Тема 10. Конституційні форми народовладдя

Мета вивчення: теоретичне узагальнення здобувачами вищої освіти знань щодо функціонування інституту народовладдя в Україні, суб’єктно-діяльнісної характеристики проведення загальнодержавних і місцевих виборів і референдумів, юридичної відповідальності за виборчі правопорушення, формування вмінь та навичок аналізу сучасного конституційно-правового регулювання в цій сфері та вирішення зумовлених цим практичних завдань.

Питання

1. Поняття і сутність народовладдя. Пряма (безпосередня) та представницька демократія.

2. Поняття, види і конституційно-правова регламентація референдумів.

3. Виборче право і виборча система: поняття, принципи та класифікація.

4. Правове регулювання і порядок формування представницьких органів і заміщення посадових осіб публічної влади в Україні.

5. Відповідальність за порушення виборчого законодавства в Україні.

Теоретичний мінімум

Поняття і сутність народовладдя. Пряма (безпосередня) та представницька демократія. Народовладдя є засадничою ідеєю в історії людства, реалізація якої дозволило йому досягти сучасного рівня розвитку.

Народ як суверен має можливість ухвалювати остаточні й обов’язкові для виконання рішення. Ідея народного суверенітету була засадничою у концепції її основоположника Жан-Жака Руссо. Він виходив із ідеї рівності всіх людей, яка реалізується та набувається шляхом укладення суспільного договору. Поряд із цим кожен індивід відмовляється від належних йому раніше прав. Двома основними ознаками народного суверенітету Ж. -Ж. Руссо вважав невідчужуваність (на користь окремих осіб або органів) і неподільність (між окремими частинами народу). Концепція Руссо стала «доктриною» періоду Великої французької революції.

Ідея народного суверенітету (статики) та народовладдя (динаміки) є основоположними конституційними принципами сьогодення.

Стаття 1 Конституції проголошує Україну демократичною і правовою державою, а не може бути держава такою, «якщо реально не реалізується народовладдя» (О.

Конституційний Суд України надавав офіційне тлумачення цьому положенню у своєму Рішенні від 05.10.2005 № 6-рп/2005 (справа про здійснення влади народом). Було розтлумачено, серед іншого, що «в Україні вся влада належить народові. Влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення»; «результати народного волевиявлення у визначених Конституцією та законами України формах безпосередньої демократії є обов’язковими».

Становлення та розвиток народовладдя на сучасному етапі державотворення в Україні й в інших державах є основоположним напрямом формування демократичної політичної системи. Декларація про державний суверенітет України, відігравши особливу роль у становленні правової політики суверенної держави Україна, присвятила окремий розділ народовладдю. Конституції постсоціалістичних держав закріплюють народовладдя як основоположний принцип конституційного ладу. Саме в ньому закладено засади правової політики держави щодо становлення та розвитку народовладдя.

Принцип народовладдя є фундаментальним у системі принципів конституційного ладу України. Його метою є сприяння реалізації інтересів і потреб у різних сферах життя суспільства, створення фундаменту для формування національного правового простору та конституційно-правової регламентації владних відносин усередині держави.

Для розуміння сутності та визначення поняття категорії «народовладдя» необхідно осмислити її складові -«влада» та «народ».

Єдине розуміння законотворцями та науковцями змісту терміна «влада» відсутнє, хоча ця категорія вживається в таких словосполученнях, як «державна влада», «законодавча, виконавча, судова влада», «публічна влада», «влада народу», «муніципальна влада» тощо. Поняття «влада» часто визначається філософами, соціологами, політологами, психологами й науковцями інших суміжних дисциплін. Зокрема, дефініції термінопоняття «влада» в цих неюридичних дисциплінах містять у собі словосполучення «вплив», «воля», «інтерес», «залежність», «відносини між людьми», «соціально -політична система», «самоорганізація людської спільноти» й інші неюридичні категорії.

У контексті розуміння категорії «народовладдя» владу можна визначити як передбачене правовою нормою право уповноваженого суб’єкта ухвалювати обов’язкові до виконання рішення у сфері управління публічними справами.

Що стосується суб’єктного аспекту народовладдя, то щодо єдиного розуміння конституційно-правової категорії «народ» єдності у науковій літературі також немає, незважаючи на те, що її визначення міститься в преамбулі Конституції України («Український народ - громадяни України усіх національностей»).

Юридична наука характеризується дуалізмом підходів до визначення явища народу в конституціоналізмі та міжнародному праві (Л. М. Шипілов). Це спричинює наявність двох розумінь народу: 1) міжнародно-правове: народ - певна спільнота, яка має право на самовизначення аж до створення власної держави; 2) конституційно-правове: народ визначається за критерієм громадянства (підданства) держави.

Народовладдя - принцип конституціоналізму, що позначає передбачене Конституцією та законами право народу ухвалювати обов’язкові до виконання рішення у сфері управління публічними справами.

Ст. 5 Конституції України встановлює, що народ здійснює свою владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Ця стаття визначає основні форми демократії: безпосередню (пряму) та представницьку (опосередковану).

Безпосередня демократія - форма демократії, яка полягає у юридично значущому волевиявленні народу без передання владних повноважень окремим органам або особам.

Відповідно до ст. 69 Конституції України, народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії, тобто Конституція України не визначила вичерпне коло таких форм. Такими «іншими формами» безпосередньої (прямої) демократії є:

1) мирні зібрання. Відповідно до ст. 39 Конституції України, громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Окремою формою мирних зібрань є загальні збори громадян, передбачені у ст. 8 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», а також збори громадян за місцем проживання у місті Києві, передбачені ст. 8 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ»;

2) політичні страйки, протести, голодування, пікетування, революції, які є результатом права народу на повстання. За своєю структурою вони є фактично сукупністю масових зібрань, об’єднаних спільною політичною метою. У новітній українській історії термін «революція» є особливо поширеним: ним позначають події 2-17 жовтня 1990 р. («революція на граніті»), літа - зими 1991 р. («оксамитова революція»), січня 2000 р. («оксамитова революція-2»), 22 листопада - початку грудня 2004 р. («помаранчева революція»), а також події кінця 2013 - початку 2014 р. («Революція гідності»). Слід констатувати їхню значущість, зокрема, для конституційного права, оскільки результатом «оксамитової революції» стало ухвалення Акта проголошення незалежності України, а «помаранчевої революції» та «Революції гідності» - внесення змін до Конституції України;

3) народні та місцеві ініціативи.

4) краудсорсинг (англ. crowdsourcing, crowd - «натовп» і sourcing - «використання ресурсів»), який схожий із інститутом народної законодавчої ініціативи, але якщо у краудсорсингу певні повноваження (зокрема, і на створення конституції чи закону) делегуються народу, то сутність народної ініціативи полягає в тому, що громадяни, які зібрали встановлену законодавством відповідної держави кількість голосів виборців, можуть вимагати від законодавчого органу розгляду парламенту. Яскравим проявом інституту краудсорсингу стала розробка проекту Конституції народом Ісландії, який обрав 25 громадян серед 522 дорослих, які не належали до жодної партії та яких рекомендували як мінімум 30 громадян. Вони он-лайн відбирали пропозиції, внесені користувачами соціальних мереж. Ця Конституційна рада працювала з квітня до липня 2011 р., представивши готовий проект Конституції Ісландії, потім затверджений на консультативному референдумі;

5) електронні петиції (у тому числі муніципальні петиції), які є особливою формою колективних звернень громадян. Відповідно до ст. 23-1 Закону України «Про звернення громадян», громадяни можуть звернутися до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, органу місцевого самоврядування з електронними петиціями через офіційний веб-сайт органу, якому вона адресована, або веб-сайт громадського об’єднання, яке здійснює збір підписів на підтримку електронної петиції;

6) громадські слухання - зустрічі з депутатами відповідної ради та

посадовими особами місцевого самоврядування, під час яких члени територіальної громади можуть заслуховувати їх, порушувати питання та вносити пропозиції щодо питань місцевого значення, що належать до відання місцевого самоврядування (ст.

документації; тарифів на житлово-комунальні послуги; регуляторних актів органів місцевого самоврядування;

7) участь у відправленні правосуддя. Ст. 124 Конституції України закріплює, що народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних. Ст. 127 Конституції гарантує, що у визначених законом випадках правосуддя здійснюється за участю присяжних. Такі випадки визначаються, передусім, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (гл. 3 р-лу ІІІ) та Кримінальним процесуальним кодексом України (ст. 31, 383-391).

Іншими формами безпосередньої демократії є плебісцити; народні та громадські обговорення; виявлення громадської думки; соціальні опитування; відкликання обраного представника; громадські експертизи; звернення громадян, їхніх об’єднань тощо.

Філософи Стародавньої Греції (Анаксагор, Аристотель, Горгій, Демосфен, Перікл, Платон, Протагор) та Риму (зокрема, Цицерон) вважали за необхідне народне представництво як одну із засад державного правління». Завершеного характеру явища безпосереднього та представницького народовладдя набули в епоху Просвітництва. Теоретичну основу становлення відповідних конституційних форм становили ідеї, запропоновані французькими мислителями у ХУІІІ ст. У ХІХ-ХХ ст. представницьке народовладдя набуло переважного значення в найрозвиненіших державах.

Представницькою є форма демократії, яка ґрунтується на теорії народного представництва та полягає у делегуванні народом частини належних йому прав органам, які обираються на регулярних вільних демократичних виборах і діють як представники інтересів Українського народу (органи первинного представництва), а також іншим органам публічної влади (органам вторинного представництва), які одержують повноваження від органів первинного представництва.

Найяскравішою й історично першою формою представницького народовладдя є парламентаризм.

До складових представницького народовладдя нечасто відносять інститут глави держави, адже становлення теорії народного представництва поряд із парламентаризмом пов’язано із середньовічними монархіями, де не було глави держави, який би обирався. Щоправда, є і компромісний погляд: мандат виборного глави держави є представницьким, натомість інститут виборного глави держави не є представницьким органом через неколегіальний характер цього органу (В. Шаповал).

Іноді окремою формою народовладдя називають і місцеве самоврядування (В. М. Кириченко, Ю. Р. Мірошниченко тощо), що спричинено й вищезгаданим формулюванням ч. 2 ст. 5 Конституції України. Однак наведена у ст. 5 Конституції України норма «містить залишкові елементи стереотипів радянського періоду, коли повновладдя народу визначалося через повновладдя Рад і діяльність місцевих Рад деякими вченими трактувалось як «місце самоврядування» (А. Крусян). Такий підхід є «теоретичним спрощенням і веде до хибної орієнтації практики на пошук самоврядної максими як умови демократії, народовладдя, суверенітету народу» (М. Орзіх).

Якщо визнавати місцеве самоврядування як форму народовладдя, то суб’єктом місцевого самоврядування є безпосередньо народ, тобто «громадяни України всіх національностей», що суперечить ст. 140 Конституції, яка визначає місцеве самоврядування як «право територіальної громади», а також ст. 1, 2 Закону України «Про місцеве самоврядування». Члени територіальної громади є передусім жителями відповідної територіальної одиниці, а не громадянами України. Крім того, предметом народовладдя є питання загальнодержавного значення, а під час їхнього вирішення панує загальнонародний інтерес, у той час як предметом місцевого самоврядування є питання місцевого значення, під час вирішення яких превалює місцевий інтерес. Ще однією відмінністю є наявність у народу суверенітету та його відсутність у територіального колективу (громади).

Таким чином, враховуючи те, що місцеве самоврядування відрізняється від народовладдя за критеріями суб’єкта, предмета, інтересу, наявності суверенітету та нормативних засад, місцеве самоврядування не є формою народовладдя.

Необхідно вказати на співвідношення представницького народовладдя з безпосереднім. Їхні синтез, поєднання, взаємопроникнення полягають у тому, що:

1) інститути безпосереднього народовладдя є джерелом, основою виникнення представницького народовладдя;

2) окремі інститути безпосереднього народовладдя можуть заміщувати інститути представницького народовладдя, виконувати їх роль в ухваленні рішень (наприклад, референдум є альтернативним парламентському засобом ухвалення законів);

3) шляхом реалізації певних інститутів безпосереднього народовладдя (референдум, петиції, збори) громадяни впливають на зміст, основні напрямки діяльності представницьких органів влади;

4) окремі інститути безпосереднього народовладдя одночасно є складовою, інститутами представницького народовладдя (вибори, звіти, відкликання депутатів та ін.). Вони утворюють точки дотику, перехрещення безпосереднього та представницького народовладдя (М. І. Ставнійчук).

Поняття, види і конституційно-правова регламентація референдумів. Всесвітня історія становлення та розвитку референдумів надає змогу

пересвідчитися в тому, що перший всеукраїнський референдум було проведено через понад половину тисячоліття після першого достеменно відомого зарубіжного референдуму у швейцарському кантоні Базель, що відбувся 1439 р. (на думку А. Дюнана - 1449 р.). Термін «референдум» походить від

давньошвейцарського «ad^,referendum» - «те, що має бути повідомлене».

Референдум є формою волевиявлення публічного колективу (народу або територіальної громади) стосовно значущих (зазвичай найсуттєвіших) для такого колективу політико-громадських проблем шляхом таємного голосування.

Рішення Конституційного Суду України у справі про прийняття Конституції та законів України на референдумі від 16.04.2008 закріплює, що конституційне регулювання референдумів в Україні зведене до приписів, якими визначаються: суб’єкти ініціювання проведення референдуму (народна ініціатива - ч. 2 ст. 72; Верховна Рада України - п. 2 ч. 1 ст. 85); суб'єкти, уповноважені призначати (проголошувати) референдум (Верховна Рада України - п. 2 ч. 1 ст. 85; Президент України - п. 6 ч. 1 ст. 106); вимога обов'язковості вирішення питання про зміну території України всеукраїнським референдумом (ст. 73); затвердження на всеукраїнському референдумі законопроекту про внесення змін до розділу I «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України», ухваленого не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України (ч. 1 ст. 156); недопустимість проведення референдуму щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії (ст. 74).

Організація та порядок проведення референдумів, згідно з п. 20 ч. 1 ст. 92 Конституції України, визначаються виключно законами України. В Україні закони про всеукраїнський і місцеві референдуми відсутні.

Окремі норми щодо організації референдумів містяться в законах України «Про Центральну виборчу комісію» та «Про місцеве самоврядування в Україні». Також правове забезпечення здійснюють рішення Конституційного Суду України: № 3-рп/2000 від 27.03.2000 (справа про всеукраїнський референдум за народною ініціативою); № 6-рп/2008 від 16.04.2008 (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі); № 23-рп/2008 від 15.10.2008 (справа про проголошення Президентом України всеукраїнського референдуму за народною ініціативою) тощо.

Важливим джерелом також має бути практика Європейської Комісії за демократію через право (Венеційської комісії) - дорадчого органу Ради Європи (наприклад, СОІ.-ЛІ) (2007)008 - Кодекс належної практики щодо референдумів, ухвалений Радою з демократичних виборів 16.12.2006 та Венеційською комісією 16-17.03.2007).

Референдуми можна класифікувати за такими критеріями:

за сутністю (походженням): обов’язковий (якщо на необхідність

проведення референдуму прямо вказує законодавство); ініціативний (якщо законодавство передбачає можливість проведення референдуму);

за предметом: конституційний (про схвалення нової редакції Конституції України, внесення до неї змін, скасування, втрату чинності чи визнання нечинним закону про внесення змін до Конституції України); ратифікаційний (про зміну території держави); законодавчий (щодо ухвалення чи скасування закону або внесення змін до чинного закону); загальний (з будь-якого питання за винятком тих, щодо яких референдум не допускається);

за юридичними наслідками: імперативний (результати референдуму є загальнообов’язковими); консультативний (результат референдуму має лише політичне значення);

за формою публічної влади (публічним колективом): загальнодержавний (в Україні - всеукраїнський, є формою народного волевиявлення); місцевий (є формою волевиявлення територіальної громади). Право громадян на участь у місцевому референдумі закріплено, насамперед, у ст. ст. 38, 69, 70, 92 та 143 Конституції України. Стаття 38 проголошує, що громадяни мають право брати участь у місцевих референдумах. Згідно зі ст. 143, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів. Закон України «Про всеукраїнський та місцевий референдуми» був чинним до набрання чинності згаданим Законом України «Про всеукраїнський референдум». Таким чином, зараз проведення місцевих референдумів в Україні є ускладненим у зв’язку з відсутністю законодавчого регулювання.

Виборче право і виборча система: поняття, принципи та класифікація. Наразі виборче законодавство набуває особливого соціально-політичного статусу в сучасній державі і, як наслідок, цілком обґрунтовано претендує на самостійне призначення в публічно-правовій системі України.

Поняття «виборче право» вживається в об’єктивному та суб’єктивному розуміннях.

Об’єктивне виборче право варто вважати підгалуззю в системі конституційного права України. Воно обіймає особливе місце в системі конституційного права України у зв’язку з тим, що, по-перше, більшою мірою (порівняно з іншими інститутами та підгалузями конституційного права) зазнає впливу норм та тенденцій міжнародного та європейського права; по-друге, значна частина його норм є полівалентними, тобто такими, що належать водночас до двох та більше галузей права; по-третє, переважна більшість норм виборчого права є процесуальними (В. В. Кравченко).

Об'єктивне виборче право можна визначити як підгалузь конституційного права, що являє собою систему взаємопов’язаних норм, субінститутів й інститутів, регулює відносини, що складаються з приводу підготовки, організації, проведення та підбиття підсумків виборів, а також зачіпають міжвиборчий період (виборчі правовідносини), має специфічні джерела, методи та принципи правового регулювання.

Суб'єктивним виборчим правом є можливість і реальна здатність особи вільно обирати (активне виборче право) і балотуватися (пасивне виборче право) до виборних органів публічної влади.

Принципами суб'єктивного виборчого права є:

1) загальне виборче право (кожен, хто відповідає недискримінаційним цензам, має виборче право. Недискримінаційними є цензи громадянства, віку, дієздатності, на місцевих виборах - постійного проживання тощо);

2) рівне виборче право (формальна рівність - однакова кількість голосів на відповідних виборах виборів; матеріальна рівність - однакова вага кожного голосу);

3) пряме виборче право (безпосередня участь у виборах шляхом голосування за відповідних кандидатів чи виборчі списки);

4) добровільність участі у виборах (забезпечення умов для вільного формування та виявлення волі під час виборів, неможливість примусу до участі у виборах);

5) таємне голосування (заборона контролю за волевиявленням виборців).

Не встановлені ст. 71 Конституції, однак так само можуть вважатися принципами виборчого права в суб’єктивному розумінні принципи особистого й одноразового голосування.

Окремо слід виокремити встановлені у ст. 21 Виборчого кодексу України засади виборчого процесу: гарантування реалізації виборчих прав громадян; дотримання основних принципів виборчого права; законність і заборона протиправного втручання будь-кого у виборчий процес; політичний плюралізм і багатопартійність; публічність і відкритість, належне інформування виборців та інших суб’єктів виборчого процесу; свобода передвиборної агітації, рівний доступ усіх кандидатів і суб’єктів їхнього висування на відповідних виборах до засобів масової інформації незалежно від їхньої форми власності, крім засобів масової інформації, засновниками яких є партії (організації партій).

Також виокремлюють принципи організації виборів спеціальними незалежними органами, територіальної організації виборів, спеціального фінансування виборів, невідворотності юридичної відповідальності за порушення виборчого законодавства (В. Л. Федоренко).

Виборчим процесом є здійснення виборчих процедур суб’єктами виборчого процесу. Він включає такі етапи: утворення виборчих округів; висування та реєстрація суб’єктів виборчого процесу; утворення та формування складу виборчих комісій; проведення передвиборної агітації; утворення спеціальних виборчих дільниць; складання списків виборців, їхні перевірка та уточнення; голосування у день виборів; підрахунок голосів виборців, встановлення підсумків голосування і результатів виборів та їхнє офіційне оголошення; припинення повноважень окружних та дільничних виборчих комісій. У разі потреби виборчий процес може включати також етапи повторного голосування та встановлення підсумків повторного голосування.

Найбільш значущою та водночас найполітизованішою складовою виборчого права є виборча система, яку можна визначити як «політико-правовий інститут, який забезпечує реалізацію виборчих прав громадян, формування владних виборних органів та певний тип організації публічної влади через сукупність відносно самостійних, але взаємообумовлених та взаємодіючих у межах виборчого процесу, правових технологій балотування кандидатів на виборні посади, голосування виборців, встановлення результатів виборів» (М. Афанасьєва).

Іноді виокремлюють два підходи до розуміння виборчої системи:

а) у широкому значенні виборчою системою є суспільні відносини, наявні у процесі формування органів публічної влади за результатами виборів;

6) у вузькому значенні виборча система являє спосіб розподілу мандатів згідно з підсумками голосування.

Найпоширенішими є три види виборчих систем:

а) мажоритарна, яка полягає в тому, що обраним вважається кандидат, який набрав найбільшу кількість голосів. Мажоритарна виборча система має такі види: відносної більшості (обраним є кандидат, що здобув більше голосів ніж інші кандидати); абсолютної більшості (обраним є кандидат, що здобув понад 50% відсотків голосів); кваліфікованої більшості (обраним є кандидат, що здобув не менш ніж певна встановлена законодавством кількість голосів, яка є більшою ніж 50 %);

б) пропорційна, яка передбачає голосування за кандидатів, включених до списків партій або виборчих блоків і подальший розподіл представницьких мандатів пропорційно кількості голосів. Видами пропорційної виборчої системи є: із закритими (жорсткими) списками (партія формує список кандидатів, а виборець голосує за список загалом); з відкритими списками (преференціями) (партія формує список, а виборець голосує як за список, так і може віддати перевагу конкретному кандидату у списку. Мандати отримують кандидати, які здобули найбільшу кількість голосів - преференцій); з напівжорсткими списками (у виборця є можливість проголосувати за: а) список в цілому; б) кандидата у списку або вписати нові прізвища);

в) змішана (частина депутатських мандатів у представницькому органі публічної влади розподіляється за мажоритарною системою, а інша — за пропорційною).

Існує неписаний закон обрання виборчої системи: що більша територія проведення виборів, то вища ймовірність застосування системи абсолютної більшості (для індивідуальних органів влади) або пропорційної системи (для виборів депутатів рад). І навпаки - що менша територія, то вища ймовірність застосування мажоритарної системи відносної більшості. У наступному питанні підтверджено застосування цього неписаного закону за чинним законодавством України.

Правове регулювання і порядок формування представницьких органів і заміщення посадових осіб публічної влади в Україні. До джерел правового регулювання виборів належать:

Конституція України (розділ ІІІ, ст. ст. 5, 36, 38, 76, 77, 85, 92, 103, 136, 141 тощо);

акти міжнародного права, права Ради Європи та права ОБСЄ (Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права; Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод та практика Європейського суду з прав людини);

Виборчий кодекс України (надалі - ВК України) та інші закони України («Про Центральну виборчу комісію», «Про державний реєстр виборців» тощо. Положення Законів України «Про вибори народних депутатів України» і «Про місцеві вибори» діють до наступних чергових або позачергових виборів народних депутатів і депутатів місцевих рад у частині положень щодо організації та проведення повторних, проміжних, додаткових виборів і заміщення депутатів, обраних у багатомандатному виборчому окрузі, повноваження яких достроково припинені);

рішення Конституційного Суду України (наприклад, рішення від 30.01.2002 № 2-рп/2002 (справа про виборчу заставу), рішення від 24.03.2005 № 3-рп/2005 (справа про вибори Президента України) тощо);

укази Президента України (наприклад, указ Президента України від 09.09.2015 № 538/2015 «Про забезпечення проведення демократичних, чесних і прозорих місцевих виборів 25 жовтня 2015 року»);

постанови Кабінету Міністрів України (наприклад, постанова Кабінету Міністрів України від 08.09.2015 № 687 «Питання оплати праці членів

територіальних і дільничних виборчих комісій з місцевих виборів, нарахування та виплати одноразової грошової винагороди»);

акти Центральної виборчої комісії (наприклад, постанова від 26.06.2019 № 1345 «Про форму, колір і текст виборчого бюлетеня з виборів народних депутатів України для голосування у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі на позачергових виборах народних депутатів України 21 липня 2019 року»);

рекомендаційні нормативні акти - так звані акти «м’якого права» (Документ Копенгагенської наради щодо людського виміру НБСЄ; Резолюція ОБСЄ № 216 від 01.06.2006 про місцеві та регіональні вибори в Україні; Рекомендація ОБСЄ № 192 від 01.06.2006 про місцеві та регіональні вибори в Україні; Кодекс належної практики у виборчих справах, ухвалений Венеційською комісією Ради Європи 18-19.10.2002; практика Венеційської комісії).

За період незалежності в Україні фактично функціонувало шість законів про вибори народних депутатів й усі три основні види виборчих систем: мажоритарна (на виборах 1990 та 1994 рр.), пропорційна (2006 та 2007 рр., обидва рази - за закритими списками) та змішана (1998, 2002, 2012, 2014 та 2019 рр.). Натомість перед кожними виборами науковці й особливо політики активно обговорювали ідею пропорційної виборчої системи з відкритими списками.

ВК України, що набрав чинності 01.01.2020, передбачив вказану систему: відповідно до його положень, вибори народних депутатів України здійснюються на засадах пропорційної системи за єдиними списками кандидатів у депутати у загальнодержавному виборчому окрузі, з яких формуються регіональні виборчі списки кандидатів у депутати від партій. Право на участь у розподілі депутатських мандатів набувають партії, на підтримку регіональних виборчих списків кандидатів у депутати від яких у межах загальнодержавного округу подано п’ять і більше відсотків загальної кількості голосів виборців, які підтримали регіональні виборчі списки кандидатів у депутати від усіх партій у межах загальнодержавного округу.

До проведення наступних чергових або позачергових виборів народних депутатів України, на проміжних і додаткових виборах діє змішана виборча система з мажоритарною системою відносної більшості та пропорційною виборчою формулою із закритими партійними списками.

Відповідно до ст. 76 Конституції України, народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років. Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Строк повноважень Верховної Ради України становить п’ять років.

Згідно зі ст. 77, чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень Верховної Ради України, а позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.

Виборчий процес чергових виборів депутатів розпочинається за дев’яносто днів до дня голосування. Центральна виборча комісія оголошує про початок виборчого процесу не пізніш як за дев'яносто один день до дня голосування.

Наступний вид виборів - вибори глави держави - традиційно відбувається за мажоритарною виборчою системою абсолютної більшості в єдиному одномандатному виборчому окрузі.

Коло осіб, які мають пасивне виборче право, визначає ч. 2 ст. 103 Конституції України: «Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою». Водночас положення щодо обов’язковості володіння державною мовою є формальною ознакою і не перевіряється. Відповідно до ч. 5 ст. 103, «чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю березня п’ятого року повноважень Президента України».

Як вказано вище, в Україні наразі порядок проведення місцевих виборів врегульовано ВК України, паралельно з яким поки що діє й Закон України «Про місцеві вибори» (надалі - ЗУМВ).

Зіставляючи встановлені ВК України та ЗУМВ системи місцевих виборів, виявлено відсутність значних змін щодо виборів одноосібних органів - сільських, селищних, міських голів і старост: щодо міських голів міст з кількістю виборців 90 тисяч і більше осіб застосовано мажоритарну систему абсолютної більшості, щодо інших наведених випадків - відносної більшості.

Натомість, значні відмінності виявлено у зіставленні вказаних законів щодо регулювання ними виборів депутатів різних рад:

1) депутатів сільської, селищної ради за ЗУМВ обирають за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах, у той час як за ВК України - у багатомандатних (від двох до чотирьох мандатів в окрузі);

2) депутатів міської ради (міста з кількістю виборців до 90 тисяч осіб), районної у місті, районної ради згідно з ВК України обирають за мажоритарною системою відносної більшості в багатомандатних виборчих округах, у той час як відповідно до ЗУМВ - за пропорційною системою із закритими виборчими списками місцевих організацій політичних партій;

3) депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (надалі - ВР АРК), обласних, міських (міста з кількістю виборців 90 тисяч і більше осіб) рад згідно з ВК України обирають за пропорційною системою з напіввідкритими виборчими списками, у той час як відповідно до ЗУМВ - за пропорційною системою із закритими виборчими списками, але прикріпленням до виборчих округів усіх учасників списку, крім першого.

Чергові місцеві вибори проводяться одночасно на всій території України в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень рад, голів, старост, обраних на попередніх чергових місцевих виборах. Рішення про проведення таких чергових виборів приймає Верховна Рада України (рішення про проведення чергових виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим приймається Верховною Радою Автономної Республіки Крим). Чергові місцеві вибори призначаються не пізніше ніж за 90 днів до дня виборів, а позачергові - не пізніше ніж за 60 днів до дня виборів. Виборчий процес розпочинається за 50 днів до дня чергових, позачергових місцевих виборів.

Порядок підготовки, проведення й оголошення підсумків усіх видів виборів є доволі схожим, що зумовлює необхідність уніфікації виборчих процедур, не зумовлених відмінностями типів відповідних виборчих систем. Голосування проводиться в день голосування з восьмої до двадцятої години без перерви. Підрахунок голосів здійснюється після закінчення голосування дільничною виборчою комісією на її засіданні, яке проводиться без перерви до закінчення підрахунку голосів. Пакети з виборчою документацією невідкладно після закінчення засідання дільничної комісії доставляються до виборчої комісії вищого рівня (на загальнодержавних виборах - окружної; на місцевих - територіальної).

Стосовно загальнодержавних виборів Центральна виборча комісія на своєму засіданні на підставі протоколів окружних виборчих комісій про підсумки голосування у відповідних територіальних виборчих округах та протоколу Центральної виборчої комісії про підсумки голосування у загальнодержавному окрузі в межах закордонного округу не пізніш як на десятий (на виборах Президента України) або п’ятнадцятий (на виборах народних депутатів України) день з дня голосування встановлює результати виборів, про що складає протокол. Сільська, селищна територіальна виборча комісія на своєму засіданні на підставі складеного нею протоколу про результати виборів депутатів у єдиному одномандатному виборчому окрузі не пізніш як на п’ятий день з дня голосування, а виборча комісія АРК, обласна, районна, міська, районна у місті (у містах, де утворені районні у місті ради) територіальна виборча комісія - не пізніш як на десятий день з дня голосування - установлює результати відповідних місцевих виборів.

Не пізніш як на п’ятий день з дня встановлення результатів виборів Центральна виборча комісія офіційно оприлюднює результати загальнодержавних виборів шляхом опублікування в газетах «Голос України» та «Урядовий кур’єр», а територіальна виборча комісія - результати місцевих виборів у відповідних місцевих друкованих засобах масової інформації.

Відповідальність за порушення виборчого законодавства в Україні. З метою запобігання (превенції) виборчим правопорушенням, зокрема, застосовується механізм притягнення винних у порушенні виборчого законодавства осіб до відповідальності, який би складався з нормативного, інституційного та динамічного елементів. Нормативним елементом є наявність правових норм, на підставі яких встановлюється, що певне діяння є забороненим, за його вчинення передбачається конкретна санкція. Інституційний елемент передбачає наявність конкретних органів або посадових осіб, які повинні виявляти правопорушення, притягати до відповідальності, розглядати скарги на рішення інших органів щодо притягнення до такої відповідальності тощо. Динамічний елемент полягає в наявності способів, засобів і процедур притягнення до відповідальності.

Основними видами відповідальності за виборчі правопорушення є кримінальна, адміністративна та конституційна.

Кримінальна відповідальність передбачена розділом V Особливої частини Кримінального кодексу України «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина» за перешкоджання здійсненню виборчого права або права брати участь у роботі виборчої комісії чи діяльності офіційного спостерігача (ст. 157); надання неправдивих відомостей до органу ведення Державного реєстру виборців або фальсифікація виборчих документів, підсумків голосування або відомостей Державного реєстру виборців (ст. 158); незаконне використання виборчого бюлетеня, голосування виборцем більше ніж один раз (ст. 158-1); незаконне знищення виборчої документації (ст. 158-2); порушення таємниці голосування (ст. 159) тощо.

Глава 15-А Кодексу України про адміністративні правопорушення «Адміністративні правопорушення, що посягають на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення» передбачає адміністративну відповідальність, зокрема, за порушення: порядку ведення Державного реєстру виборців, порядку ведення передвиборної агітації, обмежень щодо ведення передвиборної агітації, порядку надання або отримання державного фінансування статутної діяльності політичної партії тощо.

Конституційно-правова відповідальність за порушення виборчого законодавства відзначається особливими учасниками (суб’єктами) притягнення до відповідальності, а також особливими санкціями.

Переважно суб’єктом притягнення до конституційно-правової відповідальності є виборчі комісії всіх рівнів. Саме вони мають, зокрема, право застосовувати такі санкції:

1) оголосити попередження офіційному спостерігачу;

2) скасувати рішення про реєстрацію кандидата;

3) достроково припинити повноваження виборчої комісії, яку вони утворили, та її членів;

4) відмовити в реєстрації кандидата, офіційного спостерігача, довіреної особи, уповноваженої особи, представника тощо;

5) позбавити кандидата, довірену особу, уповноважену особу, офіційного спостерігача, представника засобів масової інформації права бути присутніми на засіданні виборчої комісії;

6) скасувати рішення виборчої комісії нижчого рівня, що суперечить законодавству України або ухвалене з перевищенням її повноважень;

7) визнати голосування на виборчій дільниці недійсним;

8) визнати голосування у виборчому окрузі недійсним (на місцевих виборах). Адміністративні суди також можуть застосувати заходи конституційно-

правової відповідальності у разі їхнього незастосування відповідними виборчими комісіями.

Завдання до теми

Тестові завдання

1. За якою виборчою системою можуть проводитися заміщення виборної посадової особи місцевого самоврядування?

а) Лише за мажоритарною системою відносної більшості

б) За будь-якою мажоритарною системою

в) За мажоритарною або змішаною системами

г) За будь-якою виборчою системою

2. Чи може застосовуватися мовний ценз у виборчому праві демократичної держави?

а) Так, щодо певного виду виборчого права

б) Так, в окремих випадках щодо будь-якого виду виборчого права

в) Ні, у жодному разі

г) Ні, лише в недемократичних державах

3. Який ценз може застосовуватися у виборчому праві демократичної держави?

а) Віковий;

б) Майновий;

в) Осілості;

г) Професійний.

4. Який з принципів виборчого права НЕ належить до загальновизнаних?

а) Участь виборців у виборах є добровільною;

б) Голосування виборців на виборах є таємним;

в) Кожен виборець має один голос на відповідних виборах;

г) Виборцям забезпечуються умови для вільного виявлення при голосуванні.

5. У місті проживає 155825 осіб, із них 142325 є громадянами України. До списків виборців внесено 89427 громадян. На виборах міського голови кандидат А одержав 9001 голос, кандидат Б - 5000, кандидат В - 3000, кандидат Г - 1000, а 27 бюлетенів було визнано недійсними. Який має бути результат вказаного голосування.

а) Голосування має бути визнано таким, що не відбулося, оскільки явка становила менш ніж половину внесених до списків виборців.

б) Кандидата А обрано міським головою, оскільки у місті менш ніж 90 тисяч виборців, тому застосовується система відносної більшості.

в) Кандидати А і Б є учасниками повторного голосування, оскільки у місті більш ніж 90 тисяч громадян і жоден кандидат не отримав абсолютної більшості голосів.

г) Кандидата А обрано міським головою, оскільки, попри те, що у місті понад 90 тисяч громадян, кількість голосів за кандидата А є більшою ніж сума голосів за інших кандидатів.

Практичні завдання

1. Уродженець міста Одеса, який постійно проживає в місті Києві, В. Василенко під час проведення чергових місцевих виборів в Україні вирішив взяти у них участь як кандидат на посаду Одеського міського голови та, одночасно, як кандидат у депутати Одеської міської ради. Відповідні виборчі комісії за результатами розгляду поданих В. Василенком документів прийняли рішення про його реєстрацію як кандидата на посаду Одеського міського голови та, одночасно, як кандидата у депутати Одеської міської ради. Інший кандидат на посаду Одеського міського голови, П. Петренко, звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив скасувати рішення відповідних виборчих комісій. В обґрунтування позовних вимог П. Петренко вказав на порушення цензу осілості та очевидне зловживання В. Василенком своїми виборчими правами, оскільки згідно з Виборчим кодексом України особа може бути висунута кандидатом на відповідних місцевих виборах лише в одному виборчому окрузі.

Проаналізуйте наведену інформацію в контексті положень Виборчого кодексу України та аргументовано вкажіть, яке рішення має постановити адміністративний суд за позовом П. Петренка.

2. Офіційного спостерігача, який прибув до дільничної виборчої комісії в день голосування о двадцять другій годині шістнадцять хвилин, члени дільничної виборчої комісії не пустили до приміщення. Відмову було аргументовано тим, що після завершення голосування ніхто не має права входити до приміщення.

Проаналізуйте наведену інформацію в контексті положень Виборчого кодексу України та аргументовано вкажіть, чи відповідають дії офіційного спостерігача та членів дільничної виборчої комісії вимогам чинного законодавства.

3. Складіть у письмовому вигляді одну з таких заяв (на вибір студента або викладача):

а) про включення до Державного реєстру виборців;

б) про уточнення попереднього списку виборців;

в) щодо уточнення списку виборців;

г) про видачу виборчого бюлетеня;

д) про тимчасову зміну місця голосування без зміни виборчої адреси;

е) про згоду бути офіційним спостерігачем;

ж) про видачу виборчого бюлетеня замість зіпсованого;

з) про бажання голосувати за місцем його перебування;

и) про згоду балотуватися кандидатом у депутати міської ради;

к) про включення до складу дільничної виборчої комісії;

л) про підтвердження згоди балотуватися кандидатом на посаду селищного голови;

м) про реєстрацію представника організації партії у виборчій комісії;

н) про усунення виявлених порушень;

о) про підтвердження згоди балотуватися кандидатом на посаду старости селища.

Питання для самостійної роботи та обговорення

1. Демократія участі, партиципативна демократія, безпосередня демократія, представницька демократія: співвідношення термінопонять.

2. Конституційний краудсорсинг: закордонний досвід і перспективи запровадження в Україні.

3. Реалізація конституційного права на місцевий референдум.

4. Доцільність і форми участі політичних партій у місцевих виборах в Україні.

5. Ґенеза систем виборів депутатів обласних, районних і міських рад: конституційність і ефективність.

6. Електронне голосування та електронний підрахунок голосів: закордонний досвід і перспективи запровадження в Україні.