СУВЕРЕНІТЕТ ЯК ОСНОВНА ЗАСАДА ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ

Термін «суверенітет» з французької - верховна влада. В державно- правовому сенсі дане поняття вперше застосоване у XVI ст. фран­цузьким вченим Ж. Боденом. Нині воно означає верховенство і не­залежність влади.

Доктринальне тлумачення суверенітету. Суверенітет - невід’ємна риса державності, джерелом і основою якого є волевияв­лення народу, його влада. Похідний характер суверенітету держави зумовлений тим, що державна влада отримує свою легітимність від народу. У процесі історичного розвитку згідно з Максом Вебером склалися три типи влади, а саме харизматична, традиційна та легі­тимна^[435]. Харизматична влада (гр. «charisma» - милість) ґрунтується на впливові певної особистості на людей у силу симпатії, її особистих та ділових якостей. Уявлення про лідера-переможця серед людей дає змогу сакралізувати його владу, сформувати ідею про богообраність певного роду, що у свою чергу веде до утворення правлячих династій та певних форм владних інституцій. Традиційна влада ґрунтується на фундаменті тривалого та постійного використання певного типу влад них інститутів на основі поєднання особистого та інституційного начала. Таким чином правляча династія інституціоналізується, що є однією із причин формування монархічних династій. Функціонування сталих інститутів влади веде до необхідності визначення владних повноважень, структури органів влади, одним із інструментів якого виступає право. Зрозуміло, що такі владні типи не існують у чистому вигляді, а в залежності від особливостей певного суспільства спостерігається поєднання їх елементів.

Сьогодні у світі домінує ідея нації-держави. В основі концепції нації-держави лежить політична воля народу визначати засади організації влади. В основі держави-нації лежить політична єдність людської спільноти, яка не залежить від етнічних, релігійних чи соціальних компонентів її структури. На державу покладаються завдання забезпечити справедливе управління суспільством та від­стоювати національні інтереси на міжнародній арені. Відповідно у внутрішній сфері держава покликана забезпечити існування спіль­ноти^[436], а у міжнародних відносинах держава повинна керуватися насамперед національними інтересами і брати їх за основу своїх зовнішньополітичних рішень.

Україна є суверенна держава (статті. 1, 2 Конституції). Суверені­тет України поширюється на всю її територію. Загалом, держава як офіційний представник народу може виражати волю свого народу, забезпечувати його права та інтереси в повному обсязі тільки тоді, коли вона є суверенною. Під суверенітетом держави традиційно розуміється верховенство і незалежність державної влади всере­дині своєї території і по відношенню до інших держав. Як найваж­ливіша якість державної влади суверенітет це якісна ознака самої держави.

Суверенітет держави випливає із суверенітету народу. Народ є творцем і носієм суверенітету держави, волевиявлення народу по­роджує державну владу. Верховенство державної влади - це, пере­дусім, її необмеженість нічим, крім конституції, природного права і законів. Воно також виражається в тому, що на території держави нема іншої, конкуруючої влади, що видає паралельні закони і ре­гулює права і свободи громадян, тобто виключається двовладдя і визнається єдина легітимність і вища юридична сила законів, що видаються вищими органами державної влади.

Незалежність державної влади означає, що вона сама і тільки сама вправі приймати нормативні акти та забезпечувати консти­туційний правопорядок. Жодні політичні чи інші сили не можуть втручатися у виключне право кожного державного органу діяти в межах своєї конституційної компетенції.

Суверенітет держави - невід’ємна якість будь-якої держави, обов’язкова умова її міжнародної правосуб’єктності. З цієї при­чини перші демократичні конституції чітко закріплювали непо­дільність суверенітету. Наприклад, Конституція Франції 1791 року встановлювала: суверенітет «єдиний, неподільний, невідчужува- ний і невід’ємний». Але після Другої світової війни цивілізований світ зрозумів необхідність створення світового співтовариства. Та ж Франція в преамбулі Конституції 1946 року встановила, що вона «погоджується на умовах взаємності з обмеженнями суверенітету, необхідними для організації і захисту миру». Аналогічні положення були включені в конституції ряду інших країн, що дозволило ство­рити Європейський Союз.

Конституційне визначення суверенітету держави. Сувере­нітет України згідно з Конституцією 1996 року закріплений у трьох положеннях: 1) суверенітет України поширюється на всю терито­рію: 2) Конституція і закони мають верховенство на всій території: 3) Україна забезпечує цілісність та недоторканність своєї території.

Співвідношення принципів недоторканності і цілісності озна­чає, що порушення чи посягання на територію держави будь-якого регіону є порушенням суверенітету, і тягне за собою відповідні за­ходи. Суверенітет полягає у ефективності функціонування органів держави - законодавчих, виконавчих та судових, а також у правовій системі. Реалізуючи суверенні права, Україна зміцнює триєдину владу.

Суверенітет - це, насамперед, необхідна політична та юридич­на власність всякої держави. Він проявляється у діяльності влади, що уособлює державу, яка, проте, не вичерпує поняття та ознаки держави, але персоніфікує її, виступає і діє від її імені. Під сувере­нітетом державної влади, таким чином, слід розуміти суверенітет держави.

Природно, що державний суверенітет має зовнішній та внутріш­ній аспекти.

такій державній владі, якій властивий атрибут територіального верховенства. Однак історичний досвід і практика переконують, що територіальне верховенство зовсім не означає цілковитої неза­лежності державної влади від усякої іншої влади всередині країни. Наприклад, влада центру у різних федеративних об’єднаннях може значно обмежувати державний суверенітет країни, тобто суттєво впливати на здійснення державною владою незалежної діяльності або навіть заважати проведенню останньої. Це проявляється, зо­крема в процесі формування та організації роботи державного апа­рату, в обмеженні виключного права державної влади на видання та відміну юридичних норм тощо.

Встановлюючи державну владу, індивіди, що утворюють публічно-правову асоціацію, відчужують на користь влади частину своєї свободи і в цих межах зобов’язуються підкорятися владі.

Об’єм відчужуваної свободи еквівалентний об’єму повноважень державної влади, закріпленого в Конституції і законах. У такій кон­струкції правове положення людини в державі модельно описується двома фундаментальними правовідносинами між людиною і дер­жавою. Перше конституційно-правове положення означає, що у людини існують природні права і свободи по відношенню до дер­жавної влади і цим правам відповідає безумовний обов’язок дер­жави визнавати, виконувати і захищати права і свободи людини і громадянина.

Друге правовідношення випливає з існування у суспільстві дер­жавної влади, що володіє примусовою силою для захисту свободи, безпеки і власності членів суспільства і вирішення соціальних за­вдань. Держава виступає як влада, що володіє правом примусу. В цьому значенні у держави є право встановлювати закони і приму­шувати до їх виконання, до законослухняності. Якщо ж влада своїми законами грубо порушує права людини, то підвладні можуть реалі­зувати своє право на непідкорення, що може дійти аж до бунту.

Державний суверенітет в умовах глобалізації й інтернаціо­налізації. Державний суверенітет у сучасних умовах глобалізації є об’єктивно обмеженим. По суті, повним суверенітетом володіють держави, які розглядаються у теорії міжнародних відносин як над­держави. Також державний суверенітет є обмежений, оскільки в силу міжнародного договору держава добровільно самообмежується 582

у суверенних правах, або взагалі делегує їх частину супранаціо- нальним інститутам. Кінець кінцем спостерігається розмивання державного суверенітету на регіональному рівні:

«Монополію держави на суверенне право визначати внутріш­ньо суспільний і міжнародний порядок заперечують міжнародні організації і транснаціональні міжнародні актори. Суверенітет держав-націй розмивається одночасно на двох рівнях: верхньому, наднаціональному, і нижньому, пов’язаному з діяльністю суспіль­них груп, організацій, індивідів. Індивідуалізм, який утверджується як вища етична цінність нової глобальної культури, стає чинни­ком, що руйнує легітимність держави-нації і лояльність щодо неї з боку громадян»^[437].

Такий стан речей в умовах правового оформлення Української державності має далекосяжні наслідки. Необхідність самовизначен­ня України в сучасному глобалізованому світі зумовлює визначення оптимальної моделі її інтеграції у наднаціональні структури, оскіль­ки це є необхідним для забезпечення інформаційної, економічної, політичної, оборонної складових національної безпеки.

Особливе значення має конституційне визначення засад субсиді­арності та пропорційності. Субсидіарність як засада, що забезпечує місцеві ініціативи та ефективне місцеве самоврядування під відпо­відальність місцевих публічних властей, дає змогу збалансувати ре­сурси та повноваження щодо справедливого управління публічними справами згідно з верховенством права. Досвід конституційного регулювання субсидіарності можна запозичити від права Європей­ського Союзу, Італії, Німеччини чи Франції.

Пропорційність служитиме критерієм правомірності державного втручання у приватну економію, сприятиме визначенню пріоритет­них напрямів діяльності органів публічної влади. Правове регулюван­ня принципу пропорційності у Кодексі адміністративного судочин­ства із цих причин здається недостатнім, оскільки орієнтує публічну владу на конфліктну модель відносин із приватними особами.

14.4.