ПОРЯДОК ФОРМУВАННЯ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ, ЇЇ ОРГАНІВ І СТРУКТУРНИХ ПІДРОЗДІЛІВ

Порядок обрання депутатів Верховної Ради регулюється Законом. Конституція України не визначає виборчої системи, обмежуючись лише встановленням принципів виборчого права (статті 69-71).

«Можна довести, що встановлення виборчої системи на основі простого закону пов’язано з певним ризиком, оскільки існуюча си­туативна парламентська більшість може змінити цю систему, щоб посилити своє положення. До цього часу, навіть якщо така ідея і виникала, ніхто не спробував включити норми про виборчу систему у Конституцію»^[460].

Особливою рисою українського парламентаризму є нестабіль­ність виборчого законодавства, оскільки до кожних виборів при­ймається новий виборчий закон. Така маніпуляція із виборчим законодавством пов’язується із міркуваннями реформування по­літичної системи з метою її інституціалізації та структуризації. Виборча система України змінювалася з мажоритарної за систе­мою відносної більшості через змішану до системи пропорційної. Основною тенденцією еволюції виборчого законодавства України є посилення ролі політичних партій, які за чинним законом є ядром виборчого процесу

Вибори до Верховної Ради України. Політичні партії забезпечу­ють висування кандидатів у депутати шляхом складання їх вибор­чого списку Партії висувають своїх представників у виборчі комісії, які формуються із забезпеченням рівного представництва партій у складі комісій. Право висування кандидатів належить партіям, які зареєстровані Міністерством юстиції за 365 днів до дня виборів.

Згідно зі ст. 76 Конституції народним депутатом може бути об­рано громадянинаУкраїни, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає на території України протягом останніх п’яти років.

Висування кандидатів у народні депутати є прерогативою полі­тичних партій, які складають виборчий список кандидатів. Такий список кандидатів затверджується на засіданні вищого колегіаль­ного органупартії (з’їзді, конференції тощо). Закон встановлює дещо відмінну процедуру для висування кандидатів з боку блоків полі­тичних партій. Партії, які утворюють такий блок, повинні укласти відповідну угоду та здійснити її реєстрацію у ЦВК.

Реєстрація кандидатів здійснюється за умови сплати виборчої застави, розмір якої складає дві тисячі мінімальних розмі­рів заробітної плати. Для списків кандидатів від партій або ви­борчого блоку законом не передбачається диференціація розміру грошової застави. Грошова застава повертається тим партіям, які отримали представництво у парламенті та взяли участь у розпо­ділі депутатських мандатів. Закон також вимагає від кандидатів опублікувати декларацію про власні майно та доходи.

На парламентських виборах 1998 та 2002 рр. були спроби зняти з реєстрації кандидатів за надання неправдивих відомостей про власні майно і доходи. Такі заходи з боку уряду є непропорційними і посягають на сутність пасивного виборчого права кандидата. Функціональне призначення такої декларації полягає в тому, що кандидат у народні депутати добровільно інформує громадськість про свій майновий стан та доходи з метою забезпечення прозо­рості виборчої кампанії і визначення загального майнового стану 624

кандидата. Неправильність відомостей у декларації не мають безпосереднього відношення до особикандидата. Зрозуміло, є бажа­ним, щоб кандидат добросовісно ставився до заповнення декларації про майновий стан і власні доходи, однак зняття його з реєстрації за неправильність заповнення декларації не ґрунтується на кон­ституційних обмеженнях пасивного виборчого права (віковий ценз, ценз осілості тощо), а тому є неконституційним.

Закон про парламентські вибори на відміну від попередніх не визначає верхньої межі для виборчих фондів, однак встановлює обмеження стосовно розмірів пожертвувань. Партії не є обмеже­ними у розмірі власних пожертвувань та їх кількості. Розмір добро­вільних пожертвувань приватних осіб не може перевищувати 400 розмірів мінімальної заробітної плати. Забороняється робити пожертвування іноземцям та особам без громадянства, а також анонімним жертводавцям. За результатами парламентських виборів здійснюється часткове відшкодування витрат на виборчу кампанію тим партіям (виборчим блокам), які одержали представ­ництво в парламенті. Розмір відшкодування не може перевищувати ста тисяч розмірів мінімальної заробітної плати.

Контроль над формуванням та витратами виборчих фондів пар­тій (виборчих блоків) здійснюється ЦВК та установою банку, в якому відкрито рахунок виборчого фонду та здійснюється його обслугову­вання. Аудит рахунків щодо формування та використання коштів виборчого фонду партій (виборчих блоків) здійснює Центральна виборча комісія. Законодавство частково встановлює механізми попередження зловживання із коштами виборчих фондів партій, зо­крема, встановлено кримінальну відповідальність за підкуп вибор­ців. Однак чинне законодавство України на відміну від зарубіжної практики не містить санкцій щодо позбавлення/обмеження права висуватись на виборні посади особам, які допустили фінансові зло­вживання у ході виборчої кампанії.

Фінансові зловживання у ході виборчих компаній з боку блоку ХДС/ХСС у Німеччині, зокрема їх фінансування з-за кордону, мали своїм наслідком вихід із активної політичної діяльності колишнього Федерального канцлера Г. Коля На жаль, сьогодні громадськість України так і не отримала адекватної відповіді від компетентних органів щодо наведених у ЗМІ фактів фінансування з-за кордону виборчих кампаній деяких кандидатів у ході президентських ви­борів у 2004 р.

Відповідно до встановленої виборчої системи вважається, що партія отримала своє представництво у парламенті, якщо вона за результатами виборів отримала не менше 3% голо­сів від загальної кількості виборців (партія подолала виборчий бар’єр).

Розподіл мандатів здійснюється шляхом ділення загальної кіль­кості голосів виборців, відданих за партії, що подолали виборчий бар’єр (3%), на виборчу квоту. Залишок від такого ділення розпо­діляється між партіями, які мають більші остачі від інших. Так партії отримують додатковий депутатський мандат. Розподіл мандатів припиняється після вичерпання загальної кількості депу­татських мандатів (450). В Україні не проводиться диференціації у розмірі виборчого бар’єру між партіями та виборчими блоками. У зарубіжній практиці (Австрія, Італія, Німеччина) до виборчих блоків встановлюються підвищений виборчий бар’єр, що здається оптимальнішим.

Структура Верховної Ради України. Верховна Рада України є однопалатним парламентом, який у своїй діяльності керується Регламентом. Проект Конституції 1996 р. містив альтеративне по­ложення стосовно одно- чи двопалатності Верховної Ради. Це пи­тання було досить контроверсійним і викликало численні дискусії. У 2000 р. було підтримано на консультативному всеукраїнському референдумі ідею двопалатності парламенту, однак вона не була втілена Верховною Радою.

Як свідчить досвід зарубіжних країн, двопалатні парламенти утворюються з метою забезпечення представництва регіонів у верхній палаті (Австрія, Словенія, Франція, Хорватія). Існування у Великій Британії Палати лордів відображає британські традиції парламентаризму. Також верхні палати парламенту формуються для раціоналізації парламентаризму (Франція, Польща). У Німеччині Бундесрат є федеральним органом влади, який забезпечує представ­ництво земельних урядів на рівні федерації та служить засобом забезпечення концепції «кооперованого федералізму» для вироблення 626

узгодженої політики федерального уряду і земельних урядів.

Формування керівних органів Верховної Ради України. За результатами парламентських виборів та набуття повноважень народними депутатами шляхом складання присяги формуються керівні органи Верховної Ради. Регламент Верховної Ради деталь­но регулює процедуру установчого пленарного засідання, в тому числі і черговість питань, що підлягають розгляду У цьому процесі важливу роль відіграють парламентські фракції, які створюються на основі партій (виборчих блоків), що отримали представництво у парламенті (ст. 83 Конституції).

Питання формування керівних органів є внутрішньоорганізацій- ним питанням діяльності парламенту Як правило, голова та інші посадові особи парламенту обираються виходячи із представництва політичних сил у Верховній Раді. На розподіл цих посад також може суттєво вплинути процедура формування уряду Згідно зі ст. 88 Кон­ституції Голова і заступники Голови Верховної Ради можуть бути відкликані парламентом.

При розгляді питання про конституційність зміни керівництва Верховної Ради, що мало місце в Українському домі в 2000 році, Кон­ституційний Суд, відмовився розглядати таке питання, оскільки воно стосувалося внутрішньої організації парламенту. Хоча можна навести приклад із практики словацького Конституційного Суду, який неодноразово визнавав неконституційними дії парламент­ської більшості, підконтрольної главі уряду В. Мечіяру, з міркувань забезпечення балансу між парламентською більшістю та опози­цією^[461].

За результатами парламентських виборів 2006 р. протягом майже двох місяців з моменту їх офіційного оголошення так і не було сформовано постійний керівний склад парламенту. Перешко­дою було формування парламентської більшості.

Таблиця 15.1

Склад фракцій у Верховній Раді України за результатами виборів 2002 та 2006 років

При призначенні керівників профільних комітетів Верховної Ради враховується фактор представництва фракцій у парламенті. Виходячи із конституційної гарантії свободи політичної діяльності (ст. 15), важливим є закріплення за опозицією посад керівників тих профільних комітетів, які дають реальну можливість контролювати уряд (комітети регламентний, свободи слова, бюджетний тощо). Такі права опозиції у зарубіжній практиці забезпечуються на рівні закону та Регламенту парламенту.

А. Голова Верховної Ради (спікер) забезпечує організацію роботи парламенту та належне здійснення законодавчої діяльності (ст. 88 Конституції). Йому підпорядковуються апарат Верховної Ради, тоб­то всі служби парламенту, зокрема і служба охорони парламенту. Основне призначення спікера полягає у забезпеченні якісної ор­ганізації парламенту та здійснення поліцейської функції у будинку Верховної Ради. Також спікер веде засідання парламенту; здійснює організацію роботи парламенту та координацію роботи його орга­нів, а також представництво парламенту перед іншими органами публічної влади та органами влади інших держав. Ці питання де­тально регулюються Регламентом Верховної Ради.

Б. Перший заступник і заступник Голови Верховної Ради здійсню­ють функції і повноваження спікера у разі його відсутності. Таким чином забезпечується безперервність діяльності парламенту Пер­ший заступник і заступник Голови Верховної Ради також обирають­ся депутатами за результатами консультацій між парламентськи­ми фракціями, в ході яких може бути враховано представництво фракцій у парламенті та ступінь їх участі у формуванні уряду Дуже важливою гарантією демократії є обранням однієї із цих посадових осіб парламенту із числа опозиції.

Структурні підрозділи парламенту. До структурних підрозділів належать секретаріат, 24 профільні комітети, Спеціальна комісія з питань приватизації, керівник апарату Верховної Ради та інші допо­міжні служби і підрозділи. У якості тимчасових органів парламенту діють спеціальні комісії та слідчі комісії.

А. Секретаріат забезпечує реєстрацію законопроектів та коор­динує діяльність допоміжних служб стосовно підготовки матеріа­лів для сесії, пленарних засідань, засідань профільних комітетів, тимчасових спеціальних і слідчих комісій. Секретаріат забезпечує ведення стенограм та протоколів засідань Верховної Ради, забез­печує редагування законопроектів та протоколів засідань. Також на секретаріат покладено обов’язок перевіряти додержання депутата­ми вимог несумісності, оформляти їхнє працевлаштування. Секре­таріат відповідальний за організацію та управління допоміжними службами Верховної Ради.

Б. Профільні комітети забезпечують законопроектну роботу та розгляд законодавчих ініціатив. Комітети забезпечують підготовку та попередній розгляд питань, віднесених до повноважень Верхо­вної Ради, виконання цим органом контрольних функцій відповідно до Конституції (ст. 89). Оскільки депутати парламенту здійснюють свої повноваження на постійній основі, підготовка та попередній розгляд питань на засіданнях комітетів дає змогу забезпечити ви­сокий професійний рівень їх підготовки до розгляду на пленарному засіданні парламенту

Профільні комітети формуються, виходячи із представництва політичних сил у Верховній Раді. Через комітети парламентські фракції спроможні впливати на хід підготовки законопроектів та інших рішень, які приймає парламент відповідно до Конституції України.

Сьогодні у Верховній Раді діє 24 профільні комітети та Спеці­альна комісія з питань приватизації. Така структура неоднора­зово була піддана критиці у літературі^[462]. Дійсно, це не відповідає сучасним вимогам і зарубіжному досвіду. Зокрема, у французькому парламенті не допускається створення більше шести постійних комісій у кожній палаті. Тому слушним є зменшення кількості ко­мітетів, зважаючи хоча б на те, що найменшою є фракція у складі 21 депутата і вона не може бути представлена у всіх комітетах парламенту.

Комітет є колегіальним органом парламенту, склад якого фор­мується без обговорень на пленарному засіданні Верховної Ради шляхом поіменного голосування. До складу комітету входять голо­ва комітету, перший заступник і заступники голови, а також члени комітету. Комітети проводять засідання відкрито лише у випадку проведення слухань.

В. Тимчасові спеціальні комісії. Для підготовки і попереднього розгляду питань парламент може утворювати тимчасові спеціальні комісії (ст. 89, ч. 2 Конституції). Такі комісії можуть створюватися з метою підготовки та опрацювання законопроектів, які носять комп­лексний характер і можуть стосуватися питань діяльності кількох комітетів парламенту. Діяльність тимчасових спеціальних комісій повинна регулюватися законом, що служить гарантією додержання балансу прав більшості й опозиції у парламенті.

Г. Тимчасові слідчі комісії. Для проведення розслідування з пи­тань, що становлять суспільний інтерес, парламент утворює тим­часові слідчі комісії (ст. 89, ч. З Конституції). Діяльність тимчасових слідчих комісій регулюється законом.

Під час касетного скандалу «Гонгадзегейт» Верховна Рада на­магалася проводити розслідування з приводу фактів, які були на­ведені на записах щодо обставин вбивства відомого журналіста Г. Гонгадзе. Однак діяльність цієї комісії була ускладнена відсут­ністю закону про тимчасові слідчі комісії. У ході розслідування цих обставин Верховна Рада прийняла закон, однак на нього наклав вето Президент Л. Кучма. Незважаючи, що парламент подолав вето, Президент не підписав цей закон і він не набрав чинності.

Тимчасова слідча комісія створюється за рішенням народних депутатів, які складають не менше 1/3 від конституційного складу парламенту про що ухвалюється відповідна постанова. Підставою для утворення тимчасової слідчої комісії є питання, що складають суспільний інтерес. Під поняттям суспільний інтерес можуть розу­мітися на увазі обставини, фактичні обставини, які стали предме­том або суспільного обговорення, дискусії, або стосуються розви­тку певних громадських інституцій, або викликають певну напругу в суспільстві, яку необхідно попередити або щодо якої необхідно вжити адекватних заходів політичного характеру При прийнятті рішення про утворення тимчасової слідчої комісії відіграє значну роль питання політичної доцільності, оскільки для такого рішення необхідно набрати не менше 1/3 голосів від конституційного скла­ду парламенту Діяльність тимчасових слідчих комісій є важливою гарантією прав опозиції.

Д. Тимчасова спеціальна слідча комісія парламенту. Особливим статусом володіє тимчасова спеціальна слідча комісія парламен­ту, яка може утворюватися для розслідування обставин вчинення Главою Держави державної зради або іншого злочину (ст. 111, ч. З Конституції). На відміну від тимчасових слідчих комісій у склад тим­часової спеціальної слідчої комісії входять спеціальний прокурор і спеціальні слідчі. За своїм процесуальним положенням вони нага­дують прокурорів і слідчих у кримінальному процесі. Тому в законі ця колізія повинна бути детально врегульована. З конституційного положення випливає, що спеціальний прокурор покликаний забез­печувати правовий контроль за дотриманням належної процедури розслідування фактичних обставин.

Е. Апарат, допоміжні служби та підрозділи парламенту. Ці структурні підрозділи створюються для забезпечення нормальної законодавчої та іншої діяльності Верховної Ради. Зокрема, у склад апарату Верховної влади входять Секретаріат, секретаріати комі­тетів, Управління справами, Центр правової інформації. До інфра­структури Верховної Ради також входять Інститут законодавства, Парламентська бібліотека, Парламентське видавництво.

Фракції парламенту. У системі парламентаризму політичні партії забезпечують структурування парламенту шляхом забез­печення фракційної дисципліни депутатів парламенту У системі парламентаризму фракції виконують виборчу законодавчу контр­ольну громадську функції (В. Багехот); формування думки та воле­виявлення, вербування процесів у парламенті, підтримки уряду чи опозиції, представництва партії, виховання політичних керівників та створення «домівки для депутата» (О. Фліднер); управління пар­ламентською роботою, самостійного дієвого підрозділу парламенту, функцію статусу та забезпечення статусу депутатів^[463].

Конституційний Суд визнав неконституційним утворення фрак­цій виключно на партійній основі, виходячи з того, що на момент розгляду справи діяла змішана виборча система^[464]. Згідно зі ст 83, ч. 6 Конституції фракції утворюються виключно на основі списків кандидатів партій, які подолали виборчий бар’єр і взяли участь у розподілі парламентських мандатів під страхом позбавлення депутатського мандату особи, що відмовляється від входження у склад парламентської фракції (ст. 81, ч. 6). Такимчином існує пев­на колізія, колиКонституційний Суд визнавав майбутній консти­туційний закон №2222-ІУ таким, що відповідає статтям 157, 158, хоча це й не відповідало його наведеній правовій позиції. Загалом таке положення Конституції (у новій редакції) не тягне якихось юридичних наслідків, оскільки кількамісячний досвід демонструє можливість значної зміни конфігурації парламентських фракцій (зміна чисельності та програмних цілей фракції) за порівняно короткий час. У зарубіжних країнах формування у парламенті фракцій на партійній основі, як правило, визнається аксіомою.

Формально, не будучи органами парламенту, фракції відіграють важливу роль в організації законодавчого органу Фракції сприяють підготовці до розгляду законопроектів, а також формулюють власні позиції у ході голосування на засіданні парламенту Діючи через комітети, представники фракцій сприяють визначенню порядку денного, розподілу часу для виступів, визначення певних проце­дурних моментів, здійснюють політичний контроль. Також фракції забезпечують дисципліну при голосуванні депутатів і у випадку її недодержання можуть накладати дисциплінарні санкції.

Згідно зі ст. 81 ч. 6 Конституції України фракція може виклю­чити зі свого складу депутата, що має наслідком втрату депу­татського мандату (елемент імперативного мандату). Однак виникає питання чи конституційним буде втрата депутатом мандата у разі його виключення з фракції, якщо він голосує супроти позиції фракції. На це слід надати негативну відповідь, оскільки це суперечить основному праву на свободу вираження поглядів (ст 34 Конституції) і така санкція непропорційно звужує зміст та обсяг основного права (ст. 22 ч. 2, 3).

Забезпечення парламентської дисципліни залежить від ефектив­ності депутатських фракцій. За допомогою управління всередині фракції формується позиція народних депутатів стосовно окремих питань, що підлягають розглядові у парламенті, визначається по­рядок взаємодії між самими фракціями стосовно окремих законо­проектів і здійснення певних процедур.

Фракції є важливим інструментом парламентського контролю^[465], оскільки вони можуть мобілізувати необхідну кількість депутатів для ініціювання процедури винесення вотуму недовіри (не менше 1/3 від конституційного складу парламенту). Через фракції здій­снюється представництво різноманітних інтересів, тому вільний демократичний дискурс має важливе значення. Головною ознакою демократичності дискурсу між фракціями у парламенті є забезпе­чення справедливості, досягнення загального блага та здійснення політичної діяльності відповідно до усталених у суспільстві ціннос­тей і норм.

Коаліція депутатських фракцій (ст. 83 Конституції). Визна­чення статусу такого утворення у Верховній Раді спрямовано на інституціалізацію формування уряду на партійній основі. За та­кими положеннями Конституції вбачається надмірний правовий дирижизм^[466], який може суперечити свободі політичної діяльності (ст. 15 Конституції).

Деякі автори пропонували включити в текст Конституції по- няття«парламентськабільшість»у якості гарантії балансу інтер­есів більшості та опозиції^{[467] [468], однак така пропозиція не отримала підтримки. Згідно зі ст 83 Конституції наведено кваліфікаційні ознаки поняття «коаліція депутатських фракцій» (ч. 9-10 ст 83 Конституції), що досить суперечливо узгоджується із такою фун­даментальною засадою конституційного ладу, як свобода політич­ної діяльності (ч. З ст. 15). Такого роду поняття за своєю природою є політичними і їхнє конституційне закріплення у майбутньому може вступити у конфлікт з принципом свободи політичної ді­яльності; тим більше ці відносини інтерпретовані Конституцій­ним Судом, який визнає конституційним функціонування Верхо­вної Ради за наявності її повноваженого складу (2/3 від загального складу)11, а з іншого боку - такі гарантії достатньо закріпити на рівні Регламенту Верховної Ради, оскільки Конституція повинна залишати вільний простір для врегулювання політичних процедур нарівні поточного закону.}

За результатами парламентських виборів або протягом місяця з дня припинення діяльності попередньої коаліції фракцій утворю­ється коаліція депутатських фракцій, яка складає парламентську більшість. На цю коаліцію покладається завдання сформувати уряд, який би спирався на більшість у парламенті. Коаліція розглядається як основний канал консультацій між главою держави, парламентом та політичними партіями стосовно конкретних кандидатур міні­стрів у новосформованому уряді. Не виключено, що з конституцій­них положень випливає правомочність коаліції по забезпеченню належних зворотних зв’язків між парламентом і урядом та опера­тивного виконання урядом рішень парламенту. З іншого боку, уряд може використовувати коаліцію як інструмент підтримки та втілен­ня урядових ініціатив на рівні закону. У цьому контексті управління парламентом може переміститися за межі його стін - в уряд або керівний органпартії, яка домінувала при формуванні уряду. Завід- сутності інституту конструктивного вотуму при вираженні вотуму довіри урядові такий стан речей може загрожувати українському парламентаризму який знаходиться на стадії свого становлення.

Опозиція. Положення опозиції в парламенті не врегульовано Конституцією, існують лише спроби прийняття відповідного закону, хоча більш оптимальним здається визначення її прав у Регламенті парламенту Інституціалізація опозиції є важливою складовою фор­мування українського парламентаризму. Опозиція відіграє важливу роль у формуванні суспільного консенсусу, оскільки артикуляція політичної позиції дає змогу визначати самій більшості певні ас­пекти конституційності схвалюваних нею рішень. Зокрема, така роль опозиції є актуальною у ході прийняття рішень парламентом і урядом у зовнішньополітичній сфері. Опозиція забезпечує мож­ливість контролювати діяльність уряду. Зарубіжній практиці відо­ма діяльність «тіньових кабінетів», які утворюються опозицією на противагу урядові, створеним парламентською більшістю.

У зарубіжних країнах у відносинах між парламентською більшіс­тю й опозицією покладено принцип, відповідно до якого між ними не повинно існувати корінних відмінностей з питань, що визначають засади конституційного ладу. Конкуренція за владу здійснюється у межах конституції і законів. Уряд повинен здійснювати відповідаль­не правління. Опозиція повинна бути конструктивною, ай критика - відповідальною. Таким чином встановлюються засади лояльних відносин між правлячою більшістю й опозицією^[469]. Такий механізм дозволяє забезпечити континуїтет державності, тобто послідовну державну політику, зокрема стабільність законодавства.

До основних функцій опозиції, надумкуВ. Штеффані, належать: контроль за урядом включно з адміністративними діями, за які він відповідає: критика урядової політики та вплив на неї; розробка альтернативних позицій; селекція та підготовка кваліфікованих кандидатів в уряд; постійна готовність сформувати уряд; критичні попередження до збереження свободи та захисту меншості, прав і порядку: інтеграція груп меншості у політичний процес; мобілізація громадськості як рушійної сили політики^[470]. Опозиція є елементом

вільного демократичного ладу і забезпечує зворотні комунікаційні зв’язки між громадськістю та урядом. Згідно з принципом відпові­дального парламентського правління опозиція повинна розробляти стратегію політичного процесу зокрема законодавчі ініціативи, альтернативні законопроекти, альтернативну програму діяльності уряду і бути готовою до приходу до влади та втілення своїх про­грамних положень.

Лобістські організації. При будь-якому парламенті існують структури, які професійно займаються проштовхуванням законо­проектів в інтересах певних політичних, економічних чи соціальних кіл. У таку діяльність у деяких країнах, в тому числі і в Україні також активно залучені парламентарії. Інколи діяльність лобістських ор­ганізацій розглядають одним із джерелом корупції депутатського корпусу. В Україні їх статус не врегульовано.

Як не парадоксально, діяльність лобістських організацій є пози­тивною для парламентів. Вони є одним із каналів зворотних зв’язків між парламентом і громадськістю. Лобістські організації, які про­фесійно займаються розробкою певних законопроектів, можуть сприяти підвищенню якості законодавства.

Для забезпечення демократичного характеру діяльності лобіст­ських організацій необхідна їх легалізація. Такі організації повинні офіційно реєструватися при парламентові, декларувати про свій бюджет, публічно звітуватися про статті витрат своєї діяльності, про законопроекти, просуванням яких займалася ця організація. Напевно є неконституційним зайняття народними депутатами ло­бістською діяльністю, оскільки це суперечить вимогам несумісності мандату парламентаря (ст. 78 Конституції).

15.3.