КОНСТИТУЦІЙНА ТРАДИЦІЯ ТА КОНСТИТУЦІЙНИЙ ЛАД

Формування вітчизняної конституційної традиції відбувається у непростому соціокультурному, геополітичному, етнополітичному се­редовищі. На жаль, наразі значно відчувається вплив авторитарно- тоталітарних аспектів радянської правової спадщині.

Дійсно, такий непростий фон і надалі характеризує українську конституційну систему як перехідну за своїм характером. Категорія конституційна система тісно пов’язана із категорією конституцій­ного ладу Однак, підкреслюється у дослідженнях, що поняття кон­ституційного ладу вносить елементи невизначеності та можливості неоднозначного тлумачення і вживання, що є проблемним із точки зору юриспруденції^[155].

Взаємозв’язок між конституційною традицією та консти­туційним ладом. Конституційні системи складають основу на­ціонального правопорядку та втілюють функцію конституції із забезпечення політичної інтеграції суспільства і держави, поси­лення соціальної активності та відповідальності приватних осіб та асоціацій у боротьбі за певний соціальний інтерес, упорядковують і стабілізують стан правової визначеності суб’єктів права у право­відносинах.

Конституційні системи можна класифікувати за основним кри­терієм - конституційною традицією права, а систему джерел права та їх інтерпретацію (тлумачення), правовий стиль, конституційну інфраструктуру - можна розглядати як додаткові критерії.

Конституційна традиція знаходить свій прояв у правонаступнос- ті, стійких історичних, філософських, релігійно-етичних витоках права, а також в усвідомленні та ставленні людей до ролі права у суспільстві. Правонаступність виражається у тому, що система за­конодавства має відносно стабільний характер, нове законодавство розробляється і приймається на основі «старих» норм.

Зокрема, на формування західної традиції конституційного пра­ва вплинули ідеї верховенства основних прав і свобод над публічною владою, поділ влади, істотнарольу суспільному середовищі юристів, парламентаризм, демократія, система правового захисту консти­туції тощо. Характерними рисами західної традиції права також є високий рівень правової культури, заснованої на легітимних та пуританських принципах, а також підтримка загального поняття правової держави, сформованої під впливом філософії природного права. Фундаментальними цінностями західного права є верховен­ство права, стабільність! наступність правових інститутів, демокра­тія у її політичному та економічному розумінні, висока роль юристів у суспільному житті, засади ринкової економіки у її ліберальному та соціальному трактуванні, цілісний характер правової системи. Відокремлення права від політичної сфери дозволяє забезпечити гарантії незалежності судової влади та юристів, а також розвине­ність процесуального права.

Незахідна конституційна традиція заснована на інтенсивно­му використанні у механізмі соціального регулювання морально- етичних, релігійних і корпоративних норм, які тісно переплетені з правовими нормами. Сутність цих конституційних традицій поля­гає в тому, що соціальні процедури регулювання суспільних інтересів забезпечуються через релігійні, морально-етичні взірці соціальної поведінки, обумовлені традиційною структурою суспільства. Зокре­ма, оцінка легітимності та стійкості норм релігійного права стала неможливою без з’ясування факторів, що відносяться до духовної культури і соціальної психології, які за силою свого впливу не тіль­ки не поступаються, але часто переважають юридичні інститути європейського походження.

Тому справедливо зазначає Р. Давид, що «західний спосіб мис­лення не є ні панівним, ні безспірним у сучасному світі». Насторо­женість до європейських процесуальних механізмів обумовлена колективними (корпоративними) формами соціального співжиття, уявленнями індивіда про гармонію його існування у соціальному середовищі, необхідністю мобілізації значних суспільних ресурсів, пов’язаних із викликами, які ставали перед суспільством з боку при­родного середовища в силу геополітичних, демографічних і навіть антропологічних факторів.

Особливості формування конституційної традиції в Укра­їні. Ступінь розвитку інститутів та соціальних відносин, влас­тивих для розвиненого конституційного ладу, сьогодні в Україні лише стані формування. Структурно-функціонально це зумовлено впливом стереотипів радянського суспільства, в якому домінувала адміністративно-командна система, і радянське право носило спе­цифічний характер.

Жовтневий переворот 1917 р. в Росії змінив економічні засади життя суспільства, посягаючи на приватну власність як таку, а не тільки на окремі її сторони. Такому глибокому переворотові в економічних відносинах неухильно відповідав настільки ж глибокий правовий переворот. Йдеться про відміну та визнання нечинними всіх законів, що охороняли та закріплювали існування старих орга­нів влади та старий правопорядок. Такі соціальні процеси призвели до усуспільнення власності, одержавлення громадянських струк­тур, позбавлення індивіда самостійності та громадської ініціати­ви. Формування якісно нового типу відносин у суспільстві із масовою пропагандистською практикою централізованого нав’язування системи соціальних цінностей призвело до відчуження людини від громадянського життя.

Злам старого права був складовою частиною, результатом і наслідком зламу старих інститутів влади. З іншого боку, відмова від старого права і застосування на перших етапах радянської державності в якості орієнтира у правозастосовчій діяльності засад соціалістичної законності і соціалістичної свідомості дезо­рієнтувало громадян та громадські структури. Цей механізм був фундаментальним порушенням засад правової безпеки індивіда в суспільстві, які містять у собі принципи презумпції невинуватості, обов’язковості набуття чинності тільки тих правових актів, які належним чином оприлюднені, заборони зворотної сили закону, що встановлює або посилює юридичну відповідальність.

Природнім було невизнання ідеї правової держави у доктрині радянського права, хоча несміливі спроби його обґрунтування все ж таки спостерігалися. Зокрема, на думку О. Малицького, правовою державою є організація публічної влади, «яка здійснює свою діяль­ність в умовах правного режиму, де кожен орган влади, виконуючи свої громадські функції, свої службові акти, підлягає закону». Однак перемогла інша думка, виражена словами Л. Кагановича: «Коли людина, яка претендує на звання марксиста, серйозно каже про правову державу і тим більше застосовує поняття «правова держава» до радянської держави, то це означає, що вона йде на поводі у бур­жуазних правників, що вона відходить від марксистсько-ленінської науки про державу»^[156].

Радянська система суспільних, насамперед політико-владних і економічних відносин, була дійсно прикладом створення у найкорот- ші терміни могутньої одержавленої мобілізаційно-мілітаризованої економіки, яка до того ж мала стати матеріально-технічною ба­зою формування і функціонування «нової радянської людини». Адміністративно-командний, планово-розподільчий механізм дер­жавного управління радянського суспільства був розрахований і цілеспрямований на прискорене, спекулятивно-планове впрова­дження в життя політичних і управлінських рішень, які прийма­лися невеликою групою людей, хоча і зачіпали інтереси підвладних людей. Ідея моральної особистості була підпорядкована ідеї раці­ональності суспільного виробництва і державного управління та юридичного захисту класових інтересів, залишаючи особистість людини в умовах адміністративної колективності егоїстичним ін­дивідуалістом, який для досягнення соціального успіху, багатства і влади змушений був фактично, як «гвинтик», спиратися головним чином на прагматичну користь служіння державній владі^[157].

Серед ідеологічних постулатів радянської юридичної науки був найпоширеніший погляд на державу як природне джерело суспіль­ного розвитку, його головне, найвище начало, що забезпечує моно­польний режим діяльності однієї партії. Саме комуністична партія визнавалася єдиним джерелом, носієм офіційної ідеології, яка ж самою партією наділяється статусом єдиного політичного авто­ритету та офіційної істини. Згідно з радянським законодавством організація суспільства ґрунтувалася на засадах усуспільнення всіх форм власності, політичного, економічного та ідеологічного монізму, злиття державного і партійного апарату, одержавлення громадянських структур тощо.

Це виражалося у специфіці режиму державного управління, від­повідно до чого принцип верховенства права підмінювався принци­пом «революційної законності». Критикуючи принцип верховенства права, насамперед принцип законності, апологет режиму сталін- щини проголошував: «Буржуазна законність як сила, як важіль у руках буржуазії охляла. Охляла буржуазія, одряхліла і буржуазна законність. Настав час здати її до архіву... Саме зараз, коли покро­ву цієї законності скинуто, і коли її звірину суть викрито і оголено до межі, огидні рубці, що вкривають тіло й обличчя цієї законності, стають очевидними. Тепер вони нікого не можуть ввести в оману, скільки б «правової» косметики на ці ланіти не було покладено...» «Зо­всім неправильно деякі буржуазні та деякі з наших вчених історію революційної законності ведуть від непу... Требарішуче відхилити таке розуміння революційної законності, яке саме її джерело вбачає у новій економічній політиці, а не в диктатурі пролетаріату»^[158].

За умови функціонування такої структури суспільства, де ви­щим критерієм управлінських рішень виступала найбільш повна реалізація класових інтересів пролетаріату і селянства, де фактично пріоритетними були інтереси правлячої партії та держави, не було умов для існування громадянського суспільства. Тому стереотипи людських вчинків орієнтувалися на суспільний конформізм, який насправді відображав подвійну мораль у радянському суспільстві.

У результаті підміни об’єктивних закономірностей соціального розвитку та апріорної гіпотези ідеального суспільного ладу, навіть ідеал справедливого суспільствабув підмінений його різноманітни­ми, оманливими проекціями в умах і діях «зодчих-рульових» нового суспільства, до того ж представників однієї монопольно пануючої у суспільстві партії. Насильницька створений на базі більшовицької ідеології, однією із підвалин якої була ідея соціалістичної законності, соціальний організм, в якому поступово штучно відбувалася абсо­лютизація значення принципу колективності на шкоду принципу індивідуалізму, де публічний інтерес, а вірніше державний, доміну­вав над індивідуальним, привело розвиток суспільства до глухого куту. Радянське суспільство поступово накопичувало дезорганізу- ючі та дезінтеграційнічинники, тобто накопичувало соціальні су­перечності, щонерозв’язувалисярокамиістворилиситуацію, яка була результатом реальної одержавленої організації суспільних відносин, свідомого заперечення у суспільстві об’єктивних супер­ечностей, насамперед, між зростаючими людськими потребами та можливостями суспільства їх задовольнити тощо.

Адміністративно-командні методи управління радянським сус­пільством обумовлені радянською організацією суспільного вироб­ництва за типом «єдиної фабрики», по суті деформували економічні суспільні відносини, що по суті створили матеріальну основу для політичної надбудови суспільства^[159]. Особлива увага зверталася на заміну ринкових економічних відносин централізованою плано­вою економікою. Реалізація цього завдання, яке ґрунтувалося на принципі жорсткого заперечення автономії економіки як відносно самостійної сфери життєдіяльності суспільства відносно полі­тики, призвела до того, що радянські люди розучилися мислити економічними категоріями, суспільний лад не мав ані економічного, ані правового мислення.

Із становленням України як суверенної, незалежної держави став очевидним дефіцит управлінських кадрів, менеджерів, які могли в умовах розриву господарських зв’язків, пов’язаного із розпадом Радянського Союзу, необхідністю переорієнтації виробництва на ринкові рейки та його конверсії вирішити питання реформуван­ня економіки України. Процеси приватизації та акціонування дер­жавних підприємств яскраво продемонстрували негативні сторони функціонування владних структур, що призвело до наживи вузького кола осіб, які володіли доступом до відповідних матеріальних благ.

Після введення елементів принципу поділу влади управлінський апарат, зрозуміло, не зміг змінити стратегію управління суспільним життям, що кінець кінцем призвело до протистояння між законо­давчою і виконавчою владами. Зокрема пізніше, це проявилося у слабкій процедурній забезпеченості Конституції 1996 року, яка не встановила чітких процедур взаємодії, взаємних консультацій, сис­теми стримувань і противаг між органами публічної влади.

Безумовно, ці суперечності не породжені самим фактом станов­лення суверенної державності в Україні, а неготовністю політичної еліти формувати в межах поділених влад єдину стратегію розвитку суспільства! держави. Відповідно, ці стереотипи адміністративно- командного, і навіть тоталітарного, мислення призвели до перма­нентного стану кризи управлінських кадрів у державі, що виража­ється у низькому рівні загальної культури, підґрунтя якої мають становити загальновизнані моральні принципи, норми міжлюд- ського спілкування.

Особливості сучасного стану конституційної системи в Україні. Сьогодні ще спостерігаються впливи стереотипів, харак­терних для соціалістичного права, на розвиток правової системи України. Тому українську конституційну традицію необхідно роз­глядати крізь призму «соціалістичної спадщини», яка простежується в наступному:

1. Переважання публічних елементів у системі права. Публіч­ність права полягає у звуженні свободи економічної діяльності та у відсутності, на жаль, чітких гарантій недоторканності права приватної власності. Держава надає перевагу наданню населенню різного роду пільг і преференцій, що зумовлює надмірні соціальні зобов'язання держави, які стають декларативними і не забезпечу­ються ефективно ні інституційно, ні фінансово. Система відносин між адміністративними органами та громадянами ще надто далека від стандартів довірливості та готовності посадових осіб служити суспільним інтересам.

2. Вплив ідеологій державності та православ’я як факторів кон­солідації української нації із здобуттям Україною незалежності. Конституція України відображає авторитарну традицію поряд із закріпленням принципів правової держави, поділу влади, демо­кратії та верховенства права. На офіційному рівні спостерігалися неодноразові спроби «сприяння» консолідації розрізнених напрямів православної церкви, а на певному етапі - підтримки утворення власної автокефальної церкви (створення патріархату).

3. Догматичне праворозуміння. У панівній доктрині обмеж­увально тлумачиться система джерел права власне як сукупність нормативно-правових актів. Юридичний позитивізм унеможливлює ефективний судовий контроль дій та актів органів публічної влади, оскільки в умовах демократії основним критерієм конституційності та законності є забезпечення прав і свобод людини і громадяни­на. Сьогодні спостерігаються спорадичні спроби визнання судової практики (прецеденту) як джерела права, однак із прийняттям ЦК України та актів процесуального законодавства такі погляди по­ступово змінюються.

4. Орієнтація юридичної громадськості на державну політику; основні напрями доктринальних досліджень зумовлені міркуван­нями політичної доцільності, державної політики. У сфері вищої освіти та науки так і не існує дієвих гарантій автономності універ­ситетів. Для науки конституційного права України, як і для інших країн Східної Європи, за влучним виразом проф. В. Соколєвича, є характерним незначний вплив на світові тенденції конституціона­лізму: «Внесок нашого регіону в інтелектуальний розвиток світового конституціоналізму ганебно малий (shamefully small)»^[160].

5. Високий рівень централізації виконавчої влади, значна кон­центрація влади та фінансових ресурсів у центрі на шкоду збалан­сованого розвитку регіонів, низькі темпи реформування якісного суддівського корпусу неналежний рівень гарантій незалежності судової влади, розгалужений поліцейський апарат (наприклад, по­даткова служба по суті є подібною до прокуратури автономним, спеціалізованим органом влади).

На характер правової системи України впливає те, що територія України протягом тривалого часу (близько 350 років) входила до складу Росії. Це зумовило своєрідність українського права та впли­нуло на його еволюцію. Зокрема, узбецький компаративіст А. Саїдов називає такі основні риси російського права: 1) нерозвиненість пра­вових традицій у російського населення, що часто перетворюється на правовий нігілізм, у заперечення необхідності та цінності права; 2) ідеологізація правових норм, підпорядкуванню права ідеології. У СРСР система джерел була власне доктринальною, оскільки фак­тичним основним джерелом права була марксистсько-ленінське вчення (вірніше, вульгаризований марксизм у працях Леніна і Ста­ліна); 3) колективізм суспільних форм життя, соборність, перева­га ролі громади у житті людей, слабкі прояви індивідуалізму, ідея суб’єктивних прав перебуває у зародковому стані і є поширеною переважно у середовищі інтелігенції, соціальної еліти^[161].

Вітчизняна конституційна традиція ґрунтується на забезпеченні єдності суспільства (соборності) за магістральними напрямами його розвитку, гармонійного поєднання колективних і індивідуальних інтересів (солідаризму), поваги гідності людини та забезпечення соціально-економічного, культурно духовного різноманіття життя індивіда. Наступність проявляється у континуїтеті та належному функціонуванні влади, хоча спостерігаються неоднозначні рішення у плані забезпечення континуїтету.

Сьогодні в Україні стоїть важливим питання про здійснення пра­вової політики у напрямі розширення соціогуманітарного виміру права. Для того, щоб визначити стратегічні напрями розвитку ві­тчизняного права, необхідно усвідомлювати специфіку зародження конституційної традиції в Україні.

З онтологічної точки зору, направовій географії світуконституційна традиція в Україні починає базуватися на плюралістичній моделі відносин між центрами влади та прийняття рішень, які мають силу закону Згідно із останніми змінами до Конституції України, які на жаль не мають системного характеру, діють кілька центрів політичного впливу, які сьогодні лише засвоюють правовий інструментарій з прийняття владних рішень.

Зокрема, Конституція перевантажена чисто політичними (а не юридичними) формулюваннями (cm 83, формули про так звану «коаліцію депутатських фракцій»), які тлумачаться неоднозначно. Також відчувається очевидна проблема із послідовним запрова­дженням положень Конституції в актах поточного законодав­ства. Зокрема, без внесення змін до Закону «Про статус народного депутата» неможливо процедурно забезпечитичинність положен­ня cm 80, ч. 2, п. 6 КонституціїУкраїни. Конституція як соціальний феномен зобов’язує суб’єктів владних відносин послідовно втілюва­ти її положення в життя через акти поточного законодавства, регламентарні акти уряду і адміністрації, а також судової влади. Насторожує прецедент нехтування парламентом вимоги Кон­ституції про належну діяльність Конституційного Суду України, новопризначені судді якого не були приведені до присяги близько дев’яти місяців. Таким чином, буття конституції, очевидно, зу­мовлено також ітакимифакторами, як рівень правовоїкультури, правової доктрини.

З гносеологічної точки зору конституційна традиція насампе­ред пов’язана із ефективною чинністю основних прав і свобод. Од­нак відсутність інституту конституційної скарги і часті випадки нехтування з боку публічної влади основними правами знижують ефективність конституції. Бо конституція, як і право, служить для упорядкування відносин, а не пізнання світу чи природи^[162].

Цінність конституції полягає у забезпеченні правових рамок пу­блічного управління (public administration) відповідно до принципу верховенства права. Цінність конституції полягає не лише в тому, що будь-яка країна повинна мати конституцію. Її цінність полягає в тому, що засновується правопорядок, який зумовлений певними надпозитивними ідеями, які розглядаються як загальнолюдські цінності. В Україні такими цінностями визнаються основні права і свободи, національна безпека, баланс інтересів української нації і національних меншин таїхній гармонійний розвиток, забезпечення

вільного розвитку української мови, мов національних меншин та міноритарних мов (мов, яким загрожує реальне зникнення) тощо.

При визначенні конституційної традиції в Україні завжди по­стає питання про вплив на неї зовнішнього середовища. Оскільки Україна веде співробітництво із низкою міжнародних організа­цій та наднаціональних інститутів із різним ступенем інтенсив­ності^[163], виникають питання про визначення правових критеріїв актів компетентних органів влади на предмет їх відповідності на­ціональним інтересам України. З процедурної точки зору такі дії органів влади, які ex officio компетентні представляти Україну на міжнародній арені, повинні підлягати парламентському контролю під страхом конституційної відповідальності (відставки, визнання неконституційними тощо) у разі неналежного виконання своїх обов’язків. При цьому рішення парламенту, які прийняті у рамках належної процедури, повинні безумовно виконуватися.

Сьогодні відзначається вплив на конституційну традицію Украї­ни правової системи Ради Європи. Зокрема, українські суди у сфері основних прав і свобод все частіше починають застосовувати пре- цедентне право Європейського Суду з прав людини. На місцевому і проміжному рівні публічної влади все більш інтенсивними та ефек­тивним стає транскордонне співробітництво.

Важливою складовою конституційної традиції є стабільність конституції і законодавства. Саме з міркувань стабільності Кон­ституційний Суд виразився щодо неприпустимості внесення змін до виборчого законодавства у ході виборчого процесу, оскільки це буде мати непередбачувані наслідки:

У ході розпочатої виборчої кампанії вже виникли і розвиваються конкретні правовідносини, в межах яких здійснюється реалізація виборчих прав громадян У разі прийняття рішень Конституцій­ним Судом України в цих правовідносинах можуть виникнути змі­ни, які призведуть до порушення норм Конституції України щодо виборчого процесу. Тому ухвалення в такій політичній ситуації рішення знаходиться поза межами юрисдикції Конституційного Суду України....хоч би яким було рішення Конституційного Суду України щодо конституційності оспорюваних положень Закону, його прийняття в процесі виборчої кампанії може вплинути на ви­борчий процес, позначитися на волевиявленні виборців і тим самим вплинути на результати виборів. А це... фактично перетворило б Конституційний Суд України на учасника виборчого процесу, що суперечить його конституційним повноваженням і принципам діяльності^[164].

6.3.