Принцип верховенства права та економічна система України

Принцип верховенства права є продуктом розвитку англо -американського конституціоналізму [49]. Звідси спостерігається взаємозв'язок верховенства парламенту та верховенства права, оскільки вони становлять підґрунтя конституційної державності [34, 50, 51, 52, 53, 54].

Верховенству права, на думку А. Дайсі, притаманні принаймні три елементи: відсутність сваволі уряду; підпорядкування кожного загальному праву (common law), яке застосовується судами загального права; результатом дії загального права є норми конституційного права [57]. Як і

А. Дайсі, Т.Р.С. Аллан пов'язує принцип верховенства права із суверенітетом (верховенством) парламенту і визначає, що такий зв'язок висуває певні вимоги щодо застосування законодавства у судовій практиці [58, с. 246, 256].

Водночас існують формальні і матеріальні аспекти верховенства права. На думку Б. Таманаги, формальні концепції зосереджуються на належних джерелах і формі законності, а матеріальні включають окрім цього вимоги до якості закону. Як правило, змістовні теорії верховенства ґрунтуються на ідеї невідчужуваності та невід’ємності прав і свобод людини, конституційне закріплення яких означає їх визнання державою, оскільки вони засновані на рівності кожної людини. При цьому існує небезпека надмірної активізації судів шляхом перевірки законів на предмет забезпечення прав людини, оскільки за таких умов може мати місце втручання у сферу законодавства [57, с. 107, 126 - 127].

Конституційний Суд визначає верховенство права як панування права в суспільстві, яке вимагає від держави втілення його у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони [60].

Справедливість матеріальна і процесуальна. Принцип справедливості визначає засади розподілу національного продукту при реалізації економічної свободи, однак він може по-різному трактуватися, що безпосередньо впливає на моделі правового регулювання цих відносин. За егалітарним підходом справедливість трактується як вирівнювання можливостей розвитку та реалізації потреб; за дистрибутивним - як розподіл суспільних благ рівними частками; за аксіологічним - вирівнювання можливостей у доступі до суспільних благ з урахуванням засад диференціації правового становища. За останнього підходу забезпечується така дистрибуція суспільних благ, яка дає змогу забезпечити адресне вирівнювання можливостей саме найбільш вразливих учасників економічних відносин. Насамкінець існує кореляція між рівністю та справедливістю, що дозволяє забезпечити синергетичний ефект цих засад верховенства права [59]. Справедливість згідно з І. Кантом передбачає, що кожна людина розглядається як кінцева мета, а не як засіб. За цим не можуть бути цілі однієї особи підпорядковані цілям іншої, оскільки це суперечить однаковому масштабу існуючого обсягу і сутнісному змісту основних прав і свобод. Згідно з концепцією договірних правомочностей справедливість передбачає рівну свободу, цілісність особи (individual integrity), безсторонність, які розподіляються між індивідами рівномірно і недиференційовано [60, с. 278]. У сфері економічної свободи справедливість передбачає однакове застосування закону і рівний масштаб свобод для усіх учасників економічної діяльності.

Розподільча справедливість передбачає існування таких структур соціальної дистрибуції, які б забезпечували розподіл відповідних вигод між індивідами з урахуванням їх зусиль, альтернативних витрат і затрат ресурсів [61, с. 205]. Доступ до ресурсів зумовлює введення різноманітних заходів забезпечення їх розподілу за допомогою субвенцій, концесій серед учасників ринку (мікрорівень) та податки і бюджет (макрорівень).

За таких умов має гарантуватися доступ до справедливого і безстороннього судочинства, що є запорукою ефективного поновлення у правах. Судам підвідомчі будь-які звернення фізичної особи щодо захисту своїх прав і свобод; суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їхні права і свободи порушено або порушуються, або створено чи створюються перешкоди для їх реалізації, або має місце інше ущемлення прав і свобод [62]. Екстраполяція дилеми ув’язненого [63, с. 707] на принцип справедливості дає результат, відповідно до якого слід додержуватися категоричного імперативу І. Канта. За цим підходом оптимальною моделлю правового регулювання є раціональність вибору між індивідуальною та груповою поведінкою, що ґрунтується на обмеженості доступу до інформації та ресурсів. Зокрема, збільшення вилову риби кожною країною буде вигідною для кожної з них, однак це матиме наслідком депопуляцію риби і може негативно вплинути на довкілля та стан рибної промисловості загалом. Таким чином, ця ситуація потребуватиме врегулювання з метою досягнення спільного блага і рівного доступу до ресурсів. У нашому конкретному випадку таке втручання буде також обґрунтовано міркування екологічної безпеки, сталого розвитку та забезпечення рівного масштабу прав і свобод.

Справедливість є критерієм розуміння допустимих меж втручання держави у сферу економічної свободи, через що визначаються критерії правового змісту діяльності органів публічної влади. Справедливість трактується Конституційним Судом як гуманітарний вимір права (повага до гідності людини) [64, 65], забезпечення принципу рівності та виправдання

диференціації, однакове застосування законів і недопущення дискримінації.

Рівність і недопущення дискримінації. На думку С. Погребняка, принцип рівності визначається формальною та фактичною рівністю. До формальної рівності вчений відносить: рівність перед законом; рівність перед судом; рівність прав і свобод людини і громадянина; рівність обов’язків людини і громадянина. До фактичної рівності можливостей, на думку С. Погребняка, належать: диференціація правового регулювання та принцип позитивної дискримінації [35].

У своєму поєднанні принцип рівності і недопущення дискримінації наштовхується на внутрішню суперечливість: люди за своєю природою мають різні здібності, можливості та умови для реалізації своїх прав і свобод. Зокрема, рівність імпліцитно включає в себе і диференціацію через певні якості людини як соціального індивіда, тому існує потреба у визначенні рівномірності розподілу соціальних благ з метою забезпечення потреб та інтересів індивіда. Тобто принцип рівності є тісно пов’язаний із справедливістю.

Процесуальна справедливість тісно пов’язана із реалізацією права на судовий захист [62]. Конституційний Суд опосередковано у своїх правових позиціях визнає, що функцією суду з точки зору процесуальної справедливості є забезпечення балансу інтересів в суспільстві, тобто загального інтересу у кінцевому результаті. Відповідно до цієї позиції суд, здійснюючи правосуддя, забезпечує захист гарантованих Конституцією і законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних юридичних осіб, інтересів суспільства і держави [58, 66].

Принцип рівності визначається формальною та фактичною рівністю. До формальної рівності відноситься: рівність перед законом; рівність перед судом; рівність прав і свобод людини; рівність обов’язків людини і громадянина. До фактичної рівності можливостей належать: диференціація правового

регулювання та принцип позитивної дискримінації.

В економічній сфері диференціація правового регулювання ґрунтується на позитивній дискримінації (соціальна функція власності та правові засади її вилучення з мотивів суспільної необхідності, визнання природних монополій держави, пріоритетність захисту прав споживачів) та негативній дискримінації (недопущення зловживання монопольним становищем, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, правомірність військової та альтернативної (невійськової) служби, яка не обмежує свободи вибору професії).

Правова визначеність (legal certainty). Правова визначеність як фундаментальна засада верховенства права передбачає принаймні такі компоненти: а) вимогу «ясності» закону; б) неприпустимість зворотної сили закону; в) non bis in idem; г) nullum poena, nullum crimen sinae lega; ґ) належний порядок оприлюднення правових актів; д) обмеження свободи розсуду адміністративних органів. Зокрема, вимога «ясності» закону передбачає принаймні таке: закон має прийматися на основі Конституції України, належним чином конкретизувати і деталізувати її положення; кожна особа має самостійно або за порадою кваліфікованого юриста передбачати наслідки його положень; мова і стиль закону має бути чіткою і зрозумілою.

Конституційний Суд визнає, що із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі. Такі вимоги зумовлюють певні організаційні та процедурні вимоги до організації держави [65], зокрема неприпустимість наявності термінів у законодавстві, які можуть викликати двозначне тлумачення.

Визнається неправомірною чинність законів, дія яких поширюється на ті правовідносини, які виникли і закінчилися до набуття такої чинності. Необхідною складовою правової визначеності є належне здійснення правосуддя, яке має відповідати вимогам справедливості і забезпечувати ефективне поновлення у правах [58]. Водночас привертає увагу відсутність концептуального підходу Конституційного Суду до тлумачення положень статті 57 Конституції, яка також регулює питання правової визначеності, зокрема порядку оприлюднення змісту нормативно-правових актів, які визначають обсяг і зміст прав і свобод людини.

Правомірність очікувань та баланс інтересів. Правомірність очікувань передбачає певні вимоги до законодавства та практики його застосування, а саме: а) стабільність законодавства; б) неприпустимість адміністративної сваволі; в) заборона формалізму; г) вимогу обґрунтованості актів органів публічної влади.

Прийняття закону має задовольняти баланс інтересів суб’єктів економічної діяльності, інакше закони володіють тенденцією «обслуговувати інтереси сконцентрованих груп за рахунок розосереджених груп, оскільки перші здатні зібрати гроші для лобіювання бажаних для них законів» [67, с. 467]. Засобами

подолання таких негативних факторів є законодавче регулювання лобістських організацій, заборона народних представників займатися лобіюванням та засоби деліберативної демократії, згідно з якими проекти правових актів мають розроблятися за участю think tanks, організацій по захисту прав споживачів, професійних спілок, асоціацій підприємців і роботодавців тощо.

Методологічною основою розуміння балансу інтересів в економічній системі є поняття публічного економічного порядку. Однак це поняття як і власне публічного порядку, є слабко розробленим в конституційній доктрині та конституційній юриспруденції [28, 68]. Натомість поточне законодавство,

зокрема, ЦК містить лише загальні засади цивільного законодавства (стаття 3) та застереження про недопустимість спрямованості правочину на порушення конституційних прав і свобод, знищення, пошкодження майна, незаконне заволодіння ним (стаття 228); стаття 5 ГК - перелік конституційних засад правопорядку в сфері господарювання. З аналізу цих положень ЦК і ГК видно, що визначення поняття публічного економічного порядку є питанням доктрини та судової практики, оскільки складно дати всеохоплюючу дефініцію, яка б могла у концентрованому вигляді охопити всі його елементи. Виходячи із засад вільного демократичного дискурсу як компонента економічної свободи та функції правосуддя як незалежного і безстороннього арбітра у правовідносинах, можна припустити, що головною методологічною засадою публічного економічного порядку є забезпечення балансу економічних інтересів.

До елементів публічного економічного порядку в контексті даного дослідження можна віднести: належне здійснення органами влади повноважень щодо управління природними ресурсами України (частина перша статті 13 Конституції); соціальну функцію власності (частина третя статті 13 Конституції); забезпечення економічної безпеки України (частина перша статті 17 Конституції); додержання конституційних засад заборони окремих видів підприємницької діяльності (частина перша статті 42 Конституції); вжиття державою заходів щодо недопущення зловживання монопольним становищем 33

на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції (частина третя статті 42 Конституції); здійснення державою контролю за якістю і безпечністю усіх видів послуг і робіт (частина четверта статті 42 Конституції).

Заборона сваволі і недопущення нерозумного застосування права. Заборона сваволі передбачає, що рішення і дії органів публічної влади має ґрунтуватися на раціональних засадах, тобто відповідати критеріям ефективності, результативності та процесуальної економії. Законність ґрунтується на вимозі легітимності діяльності органів публічної влади, які можуть обмежувати економічну свободу виключно на основі Конституції і законів. При цьому Конституція встановлює критерії якості законів, які можуть лише конкретизувати підстави для обмеження економічних свобод, виключний перелік визначається лише в Основному Законі. Зокрема Конституційний Суд визнає, що мета встановлення певних правових обмежень повинна бути легітимною та істотною, щоб не посягати на сутність змісту основного права [69]. Такі обмеження мають бути виправданими й обґрунтованими з мотивів суспільної необхідності, зокрема щодо обмеження прав кредиторів комунальних підприємств зважаючи на їх суспільну значущість та соціальний ефект діяльності для територіальних громад [70]. Запроваджувані заходи повинні забезпечувати баланс приватних і публічних інтересів.

Водночас вітчизняна конституційна юриспруденція, яка запроваджує преференції щодо незастосування заходів конкурсного права (санації, реорганізації, банкрутства тощо) до комунальних підприємств не відповідає засадам розумності та пропорційності у праві. Такі заходи знижують рівень конкурентоспроможності підприємств житлово-комунальної галузі, не дають змоги визначити справжній рівень цін на відповідні послуги, що має наслідком її стагнацію і неналежний рівень послуг. Однак у такий спосіб Конституційний Суд дивно потрактував принцип пропорційності, що, фактично, спрямовано на подальше «розбещування» комунальних підприємств, які при відсутності умов конкурентоспроможності нав’язують населенню послуги сумнівної якості, що суперечить конституційним гарантіям захисту прав споживачів (частина четверта статті 42).

Зв’язаність публічної влади правами людини й основоположними свободами. Верховенство права не передбачає верховенство прав людини, оскільки воно імпліцитно покладає в основу права потребу і волю особи, що є причиною проявів сваволі. Верховенство права передбачає, що якість діяльності органів влади визначається яким саме чином права людини й основоположні свободи покладаються в основу правових актів органів публічної влади. Отже, економічна свобода є критерієм змісту діяльності органів публічної влади і вона є об’єктивним критерієм її легітимності.

За таких умов закон може розглядатися як засіб забезпечення свободи індивіда на вільний розвиток своєї особистості та гарантія його економічної свободи за однакових обставин та рівних умов. Відповідно, конституція як нормативний акт містить мінімальні гарантії економічної свободи індивіда від неправомірного втручання держави у його можливості самостійно і відповідально приймати рішення в економічній сфері. З іншого боку, конституція повинна гарантувати засоби забезпечення рівності і справедливості, якщо різні індивіди перебувають у різному положенні у суспільстві і мають різні можливості реалізації своїх здібностей.

Ефективність засобів правового захисту та право на справедливий і безсторонній суд. Згідно з конституційною юриспруденцією «право на судовий захист належить до основних невідчужуваних прав і свобод людини і громадянина. Зокрема, положення частини другої статті 64 Конституції України не допускають обмеження права на судовий захист навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану» [71]. Тому з точки зору процесуальної справедливості функцією суду є забезпечення балансу інтересів в суспільстві, тобто публічного інтересу у кінцевому результаті. Відповідно до цієї позиції суд, здійснюючи правосуддя, забезпечує захист гарантованих Конституцією і законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Пропорційність і недопущення надмірного обмеження економічних свобод. Закон може розглядатися як засіб забезпечення економічної свободи, як і свободи індивіда на вільний розвиток своєї особистості загалом, за однакових обставин та рівних умов. Порушення засад пропорційності може мати місце при застосуванні протекціоністських заходів, спрямованих на захист окремих галузей економіки. На думку органів публічної влади, це може видаватися обґрунтованим з міркувань забезпечення економічного суверенітету та національної економічної безпеки. Однак емпіричний досвід свідчить, що протекціонізм спрямований на захист депресивних галузей економіки, оскільки на внутрішньому ринку склався вищий рівень цін на ресурси, необхідні для їх розвитку, ніж на світовому ринку. З метою досягнення покладеної мети вводяться інституціональні (митні, природні монополії) та процедурні (реєстрація або зняття з реєстру, ліцензування) обмеження, які знижують рівень конкурентоспроможності національної економіку, що має наслідком не лише подальшу деградацію галузі економіки, в якій запроваджуються протекціоністські заходу, а також суміжні з нею галузі.

1.4.