Сутність змісту економічної свободи і економічна система

Сутність змісту основного права та економічна свобода. Зміст економічної свободи тлумачиться відповідно до доктрини верховенства права як межі втручання держави у вільне здійснення економічної діяльності.

Соціальне життя із багатоманітністю інтересів, які знаходять свій прояв у суспільних відносинах, передбачають виявлення цих інтересів. Відповідно до юриспруденції Конституційного Суду охоронюваний законом інтерес у його вузькому значенні перебуває виключно у логічно-смисловому зв’язку із суб’єктивними правами, але прямо ними не опосередковується, тобто виходить за межі останніх. Суд також зазначив, що у суспільстві може мати місце конфлікт інтересів, однак охоронюваний законний інтерес відбиває легітимне прагнення його носія до того, що не заборонено законом. Далі встановив, що охоронюваний законом інтерес є простим легітимним дозволом, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних та колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальним правовим засадам [33].

За інструментальним підходом межі втручання в економічну свободу визначаються переважанням колективних інтересів над індивідуальними, за яким право розглядається як політичний засіб (політична доцільність, соціалістична законність, расистські чи корпоративні міркування); за утилітарним - перевагою індивідуальних інтересів над колективними, оскільки правові засоби мають забезпечити потреби конкретного індивіда і воно створює ґрунт для переважання споживання над ощадливістю та капіталізацією; за аксіологічним - економічна свобода є самодостатньою цінністю, яка покликана забезпечити самовираження і самореалізацію індивіда під його особисту відповідальність в економічних відносинах шляхом використання його творчого, професійного, підприємницького потенціалу, а тому право має забезпечувати баланс між його регуляторною функцією та інтересами у суспільстві, яке є стратифікованим і динамічно розвивається.

Свобода людини визначає міру втручання держави у її приватне життя. Співвідношення між свободою та мірою втручання у приватну автономію виражає принцип пропорційності [34, 35, 36]. За цим принципом держава не повинна накладати на особу надмірних обмежень, які б посягали на сутність змісту основного права і перевищували межі необхідності, що випливають з публічного інтересу. Відповідно у європейській практиці вироблено критерії втручання держави через інтерпретацію конструкцій «передбачено законом», «необхідний у демократичному суспільстві» тощо.

Конституція України у статті 64 містить пряме застереження щодо допустимих меж втручання у приватну автономію індивіда, відповідно до якого 17

конституційні права і свободи людини не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених нею. Зазначене положення не містить конкретних критеріїв обмеження прав і свобод людини. Лише визначається коло конституційних прав і свобод, які не підлягають обмеженню в умовах воєнного або надзвичайного стану. Для цього необхідно визначати особливості конституційного регулювання окремого основного права, гарантованого Конституцією. Це пов’язано, як зазначають дослідники, з тим, що при розробці проекту Конституції у статті 64 також містилося положення, яким закріплювався принцип пропорційності, який потім у зв’язку із політичними обставинами був вилучений [37, с. 279]. Зокрема, на такій юридичній методології, що випливає з розуміння принципу пропорційності, ґрунтується рішення Конституційного Суду у справі про утворення політичних партій в Україні, в якому має місце загальне звернення до конституційних цінностей (зв’язаність держави правами і свободами людини, принципу плюралізму, свобода політичної діяльності) як аргумент правової позиції у цій справі [38].

З другого боку, конституційна юриспруденція України свідчить, що для визначення легітимності втручання у приватну автономію Конституційний Суд використовує формулу частини третьої статті 22 Конституції України. Конституційна юриспруденція в Україні визначає межі такого втручання за якісними (зміст) та кількісними (обсяг) характеристиками конституційних прав і свобод:

«Звуження змісту прав і свобод людини означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права. Звуження обсягу прав і свобод - це зменшення кола суб’єктів, розміру території, часу, розміру та кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики» [39].

Якісні і кількісні параметри визначення вартості змісту та обсягу прав і свобод людини є поширеними у вітчизняній конституційній доктрині. Зокрема, такий підхід по суті ґрунтується на підході, раніше сформульованому вітчизняним правознавцем П. Рабіновичем [40, с. 7].

Такий методологічний підхід щодо зважування цінностей обсягу та змісту прав і свобод людини, здається, поєднує ознаки концепцій «сутнісного змісту основного права» та принципу пропорційності. Водночас юридична конструкція частини третьої статті 22 Конституції орієнтує лише на стан правового регулювання у сфері прав і свобод, який не повинен знижувати мінімальні стандарти їх гарантій. При її застосуванні Конституційний Суд демонструє емпіричний підхід щодо зважування цінності конституційних прав і свобод та інших конституційних цінностей, який демонструє прагнення Суду до забезпечення загального інтересу - балансу приватних, колективних і публічних інтересів. За таких умов Конституційний Суд використовує принципи справедливості, рівності, плюралізму, верховенства права як обґрунтування своїх правових позицій.

Система фундаментальних економічних свобод. Систему

фундаментальних економічних свобод складають дві групи: ті, які визначають сутність змісту економічної свободи (матеріальні) та її інституціональні характеристики.

власності, свобода підприємницької діяльності, свобода договору. Інституціональні свободи складають: право на захист і підтримку економічної конкуренції, свобода пересування та вибору місця проживання, свобода руху капіталів, товарів, послуг і робочої сили територією України, право на об’єднання.

І. Матеріальні економічні свободи відображають економіко-правову природу економічних свобод як гарантованих правом вільного вибору виду і напрямів своєї економічної діяльності.

а) Сутність змісту права власності складають: а) конституційний обсяг і зміст права власності; б) сфера захисту права власності; в) обмеження права власності; г) гарантії права приватної власності. Вони стосуються правового режиму реєстрації операцій із об’єктами власності (насамперед, нерухомості), правомочностей власника, розмежування права володіння і права власності, соціальної функції власності, особливості правових режимів окремих об’єктів власності тощо.

Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Зміст права власності полягає у можливості суб’єкта за власним розсудом здійснювати із власністю будь-які дії, не заборонені законом, і вимагати від третіх осіб, в тому числі і держави, поваги до належної йому власності. Відповідно до цих конституційних вимог держава несе позитивний обов’язок забезпечити належний захист права власності та інші пов’язані із ним права. Позитивний обов’язок держави полягає у захистові:

1) прав власника; 2) прав добросовісного її володільця; 3) права на сервітут; 4) права на емфітевзис.

Негативний обов’язок держави полягає у мінімальному втручанні у здійснення права володіння та права власності [41]. Принаймні таке втручання повинно здійснюватися з мотивів суспільної необхідності, бути пропорційним і не посягати на сутність такого права, здійснюватися на основі закону з додержанням належної процедури обмеження такого права або вилучення такого майна лише за умови попереднього і повного відшкодування його вартості.

Елементами публічного економічного порядку здійснення права власності є такі: 1) здійснення права власності на свій розсуд відповідно до її правового режиму; 2) ефективне використання власності відповідно до її призначення та забезпечення безпеки довкілля; 3) належна правова процедура відчуження власності з мотивів суспільної необхідності на основі попереднього і повного відшкодування власності; 4) додержання рівності доступу до власності у випадку їх переходу із публічної у приватну власність на основі відкритого конкурсу або відкритої процедури розпаювання тощо; 5) заборона використання власності на шкоду довкілля, правам інших людей, публічним інтересам або на погіршення її природних якостей; 6) обмеження монополізму та захист конкуренції на ринку рухомого і нерухомого майна; 7) ведення земельного кадастру та державного реєстру операцій з нерухомістю.

б) Сутність змісту свободи підприємницької діяльності складають: а) конституційний обсяг і зміст права на підприємницьку діяльність; б) основні аспекти права на підприємницьку діяльність (індивідуальний, інституціональний і процесуальний); в) сфера захисту права на підприємницьку діяльність; г) обмеження права на підприємницьку діяльність; ґ) конституційно-правові засади монополії; д) конституційно-правові засади добросовісної конкуренції. За своїм змістом свобода підприємницької діяльності має індивідуальний, інституціональний та процедурний аспекти, які конкретизуються не лише на рівні поточного законодавства. Істотне значення для цього має адміністративна та судова практика, яка має відповідати критеріям верховенства права.

З точки зору забезпечення індивідуальних прав індивіду належить право бути зареєстрованим в якості суб’єкта підприємницької діяльності без додаткових перешкод, не передбачених законом, та будь-яких ознак дискримінації. У цьому відношенні індивідуальні права можна трактувати як свободу вибору професії, виду професійної діяльності, визначення мети, програми і напрямків своєї підприємницької діяльності, вступ підприємців в асоціації для захисту своїх інтересів.

в) Зміст свободи договору виводиться із конституційних положень про право на свободу розвитку (стаття 23), права на підприємницьку діяльність (стаття 42), а також положень ЦК. Відповідно до статті 627 ЦК України свобода договору має три значення. По-перше, вона проявляється у визнанні фізичних і юридичних осіб вільними в укладанні договорів. При цьому примушення до укладення договору не допускається, за винятком випадків, коли обов’язок укласти договір передбачений або законом, або добровільно прийнятим зобов'язанням. По-друге, свободу суб’єкта вільно обирати собі контрагента у майбутньому договірному зв’язку залежно від характеру та виду договору. По- третє, свободу сторін визначати умови договорів, що укладаються ними, у тому числі й побудованих за зазначеними в законодавстві моделями.

ІІ. Інституціональні економічні свободи складають правовий інструментарій забезпечення економічної свободи, тобто сукупність правомочностей приватних осіб, спрямованих на досягнення суспільно корисного результату у сфері своєї економічної діяльності.

а) Право на захист і підтримку економічної конкуренції. За інституціональною природою ця свобода пов’язана із вільною конкуренцією, недопущенням зловживання, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції. Це спрямовано на те, щоб мінімізувати необгрунтоване втручання держави у ринкові відносини. Однак таке невтручання повинно базуватися на певних правових гарантіях (антимонопольне, конкурентне, конкурсне законодавство), розмежування сфер конкуренції та економічної політики держави. Держава через підприємства, які їй належать на основі акціонерного капіталу чи в якості державних агентств, виступають на ринку як учасники ринкових відносин, а не як суб’єкти владних повноважень. Однак із конституційного обов’язку забезпечувати засади соціальної ринкової економіки випливає вимога про неприпустимість зловживання «засобами монополізації» - субсидіюванням, передачею майна у безоплатне користування тощо.

б) Свобода пересування та вибору місця проживання. Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишити територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Це основоположне право включає: а) право на свободу пересування; б) право на вільний вибір місця проживання; в) право вільно покинути території України;

г) право будь-коли вільно повернутися на територію України.

У контексті економічної свободи ця свобода передбачає вільний вибір місця реєстрації своєї підприємницької діяльності або відкриття власного промислу.

Держава вправі обмежувати право на свободу поселення лише на основі закону та з мотивів суспільної необхідності. Відповідно до Протоколу № 4 до Європейської конвенції з прав людини такі обмеження можуть вводитися в інтересах національної і громадської безпеки, з метою підтримання громадського порядку або запобігання злочинам, для захисту здоров’я чи моралі, захисту прав і свобод інших людей. Зокрема, такі обмеження введено поточним законодавством України щодо: прикордонної смуги, де діє прикордонний режим; території прикордонних залізничних та автомобільних станцій, морських та річкових портів, аеропортів та аеродромів, відкритих для міжнародного сполучення; обмеження пересування і поселення осіб, що відбули кримінальне покарання у місцях позбавлення волі та перебувають під адміністративним наглядом; обмеження проживання у зоні обов’язкового відселення з наслідками катастрофи на Чорнобильській АЕС; підозрюваного, обвинуваченого та підсудного у вигляді підписки про невиїзд або взяття під варту в якості запобіжного заходу.

Основою змісту права на свободу пересування є те, що її обмеження завжди повинні ставати об’єктом судової перевірки з метою недопущення свавільного обмеження цього права. Зокрема, арешт, затримання особи для встановлення її особистості, взяття під варту як запобіжних захід повинні застосовуватися лише при виняткових обставинах, бути обґрунтованими і бути засновані виключно на законові. Загалом, згадані засоби є неналежними при боротьбі з економічною злочинністю, оскільки не дають змоги належно відшкодувати завдану шкоду національній економіці.

Право на свободу пересування та поселення є важливою складовою для забезпечення економічної свободи, оскільки включає можливість визначати місце реєстрації своєї підприємницької діяльності та визначає ліберальний режим руху капіталів, товарів і послуг.

в) Свобода руху капіталів, товарів і послуг територією України є основою ділової активності, оскільки визначає доцільність, структурованість, ефективність економічної діяльності. Обмеження цієї свободи може бути обмежене з міркувань національної (економічної) безпеки, охорони здоров’я і життя людини, охорони рослин і тварин та добробуту населення і такі мають задовольняти критерії співмірності засобів покладеній меті та не обмежувати надмірно сутність змісту цієї свободи.

Обмеження свободи руху капіталів, товарів і послуг територією України за іншими критеріями не сприятиме підтримці належного рівня ділової активності, підвищення інвестицій в національну економіку. Надмірні обмеження, спрямовані на встановлення додаткових вимог щодо адміністрування податків, звітності в органах державної влади можуть посягати на сутність змісту цієї свободи. Загалом гарантії цих свобод підвищують структуризацію та конкурентноздатність, мобільність і динаміку розвитку національної економіки.

г) Право на об’єднання. Громадяни володіють правом на свободу асоціацій, тобто мають право на об’єднання у громадські організації для здійснення захисту своїх прав і свобод та задоволення економічних інтересів. Можливість об’єднання у різноманітні організації є невід’ємною частиною вільного демократичного ладу, оскільки люди через організації інтегруються за спільністю інтересів і ці організації є основним каналом впливу народу на прийняття та зміст рішень органів публічної влади. Це право дозволяє громадянам об'єднувати свої зусилля для здійснення своїх інтересів і захисту своїх економічних прав та свобод. Сукупність такого роду об'єднань відображає можливість шляхом самоорганізації вирішувати свої справи без втручання держави.

Серед громадських організацій особливе місце посідають асоціації підприємців. Все це пов’язано із підвищенням ділової активності, правовою регламентацією бізнесу. Закріплюючи та гарантуючи право власності, законодавець також намагається утвердити статус громадських організацій, що сприяють реалізації даного права. Серед асоціацій підприємців виділяють: економічні союзи, союзи роботодавців, промислові та торговельні палати, лобістські організації.

Економічна інфраструктура та економічна свобода. Згідно із засадами соціального конституціоналізму економічна свобода належним чином гарантується при наявності відповідної соціальної структури. Іншими словами ринкова економіка має бути соціально зорієнтованою. Таким чином, ступінь забезпеченості соціально-економічних прав залежить від стану законодавства та політики уряду щодо соціально-правового захисту особи [42, 43, 44, 45].

В організаційно-правовому відношенні це виражається у принципові соціальної правової держави. Такий режим є характерним для Німеччини, Австрії, а в Іспанії з цих же підстав конституційний суд не приймає скарги з приводу соціально-економічних прав [46, с. 45-46].

Разом з тим, конституційні права в соціальній сфері не мають пряму дію, оскільки їх реалізація безпосередньо залежить від стану законодавчого регулювання та соціальної політики уряду. При розгляді справи про пільги Конституційний Суд України дійшов до висновку, що норми соціального законодавства, які встановлюють пільги для працівників органів внутрішніх справ повинні носити конкретний характер. Зокрема, Судом було зазначено, що загальний зміст і відсильний характер цих норм не дозволяє безпосередньо їх використовувати щодо певних правовідносин. У процесі реалізації основного права застосовуються норми конкретного змісту, що розширюють чи обмежують сферу дії загальних норм, які водночас залишаються визначальними для норм спеціальних чи виняткових [43].

Тому правомірною здається реакція органів конституційної юстиції на випадки зволікання з боку парламентів приймати закони на основі приписів конституції [47 с. 21, 48]. Логічним здається, що законодавче упущення парламенту є неконституційним явищем і воно має наслідком звуження сутності змісту основного права (частини друга, третя статті 22 та частина друга статті 157 Конституції України). Належне законодавче регулювання створює сукупність правил, необхідних для здійснення основних прав. Оскільки Конституція України доручає законодавцю визначати модель правового регулювання процедур реалізації основних прав, тому закон повинен забезпечити необхідну гнучкість регулювання, яке б дозволило проводити урядові ефективну соціальну політику.

Інституціональна компонента свободи економічної діяльності передбачає позитивні обов’язки держави по забезпеченню механізмів формування цін на ринку на основі попиту і пропозиції та недопущення монопольного становища на ринку з метою формування надмірних або занижених цін. Правомірним є втручання держави у сферу економічної свободи з метою забезпечення добробуту у разі здійснення спекулятивних операцій, які супроводжуються із штучним нагнітанням попиту на окремі позиції товарів чи послуг на ринку. Як правило, такий стан є небезпечним для сталого розвитку економіки і скоріше за все супроводжується наступною рецесією, наслідком чого може стати економічна криза (наприклад, іпотечна криза в США, яка значно вплинула на світову економічну кризу 2008 року, яка триває ще й по сьогодні). Засобами попередження таких випадків є регулювання облікової ставки центральним банком, який би заохочував ділову активність і стримував спекулятивні очікування на ринку, оподаткування, яке має обмежувати такий попит на окремі товарні позиції чи надмірні витрати природних ресурсів, мінімізація та/або скасування пільгового оподаткування, закупівля стратегічно важливої продукції державою та вчинення товарної інтервенції на ринку у разі зловживань на ринку відповідно до наявних резервів та ресурсів.

У соціальній сфері, на яку має безпосередній вплив економічна система, держава несе такі позитивні обов’язки: а) забезпечувати розвиток соціального законодавства; б) підтримувати розвинуту мережу установ і закладів, що надають соціальні управлінські послуги; в) забезпечити діяльність ефективної системи соціального страхування; г) підтримувати систему надання соціальної допомоги та здійснення соціальних виплат; д) забезпечити високий рівень добробуту та доходів більшої частини населення; е) підтримувати справедливий перерозподіл валового внутрішнього продукту через виважену фіскальну політику та систему адресної соціальної допомоги.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. передбачає обов'язок держав вживати у максимальних межах наявних ресурсів заходи для поступового забезпечення передбачених у цьому акті прав і свобод. Європейська соціальна хартія також розширює перелік соціальних прав індивіда і накладає позитивні обов'язки на державу.

1.3.