Тема 3. Джерела конституційного права

Мета вивчення: набуття студентами знань щодо поняття, ознак, видів та системи джерел конституційного права, характерних рис окремих джерел конституційного права; формування компетенцій щодо визначення ієрархії джерел конституційного права, а також співвідношення окремих джерел конституційного права за пріоритетом дії.

Питання

1. Поняття і система джерел конституційного права.

2. Конституційні засади співвідношення національного та міжнародного права. Вплив міжнародного права на систему джерел конституційного права України.

3. Нормативний акт як джерело конституційного права.

4. Нормативний договір як джерело конституційного права.

5. Акти органів судової влади як джерело конституційного права.

6. Інші джерела конституційного права та їхні особливості.

Теоретичний мінімум

Поняття і система джерел конституційного права. Джерело конституційного права являє собою закріплену у законодавстві форму існування конституційно-правових норм, які містять правила поведінки, визначені, встановлені чи санкціоновані Українським народом, державою або суб’єктами місцевого самоврядування та регулюють конституційно-правові відносини.

Загальними рисами джерел конституційного права є: 1) формальна визначеність, 2) нормативний характер приписів, 3) загальнообов’язковість, 4) загальновідомість, 5) забезпечення реалізації державним примусом.

Особливостями джерел конституційного права є: 1) множинність, тому що нормативні акти, які регулюють конституційні відносини, видаються різними суб’єктами нормотворчості, а також можуть мати міжнародний характер; 2) ієрархічна будова, яка спрямована на забезпечення єдиного правового регулювання основ конституційного ладу та покликана усунути можливі колізії між ними; 3) провідна роль закону у врегулюванні конституційних відносин, що характеризує місце конституційного права в здійсненні основних функцій держави; 4) специфічний об’єкт регулювання, яким є основні фундаментальні правовідносини у державі та суспільстві; 5) комплексний характер, оскільки досить часто поєднуються матеріальні та процесуальні норми у єдиному нормативно-правовому акті.

Системність складу джерел конституційного права визначає внутрішню взаємозалежність різних видів джерел конституційного права, яка виявляється, зокрема, у визнанні найвищої юридичної сили Конституції України та верховенства закону щодо інших нормативно-правових актів, а також у залежності юридичної сили джерела конституційного права та відповідної правової норми.

Система джерел конституційного права складається з: нормативно-правових актів, нормативних договорів, актів органів судової влади та інших джерел права (правових звичаїв, декларацій, судових прецедентів тощо).

Множинність джерел конституційного права визначає необхідність їхньої класифікації:

1) за сутністю: а) первинні, що є безпосереднім волевиявленням всього Українського народу (Конституція України, акти всеукраїнського референдуму, які не потребують затвердження органами державної влади); б) похідні, що є волевиявленням держави та органів державної влади (закони, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України); в) джерела, що є волевиявленням територіальних громад та інших суб'єктів місцевого самоврядування (статути територіальних громад, регламенти органів місцевого самоврядування);

2) за змістом: а) нормативно-правові акти (закони, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України); б) нормативно-правові договори (Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України від 08.06.1995, міжнародні договори); в) акти органів судової влади (рішення Європейського Суду з прав людини, рішення та висновки Конституційного Суду України);

3) за юридичною силою: а) Конституція України; б) закони (Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні»); в) підзаконні акти (укази Президента України «Про Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України», «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності»);

4) за суб’єктами видання: а) ухвалені народом (закон про внесення змін до розділів I, III та XIII Конституції України); б) представницьким органом народу (закони та постанови Верховної Ради України); в) іншими органами державної влади (укази Президента України, акти Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України); г) суб’єктами місцевого самоврядування (акти територіальних громад, місцевих рад);

5) за територією дії: а) загальнодержавні (закони, міжнародні договори);

б) локальні (Конституція Автономної Республіки Крим, розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, рішення органів місцевого самоврядування, статути територіальних громад);

6) за часом дії: а) постійні (Конституція України, закони); б) тимчасові (Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України від 08.06.1995); в) надзвичайні (Указ Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 26.11.2018).

Конституційні засади співвідношення національного та міжнародного права. Вплив міжнародного права на систему джерел конституційного права України. Характерною рисою системи джерел конституційного права України є оптимізація співвідношення національного і міжнародного права, врахування в конституційному регулюванні міжнародних стандартів, особливо щодо прав людини.

Між національним і міжнародним правом існують тісний взаємозв'язок і взаємодія. Міжнародне право (у формі міжнародно-правового договору) є одним із юридичних джерел національного права, допускає пряме «входження» норм міжнародного права в конституційне право.

В українському законодавстві питання співвідношення між національним і міжнародним правом регулюється Конституцією України. Водночас в Конституції України йдеться не про міжнародне право в цілому, а лише про міжнародні договори, які потребують згоди на обов'язковість з боку Верховної Ради України.

Для міжнародних договорів, які є джерелом конституційного права України, надання згоди Верховною Радою України може відбуватись лише шляхом ухвалення закону про ратифікацію. Так, Законом України від 17.07.1997 «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Верховна Рада України надала згоду на обов’язковість для України цих чинних міжнародних договорів і вони, згідно з ч. 2. ст. 8 Конституції України, є частиною національного законодавства України.

Згідно зі ст. 30 Європейської конвенції «Про захист прав людини та основних свобод» 1950 р., «якщо справа, яку розглядає палата, порушує істотні питання щодо тлумачення Конвенції чи протоколів до неї або якщо вирішення питання, яке вона розглядає, може мати наслідком несумісність із рішенням, постановленим Судом раніше, палата може в будь-який час до постановлення свого рішення відмовитися від розгляду справи на користь Великої палати, якщо жодна зі сторін у справі не заперечує проти цього», тобто сам Суд пильно слідкує за змінами свого прецедентного права.

Нормативний акт як джерело конституційного права. У правовій системі сучасних держав основним джерелом конституційного права є нормативно- правові акти, які вважаються оптимальною формою нормативно-правового регулювання суспільних відносин.

Нормативний акт як джерело конституційного права характеризується такими основними рисами, властивими іншим джерелам права: 1) видається в межах компетенції відповідного органу державної влади; 2) повинен відповідати актам вищих органів публічної влади; 3) набуває обов'язкової сили, як правило, не раніше його оприлюднення, якщо інше не передбачене законодавством.

Наукою конституційного права виокремлюється три основні групи законів в Україні: конституція, конституційні закони, звичайні закони. У практиці

зарубіжних країн існують також органічні, надзвичайні та інші види законодавчих актів.

Провідне місце в системі нормативно-правових актів посідає Конституція України, яка є Основним Законом, що має найвищу юридичну силу. Конституція встановлює найбільш важливі норми і принципи, що становлять засади правового регулювання в різних сферах життєдіяльності суспільства і держави.

Після Конституції України провідне місце у правовій системі України посідають закони, які є первинною основою регулювання найважливіших суспільних відносин.

Під конституційними законами в Україні слід розуміти закони про внесення змін та доповнень до Конституції України, враховуючи, що у Конституції України не передбачено «конституційних законів» як окремого різновиду нормативно- правових актів. Практика зарубіжних країн свідчить, що конституційні закони повинні мати власний об’єкт регулювання, до якого належать “найважливіші”, “основоположні”, “фундаментальні” суспільні відносини, тому у майбутньому слід максимально чітко конкретизувати предмет регулювання конституційних законів (А.Р.

Юридичними ознаками (властивостями) конституційних законів,

впровадження яких вбачається за доцільне в Україні, є: 1) власний предмет регулювання, конкретизований у нормах Конституції України (наприклад, у ст. 92); 2) вища за звичайні закони юридична сила; 3) особливий, ускладнений порядок ухвалення (наприклад, двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України); 4) заборона застосування права вето Президента України.

Важливе місце в системі нормативно-правових актів мають акти глави держави.

Президент України реалізовує свої правотворчі повноваження виходячи зі свого конституційного статусу як гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Основного Закону, забезпечення основних прав і свобод (ст. 102), насамперед шляхом видання правових актів, які згідно ч. 3 ст. 106 Конституції України є обов’язковими до виконання на території України.

Джерелами конституційного права України є акти Президента України, видані у формі нормативних указів. Президент України у своїй нормотворчій діяльності пов’язаний законом, а його укази є актами підзаконного характеру. Ознаками підзаконності указів Президента України є: 1) видання на основі Конституції України і законів України; 2) похідний характер їхніх норм, оскільки видання первинних норм є прерогативою парламенту; 3) контрасигнація.

Згідно з принципом поділу влади регулювати конституційні правовідносини на основі закону має право Кабінет Міністрів України (ст. 116 Конституції України), який здійснює зовнішню і внутрішню політику держави, а тому може встановлювати норми права шляхом видання правових актів — постанов (наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» від 28.12.1992).

В ієрархії нормативно-правових актів укази Президента України мають вищу юридичну силу, ніж постанови та розпорядження Уряду. Це підтверджується, по- перше, змістом ч.

Джерелами конституційного права є також акти суб’єктів місцевого самоврядування. Нормативно-правовими актами місцевого самоврядування є: 1) акти місцевих референдумів; 2) статути територіальних громад; 3) рішення зборів громадян за місцем проживання; 4) рішення громадських слухань; 5) рішення органів самоорганізації населення; 6) нормативні акти органів і посадових осіб місцевого самоврядування, ухвалені на підставі ст. 144 Конституції України.

Нормативний договір як джерело конституційного права. До нетрадиційних джерел конституційного права належать договори. На відміну від цивільних угод, побудованих на приватно-правових засадах, договори, що регулюють конституційно-правові відносини, є нормативно-правовими за змістом, оскільки: 1) складаються з норм загального характеру; 2) є обов’язковими для всіх учасників конституційно-правових відносин; 3) укладаються між суб’єктами публічно-правових відносин; 4) регулюють питання, віднесені до предмету конституційного права; 5) спрямовані на максимальне забезпечення інтересів суб’єктів конституційно-правових відносин.

Нормативно-правові договори, що регулюють конституційні відносини, поділяються на два види: 1) внутрішньодержавні; 2) міжнародні.

За змістовно-суб’єктним критерієм можна виокремити такі види нормативних договорів як джерел конституційного права (Ю. О. Тихомиров): засновницькі договори (присвячені зазвичай інституційним питанням — статусу держав, їхніх об’єднань, взаємовідносинам суб’єктів федерації, статусу державних органів тощо); компетенційно-розмежувальні угоди (визначають розмежування предметів відання та повноважень між суб’єктами владних повноважень); угоди про делегування повноважень (регулюють делегування, передачу частини владних повноважень від органу до іншого); програмно- політичні договори про дружбу і співпрацю (закладають правовий фундамент для формування стосунків між державами і державними утвореннями); функціонально-управлінські угоди (визначають спільні задачі, сфери співпраці, способи спільного вирішення питань, використання майна різними суб’єктами владних повноважень); договори між державними і недержавними структурами (укладаються на всіх рівнях і стосуються узгодженої політики в сфері соціальних та трудових відносин, оплати праці, підтримки малого та середнього підприємництва); договори між органами публічної влади і бізнес-структурами (закладають основи співпраці між суб’єктами владних відносин і великим бізнесом, інституціоналізованим у різного роду об’єднання, з питань державного регулювання підприємництва, оподаткування, цінової та тарифної політики тощо); договори про громадянську згоду (пов’язані передусім із врегулюванням конституційно-правових конфліктів, зокрема конституційних криз); міжнародні договори.

Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України від 08.06.1995 за своїм змістом був тимчасовим конституційно-правовим нормативним актом, що відображав положення конституційних актів, ухвалених у попередній період розбудови незалежної держави. У Договорі зазначалося, що на період до прийняття нової Конституції України організація та функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування здійснюватимуться на засадах, визначених Законом «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні» від 18.05.1995, а положення чинної Конституції діють лише в частині, що узгоджувалася із зазначеним договором (ст. 61).

Міжнародний договір як джерело конституційного права України — це укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права акт нормативного характеру, що містить норми конституційного права.

Ст. 9 Конституції України визначає, що єдиною умовою для визнання міжнародного договору джерелом національного права є надання Верховною Радою України згоди на його обов'язковість. Закон України «Про міжнародні договори України» у ст. ст. 2 та 8 визначає форми надання згоди України на обов'язковість міжнародного договору: 1) ратифікація, 2) затвердження, 3) підписання, 4) ухвалення, 5) приєднання до договору.

Акти органів судової влади як джерело конституційного права. Особливим джерелом конституційного права є акти органів судової влади.

Правові акти Конституційного Суду України мають складну правову природу, оскільки, по-перше, вони є правовими актами та у випадках, передбачених законодавством, мають нормативний зміст (ч. 3 ст. 150 Конституції України, ст. 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13.07.2017), по-друге, вони не є нормативно-правовими актами в повному розумінні цього поняття та можуть набувати характеру юридичного прецеденту. Саме тому вони є окремим, спеціальним різновидом правових актів, а також допоміжним джерелом (формою) права. В деяких зарубіжних країнах правова природа актів конституційних судів визначена точніше (наприклад, згідно зі ст. 94 (2) Основного Закону ФРН, рішення Конституційного Суду мають силу закону).

Джерелом права, частиною національного законодавства України є рішення Конституційного Суду України з питань конституційності актів і офіційного тлумачення Конституції України, а також висновки про конституційність чинних міжнародних договорів України.

Інші висновки Конституційного Суду України (наприклад, про конституційність міжнародних договорів, які вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість, про додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту, про відповідність законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам ст. 157 і 158 Конституції України та ін.) є лише обов'язковою підставою для ухвалення Верховною Радою України відповідних рішень, проте самостійного правового значення не мають.

Важливою теоретичною і практичною проблемою сучасної науки і галузі конституційного права є проблема визнання судового прецеденту джерелом права, з яким традиційно порівнюють юридичні позиції, які Конституційний Суд України викладає у мотивувальній та/або резолютивній частині рішення, висновку. Юридична позиція Суду може міститися в ухвалах про відмову у відкритті конституційного провадження у справі та про закриття конституційного провадження у справі, постановлених Сенатом чи Великою палатою (ст. 92 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

В юридичній літературі правова позиція розглядається як «результат інтерпретаційної діяльності Конституційного Суду у формі висновків, роз'яснень, доктрин, у яких міститься тлумачення неявного смислу закону, правова оцінка або правове визначення, сукупність правових уявлень та знань щодо вирішення конкретної ситуації, які є обов'язковими для всіх суб'єктів правовідносин» (П. Ткачук). Термін "правова позиція" є своєрідним синонімом терміну «ratio decidendi» у країнах англосаксонської правової системи (С. Шевчук). Конституційний Суд України в своїх рішеннях неодноразово формулював правові позиції, близькі за змістом до традиційного судового прецеденту (наприклад, в абз. 2 п. 2 мотивувальної частини Рішення від 10.02.2000 у справі про ціни і тарифи на житлово-комунальні та інші послуги).

Інші джерела конституційного права та їхні особливості. Певну роль у регулюванні конституційних відносин в Україні відіграють правові звичаї. Водночас роль правових звичаїв є значно вужчою порівняно з іншими джерелами конституційного права. Звичаї можуть застосовуватися лише, якщо вони не суперечать законодавству, договору, моральним засадам суспільства. У той же час багато звичаїв знайшли своє закріплення в правових нормах. І цей факт також є підставою вважати звичай важливим джерелом права.

Загальними ознаками звичаю як джерела права є: 1) звичай є

загальновизнаним правилом поведінки, яке склалося внаслідок неодноразового, тривалого, одноманітного застосування; 2) необов’язковість формальної фіксації звичаю в юридичних документах не є обов'язковою; 3) обов’язковою умовою застосування будь-якого звичаю є його несуперечливість законодавству, договору або моральним засадам суспільства, 4) умовою застосування звичаю є відсутність законодавства, що регулює ті чи інші відносини.

Таким чином, конституційний звичай може бути застосованим тоді, коли суспільні відносини не врегульовані законодавством або договором.

Завдання до теми

Тестові завдання

1. За якої умови можливе укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України?

а) За умови їхнього підписання Президентом України.

б) Після внесення відповідних змін до Конституції України.

в) Після внесення відповідних змін до міжнародних договорів.

г) Щодо міжнародних договорів, укладених із Європейським Союзом.

2. У якому виданні відбувається офіційне оприлюднення законів України?

а) Журнал «Право України».

б) Газета «Голос України».

в) Журнал «Президентський вісник».

г) Офіційний сайт Верховної Ради України.

3. Якою кількістю голосів народних депутатів України приймається закон, що встановлює Державний Гімн України?

а) Не менш як половиною від конституційного складу Верховної Ради України.

б) Не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

в) Не менш як трьома четвертими від конституційного складу Верховної Ради України.

г) Не менш як трьома п’ятими від конституційного складу Верховної Ради України.

4. Яким є порядок вступу в силу законів в Україні?

а) Через сім днів з дня прийняття, якщо інше не передбачено самими законами, але не раніше дня опублікування в офіційних виданнях

б) Через десять днів з дня офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими законами, але не раніше дня опублікування в офіційних виданнях

в) Через десять днів з дня прийняття, якщо інше не передбачено самими законами, але не раніше дня опублікування в офіційних виданнях

г) Через п’ятнадцять днів з дня офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими законами, але не раніше дня опублікування в офіційних виданнях

5. Який з перерахованих нижче актів НЕ є джерелом конституційного права України?

а) Європейська конвенція про громадянство.

б) Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Регламенту Кабінету Міністрів України».

в) Указ Президента України «Про прийняття до громадянства України».

г) Статут територіальної громади м. Одеса.

Практичні завдання

1. 03.06.2016 голова Харківської обласної державної адміністрації видав розпорядження про перейменування об’єктів у населених пунктах Харківської області. Розпорядження було розміщено на офіційному сайті обласної державної адміністрації 03.06.2016.

Розпорядження прийняте на підставі Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», абз. 2 розділу VII «Заключні положення» Закону України «Про місцеві державні адміністрації», пропозицій громадськості, науковців та рекомендацій Інституту національної пам’яті.

Народний депутат України Василенко І.В. звернувся до відповідного суду з адміністративним позовом, в якому просив визнати протиправним та скасувати зазначене розпорядження. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що під час видання розпорядження, яке має нормативно-правовий характер, не було дотримано таких вимог: 1) розпорядження не було подано для державної реєстрації; 2)

розпорядження не було оприлюднено у друкованих засобах масової інформації; 3) розпорядження набрало чинності з моменту його прийняття безвідносно до оприлюднення у друкованих засобах масової інформації.

Проаналізуйте наведену вище інформацію та визначте, яке рішення у справі має прийняти суд у межах наведених аргументів.

2. 14-15.10.2016 Венеціанська Комісія під час своєї 108-ї пленарної сесії затвердила спільний висновок щодо двох проектів Закону України «Про гарантії свободи мирних зібрань».

Спільний Висновок був підготовлений експертами Венеціанської комісії, Директоратом прав людини Генерального Директорату прав людини та верховенства права Ради Європи та Бюро демократичних інституцій та прав людини Організації з безпеки і співробітництва в Європі щодо проектів законів «Про гарантії свободи мирних зібрань» (№3587) і «Про гарантії свободи мирних зібрань в Україні» (№3587-1).

Експерти дійшли висновку, що обидва проекти, представлені для оцінки, в цілому відповідають міжнародним стандартам. Водночас також було надано загальні рекомендації, які мають відношення до обох проектів, а також висловлено низку зауважень до деяких положень проектів.

Проаналізуйте наведену вище інформацію та аргументовано визначте ступінь обов’язковості для органів публічної влади України рекомендацій та зауважень, викладених у Спільному висновку.

3. Конституційний Суд України у Рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 у справі про оскарження бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо заяв про злочини, серед іншого, зазначив:

«Конституційним Судом України в Рішенні від 25.11.1997 № 6-зп

сформульовано правову позицію, за якою удосконалення законодавства в контексті статті 55 Конституції України має бути поступовою тенденцією, спрямованою на розширення судового захисту прав і свобод людини, зокрема судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень (п. 2 мотивувальної частини). Ця правова позиція кореспондується з положеннями статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо ефективного засобу юридичного захисту від порушень, вчинених особами, які здійснюють свої офіційні повноваження. Реалізація права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів має відповідати також вимозі стосовно доступності правосуддя, про що зазначено у міжнародних правових документах - Загальній декларації прав людини (ст. 8), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 14), Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 29 листопада 1985 року (п. 4).

Комітет Міністрів Ради Європи у Рекомендаціях від 28.06.1985 Р(85)11 стосовно положення потерпілого в рамках кримінального права і кримінального процесу приписує державам-членам приділяти більше уваги потребам потерпілого на всіх етапах кримінального процесу, а в Рекомендаціях від 12.05.2004 Рсє(2004)6 щодо вдосконалення національних засобів правового

захисту зазначає, що права та свободи, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, мають захищатися передусім на національному рівні».

Проаналізуйте наведений фрагмент Рішення та встановіть усі джерела права, на які послався Конституційний Суд України, вирішуючи справу про оскарження бездіяльності суб’єктів владних повноважень щодо заяв про злочини. Визначте, які з цих джерел належать до актів «м’якого права». Аргументовано вкажіть мету, з якою Конституційний Суд України послався на акти «м’якого права».

Питання для самостійної роботи та обговорення

1. Юридична природа Конституції Автономної Республіки Крим.

2. Укази Президента України та підзаконні акти Верховної Ради України в системі конституційного законодавства: проблеми співвідношення та пріоритету застосування.

3. Акти Конституційного Суду України та Європейського суду з прав людини: співвідношення та місце в системі джерел конституційного права.

4. Конституційний закон як джерело конституційного права: теорія і практика України та зарубіжних країн.