Соціальна цінність власності та її закріплення у Конституції України

Особливу увагу привертає норма ст. 63 Закону Республіки Молдова «Про управління публічною власністю та її роздержавлення», яка передбачає контроль виконання покупцем зобов’язань соціального характеру.

У багатьох країнах світу вже давно відійшли від абсолютизації права приватної власності, віддавши перевагу обтяженню власника низкою соціальних зобов’язань і встановленню обмежень у використанні власності. Практично аксіоматичною стала теза про те, що сутність приватизації скоріше полягає не в зміні форми власності на певний об’єкт з отриманням відчужувачем (державою або територіальною громадою) зустрічного фінансового задоволення, а у трансформації суб’єкта, який й надалі здійснюватиме публічну функцію. У зв’язку з цим можна погодитися з думкою окремих вчених, які стверджують про те, що корпоратизація або приватизація державного або комунального підприємства призводить до залучення у відповідну сферу господарювання ефективного власника, однак при цьому публічна функція такого підприємства не змінюється [141, с. 128; 33, с. 72-75]. Привабливою є також позиція окремих дослідників, які відзначають можливість припинення права власності у разі неефективного використання майна [142, с. 101]. Певною мірою цей висновок можна поширити і на випадки неефективного використання приватизованих об’єктів.

У вітчизняних економіко-правових реаліях приватна власність займає лише позицію мовчазного спостерігача і вкрай пасивно бере участь у реалізації публічного інтересу. У деякій мірі такий підхід до визначення ступеня залучення власності у вирішення суспільних завдань заохочується Конституцією України. Зокрема, ч. 3 ст. 13 Основного Закону України свідчить про те, що власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Додатково в останні десятиліття зарубіжні правові системи почали виходити з доцільності обмеження правового режиму приватної власності та інтересів великих компаній з метою досягнення суспільно значущих результатів і захисту публічних інтересів. Безсумнівно, таке цілеполягання створює засади для функціонального зближення публічної і приватної власності, забезпечуючи нівелювання конфронтації громадських і особистих інтересів. Адже, за справедливим зауваженням С.А. Сосни, господарство, що базується в основному на приватній власності, являє собою арену зіткнення і взаємодії безлічі суперечливих, конкуруючих приватних інтересів, і лише суспільна власність здатна в таких умовах реально стати джерелом задоволення загальних інтересів для всіх членів суспільства [144, с. 27].

Слід погодитися з В.К. Мамутовим в тому, що для ефективного функціонування публічної власності, визначення її ролі і форм взаємодії в господарському механізмі необхідне забезпечення реалізації та розвитку загальних конституційних положень про власність. На даний час, як підкреслює Ю.С. Шемшученко, питання власності врегульовані фрагментарно і безсистемно. На його глибоке переконання, слід вжити негайних заходів щодо вдосконалення конституційного регулювання відносин власності в Україні [145, с. 3]. Тим більше, як зазначає вчений, кожен день зволікання дуже дорого коштує економіці країни і сприяє ще більшому зубожінню державної власності, питома вага якої не перевищує 20% [146, с. 27].

Проблеми правового регулювання відносин власності настільки очевидні, що у вітчизняній правовій науці не піддається сумніву і визначення єдиного правильного і раціонального способу їх подолання.

Єдність притаманна і в баченні змістовної наповнюваності запропонованої глави Конституції України. Так, на думку Д.В. Задихайла, в текст Основного Закону необхідно інкорпорувати зміст ст.ст. 9 і 10 ГКУ, що визначають форми і напрями економічної політики держави. В.К. Мамутов пропонує наповнити главу «Економічна система» також іншими нормами, які містяться як в ГКУ, так і інших актах законодавства України, в тому числі й тих, що втратили силу. У числі останніх наводиться Закон України «Про власність», норми якого могли б посприяти у справі поглиблення правової регламентації відносин власності.

Засуджуючи необгрунтоване скасування Закону України «Про власність», слід повністю погодитися з думкою вчених-господарників про те, що конституційне поняття власності має переваги над цивілістичним поняттям. Цю догму останнім часом стали визнавати і самі представники науки цивільного права, відзначаючи все частіше важливість досягнення власником не стільки особистих, скільки суспільних інтересів, можливість обмеження права приватної власності, розбіжність моментів виникнення, припинення та захисту конституційного та суб’єктивного цивільного права власності. Цим і багатьом іншим питанням власності навіть присвячений окремий номер (№ 5) за поточний рік спеціалізованого наукового видання «Право України». У зв’язку з цим, як вірно підкреслює С. Шевчук, визначення власності через поняття та концепції цивільного права для цілей тлумачення відповідних конституційних положень неприпустимо [147, с. 722].

Відстороненість власника від вирішення соціально важливих завдань, яка закріплена в Конституції України, змушує багатьох вчених досить гостро на це реагувати. Адже нормативна позиція, яка явно попереджає можливість використання власності на шкоду, лише потайки передбачає її причетність до загального блага.

Мабуть усвідомлюючи важливість даної тези, не випадковим можна визнати застереження в ст. 1 Першого протоколу до Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, яке визнає за державою право здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів [148, с. 406-407]. Ще більш закономірними можна визнати зусилля більшості європейських держав прищепити приватному власнику-підприємцю почуття відповідальності за рівень життя та соціального забезпечення своїх працівників.

Зокрема, як свідчить досвід Данії, всі великі комерційні організації, відповідно до закону (Act amending the Danish Financial Statements Act (Accounting for CSR in large businesses) зобов’язані, починаючи з 2009 року, подавати, крім фінансової звітності, також інформацію про свою діяльність в сфері соціальної відповідальності. Як наголошується в наукових джерелах, прийняття цього закону було частиною урядового плану (Action Plan for Corporate Social Responsibility (CSR) від 14.05.2008 р.) щодо розвитку корпоративної соціальної відповідальності і мало на меті стимулювати комерційні організації в питаннях соціального забезпечення [149, с. 37]. Не випадково в рейтингу найбільш благополучних країн на планеті, складеному Міжнародним дослідницьким центром Gallup (Інститут громадської думки Геллапа - це міжнародна організація, яка надає послуги консалтингу, проводить регулярні дослідження. У організації Gallup працюють багато ведучих вчених світу в області управління, економіки, психології і соціології. 2000 співробітників в 27 країнах допомагають лідерам держав спостерігати за основними поведінковими і економічними показниками у всьому світі. Нині Gallup складається з чотирьох підрозділів: Gallup Дослідження, Gallup Консалтинг, Gallup Університет і Gallup Преса) на основі узагальненої інформації за період з 2005 по 2009 роки, Данія визнана найщасливішою країною світу, жителі якої задоволені економічними і соціальними умовами існування [150].

Наведене переконує в тому, що правове регулювання питань соціальної відповідальності бізнесу в Данії не є випадковим явищем, а виступає як закономірний наслідок планування законотворчої роботи, чого досягти за відсутності стратегічного бачення розвитку господарських відносин,

планування господарської діяльності практично неможливо. Втім, слід

зауважити й те, що соціально активна поведінка суб’єктів господарювання за законодавством Данії заохочується. До таких заходів заохочення можна віднести здійснення державою закупівельної діяльності, а також надання підтримки суб’єктам господарювання з використанням коштів державного інвестиційного та експортно-кредитного фондів. Тобто в Данії досить активно використовуються засоби державного регулювання господарської діяльності, які можна віднести до категорії «засобів-стимуляторів». Звичайно, за таких умовах державної підтримки підприємець чітко розуміє, які економічні переваги він може втратити, якщо не буде виконувати свої соціальні зобов’язання.

Вважаємо, що зарубіжний досвід правової регламентації соціальної відповідальності суб’єктів господарювання, безперечно, мав би користь для України в частині вдосконалення правових засад здійснення соціального партнерства на загальнодержавному та місцевому рівнях.

Для того щоб створити відповідні передумови для розвитку соціально спрямованого характеру відносин власності, В.К. Мамутов запропонував ч. 3 ст. 13 Конституції України викласти в такій редакції: «Власність зобов’язує. Її використання має також служити громадському благу. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству».

У той же час, враховуючи вкрай низький рівень правової культури як приватного, так і публічного власника, запропонована дослідником конституційно-правова норма повинна була б отримати більшу ступінь категоричності. Зокрема, авторському колективу в раніше опублікованих працях вдалося пролити світло на деякі суттєві недоліки в практиці управління об’єктами публічної власності (на прикладі комунальної форми власності [151, с.

Зазначене дозволяє в деякій мірі модернізувати вищенаведену пропозицію, закріпивши наступне: «Власність зобов’язує і її використання повинно слугувати громадському благу. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству».

Приєднуючись до наукової думки про пріоритетність виділення в Конституції України розділу про економічну систему України, слід відзначити важливість врахування позитивного вітчизняного історичного досвіду, зарубіжних правових доктрин і практики в досліджуваній сфері.

Адже до переваг радянської правової системи слід віднести закріплення на рівні Конституції УРСР від 20.04.1978 р. самостійного розділу «Економічна система», який визначав засади економіки країни та роль у ній різних форм власності. Зазначений розділ Конституції УРСР проіснував до жовтня 1990 р., який згодом був скасований у зв’язку з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 р.

У розділі VI Декларації «Економічна самостійність» проголошувалося, що Українська РСР забезпечує захист всіх форм власності. І, як вірно зазначив Ю.С. Шемшученко, на даний час в чинній Конституції України такого розділу не існує [145, с. 3]. Відповідно, це не може не позначитися на повноті регулювання відносин власності. Втраченими виявилися і норми Закону УРСР «Про економічну самостійність Української РСР» від 03.08.1990 р., якими, по суті, і визначалися остов і функціонування економічної системи країни. Зокрема, положення ст. 4 цього Закону про те, що Українська РСР гарантує рівноправність усіх форм власності, не отримала належного відображення в тексті Основного Закону України. З огляду на це, мабуть, і доводиться констатувати якусь правову «дискримінацію» окремих форм власності, яка дещо доходить до бажання тотального знищення, не пропонуючи натомість нічого цінного і розумного.

Сучасні уявлення вітчизняних дослідників про методи та засоби конституційно-правового регулювання економічних відносин, а, отже, і відносин власності, перебувають в органічному взаємозв’язку з розробками провідних західноєвропейських наукових шкіл, що сформувалися під впливом вчення про економічний конституціоналізм. Основні ідеї, розроблені в рамках концепції «економічної конституції», отримали висвітлення в роботах ряду українських і зарубіжних вчених і зводяться до тези про необхідність забезпечення такого впливу конституційно-правових норм на економіку країни, при якому існуванню і всебічному ствердженню економічного порядку ніщо не загрожує [152; 153]. Можна навіть сказати, що переслідується мета надати нормам Конституції не декларативного, а реального змісту з можливістю прямого впливу на сферу економіки.

Якщо концепція «економічної конституції» спрямована, перш за все, на вибудовування певної ідеальної моделі правового регулювання економічних відносин, то доктрина «конституційної економіки» розглядає питання правового забезпечення економічного середовища з точки зору повноти врахування реальних взаємин приватних осіб, носіїв економічних прав і свобод, їх економічних інтересів при прийнятті різних норм, в тому числі конституційних, що регулюють економічні відносини. До речі, автор концепції «конституційної економіки» Дж. Б’юкенен, лауреат Нобелівської премії з економіки (1986 р.), вважав за необхідне вдосконалювати норми Конституції та інших правових актів, які зачіпають господарське життя, з точки зору їх реальної ефективності [131, с. 62].

Представляється, що відправні засади концепцій «економічної конституції» і «конституційної економіки» могли б скласти важливу доктринальну базу для здійснення трансформацій в конституційно-правовій матерії з метою врахування реальних тенденцій, що формуються в сфері економічних відносин, в цілому, і відносин власності, зокрема.