КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВОВІДНОСИНИ
Конституційні правовідносини це основа конституційного порядку конституційного ладу. Вони тісно взаємопов’язані із конституційними нормами, але не можна однозначно твердити, що конституційні правовідносини є результатом чинності конституційних норм.
За своїм змістом конституційні правовідносини виражають правовий зв’язок між його учасниками з приводу матеріальних і духовних благ, які гарантуються конституційно-правовими засобами. Серед таких конституційних засобів можна виділити функції публічної влади у галузі законодавства, управління та правосуддя. Тому найімовірніше, що через конституційні правовідносини реально втілюються в життя соціальні, політичні, економічні, культурно- духовні цінності, що захищаються конституцією.В умовах розвиненого законодавства не можна відмовити у тому, що основою конституційних правовідносин є норми конституційного права. Водночас положення багатьох конституцій гарантує конституційний захист матеріальних і духовних благ навіть у випадку наявності прогалин у позитивному законодавстві. Прикладом цього є положення ч. 2 ст. 124 Конституції України: «Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі». Зобов’язуюча сила такого роду положень полягає в тому, що органи правосуддя не можуть відмовляти у захисті у випадку прогалин у позитивному законодавстві та відповідно до загальних принципів права частково можуть визнавати і легітимувати усталену практику відносин між учасниками конкретного правовідношення. Така корекція позитивного законодавства є природною, оскільки конституційні правовідносини є багатогранними і не завжди норми позитивного законодавства дають змогу належним чином врегулювати конкретне конституційне правовідношення.
Значення конституційних правовідносин полягає у забезпеченні демократичного режиму державної влади, обмеження публічної влади правом та конституцією.
Права і свободи індивіда та принципи конституційної держави визначають зміст і сутність конституційних правовідносин. Вони поєднують у собі двоєдине начало: з одного боку, - визначають ступінь самоорганізації соціальних систем та їх самоврядний характер у рамках громадянського суспільства та політичної системи суспільства, а з іншого, - відносини ієрархії та владарювання у системі публічної влади. Необхідно також зазначити, що залежно від конституційної моделі, у системі публічної влади по-різному поєднуються принципи поділу влади та суверенітету влади (до прикладу при тоталітаризмі чи авторитаризмі - концентрація влади; при парламентському режимі - дифузія, деконцентра- ція влади, змагальність між органами влади). Тому не є дивним, що переважна більшість приписів позитивного конституційного законодавства стосується організації публічної влади, статусу та повноважень носіїв публічної влади та їх взаємодії. Оскільки відносини між політичними партіями і рухами, громадськими і релігійними організаціями будуються на засадах самоврядності, таке детальне регулювання їх діяльності у позитивному законодавстві позбавлено сенсу. Детальне нормативне регулювання у позитивному законодавстві також є недоцільним зважаючи на корпоративний характер норм, що складаються у процесі діяльності самоврядних колективів. Надмірне правове регулювання також може створювати додаткові перепони у реалізації прав людини й основоположних свобод, створюючи зайві адміністративні процедури, таким чином посягаючи на їх сутнісний зміст і в цьому сенсі суперечити демократичним засадам суспільства. У цьому відношенні достатнім є визначення обмежень щодо цілей, форм та засобів діяльності цих організаційних структур, які органами конституційної юстиції можуть розглядатися як антиконституційні, на підставі чого можуть бути застосовані конкретні конституційно-правові санкції. Законодавче регулювання буде достатнім за умови, якщо буде мінімізована свобода розсуду уряду чи адміністрації при реалізації прав людини.Учасники конституційних правовідносин як їх структурні компоненти є носіями конституційних прав і обов’язків, вони наділені певним правовим статусом, володіють засобами реалізації своєї правосуб’єктності. Правовий режим учасників конституційних правовідносин значною мірою зумовлений характером конституції як правової форми компромісу між політичними силами, а також встановлених правил здійснення політичної влади. Конституційна правосуб’єктність зумовлена політичною активністю, метою якої є прийняття певного рішення конституційно-правового характеру. Зокрема, громадянин як суб’єкт конституційних правовідносин у виборчому процесі виступає у такій якості, якщо бере у них участь в якості виборця або кандидата на представницький мандат, або при здійсненні права на свободу зібрань, або права на колективне звернення (петицію) тощо.
Правосуб’єктність органів публічної влади, посадових осіб полягає у володінні повноважень з реалізації конституційних положень. Основними формами таких повноважень є функції законодавства, управління та правосуддя. Вони повинні здійснюватися виключно у правових формах, тобто у вигляді формально визначених правових актів.
Визначення правових засад організації влади та системи процедур у державі обумовлює діяльність парламенту, характер правових актів глави держави та уряду, які носять регламентарний характер. У визначеній конституцією сфері ці учасники несуть відповідальність і таку їх діяльність можна розглядати у якості засобу забезпечення основних прав і свобод. Функції управління та правосуддя у державі віддзеркалюють режим конституційного правозастосуван- ня органами публічної влади. У практичному розумінні такі повноваження накладають на ці органи влади обов’язок зі забезпечення правового захисту особи. Без цієї умови їх повноваження втрачають свій зміст. Сполучною ланкою між органами публічної влади та приватними особами є система юридичних процедур.
Приватні особи володіють правом захисту, який полягає у їхній реальній можливості користуватися своїми правами і домагатися їх правового захисту перед компетентними органами публічної влади.
Особа самостійно обирає оптимальний засіб правового захисту, формулює предмет звернення, на засадах змагальності і диспозитивності обирає форми активності у процедурах та визначає власну правову позицію у справі. Тому правові процедури повинні бути відкриті та доступні. Доступність засобів правового захисту залежать від державного режиму, від форм соціально-правового захисту особи.Особливості правосуб’єктності учасників конституційних правовідносин визначають їх об’єкти. Об’єктом конституційних правовідносин є основне право захисту особи та обов’язок держави по забезпеченню ефективних засобів правового захисту.
Підставою виникнення, змін або припинення конституційних правовідносин служать певні юридичні факти, і їх специфіку виражає особливість предмета галузі конституційного права. Конституція як основний закон встановлює механізм соціальної та політичної інтеграції суспільства і держави, закладає програму та юридичний режим діяльності держави.
При реалізації своєї правосуб’єктності учасники конституційних правовідносин захищають насамперед суб’єктивні права. Реалізація суб’єктивних публічних прав набуває особливого значення, коли актуалізуються певні соціальні цінності, що потребують законодавчого закріплення або правового захисту.
За юридичною формою можна виділити позитивні та негативні юридичні факти. У першому випадку виникає необхідність правового регулювання та реалізація закріплення норм через певні конституційно-процесуальні процедури. Негативні юридичні факти тягнуть, як наслідок, здійснення судового контролю. Конституційно- правовий спір підлягає врегулюванню за допомогою різних засобів правового захисту, зокрема, конституційною юстицією.
Самостійне значення серед підстав виникнення, зміни чи припинення конституційних правовідносин посідають події та дії. За своїм характером події служать передумовою конституційних правовідносин. Це пов’язано з тим, що будь-яке конституційне правовідно- шення здійснюється за ініціативою уповноваженого суб’єкта, тобто події служать приводом їх виникнення, зміни чи припинення.
Строки також є приводом виникнення, зміни чи припинення конституційних правовідносин. Саме таким чином регулюється порядок порушення виборчих процедур, припинення повноважень органів публічної влади. Строки визначають тривалість вирішення юридичних справ, вони мають важливе значення для здійснення конституційного судочинства. Строки є підставою для початку процедур, вони регулюють їх тривалість та встановлюють момент припинення. Пропущення строків може служити підставою для застосування конституційних санкцій.
1.6.