Тема 6. Конституційні конфлікти

Мета вивчення: сформувати систему знань про конфліктність у конституційних правовідносинах; визначення, структуру конституційно- правового конфлікту та його співвіднесення із суміжними поняттями; причини і умови виникнення конституційних конфліктів; стадії розвитку та форми припинення конституційного конфлікту.

Питання

1. Конфліктність у конституційно-правових відносинах. Конфліктологічний підхід в конституційно-правовому регулюванні.

2. Конституційна конфліктологія в системі конституційно-правової науки. Конфліктологічна експертиза конституційного законодавства

3. Конституційний конфлікт: поняття, ознаки, функції, структура. Наукові підходи до класифікації конституційних конфліктів.

4. Причини та умови виникнення конституційних конфліктів.

5. Основоположні принципи здійснення впливу на конституційний

конфліктний процес. Прогнозування та профілактика конституційних конфліктів.

6. Припинення конституційних конфліктів. Наслідки конституційних

конфліктів.

Теоретичний мінімум

Конфліктність у конституційно-правових відносинах.

Конфліктологічний підхід в конституційно-правовому регулюванні. Конституційне право відіграє активну роль у визначенні стратегії соціальних і політичних перетворень у процесі конституційної модернізації (переходу від авторитаризму до демократії) і тому слід окрему увагу приділяти соціальним функціям конституційного права у врегулюванні соціальних суперечностей, у тому числі і передусім — конституційних конфліктів. Притаманна конституційному праву функція соціальної інтеграції та соціального контролю має конструктивне значення для забезпечення єдності суспільства. Це й визначає місце конституційного права у вирішенні соціальних конфліктів. Правове регулювання полягає у виявленні протиріч (декларований конфлікт), формулюванні різноманітних інтересів у правових поняттях (і в цьому сенсі може сприяти розвиткові конфлікту), кодифікації конфліктів (спрямуванні їх у правове русло) та створенні механізмів їхнього розв’язання (на рівні посередництва і за допомогою судової влади).

Конституційна конфліктність — це порівняно масове, історично мінливе соціальне явище конституційно-правової реальності, яке складається із всієї системи конституційних конфліктів, що існують у відповідній державі у певний проміжок часу. Це не просто безліч конфліктів, що ніяк не пов’язані один з одним, це складна система, в якій основне значення мають характеристики зв’язків між суб’єктами конфліктних правовідносин.

Соціальна активність, яка виникає на основі розмаїття соціальних потреб, інтересів та цілей, зумовлених демократичним плюралізмом, може викликати стан соціального напруження в суспільстві і, в свою чергу, створювати умови для виникнення конфліктної ситуації, що може мати своїм наслідком виникнення конфлікту. За цією підставою можна виокремити дві форми соціальної активності суб’єктів конституційних правовідносин — кооперацію і конфронтацію.

Конституційна конфліктність та соціальна напруженість перебувають у прямому зв’язку: зростання інтенсивності конфліктності тягне посилення соціальної напруженості у суспільстві, а наявність останньої завжди сприяє виникненню нових конфліктів.

Конфліктність — фундаментальна характеристика буття, вона неминуча та природна. Вона вплетена в життя людини, існує в ній безпосередньо, особисто переживається. Конфліктність як природна системна форма соціальної активності має своїм джерелом елементарні людські стосунки, тому необхідно розуміти, що наявність конституційних конфліктів у суспільстві не може розглядатися лише з негативного погляду — це передусім невід’ємна складова суспільного прогресу (звісно, якщо ці конфлікти виникають, протікають і вирішуються згідно з конституційним законодавством).

Конституційна конфліктологія в системі конституційно-правової науки. Конфліктологічна експертиза конституційного законодавства. Будучи галуззю юридичної конфліктології, конституційна конфліктологія входить до системи конституційно-правової науки, відіграючи у ній інструментарну роль.

Юридична конфліктологія узагальнює і вивчає ті особливості, які характеризують конфлікт головним чином з позицій права. Теоретичне значення такого підходу полягає у можливості пов’язування конфліктів з державними інституціями і, відповідно, розгляду конфліктів не в абстрактному соціальному просторі, а у реальному зв’язку з наявними правовими інструментами і структурами. Конституційна конфліктологія ще більше звужує цей «простір», окреслюючи межі вивчення конфліктів сферами дії конституційного права. Практична користь такого підходу полягає у встановленні, чи зможуть норми конституційного права впливати на детермінацію, розвиток і розв’язання конституційного конфлікту, і якщо зможуть, то як підвищити ефективність цього впливу.

Конституційна конфліктологія вивчає явище конституційної конфліктності, сутність конституційного конфлікту як політико-правового явища та процесу, його витоки, причини та рушійні сили, а також динаміку і суб’єктний склад, засоби вирішення та впливу на них, технології запобігання конституційним конфліктам і має інструментарний характер. Ця наукова концепція забезпечує суттєве зростання значення науки національного конституційного права в цілому шляхом збільшення питомої ваги його участі в аналізі конституційно -правових відносин взагалі та конституційних конфліктів, зокрема, прогнозуванні їхнього виникнення, пошуку механізмів їхнього вирішення тощо. Конституційна конфліктологія розкриває взаємозв’язки норм конституційного права і соціальних інститутів, з одного боку, та вплив соціальних інститутів на конституційно- правове регулювання суспільства — з іншого.

Конституційна конфліктність як один з об’єктивних проявів державно- правової дійсності виступає об’єктом конституційної конфліктології як наукової дисципліни.

Конституційні конфлікти як одиничні елементи конституційної конфліктності, що мають певні закономірності виникнення, динаміки і закінчення, є предметом конституційної конфліктології як науки.

Основними завданнями конституційної конфліктології є обмеження негативних проявів конституційних конфліктів та створення системи процесуальних гарантій для їхнього розв’язання правовими засобами, а також посилення ролі права у здійсненні соціальної інженерії, яка полягає у гармонізації інтересів в умовах конституційного конфлікту. Ще одним із здобутків цієї науки має стати розробка алгоритмів конфліктологічної експертизи конституційних актів, що служитиме своєрідним запобіжником розгортання конституційних конфліктів в українському суспільстві, а також продукування елементарних технологій вирішення конституційних конфліктів, методик їхньої профілактики.

Конституційний конфлікт: поняття, ознаки, функції, структура. Наукові підходи до класифікації конституційних конфліктів. Конституційний конфлікт являє собою протистояння у політико-правовій взаємодії суб’єктів конституційних відносин, яке відображується в інституційно норматизованих взаємоспрямованих діях цих суб’єктів щодо визнання, задоволення, захисту своїх інтересів, потреб, цілей, що являють собою цінність з погляду їхньої соціальної значущості.

Головною відмінністю конституційних конфліктів є те, що вони не обов’язково пов’язані зі спором про право. Вони можуть також виступати у вигляді суперечностей з приводу формування права, з приводу застосування, порушення та скасування конституційно-правових норм.

Для переростання конфліктної ситуації на конфлікт необхідна активна соціальна дія суб’єкта, спрямована на втілення в життя своїх інтересів, що призводить до прямого зіткнення і називається у конфліктологічній науці інцидентом. Отже, інцидент дає старт конфліктній взаємодії. Чергування взаємних реакцій, спрямованих на утвердження інтересів кожної сторони і обмеження інтересів супротивника, являє сутність конституційного конфлікту як соціального процесу.

Отже, коли у сфері суспільних відносин діяльність суб’єктів конституційного права набуває конфліктного характеру і у конфліктній ситуації, що виникла, норми права вказують на взаємні права і обов’язки учасників відносин і умови їхньої реалізації, надаючи їм статусу правовідносин, можна говорити про конституційний конфлікт.

Специфіка конституційних конфліктів проявляється у таких ознаках: особливий склад учасників конституційних конфліктів (народ, територіальна громада, органи державної влади, політичні партії); особливі об’єкти та предмети, з приводу яких виникає конституційний конфлікт (суверенітет, територія, владна компетенція); досить серйозні політичні та інші наслідки розв’язання або нерозв’язання конституційних конфліктів, оскільки вони, як правило, пов’язані з інтересами великих груп населення; особливе коло питань, що розв’язуються в межах конституційно-правових відносин (визначення напрямків і пріоритетів перебудови суспільства і держави, розподіл бюджетних асигнувань).

Обов’язковою умовою визнання конфлікту конституційно-правовим є наявність у його предметі спірного юридичного факту конституційно-правового характеру і можливість припинення протистояння сторін за допомогою конституційно-правових процедур.

Серед ознак конституційного конфлікту слід також вказати на таку їхню специфічну рису, як мотивація поведінки сторін, яка завжди має правове обґрунтування. Це означає, що кожна зі сторін конфлікту виправдовує обраний варіант поведінки необхідністю досягнення або захисту конституційних цінностей, посилаючись на положення нормативно-правових актів, правові звичаї, договори, презумпції, природне право, загальні принципи права, юридичну доктрину тощо.

Ще одним важливим елементом характеристики конституційного конфлікту є його соціальна характеристика, що являє собою аналіз соціальних (політичних, економічних) чинників, що його детермінували, соціальних наслідків його протікання та розв’язання, а також соціальних явищ, що мали місце одночасно (паралельно) з ним.

Враховуючи, що конституційний конфлікт — явище соціально-правове, поряд із його соціальною характеристикою існує й правова характеристика, яка має прояв у тому, що конституційний конфлікт, по-перше, співвідноситься з інститутами, структурами і механізмами держави і громадянського суспільства; по-друге, у предметі конституційного конфлікту простежуються реальні конституційно-правові відносини або окремі конституційно-правові аспекти; по- третє, учасники конституційного конфлікту розглядаються не просто як індивіди, соціальні групи, а сприймаються з огляду на їхній правовий статус як суб’єкти права; по-четверте, поведінка учасників конфлікту набуває правової оцінки; по- п’яте, конституційний конфлікт є унормованим явищем, або явищем, яке підлягає унормуванню з огляду на інституційність форм взаємодії опонентів та їхньої зацікавленості у правових результатах протистояння.

Структура конституційних конфліктів включає предмет (фактичні відносини конфронтації), об’єкт (певні цінності, на які спрямовані дії сторін конфлікту), суб’єктів та інших учасників (сторони та треті особи), соціальну характеристику (соціальні детермінанти та наслідки конфлікту, соціальні явища, що відбувалися водночас із ним), правову характеристику (співвідношення з інститутами, структурами і механізмами держави і громадянського суспільства).

Однією з ознак конституційно-правового характеру конфлікту виступає його предмет — фактичні відносини протистояння, тобто проблема, яка становить основну суперечність і є причиною зіткнення сторін, або, навпаки, спричинена таким зіткненням, а також дії, які здійснюються або повинні (можуть) здійснюватися щодо об’єкта конституційного конфлікту.

Предметом конституційного конфлікту можуть стати проблеми поділу влади, збереження чинного конституційного ладу або його оновлення, захист прав і свобод особистості, визначення пріоритетів державної політики тощо. Конституційна-правова природа предмета юридичного конфлікту завжди вказує на те, що це конфлікт конституційний і остаточно зумовлює його сутність. І в

цьому випадку не має значення, які у цьому конфлікті учасники, який його об’єкт, причини тощо.

Об’єкт конституційного конфлікту не завжди має конституційно-правовий, або взагалі правовий, характер. Це може бути влада, державний суверенітет, національно-культурна автономія тощо, а може бути й земля, інвестиції, експортно-імпортні операції, приватизація тощо. Тобто серед об’єктів конституційних конфліктів можуть бути цінності матеріального, соціального, духовного характеру, а сутність конституційного конфлікту в такому разі зумовлюється іншими чинниками — суб’єктним складом, наприклад.

Отже, об’єктом конституційного конфлікту виступають певні цінності, на які спрямовані дії сторін конфлікту, та/або прагнення контролю над ними. А предмет — фактичні відносини, що виникли з приводу цього об’єкта та породили певну проблему. Підґрунтя конституційних конфліктів часто перебувають за межами конституційного права та права взагалі і обумовлене передусім станом економіки, соціально-політичних відносин. Але переважна більшість конституційних конфліктів пов’язана зі станом конституційного законодавства (наявність колізій, прогалин, дефектів) та практикою його застосування.

Необхідність системного дослідження конституційних конфліктів, а також їхньої профілактики та вирішення стали підґрунтям для розроблення класифікації конституційних конфліктів у спосіб подання їх у вигляді єдиної універсальної схеми. Виокремлення певних однорідних діагностичних ознак дозволяє уналежнити окремий конституційний конфлікт до відповідної одиниці систематизації — типу (за функціями — соціально позитивні та соціально негативні), рівня (за межами та масштабом — макрорівень, мезорівень, мікрорівень), класу (за формою — прості конституційні конфлікти, конституційні делікти, спори, кризи), роду (за об’єктом, сферою розгортання — комплексні, суто конституційно-правові), предметної групи (за предметом — за нормами конституційного права) та виду (за суб’єктами — між владними суб’єктами, між невладними суб’єктами, між владними і невладними суб’єктами).

Причини та умови виникнення конституційних конфліктів. У сучасних суспільних відносинах, а тим більше — у відносинах конституційно-правової сфери, не може існувати безпричинних феноменів та процесів. Визнання загального взаємозв’язку, взаємодії всіх речей, явищ та процесів змушує звернутися до детермінації як до визначення причин та умов певних явищ, зокрема, конституційного конфлікту.

Сучасна конституційна конфліктність в українському суспільстві, як така, характеризується такими загальними детермінантами: слабка політична

структурованість українського соціуму і недостатньо високий рівень його конституційної культури; відсутність ідеології, що консолідує суспільство, й ефективної національної програми розвитку країни; неякісне правове регулювання конституційних відносин; суперечності у законодавстві; відставання процесуальних конституційно-правових норм від матеріальних; хронічне втручання одних органів влади до компетенції інших органів, перевищення повноважень; суперечливе тлумачення різними гілками влади конституційних норм; відсутність у владних структур на загальнодержавному і місцевому рівнях належного досвіду вирішення в режимі консенсусу складних питань державотворення; відсутність організаційно-правових механізмів розв’язання конфліктів між різними суб’єктами конституційно-правових відносин.

Сама наявність цих детермінант не є достатньою для виникнення конституційного конфлікту. Для конфліктної взаємодії необхідне ще усвідомлення однією із сторін протилежності своїх інтересів інтересам іншої сторони. Правильний аналіз детермінант конституційних конфліктів, вчасне зняття суттєвих суперечностей, які можуть породити певні зіткнення інтересів, є запорукою не тільки ефективного розв’язання конституційних конфліктів, але і їхнє попередження.

Основоположні принципи здійснення впливу на конституційний конфліктний процес. Прогнозування та профілактика конституційних конфліктів. Засоби впливу на конституційно-конфліктний процес передбачають:

а) переведення його у річище раціональної діяльності та взаємодії суб’єктів конституційно-правових відносин; б) продуманий вплив на конфліктну поведінку суб’єктів з метою досягнення бажаних результатів; в) обмеження протистояння межами конституційного законодавства. Кінцевою метою застосування засобів впливу на конституційно-конфліктний процес є попередження або припинення конституційних конфліктів. Для зручності теоретичного аналізу засоби впливу на конституційно-конфліктний процес можна умовно поділити на три групи — соціологічні, політологічні та юридичні — які на практиці вживаються системно та нероздільно.

Першим серед соціологічних засобів, що здійснюють вплив на конституційно-конфліктний процес, слід розглянути прогнозування конституційних конфліктів, яке полягає в обґрунтованому припущенні щодо їхнього можливого виникнення, подальшого розвитку та результатів. Слід констатувати, що стан прогнозування конституційних конфліктів та конституційної конфліктності зараз в Україні в цілому є незадовільним. Можливість виникнення конфлікту відчувається лише тоді, коли суб’єкти конституційних правовідносин попереджають один одного про «вжиття адекватних заходів», про «виведення своїх прихильників на майдани» тощо. Крім того, оскільки у конфліктному процесі мають значення всі, без виключення, чинники та мотиви людської поведінки — раціональні та ірраціональні, об’єктивні та суб’єктивні, духовні та матеріальні, які не можна навіть вичерпно уявити — то завжди в характеристиці конфліктологічних прогнозів існуватиме певна частка непередбачуваності. Отже, даючи прогнози щодо виникнення, розвитку та наслідків конституційних конфліктів, щодо інтенсивності конституційної конфліктності з погляду вжиття певних засобів впливу, доцільно говорити не про якісь закономірності, а про найбільш ймовірні тенденції.

Прогностична функція конституційної конфліктології може бути повною мірою реалізована, коли на достатньо високому рівні будуть розроблені, по - перше, описові моделі конституційних конфліктів різних типів, рівнів, класів, родів, предметних груп та видів, буде розкрито закономірності виникнення та динаміки кожного з них, а по-друге, пояснювальні моделі, які на основі системно- генетичного аналізу конституційних конфліктів зможуть виявити рушійні сили їхнього розвитку та їхні детермінанти. А до того будуть існувати прогнози політологів, державних діячів та журналістів, що не мають наукового підґрунтя.

Наступний соціологічний засіб впливу на конфліктний процес у конституційно-правовій сфері — попередження конституційних конфліктів — можна визначити як діяльність, спрямовану на недопущення виникнення або зведення до мінімуму можливості виникнення конфлікту, його руйнівного впливу. Це може бути також діяльність, спрямована на попередження подальшої ескалації конституційного конфлікту, що вже триває. Ця діяльність ґрунтується на здійснених конфліктологічних прогнозах і здійснюється самими суб’єктами конституційного конфлікту та третіми особами.

Профілактика конституційної конфліктності як більш загальне щодо попередження конституційних конфліктів явище має стати одним із пріоритетів державної політики. Тому головним засобом збереження стабільності у конституційно-правовій сфері є діяльність органів публічної влади, тобто основних суб’єктів конституційно-конфліктної взаємодії, щодо попередження конституційних конфліктів. Для цього має бути досягнуто так званої «прозорості» у діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, тобто всебічне висвітлення всіх аспектів їхнього функціонування, забезпечено широке інформування населення про дії влади. Діяльність суб’єктів конституційних правовідносин також має бути спрямована на постійну кооперацію. Співробітництво між органами влади має сприйматися не як обов’язок, що примушує, а як життєва необхідність. Тому розвиток конституційного законодавства з метою профілактики конституційної конфліктності має відбуватися шляхом удосконалення чинних та вироблення нових норм, які регулюють питання взаємодії органів публічної влади між собою, зобов’язують їх до співпраці, встановлюють відповідальність за порушення цих засад. Необхідно також продовжити інституціоналізацію конфронтації у конституційному законодавстві: мають бути удосконалені та конкретизовані інститути

дострокового припинення повноважень Верховної Ради України та Президента України, народних депутатів тощо, розроблені узгоджувальні механізми роботи органів влади.

Арсенал політологічних засобів впливу на конституційно-конфліктний процес включає проведення громадських (у т. ч. — парламентських) слухань, політичних переговорів та консультацій, політичне посередництво. Цей перелік не претендує на вичерпність, але названі засоби є найбільш поширеними у політичній практиці.

Блок юридичних засобів впливу на конституційно-конфліктний процес становлять узгодження нормативно-правових актів та дій суб’єктів конституційних правовідносин, а також функціонування інститутів правосуддя.

Сповнена проявів конфліктності теорія і практика державного будівництва з метою зниження інтенсивності конституційної конфліктності вимагає наслідування певним загальним принципам під час здійснення впливу на конституційно-конфліктний процес за допомогою наведених вище засобів. Принципи впливу на конфліктний процес вироблені конфліктологічною наукою і містяться у різних наукових джерелах. Їхня систематизація та прилаштування до конституційно-правової матерії дозволяють виокремити два загальних принципи здійснення впливу на конституційно-конфліктний процес, які одночасно виступають певним підсумком дослідження цих засобів.

По-перше, це принцип незастосування засобів насильницького характеру, оскільки вирішення конституційних конфліктів насильницьким шляхом через застосування незаконних та нецивілізованих методів впливу не може сприйматися сучасним суспільством. Саме існування конституційного права, його основна мета та генетична суть полягають у тому, аби унеможливити виникнення насильницьких проявів у суспільно-політичному житті, які призводять до масових порушень основних прав і свобод громадян, делегітимації влади, розбалансування суспільних відносин.

По-друге, процес вирішення конституційного конфлікту має здійснюватися у такий спосіб, аби звести до мінімуму деструктивний потенціал конфлікту і сприяти прояву його позитивних функцій. Для цього учасники конституційного конфлікту мають прагнути до співробітництва у пошуку оптимального вирішення виниклого конфлікту, до досягнення згоди через максимальне врахування інтересів кожної із сторін, а не через врегулювання конфлікту будь-якою ціною.

Припинення конституційних конфліктів. Наслідки конституційних конфліктів. Конфліктний процес може тривати невизначено довгий час, але настання останньої стадії конституційного конфлікту — його припинення — все одно є неминучим. Його обумовлюють ослаблення однієї або обох сторін (вичерпання ресурсів), що не дозволяє здійснювати подальше протистояння; усвідомлення безперспективності продовження конфлікту його учасниками; переважання однієї із сторін та її здатність подавити опонента або нав’язати йому свою волю; поява третьої сторони та її здатність припинити протиборство.

Закінчення конфліктної взаємодії може здійснюватися у різний спосіб, відповідно до чого розрізняються форми припинення конституційних конфліктів: розв’язання (завершення конституційного конфлікту силами самих конфліктантів, які спільно досягають певної згоди щодо предмета конфлікту та зближення власних позицій); врегулювання (завершення протистояння шляхом переговорів за участю посередників або шляхом судового вирішення спору чи вирішення спору іншим повноважним арбітром); подолання, або усунення (ліквідація однієї зі сторін конфлікту або придушення її інтересів); поступове загасання (конфлікт вичерпує себе і втрачає актуальність і значущість для сторін).

Завершення конституційного конфлікту ставить питання про оцінку його результатів. Поняття наслідків конституційного конфлікту пов’язане із проблемою «ціни конфлікту», тобто співвідношенням матеріальних, духовних, людських та інших витрат на ведення конфліктних дій з якістю отриманої перемоги, її відповідності очікуванням сторін конфлікту.

Подальша соціальна поведінка суб’єктів конституційних правовідносин залежить від їхнього ставлення до наслідків конституційних конфліктів, які завершилися. Зародження нових конфліктів здебільшого залежить від сприйняття результатів попереднього конфлікту та змін структури сторін, що брали в ньому участь (Є. Степанов). Конституційний конфлікт, який вирішений або врегульований на взаємовигідних для сторін підставах, коли сторони задоволені результатами своєї конфліктної взаємодії, майже не має шансів поновитися. Але у разі невідповідності засобів досягнення інтересів, потреб, цілей самим інтересам, потребам, цілям суб’єктів, у випадку незадовільних умов угоди між сторонами завершення конституційного конфлікту стає підґрунтям для нової конфліктної взаємодії. У разі компромісного завершення конфлікту, результат може нівелювати детермінанти конфлікту лише за рахунок справедливого розподілу предмета протистояння. Але якщо одна із сторін нав’язала свої умови іншій, що призвело до погіршення статусу або позицій суперника, то досягнутий результат навряд чи буде тривалим і переросте на нове протистояння.

Саме за соціальними наслідками конституційних конфліктів визначається їхня функціональна роль та здійснюється їхня ґрадація за типами на соціально - позитивні та соціально-негативні. Наслідки конституційних конфліктів є здебільшого руйнівними. Вони можуть бути позитивними, якщо водночас руйнується регресивна форма суспільних відносин. Отже, метою вирішення конституційних конфліктів, а також основним завданням у здійсненні впливу на них має бути спрямованість на соціально -позитивний ефект певної констуційно- конфліктної взаємодії або, принаймні, послаблення її негативних наслідків.

Завдання до теми

Тестові завдання

1. Новообраний Президент України в інавгураційній промові заявив про своє рішення достроково припинити повноваження Верховної Ради України через тривалу відсутність сформованої коаліції депутатських фракцій. Наступного дня, після консультацій з Головою Верховної Ради України, його заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній Раді України, Президент України видав Указ про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів. У якій формі було завершено конституційний конфлікт у наведеній ситуації?

а) Згасання.

б) Вирішення.

в) Подолання.

г) Врегулювання.

2. Трансформація конфліктної ситуації у конфлікт відбувається через активну соціальну дію одного учасника всупереч інтересам інших учасників відповідних відносин. Як у конфліктології позначають таку дію?

а) Атака.

б) Випадок.

в) Інцидент.

г) Епізод.

3. Районна рада висловила недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації. За прийняття відповідного рішення на пленарному засіданні проголосувало дві третини депутатів від складу ради. Президент України прийняв рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації. Визначте сторін конституційного конфлікту у наведеній ситуації.

а) Районна рада та Президент України.

б) Голова районної місцевої державної адміністрації та Президент України.

в) Районна рада та голова районної місцевої державної адміністрації.

г) Районна рада, голова районної місцевої державної адміністрації та Президент України.

4. Що визначає конституційно-правову природу юридичного конфлікту?

а) Привід конфлікту.

б) Предмет конфлікту.

в) Об’єкт конфлікту.

г) Цілі учасників конфлікту.

5. Що НЕ належить до засобів впливу на конституційний конфліктний процес?

а) юридичні засоби;

б) фізичні засоби;

в) політичні засоби;

г) соціологічні засоби.

Практичні завдання

1. Використовуючи публіцистичну літературу, наведіть приклади конфліктних ситуацій:

а) між центральними органами державної влади;

б) між політичними партіями (блоками);

в) місцевими органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування;

г) владними структурами України і Автономної Республіки Крим.

Проаналізуйте один із конфліктів (на вибір студента) за такою схемою: вербальний опис природи виникнення, характеру, динаміки, наслідків, можливих моделей припинення.

2. Використовуючи матеріали періодичних видань, визначте природу (конституційний конфлікт, політичний конфлікт, конституційна криза, політична криза, парламентська криза) подій у Верховній Раді України (будь-якого скликання) під час формування коаліції депутатських фракцій з подальшою дискусією про причини і наслідки. Окремим напрямом конфліктологічного аналізу повинна стати оцінка конкурентної діяльності «груп інтересів», які в результаті партійної приналежності або з інших політичних мотивів взаємодіють у парламентському середовищі. Моделюючи можливі способи вирішення цієї конфліктогенної проблеми, доцільно враховувати рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес), зокрема п. 3.1 цього рішення.

3. Проаналізуйте рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 62 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів» від 20.06.2019 № 6-р/2019.

Аргументовано висловіть власну позицію до абзаців 13-15 п. 3 вказаного рішення з урахуванням доктринальних підходів до конституційних конфліктів.

Питання для самостійної роботи та обговорення

1. Співвідношення конституційних та політичних конфліктів

2. Надати визначення потребам, інтересам і цілям суб’єктів конституційних правовідносин

3. Навести приклади конституційної інституціоналізації відносин співробітництва

4. Навести приклади конституційної інституціоналізації конфронтаційних відносин

5. Роль консенсусу у конституційному державотворенні