ФУНКЦІЇ! ПОВНОВАЖЕННЯ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Призначенням глави держави є забезпечення представництва нації на зовнішній і внутрішній арені. Однак він має значний вплив на Уряд, принаймні в якості своєрідної резервної влади, оскільки бере участь у формуванні Уряду, призначає ряд міністрів тощо.

Як представник нації Президент звертається до парламенту зі що­річними (позачерговими) посланнями та представляє націю у між­народних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю. Президент приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях, а також приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представництв іноземних держав.

Здійснення арбітражних функцій Президента можливе шляхом звернення до компетентних органів влади про вжиття невідкладних заходів щодо забезпечення нормального функціонування органів влади. Насамперед Президент забезпечує співпідпорядкованість органів державної влади, тобто координацію діяльності органів публічної влади, забезпечує баланс у системі публічної влади та вживає необхідних заходів у випадку порушення ними Конституції і законів України.

Якщо ці заходи не дають змоги належним чином забезпечити основні права і свободи, Президент може вжити заходів у рамках режиму воєнного або надзвичайного стану, що потребує додаткового схвалення парламентом протягом двох діб (ч. З ст. 83 Конституції України). При цьому вжиття цих екстраординарних заходів пови­нно бути пропорційним і не накладати надмірних обмежень у сфері основних прав і свобод.

Предмет відання Президента України.

Водночас згідно зі ст. 19, ч. 2 Конституції Президент зобов’язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що пе­редбачені Конституцією та законами України. Діяльність глави держави, таким чином, визначається переліком повноважень, які визначені позитивно у законі. Однак ст. 102 Конституції визначає статус глави держави таким чином, що його функції сформульовані у загальному вигляді. Такі функції не повного мірою конкретизовані у конституційному переліку повноважень Президента (ст. 106).

Як свідчить іноземний досвід, не виключено виникнення в Україні концепції «прихованих» повноважень Президента. Про це і свідчить практика Конституційного Суду, який вже визнає за Президентом деякі прерогативи з окремих питань конституційного регулювання. У справах про Національне бюро розслідування, про управління нафтовою галуззю Конституційний Суд у цілому визнав за Прези­дентом повноваження регулювати певні суспільні відносини, однак таке регулювання не повинно посягати на повноваження інших конституційних органів влади. Отже, у майбутньому не уникнути спірних ситуацій щодо реалізації Президентом власних «прихова­них» повноважень, які носять дискреційний характер.

Проблема використання Президентом України своїх дискрецій­них повноважень стала предметом розгляду в Конституційно­му Суді. Згідно з Указом Президента від 24 квітня 997 р.

Роль Президента як гаранта додержання основних прав і свобод ще мало досліджена у вітчизняній літературі. У конституційній дер­жаві захист основних прав і свобод покладається на органи право­суддя, які компетентні встановлювати факти порушення основних прав і на основі закону застосувати відповідні санкції.

У цьому відношенні роль Президента України полягає в оператив­ному реагуванні на ці факти шляхом звернення до органів прокура- туритасудової влади. Зокрема, прийняттяПрезидентомУкраїни Указу від 25 грудня 2003 р. № 1486^[509] мотивувалося «необхідністю вжиття заходів щодо забезпечення конституційних прав жителів міста Мукачевого». З цього Указу не чітко видно, якими міркуван­нями керувався Глава Держави при здійсненні своїх арбітражних функцій, хоча на повторних виборах міського голови Мукачевого у липні 2003 р. мали місце численні порушення права на рівне і вільне виборче право, що зафіксували ряд національних та міжнародних неурядових організацій, а також рішення судів, які за своїм змістом виключали одне одного. Конституційний Суд відмовив у розглядові конституційного звернення Уповноваженого Верховної Ради Укра­їни з прав людини та 52 народних депутатів, оскільки на момент звернення цей Указ втратив чинність.

У правовій державі, де поважається принцип верховенства пра­ва, реагування глави держави на факти порушення прав людини безпосередньо шляхом видання указів є сумнівним на предмет його легітимності. Встановлення фактів порушення прав людини на­лежить до компетенції органів судової влади. Зокрема, ці питання згідно з п. 2 ст. 150 Конституції належать до юрисдикції Консти­туційного Суду України, який може надати офіційне тлумачення Конституції і законів щодо визначення належного суду (підсудності цієї справи) та його компетенції (меж судової юрисдикції). Оскільки до повноважень парламенту належить вирішення питання про при­значення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування (п. ЗО ст. 85 Конституції), то Президент може вжити заходів через свого представника у Верховній Раді щодо розгляду цього питання на її пленарному засіданні.

Повноваження Президента України. Коло повноважень гла­ви держави визначають конкретні сфери суспільного життя, на які в силу конституційних положень Президент вправі впливати своїми правовими актами та управлінськими діями. Як правило, Президент реалізує шляхом видання правових актів - указів і роз­поряджень. Однак він може реалізувати окремі повноваження за допомогою простих управлінських дій - представництво держави, ведення переговорів, прийняття вірчих і відкличних грамот дипло­матичних представників іноземних держав тощо.

На думку О. Фрицького, повноваження Президента можна кла­сифікувати як установчі, номінаційні та процедурні^[511]. В. Погоріл- ко вирізняв повноваження Президента щодо: призначення рефе­рендумів; парламенту; установчі повноваження; повноваження в якості гаранта конституційного ладу^[512].

А. Арбітражні повноваження. Такі повноваження Президента здійснюються шляхом забезпечення узгодженого функціонування публічних властей, призначення виборів і референдумів та здій­снення компенсуючих повноважень.

1. Забезпечення збалансованого функціонування публічних влас­тей. У світовій практиці прийнято вважати, що арбітражні функції глави держави проявляються у випадку нездатності парламенту сформувати Уряд або підтримати його політичний курс, якщо Уряд запитує у законодавчого органу вотуму довіри або пов’язує це із парламентською підтримкою окремих урядових законодавчих іні­ціатив. У такому разі Піава Держави приймає рішення про розпуск парламенту та призначає дострокові парламентські вибори. Аналіз Конституції у редакції від 08 грудня 2004 р. свідчить, що, з одного боку, встановлюються надмірні підстави для розпуску парламенту у випадку його нездатності сформувати Уряд, оскільки виключається можливість створення Уряду меншості, функціонування якого, до речі, є звичайним явищем для країн Бенілюксу та Північної Європи. З іншого боку, Уряд не є застрахований від мінливого політичного розкладу у парламенті, оскільки він позбавлений можливості ста­вити питання про довіру.

2. Призначення виборів і референдумів. Президент може при­значити всеукраїнський референдум за народною ініціативою або всеукраїнський референдум щодо внесення змін до Основного за­кону у порядку ст. 156 Конституції. Використання главою держави інституту референдуму є двосічним мечем. Практика використання референдумів главами держав свідчить про їх використання в якості обходу законодавчих процедур та інструмента маніпулювання мін­ливою громадською думкою.

У 2000 р. було проведено референдум за народною ініціативою, предметом якого було внесення змін до Конституції Україні. На референдум виносилися питання про: 1) можливість розпуску Президентом парламенту, якщо Верховна Рада протягом місяця не зможе сформувати постійно діючу парламентську більшість або протягом трьох місяців не затвердила проект Державного бюджету; 2) необхідність обмеження депутатської недоторкан­ності; 3) зменшення кількості депутатів у Верховній Раді до 300; 4) необхідність запровадження двопалатного парламенту; 5) мож­ливість розпуску парламенту, якщо за результатами всеукраїн­ського референдуму йому буде висловлено недовіру; 6) можливість прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі Два останні питання були визнані Конституційним Судом^[513] як такі, що не відповідають статтям 156 та 157 Конституції і були вилучені з бюлетеня.

референдумі конституційний законопроект підтримало більше 80 % виборців, що взяли участь у голосуванні, Президент вніс його у Верховну Раду на за твердження. Верховна Рада не ухвалила по­передньо його у порядку ст. 155 Конституції.

З положень Розділу XIII Конституції випливає, що суб’єктами внесення законопроектів про внесення змін до Конституції є лише Президент і в залежності від його предмета не менш 1/3 або 2/3 від конституційного складу Верховної Ради. Це було основною причи­ною, що спонукало Президента внести конституційний законопро­ект на розгляд парламенту. Однак Верховна Рада не підтримала цей законопроект і не схвалила його більшістю від свого консти­туційного складу. Це свідчить про те, що Президент Л. Кучма на­магався безпосередньо апелювати до народу щодо внесення змін до Конституції. Однак при цьому не було забезпечено демократичного обговорення цього законопроекту, він не зіграв консолідуючу роль серед політичних сил суспільства. Не було залучено до підготовки законопроекту фахівців у галузі конституційного права, він ско­ріше готувався політичними силами, про що свідчить його окремі проблемні юридичні формулювання. Судячи з результатів голосу­вання, так і не відбулися відкриті демократичні дебати з приводу цього конституційного законопроекту. З цих причин Верховна Рада навіть попередньо не ухвалила його.

?? від чийого предмета

Президент також призначає позачергові вибори до Верховної Ради у 60-ти денний строк після дострокового припинення її по­вноважень, таким чином забезпечуючи континуїтет державності. Для цього Президент проводить консультації з Головою Верховної Ради, його заступниками та головами депутатських фракцій. Цей засіб спрямований на недопущення тривалих парламентських об­струкцій діяльності Уряду

3. Компенсуючі повноваження. З точки зору поділу влади та за­безпечення державного суверенітету арбітражні функції Президен­та України можна трактувати як компенсуючі. У випадку законо­давчого упущення або відсутності регламентування правовідносин постановами Уряду можливе президентське втручання у формі ви­дання указів із неврегульованих питань. Укази Президента у зазна­чених випадках можна обговорювати колегіально на засіданнях РНБО. Отже, існують перспективи про можливість введення у ві­тчизняну конституційну систему елементів доктрини «компенсації повноважень»^[514], яка передбачає правотворче втручання через акти глави держави або шляхом ухвалення органом конституційної юс­тиції доповнюючих, конкретизуючих рішень, які б за своїм сенсом доповнювали зміст конституційних норм^[515].

Б. Установчі повноваження. Президент володіє дискреційними повноваженнями щодо формування органів влади та призначення посадових осіб. З цією метою Піава Держави проводить відповідні консультації, щоб з’ясувати ділові та особисті якості претендентів на посаду. Такі консультації необхідні при формуванні Уряду, оскільки потрібно визначити склад кабінету, здатний працювати злагоджено та приймати ефективні рішення.

Якщо йдеться про призначення посадових осіб, на яке необхід­на згода Верховної Ради, тоді Президент проводить консультації із Головою Верховної Ради та представниками фракцій з метою узго­дження своїх позицій.

У випадку формування Уряду Президент проводить консультації з Прем’єр-міністром попереднього Уряду, Головою Верховної Ради та представниками фракцій, які створили більшість у парламенті. Проведення консультацій Президентом з Прем’єр-міністром попе­реднього Уряду є необхідним для забезпечення правонаступності політичного курсу держави. Особливо це стосується забезпечення наступності зовнішньополітичного курсу, за ефективність якого всю повноту відповідальності несе саме Президент України.

Президент України є активним суб’єктом формування Уряду. Він вносить подання про призначення Верховної Ради Прем’єр-міністра за поданням коаліції фракцій, що складають парламентську біль­шість. З цією метою Президент здійснює необхідні консультації із фракціями парламенту для забезпечення злагодженого функціону­вання майбутнього Уряду. Не виключено, що за результатами парла­ментських виборів, Президент може призначити довірену особу для ведення консультацій щодо формування складу майбутнього Уряду з представників лояльних до нього фракцій, що складають більшість у Верховній Раді. Якщо у парламенті за результатами виборів скла­лася опозиційна до глави держави більшість, тоді ініціатива щодо формування Уряду переходить до представників коаліції. Тоді роль Президента України полягає в узгодженні свого політичного курсу з урядовим з метою забезпечення наступності політичного курсу держави. При цьому Президент володіє важелями при формуванні Уряду оскільки у будь-якому випадку саме він володіє повноважен­нями вносити подання щодо призначення Верховною Радою міні­стрів зовнішніх справ та оборони.

Право глави держави призначати деяких міністрів вносить дис­баланс у діяльність виконавчої влади, оскільки це є проблематич­ним з огляду на статус Президента згідно зі ст. 102 Конституції України. Участь глави держави у призначенні окремих міністрів у випадку формування Уряду опозиційними до нього політичними партіями створює загрозу ситуації правління«розколотого Уряду» і можливої нестабільності у його діяльності.

Президент вносить у Верховну Раду подання на призначення ряду посадових осіб та бере участь у формуванні інших органів вла­ди: голів Антимонопольного комітету Державного комітету телеба­чення та радіомовлення, Фонду державного майна, Служби безпеки, Національного банку, Генерального прокурора, половину складу Ради Національного банку, половину складу Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Більшість із призначених по­садових осіб звільняється парламентом з посади за поданням Пре­зидента. Також Президент призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних сил, інших військових формувань.

В. Зовнішньополітичні повноваження. Президент володіє всією повнотою влади у сфері зовнішньої політики держави. Він є осно­вним інститутом публічної влади, відповідальним за зовнішньо­політичний курс. Зокрема, Президент веде переговори та укладає міжнародні договори. Для забезпечення конституційності проце­дури укладення міжнародних договорів Президент звертається до Конституційного Суду за висновком про відповідність Конституції України міжнародним договорам, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов'язковість (ст. 151 Конституції).

У сфері зовнішньої політики Президент володіє першістю у ви­робленні адекватних заходів. Провідником у здійсненні зовнішньої політики Президента є міністр зовнішніх справ. З питань зовніш­ньої політики Президент також може скликати засідання РНБО з метою гармонізації зусиль Президента та Уряду у цьому напряму

Такі інструменти є важливими у період співіснування Президента та опозиційного йому Кабінету Міністрів.

Г. Повноваження Президента, пов’язані із Верховною Радою. Взаємодія Президента з парламентом забезпечується шляхом його участі у законодавчій роботі як суб’єкта законодавчої ініціативи, який вправі наполягати на розглядові законопроекту як невідклад­ного, що зобов’язує парламент розглянути його (ч. 2 ст. 93 Консти­туції). Піава Держави має право відкладального вето, яке долається не менш 2/3 народних депутатів від конституційного складу Верхо­вною Радою. Підставою для накладання вето на прийняті закони не обов’язково має бути їх неконституційність, нарешті це питан­ня остаточно вирішує Конституційний Суд України. Порівняльно- правовий аналіз показує, що використання права вето президен­тами найчастіше здійснюється із політичних міркувань.

Президент звертається з щорічними та позачерговими по­сланнями до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє становище України. Такі послання є інструментом забезпечення взаємодії у трикутнику «Піава Держави - парламент - Уряд». Президент таким чином може визначати загальні орієнтири стосовно першочерго­вих завдань, які необхідно вирішувати органам державної влади і місцевого самоврядування. Позачергові послання є засобом для оперативного реагування Президента на обставини, які мають осо­бливий, екстраординарний характер і щодо них необхідно вжи­вати невідкладних і адекватних заходів. У випадку співіснування Президента та опозиційного йому Кабінету Міністрів позачергові послання можуть визначати певні орієнтири для парламентської опозиції.

Розпуск Верховної Ради є дискреційним повноваженням, яке використовується Президентом на випадок парламентської кри­зи, в результаті якої неможливо сформувати Уряд за результатами парламентських виборів. Взагалі, це повноваження спрямовано на забезпечення стабільності Уряду, щоб уникнути випадків частих відставок Уряду та дестабілізації виконавчої влади. Право розпуску парламенту мобілізує депутатські фракції працювати ефективно та узгоджувати свої політичні цілі з метою досягнення загального блага. Для того, щоб розпустити парламент Президентові необхідно вжити всі адекватні заходи щодо врегулювання парламентської чи політичної кризи в країні.

Законодавча ініціатива. Здійснення права законодавчої ініці­ативи є серйозним важелем впливу на законотворчу роботу пар- 708

ламенту. Президент при внесенні законопроекту на розгляд пар­ламенту вправі наполягати на його розглядові як невідкладного. Парламент не зв’язаний думкою Президента і може не схвалити такого законопроекту Піава Держави не може зловживати таким засобом, оскільки часте його використання може знизити повагу з боку парламенту до таких ініціатив та розцінюватися депутатами як втручання у їхню законодавчу діяльність.

Як правило, законопроекти вносяться у парламент депутатами або Урядом. Внесення Президентом законопроектів у парламент може розглядатися депутатами як своєрідний засіб тиску на зако­нодавчу владу, тому Президентові необхідно його використовувати обережно.

Право вето Президента. Президент з певних міркувань може заперечити проти закону, прийнятого Верховною Радою. Прези­дент володіє правом відкладального вето і його вето долається не менш 2/3 від конституційного складу Верховної Ради. Президент зобов’язаний протягом 15-ти днів прийняти рішення про промуль­гацію закону При цьому Піава Держави приймає рішення щодо кон- ституційності законопроекту, його відповідності раніше ухваленим законам, а також з політичних міркувань. На цій основі Президент може повернути у Верховну Раду законопроект зі своїми зауважен­нями і пропозиціями. Епави держав використовують право вето та­кож як політичний інструмент.

Зарубіжна практика свідчить, що глави держав порівняно рідко використовують право вето. Оскільки вето є серйозним засобом тиску на парламент, часте використання право вето свідчить про наявність елементів кризи у відносинах між конституційними ор­ганами влади. У принципі акт, прийнятий законодавчим органом, не потребує якогось додаткового схвалення і повинен стати зако­ном. Загальноприйнятою практикою є подолання президентського вето абсолютною, а не кваліфікованою більшістю парламенту.

Президент може і не використовувати вето, а підписавши за­кон, одночасно звернутися у Конституційний Суд з вирішенням питання його конституційності. З метою недопущення прийняття парламентом неприйнятних законів Президент може більш тісно взаємодіяти із лояльними до його політичного курсу фракціями парламенту шляхом політичних консультацій.

Д. Повноваження Президента, пов’язані із державним управлін­ням. З контексту Основного Закону випливає, що Президент володіє широкою самостійністю у сфері виконавчої влади, залишаючи за собою функції контролю за ефективністю урядових рішень. З іншо­го боку Піава Держави володіє правом врегульовувати діяльність органів виконавчої влади. В іноземній доктрині з цього приводу говориться, що Глава Держави у напівпрезидентській республіці володіє регламентарною владою^[516], оскільки це випливає із принципу поділу влади та конституційного визначення його статусу.

В Україні спостерігається дуалізм виконавчої влади, що про­являється у відповідальності Уряду перед главою держави (ч. 2 ст. 113 Конституції) та його підзвітності і підконтрольності перед пар­ламентом. Таким чином, Основний Закон залишає за Президентом прерогативу владного втручання у діяльність виконавчої влади, однак таке повноваження за своєю природою є дискреційним.

Контроль за діяльністю Уряду. Окрім того, що Президент бере участь у формуванні Уряду, він забезпечує його ефективну діяль­ність шляхом контролю актів Кабінету Міністрів. Президент вправі зупинити дію актів Кабінету Міністрів з мотивів неконституційності й одночасно звернутися у Конституційний Суд щодо їх конституцій- ності. Таке повноваження може коригувати політичний курс Уряду і важливим здається налагодження каналів зворотних зв’язків між Кабінетом Міністрів та Секретаріатом Президента з метою забез­печення узгодженого політичного курсу. Однак зворотні зв’язки мо­жуть бути суттєво згорнуті у період співіснування між Президентом і опозиційним до нього Урядом.

Також Президент може скасовувати акти Ради Міністрів Авто­номної Республіки Крим. Однак Президент повинен звернутися од­ночасно в адміністративний суд, оскільки такі його дії можуть бути оскаржені у судовому порядку.

Нормотворчі повноваження Президента. Із конституційного пе­реліку повноважень Президента (ст. 106) не випливає, що він володіє певними правотворчими повноваженнями. З іншого боку, Прези­дент забезпечує додержання основних прав і свобод, державний суверенітет, територіальну цілісність України. З цією метою Пре­зидент забезпечує державну незалежність і правонаступництво держави. Такі формулювання містять в собі приховані елементи можливого нормотворення у діяльності Президента.

На думку проф. В. Погорілка, Президент володіє широким ко­лом нормотворчих повноважень, оскільки він є гарантом консти­туційного ладу. Він вважав, що це надмірно розширює предмет відання Президента на противагу законодавчим повноваженням Верховної Ради^[517]. Згідно з правовою позицією Конституційного Суду Російської Федерації не виключається можливість прийнят­тя правових актів Президентом, якщо такі укази не суперечать конституції і федеральним законам, а їх чинність у часі обмеж­ується періодом до прийняття наступних законодавчих актів^[518]. На противагу цьому говорять, що Президент може здійснювати лише ті повноваження, які прямо передбачені у Конституції^[519].

Разом з тим нормотворчі повноваження Президента необхідно тлумачити у контексті конституційних принципів поділу влади та законності управління (статті 6 та 19, ч. 2). Президент у своїй нормотворчій діяльності зв’язаний законом. Тобто при визначенні сфери нормотворчих повноважень Президента необхідно врахову­вати всі його прерогативи, повноваження, передбачені виключно у Конституції України. У цьому відношенні повноваження Президента повинні також здійснюватися на основі законів України. Нормот­ворчі повноваження Президента також переплітаються із регла- ментарними повноваженнями Уряду. Згідно з принципом поділу влади регулювати правовідносини на основі закону вправі Кабінет Міністрів, оскільки він згідно з Конституцією (ст. 116), здійснює зовнішню і внутрішню політику держави, а тому може встановлю­вати правила шляхом видання правових актів - постанов. Однак Президент здійснює зовнішню політику і забезпечує керівництво у сфері національної безпеки та оборони. Отже, свої нормотворчі по­вноваження Президент України здійснює у трьох сферах: зовнішній політиці, національній безпекці і обороні.

Президент на здійснення своїх повноважень видає укази на осно­ві Конституції і законів України. Президент не вправі розробляти шляхом видання указів первинні правові норми, оскільки це є пре­рогативою парламенту У випадку законодавчої программи Прези­дент може видавати укази з певних питань, однак вони повинні бути схваленні на засіданні РНБО. Для подолання стану законодавчих прогалин Президент володіє достатніми правовими засобами - пра­вом законодавчої ініціативи — просити Верховну Раду розглядати певні законопроекти як невідкладні, звертатися в Конституційний Суд з приводу визнання конституційності практики законодавчого упущення.

Президент також ухвалює розпорядження - правові акти не­нормативного характеру. Предметом регулювання розпоряджень Президента є прості управлінські дії, які стосуються конкретних адресатів, вичерпують свою дію із вчиненням цієї дії.

З деяких питань предмета відання (п. 5, 18, 21, 23 ст. 106 Консти­туції) правові акти Президента потребують контрасигнації - підпису Прем’єр-міністра та міністра, відповідального за його виконання. Акт контрасигнатури свідчить про те, що Прем’єр-міністр і відпо­відальний міністр також частково беруть на себе відповідальність за наслідки виконання цього акта.

Питання громадянства і притулку. Із державним управлінням пов’язані повноваження Президента про надання та припинення громадянства України, а також надання притулку в Україні. Осно­вна частина процедур з цих питань вчинюється органами виконав­чої влади, які здійснюють реєстрацію фізичних осіб та уповноважені з питань міграції.

Е. Квазісудові повноваження Президента. Президент володіє по­вноваженнями, пов’язаними із здійсненням судової влади. Насам­перед Президент бере участь у формуванні суддівського корпусу: він призначає на посади та звільнює з посад третину Конституційного Суду, а також призначає вперше на посаду суддів судів загальної юрисдикції. Це дає змогу Президентові впливати на судову владу.

Президент вправі звертатися до Конституційного Суду з приводу конституційності проекту закону про внесення змін до Конституції, а також конституційності правових актів Верховної Ради України, Кабінету Міністрів, Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Також Президент може оскаржити в Адміністративний суд акти Ради Міністрів Автономної Республіки Крим.

Досить дивним є повноваження Президента утворювати суди, оскільки таке повноваження скоріше характерне для парламенту а не глави держави.

У минулому були випадки прийняття неадекватних рішень з боку Президента щодо утворення судів. Більшість фахівців- юристів пов’язують утворення міськрайонних судів замість район­них і міських судів у містах з обласним підпорядкування із спробами маніпулюваннясуддівськимкорпусом. ТакерішенняПрезидентаЛ. Кучми було реакцією на суддівські рішення стосовно виборчих спорів щодо результатів виборів міського голови Мукачева у 2002 р.

Президент також здійснює повноваження, пов’язані із функцією правосуддя. Здійснення помилування деякою мірою переплітається із вирішенням судами кримінальних справ шляхом постановляння обвинувального вироку Акт помилування Президента є винятковим правовим засобом, до якого звертається засуджена особа з метою пом’якшення їй кримінального покарання, визначеного згідно з обвинувальним вироком суду.

Є. Повноваження Президента у сфері національної безпеки і обо­рони. Відповідно до Конституції Президент здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; очолює Раду на­ціональної оборони і безпеки; вносить до Верховної Ради подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних сил у разі збройної агресії проти України; відповідно до закону приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України; присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини.

Конституційний механізм управління сферами національної без­пеки і оборони передбачає домінування Президента України, тобто Гіава Держави посідає найважливіше місце у механізмі забезпечен­ня національної безпеки України. Президент є Головнокомандува­чем Збройних сил та Головою Ради національної безпеки і оборони. Здійснюючи загальне керівництво у сферах національної безпеки й оборони, Президент зобов’язаний узгоджувати з парламентом свої рішення про оголошення стану війни і використання Збройних сил у випадку агресії проти України, про оголошення мобілізації та воєнного стану в Україні чи її окремих місцевостях, надзвичайного стану (пп. 19-20 ст. 106 Конституції).

Ж. Екстраординарні повноваження Президента. На випадок, коли вичерпані інші можливості гарантування додержання Кон­ституції, Президент може звернутися з посланням до народу Укра­їни. Президент у разі необхідності приймає рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами над­звичайної екологічної ситуації з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою.

Інститут воєнного стану^[520] спрямований на створення системи адекватних оборонних заходів держави із запровадженням на її території спеціального режиму діяльності органів публічної влади, фізичних і юридичних осіб, що тягне за собою обмеження деяких основних прав і свобод.

Воєнний стан оголошується у разі воєнного нападу (агресії) на Україну та необхідності виконання міжнародних договорів по спіль­ній обороні від агресії і відміняється після укладення мирної угоди з протилежною воюючою стороною. Такий стан може бути введений в окремих місцевостях або на всій території України. Воєнний стан вводиться Указом Президента протягом двох діб після його звер­нення до народу України з приводу факту зовнішньої агресії або агресії стосовно іноземних країн, по відношенню до яких Україна згідно з міжнародними договорами несе зобов’язання щодо участі у колективних механізмах безпеки.

Інститут надзвичайного стану. Введення надзвичайного стану (далі НС)^[521] це крайній, вимушений захід обмеження основних прав і свобод, який за своїм змістом є засобом усунення реальної та дій­сної загрози безпеці населення, його благополуччю^[522]. НС виступає особливим правовим режимом діяльності органів публічної влади, фізичних та юридичних осіб, який передбачає на основі Конституції України обмеження деяких основних прав і свобод та покладає на них додаткові обов’язки, пов’язані із забезпечення безпечного життя населення, його благополуччя.

Підставою для введення режиму НС є стихійні лиха, аварії і ка­тастрофи, епідемії та епізоотії, необхідність захисту основних прав і свобод, конституційного ладу при масових порушеннях право­порядку, що створюють загрозу життю і здоров’ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насилля за наявності реальної загрози без­пеці громадян або конституційному ладові, усунення якої іншими способами є неможливим. Метою введення надзвичайного стану є якнайшвидша нормалізація обстановки, забезпечення основних прав і свобод, нормального функціонування конституційних органів влади, органів місцевого самоврядування та інститутів громадян­ського суспільства.

Згідно з ч. З ст. 83 та п. 21 ст. 106 Конституції України, ст. 9 За­кону про НС даний правовий режим на території України вводиться шляхом оголошення Указу Президента, який підлягає негайному схваленню Верховною Радою не пізніше ніж у дводобовий строк. НС на всій території України може бути введено на строк не більше ЗО діб і не більше 60 діб в окремих місцевостях. Парламент може пролонгувати дію режиму НС не більш як на ЗО діб.

16.4.