму економічної й правової відповідальності суб’єктів земельних відносин за заподіяння збитків іншим суб’єктам земельних відносин, екології та безпеці держави)^[452].

Невід’ємною складовою механізму

адміністративно-правового регулювання земельних відносин є принципи, на яких має бути заснована діяльність суб’єктів у даній сфері. Як підкреслює М. Латинін, не визначивши основних принципів державного регулювання, немає сенсу формувати та аналізувати конкретні складові механізму державного регулювання^[453]. У загальному значенні в сучасній науковій літературі під принципом розуміються вихідні, керівні настанови, норми діяльності щодо впорядкування певної системи соціальних відносин, управління відповідними соціальними явищами і процесами^[454]. К. Пісенко зазначає, що «принципи повинні бути тією опорою, тим фундаментом правового регулювання, який робить його передбачуваним, який скеровує практику до більш

чіткої і точної реалізації цілей законодавця, закладених у відповідних нормативно-правових документах, до однакового застосування

затверджених стандартів, правил і зразків належної поведінки»^[455].

Встановлені мета і завдання адміністративно - правового регулювання земельних відносин

забезпечують формування відповідних принципів, які можна умовно поділити на: загальні принципи (котрі формують та визначають процес управління в цілому) та спеціальні принципи (що можуть бути покладені в основу формування системи адміністративно-правового регулювання земельних відносин).

До загальних принципів у сфері управління земельними відносинами відносяться: єдність

управління земельними ресурсами і управління територіями; незмінність і обмеженість землі як компонента природи, засобу виробництва,

територіального базису й об’єкта нерухомості; організаційна узгодженість використання земель і управління територіями та ін.^[456].

До спеціальних принципів, що можуть бути покладені в основу формування системи адміністративно-правового регулювання земельних відносин, низка сучасних вчених (А. Варламов, Ю. Гуцуляк, С. Ткачук та ін.) відносять такі принципи:

- принцип різноманіття та рівноправності усіх форм власності, володіння і користування землею;

- принцип пріоритету прав і обов’язків, визначених Конституцією України;

- принцип державної підтримки заходів щодо раціонального використання, поліпшення якості і охорони земель;

- принцип доступності інформації про стан

земель;

- принцип пріоритету державного управління

земельними ресурсами;

- принцип раціонального використання земель;

- принцип використання земель за цільовим

призначенням;

- принцип платності використання земель та

ін.^[457].

А. Третяк та О. Дорош пропонують доповнити

дану групу принципів ще й такими як:

- принцип сталості землекористування;

- принцип диференційованого підходу до управління землями різних категорій і регіонів;

- принцип правового захисту і

відповідальності^[458].

На рівні законодавства України свого нормативно-правового закріплення набули такі принципи, на яких мало базуватися формування земельних відносин в Україні:

- принцип непорушності права приватної власності на землю;

- принцип включення землі у ринковий обіг;

- принцип соціальної справедливості у перерозподілі земель, що перебувають у державній та комунальній власності;

- принцип поєднання високої економічної ефективності та екологічної безпеки використання земель;

- принцип узгодженості темпів і основних напрямів реформування земельних відносин та відносин в аграрному секторі економіки^[459].

Г. Черевко та Г. Дудич, визначаючи сучасні основні напрями й умови вдосконалення державного регулювання земельних відносин, серед основних принципів державного регулювання земельних відносин виокремлюють такі:

- мінімізація обмежень прав власності власника землі;

- чітке розмежування повноважень державних органів за сферами регулювання ринку;

- створення умов для дотримання прав суб’єктів відносин при здійсненні трансакцій на ринку;

- посилення економічного значення

нормативно-правового забезпечення ринку земель;

- створення умов для дотримання прозорої конкуренції на ринку земель^[460].

Аналіз чинного законодавства України та сучасних праць провідних вітчизняних науковців дає можливість констатувати, що в основу системи управління земельними ресурсами мають бути покладені такі принципи:

а) різноманіття та рівноправність всіх форм власності при користуванні і володінні землею;

б) пріоритет прав та обов’язків, визначених Конституцією України;

в) правовий захист і відповідальність;

г) цільове і раціональне їх використання;

ґ) стале землекористування;

д) пріоритет життєво важливих інтересів держави і особистості;

е) комплексний і диференційований підхід до управління землями різних категорій;

є) доступність інформації про стан земель;

ж) платність використання земель^[461].

Деякі дослідники пропонують також

відокремлювати так звані індивідуальні принципи управління земельними відносинами (зокрема, принципи, на яких засновано виконання

державними органами своїх функцій у даній сфері та ін.)^[462]. До даної підгрупи принципів відносяться:

- правове забезпечення управління

земельними ресурсами;

- відповідність законодавству України і непротиріччя законів та інших нормативних актів один одному;

- відповідність суб’єкта управління об’єкту (формування структури суб’єкта, виходячи з особливостей земельних відносин як об’єкта управління);

- організаційне, фінансове, кадрове забезпе­чення земельними ресурсами (наявність спеціальних органів управління земельними відносинами з оптимальною чисельністю і фінансуванням);

- чітке розмежування функцій з управління земельними відносинами між ланками державних органів і органами місцевого самоврядування;

- неприпустимість втручання одних

державних органів у функції інших, адже таке втручання може породжувати плутанину та робити можливим уникнення відповідальності посадових осіб за доручену їм роботу^[463].

Зміст адміністративно-правового регулювання земельних відносин знаходить свій прояв у низці функцій, що здійснюються відповідними органами державної влади. На думку сучасних науковців, функції управління являють собою види (напрями) діяльності уповноважених державою органів влади щодо забезпечення організації раціонального та ефективного використання земель^[464]. Кожна з функцій як певний вид управлінського впливу є похідною від мети і надає змогу вирішувати покладені завдання, цілеспрямовано впливаючи на об’єкт управління — земельні відносини^[465]. Отже, виходячи з того, що саме за допомогою реалізації компетентними органами держави відповідних функцій забезпечується вирішення встановлених завдань, вважаємо необхідним розглядати їх як окремі складові загального механізму адміністративно-правового регулювання земельних відносин.

Функції регулювання земельних відносин здійснюються законодавчими та виконавчими органами державної влади, а також органами

місцевого самоврядування, які регулюють земельні відносини, визначають та формують загальну

стратегію розвитку системи землеволодіння і землекористування, правотворчості, правоохоронної діяльності і т. д. Загальні функції управління у галузі використання і охорони земель, що являють собою конкретні відособлені заходи, які виконуються різними органами в різні терміни, визначені Земельним кодексом України у розділі VII^[466]: встановлення та зміна меж адміністративно- територіальних одиниць; планування використання земель; землеустрій; економічне стимулювання раціонального використання і охорони земель; відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва; контроль за використанням та охороною земель; моніторинг земель; державний земельний кадастр. Основні функції органів державного управління земельними відносинами знайшли своє чітке відображення також в Указі Президента України «Про Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки»^[467], де закріплені такі функції: нормативно-методичне

забезпечення регулювання земельних відносин, державний контроль за використанням та охороною земель, організація землевпорядних робіт, проведення державного моніторингу та ведення державного кадастру.

Вітчизняні дослідники серед загальних функцій державного управління у сфері земельних відносин виділяють: планування, організацію, мотивацію і

контроль^[468], а також облікову, розподільну, виконавчу,

дозвільну, регулюючу функції^[469]. І. Денисенко вбачає зміст діяльності виконавчо-розпорядчих органів з управління земельними ресурсами в прогнозуванні і плануванні їх використання; встановленні норм і порядку землеволодіння, землекористування,

розподілу і перерозподілу земель; оперативно- розпорядчій, регуляторній і контрольно-наглядовій діяльності щодо використання і охорони земель^[470]. На думку М. Ковальського, серед основних функцій регулювання земельних відносин слід виділяти:

- розробку законодавчих і нормативно- правових актів;

- ведення державного земельного кадастру;

- надання і вилучення земельних ділянок;

- планування використання земель;

- землеустрій;

- технічну інвентаризацію нерухомості;

- моніторинг земель;

- державний контроль за використанням земель;

- організацію рекультивації порушених земель, вирішення земельних спорів^[471].

В. Семчик, П. Кулинич, М. Шульга вважають, що до основних функцій управління землями належать: моніторинг земель; планування використання земель; землеустрій, державний земельний кадастр, здійснення державної реєстрації прав на землю; державний контроль за використанням та охороною земель, нормування та стандартизація у сфері використання та охорони земель^[472].

Т. Сидорченко, розглядаючи земельно-майновий комплекс як об’єкт державного управління, до основних функцій системи регулювання земельних відносин пропонує віднести такі:

- участь у державному нормативно-правовому забезпеченні обліку, використання, відновлення й охорони земель;

- розроблення та організацію виконання державних програм, пов’язаних з обліком і раціональним використанням земель;

- ведення державного земельного кадастру, державного кадастрового обліку земельних ділянок і пов’язаних з ним об’єктів нерухомого майна;

- організацію землевпорядження;

- організацію й проведення державної кадастрової оцінки земельних ресурсів;

- моніторинг земельних ресурсів;

- державний контроль за використанням і

охороною земельних ресурсів^[473].

Із наведеного переліку функцій головними дослідник вважає облікову (зміст якої полягає в моніторингу всіх видів земельних ресурсів незалежно від форм власності й землекористування, а також у веденні земельного кадастру), розподільну

(забезпечення проведення землевпорядних робіт, вилучення земель, що використовуються з

порушенням законодавства, примусовий викуп

земель для суспільних потреб, надання земель у власність, оренду й господарське користування) та

функцію раціонального використання земельних ресурсів (стимулювання раціонального

землекористування, встановлення відповідальності за порушення земельного законодавства, введення нормативів і обмежень господарської діяльності на земельних ділянках, виділення територій з особливим режимом використання)^[474]. На думку М. Латиніна, до найважливіших функцій як складових механізму адміністративно-правового регулювання земельних відносин слід віднести функцію стимулювання процесів економічного розвитку, що містить у собі комплекс правових, організаційних, наукових та інших заходів, спрямованих на досягнення сталого розвитку земельних відносин на основі поєднання економічних, соціальних та екологічних інтересів держави; моніторинг і аналіз розвитку земельних відносин, що передбачає створення системи спостереження, збирання, оброблення, передавання, зберігання та аналізу показників розвитку галузі з метою оцінки ефективності заходів державного впливу на земельні відносини; функцію контролю, яка передбачає оцінку виконання цільових програм, нормативно-правових або регуляторних актів з метою подальшого коригування дій та заходів органів державної влади щодо стимулювання розвитку земельних відносин^[475].

Крім перерахованих вище функцій, система адміністративно-правового регулювання земельних відносин передбачає також реалізацію заходів щодо охорони об’єктів і суб’єктів земельних відносин, а також заходів щодо вирішення спірних питань щодо

об’єктів і суб’єктів земельних відносин^[476]. Слід також підкреслити, що в сучасних умовах розвитку земельних відносин в Україні значно зростає роль такої функції як державний контроль за використанням і охороною земель^[477]. Так, В. Курило слушно зазначає, що державний контроль за використанням та охороною земельних ресурсів є засобом реалізації державної політики, однією із форм досягнення управлінської мети — забезпечення своєчасності виконання управлінських рішень у сфері раціонального використання та охорони земельних ресурсів^[478]. Контрольна функція передбачає контроль над використанням і охороною земель, перевірку й експертизу проектів використання земельних ресурсів, моніторинг використання земель, моніторинг дотримання цільового характеру

використання земель, а також розробку й реалізацію заходів щодо запобігання й припинення порушень земельного законодавства^[479].

Необхідно також враховувати й той факт, що управління земельними відносинами здійснюється як безпосередньо, так і опосередковано. Безпосереднє управління пов’язане із створенням конкретних форм і умов землекористування. Опосередковане

управління визначає межі використання землі шляхом створення нормативно-правової бази і, на відміну від безпосереднього, здійснюється постійно^[480]. Система безпосереднього управління земельними відносинами передбачає такі функції як збір та аналіз даних про об’єкт управління та керовані процеси; вироблення та реалізація управлінських рішень; контроль за функціонуванням процесу управління та його коригування. До функцій опосередкованого управління відносяться:

- вивчення характеру земельних відносин;

- вивчення стану законодавства та його моніторинг;

- розробка і прийняття законодавчих актів і нормативів використання землі;

- реалізація заходів із зміни системи

землекористування, передбаченої у законодавчих актах;

- вдосконалення землекористування, нормування використання земель;

- державний контроль за дотриманням земельного законодавства;

- розв’язання земельних спорів, пов’язаних із

введенням та функціонуванням земельного

законодавства і нормативів використання землі^[481].

Отже, сутність та зміст механізму

адміністративно-правового регулювання земельних відносин відбивають функції, що виконуються органами державної влади, кожна з яких містить в собі певну сукупність дій щодо вирішення специфічних завдань з використанням відповідних методів, засобів та інструментів^[482].

Метод управління являє собою певну сукупність прийомів і способів впливу на керований об’єкт для досягнення поставлених цілей^[483]. Л. Приходченко

зазначає, що в управлінському процесі функції впливають на керований процес, зумовлюють результативність, а, відтак, вони є первинними, а методи — вторинними, оскільки виступають як один із факторів ефективності управління. Саме тому при аналізі функціонування механізму державного управління обов’язковими є врахування змістовної характеристики і визначення складу конкретних методів^[484].

Реалізація управлінських функцій, особливо за безпосереднім управлінням, здійснюється переважно за допомогою директивних адміністративно- правових методів. На відміну від інших методів управління (соціальних, психологічних, економічних, інформаційних та ін.), адміністративно-правові методи базуються на владі, дисципліні та відповідальності. Адміністративно-правовий вплив здійснюється такими основними засобами:

- пряма адміністративна вказівка, що має

обов’язковий характер, адресується конкретним керованим об’єктам або особам та впливає на конкретну сформовану ситуацію;

- встановлення правил, що регулюють

землекористування (нормативне регулювання),

вироблення стандартних процедур адміністративного впливу;

- розробка і впровадження рекомендацій з організації та удосконалення відповідних процесів, що піддаються адміністративно-правовому впливу;

- контроль за використанням і охороною земель^[485].

Таким чином, основною формою реалізації і застосування адміністративно-правових методів управління є розпорядження та оперативне втручання у процес управління з метою координації зусиль його учасників для виконання поставлених перед ними завдань.

Адміністративно-правовий метод регулювання земельних відносин спирається на владу, впливаючи на керований об’єкт через стандарти, норми, оперативні вказівки, через рішення, проекти та програми землеустрою, контроль за їх виконанням, систему адміністративних засобів підтримки дисципліни та ін. До основних проявів реалізації адміністративно-правових методів регулювання земельних відносин А. Третяк та О. Дорош відносять: обов’язкове розпорядження (наказ, заборона та ін.); єднальні заходи (консультації); рекомендації (поради, роз’яснення, пропозиції)^[486].

Адміністративно-правовий механізм

регулювання земельних відносин об’єднує в собі цілу низку інструментів прямого впливу на діяльність суб’єктів у даній сфері, призначенням яких є «закріплення права суспільства та кожної людини на безпечне довкілля, попередження та компенсація завданої шкоди здоров’ю чи майну, а також визначення права громадян та юридичних осіб на приватну власність на землю та інші природні ресурси»^[487]. До структури механізму адміністративно - правового регулювання земельних відносин входять такі основні групи інструментів:

- інструменти нормативно-правового

регулювання, що забезпечують специфічний правовий вплив на суб’єктів земельних відносин за допомогою законів та підзаконних нормативних актів (стратегії сталого розвитку, цільові програми, плани і проекти використання, охорони і відтворення земельних ресурсів; постанови, накази,

розпорядження, інструкції, листи, роз’яснення щодо використання, охорони і відтворення земельних ресурсів);

- інституціональні інструменти, які

використовуються для розмежування повноважень органів влади та місцевого самоврядування (зокрема, щодо функцій управління і контролю) щодо земельних ресурсів; інституціоналізація форм власності на землю, інституціоналізація прав власності на землю;

- адміністративно-контрольні інструменти, що

передбачають адміністративне регулювання і контроль використання земельних ресурсів та довкілля шляхом затвердження регуляторів

обов’язкових екологічних і технологічних стандартів, нормативів, інструкцій та інших правил поведінки (державний контроль використання, охорони і відтворення земельних ресурсів; відповідальність за порушення (невиконання) законодавчих норм щодо власності, охорони і відтворення земельних ресурсів; моніторинг довкілля, стану земель, ґрунтів; екологічні стандарти, нормативи, ліміти, регламенти);

- дозвільні інструменти, що передбачають ідентифікацію параметрів екологічної безпеки у процесі підготовки, прийняття і реалізації управлінських рішень щодо земель, мінімізацію екологічного ризику, запобігання і обмеження негативного впливу виробничо-господарської

діяльності на земельні ресурси та стан довкілля (ліцензування господарської діяльності щодо впливу на довкілля, екологічного аудиту, контролю та моніторингу; дозволи на здійснення виробничо- господарської діяльності; містобудівні процедури; оцінка впливу на довкілля; державна екологічна експертиза та ін.)^[488].

Отже, механізм адміністративно-правового регулювання земельних відносин являє собою цілісну систему, складовими якої є мета, завдання, принципи, функції, методи та інструменти, що у своїй взаємодії та взаємозв’язку забезпечують комплексний вплив на фактори, від стану яких залежить результат діяльності суб’єктів

правовідносин у даній сфері. Побудова дієвого, збалансованого механізму адміністративно-правового регулювання земельних відносин має на меті забезпечення усталеного функціонування системи земельних відносин, а також спрямування розвитку земельних відносин у напрямку досягнення єдиних загальнодержавних цілей у даній сфері.

2.4.