Питання кваліфікації злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення

Кваліфікація злочинів - це оцінка діяння, яке заподіяло чи могло заподіяти істотну шкоду та характеризується рисами кримінальної протиправності, що полягає у визначенні того, якою статтею (частиною, пунктом статті) кримінального закону передбачене це діяння [139, с.

В. В. Кузнєцов наголошує, що для здійснення правильної кваліфікації необхідно дотримуватися стадій застосування кримінального закону, а саме: проаналізувати фактичні обставини справи; знайти норми, що можуть бути застосовані; переконатися у правильності тексту джерела, котре містить необхідну норму; визначити межі дії обраної норми в часі, просторі та за колом осіб; здійснити тлумачення норми; прийняти рішення та втілити його в нормативно-правовий акт, що закріплює таке рішення [105, с. 21].

Теорія кримінального права та правозастосовна практика не виробили конкретних правил застосування положень Особливої частини КК України щодо злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення. Своєю чергою, до проблемних, таких, що неоднозначно вирішуються у кримінально-правовій літературі та у правозастосовній діяльності, що стосуються кримінально- правової кваліфікації відповідних злочинів, слід віднести питання щодо:

1) визначення стадій учинення злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення;

2) співучасті у відповідних злочинах;

3) сукупності злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення.

4) розмежування аналізованих посягань від суміжних складів злочинів або злочинів, передбачених конкуруючими нормами.

Найперше потребує з’ясування визначення стадій учинення злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення. Відомо, що у теорії кримінального права та кримінальному законодавстві розрізняють три стадії злочинної діяльності: готування до вчинення злочину (ст. 14), замах на вчинення злочину (ст. 15), закінчений злочин (ч. 1 ст. 13). Як зазначає Б. В. Здравомислов, наявність цих стадій учинення злочину не означає, що всі злочини, які вчиняються з прямим умислом, обов’язково проходять усі стадії, або що наявність стадій взагалі обов’язкова для кожного умисного злочину [69, с. 5]. Отже, передусім необхідно з’ясувати, чи можливі готування і замах на вчинення злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення. Загальновідомо, що готування ймовірне стосовно будь-якого злочину, який учиняється з прямим умислом. Відзначимо, що у попередніх підрозділах обґрунтовувалась позиція, що злочини, які полягають у невиконанні судового рішення (ст.ст. 382, 388, 389, 389¹ КК України), вчиняються з прямим умислом (підрозділ 2.3. «Суб’єктивні ознаки складів злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення»). Отже, це засвідчує того, що готування до невиконання судового рішення є кримінально-караним. Однак у ч. 2 ст. 14 КК України зазначається, що готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності. Як простежується у роботі далі (підрозділ 3.2 «Призначення покарання за злочини, які полягають у невиконанні судового рішення»), за ступенем суспільної небезпеки такі посягання, як незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано чи підлягає конфіскації (ч. 1 ст. 388 КК України), ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі (ст. 389 КК України), а також умисне невиконання угоди про примирення або про визнання винуватості (ст. 389¹ КК України) є злочинами невеликої тяжкості.

Відтак під час аналізу судової практики про злочини, які полягають у невиконанні судового рішення (всього 370 вироків), не було встановлено жодного вироку, який би містив посилання на ст. 14 «Готування до злочину» КК України. Порівняно нечасте притягнення до кримінальної відповідальності за готування до злочину зумовлено різними причинами. По-перше, це пояснюється високою латентністю таких посягань, а також невеликим ступенем їх суспільної небезпеки, внаслідок чого застосовується звільнення від кримінальної відповідальності. По-друге, готування, навіть тоді, коли воно свідчить про наявність у суб’єкта умислу, ще не свідчить про непохитну рішучість суб’єкта вчинити злочин. Теоретично можна припустити готування до злочину з формальним складом, але практично такі випадки просто не трапляються через значну складність їх доказування.

Для готування характерним є повна відсутність дій, які описані у диспозиції статті Особливої частини, а зокрема, суспільно небезпечних наслідків. Для прикладу: громадянин Д. із метою приховування майна, яке підлягає конфіскації, вмовив свого товариша К. ініціювати пожежу, у якій, нібито, знищилось все майно. Як винагороду у сприянні в укритті майна, яке підлягає конфіскації, Д. запропонував К. п’ять тисяч гривень. Відповідно, К. прийняв пропозицію Д. У цьому випадку Д. є підбурювачем та організатором злочину, передбаченого ч. 2 ст. 388 КК України. Отримання згоди на участь у вчиненні відповідного злочину від громадянина К, який повинен виступати як пособник чи виконавець, свідчить, що підбурювальна та організаторська діяльність розпочалася, а скоєне кваліфікується як готування до злочину (ч. 1 ст. 14 - ч. 2 ст. 388 КК України). Натомість згода на участь у злочині, передбаченому ч.

Далі необхідно з’ясувати, чи настає відповідальність за замах на вчинення злочинів, які посягають на порядок виконання судового рішення. В. О. Навроцький вказує, що існує низка суспільно небезпечних діянь, за вчинення яких відповідальність за замах не настає. Такі злочини через особливості конструкції їх складу взагалі не можуть мати стадії замаху (діяння винних або не є кримінально караними, або ж становлять закінчений злочин, деякі з них учиняються лише з непрямим умислом). Окрім того, вчений зазначає, що замах неможливий на ті злочини з формальним складом, об’єктивна сторона яких охоплює лише одну обов’язкову дію або бездіяльність. Якщо така дія ще не почала виконуватися, то має місце лише готування до злочину, однак коли ж вона виконана, то у такому випадку йдеться про закінчений злочин [138, с. 126]. Слід зазначити, що переважна більшість злочинів, які посягають на порядок виконання судового рішення, є злочинами з формальним складом, об’єктивна сторона яких охоплює лише одне обов’язкове діяння. Виняток становить злочин, передбачений ч. 3 ст. 382 КК України, який є злочином із матеріальним складом. Нагадаємо, що для складу зазначеного злочину необхідне настання суспільно небезпечних наслідків та встановлення причинного зв’язку між ними та діянням.

У кримінально-правовій літературі немає одностайності щодо визнання можливості замаху на злочини з формальним складом у тих випадках, коли вони вчиняються шляхом бездіяльності. З цього приводу можна виокремити два підходи. Представники першого зазначають, що поведінка суб’єкта до моменту вчинення злочину шляхом бездіяльності не має кримінально правового значення, а після його вчинення набуває значення закінченого злочину (як приклад наводять невиконання судового рішення) [86, с. 141]. Натомість представники другого підходу вважають, що замах можливий щодо відповідних злочинів, однак у злочині, який виконується шляхом бездіяльності, замах виражається знову ж таки лише у дії [179, с. 8]. Видається, остання позиція є більш обґрунтованою, оскільки злочинна бездіяльність полягає не лише у пасивній поведінці, але й у невиконанні конкретної дії, яку особа повинна вчинити, тобто в активній поведінці. Найбільш змістовні і чіткі думки з приводу цього питання наводить В. О. Навроцький. Зокрема, науковець зазначає, що «без встановлення того, виконувала чи не виконувала особа відповідну дію, неможливо встановити і те, чи має місце злочинна бездіяльність - невиконання покладеного обов’язку. Моментом невиконання обов’язку - бездіяльністю - пов’язується не сам факт наявності чи відсутності об’єктивної сторони злочину, а момент його закінчення» [138, с. 127]. Тому вчений вважає помилковою тезу про те, що вся діяльність особи до моменту, коли вона зобов’язана була діяти, є, з точки зору кримінального права, байдужою. Вчинення дії, спрямованої на те, щоб ухилитися від очікуваної поведінки, є реалізацією злочинного наміру і початком виконання об’єктивної сторони певного злочину (це очевидно щодо посягань, які виражаються в ухиленні від виконання покладеного обов’язку, коли акту бездіяльності передують відповідні активні дії) [138, с.

Наступним питанням, яке потребує розгляду, є кваліфікація злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення, вчинених у співучасті. Відповідно до ст. 26 КК України співучастю визнається умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину. Отже, для наявності співучасті у злочині має брати участь щонайменше два суб’єкти злочину, тобто фізичних осудних осіб, які вчинили злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Зауважимо, що статті Особливої частини не регламентують кримінальну відповідальність за злочини, які посягають на порядок виконання судового рішення, вчинені у співучасті. Тобто склади злочинів описані на основі того, що вони вчинені однією особою, яка власними діяннями виконує об’єктивну сторону посягання. Однак це не виключає вчинення невиконання судового рішення у співучасті. Для прикладу: Іванова для того, щоб ухилитися від виконання покарання у виді громадських робіт, звернулася до свого знайомого у лікувальний заклад з проханням надати їй медичну довідку про наявність у неї захворювання, яке унеможливлює виконання нею громадських робіт. Відтак лікар, достовірно знаючи, що Іванова має намір ухилитися від відбування громадських робіт, надав відповідну довідку, а отже, сприяв у вчиненні нею злочину, передбаченого ч. 2 ст. 389 КК України.

Кваліфікація дій особи, яка сприяла у вчиненні відповідних злочинів, не становитиме труднощів, оскільки такі дії отримають кримінально-правову

оцінку як пособництво в ухиленні від відбування покарання у виді громадських робіт (ч. 5 ст. 27 - ч. 2 ст. 389 КК України).

Особливо багато питань виникає, коли здійснюється кваліфікація злочинів зі спеціальним суб’єктом, вчинених у співучасті. Безумовно, співучасть, зокрема зі спеціальним суб’єктом, надає злочину більшої суспільної небезпеки, оскільки об’єднання зусиль двох і більше осіб полегшує досягнення злочинного результату, приховування злочину, а також посилює ймовірність уникнення винними кримінальної відповідальності. Специфіка злочинів зі спеціальним суб’єктом полягає у тому, що їх можуть вчинити лише особи, наділені ознаками спеціального суб’єкта. У теорії кримінального права не існує одностайної позиції з приводу того, хто може бути співучасником у відповідних посяганнях, а конкретніше - чи можуть ними виступати особи, які не мають ознак спеціального суб’єкта. Існує три підходи вирішення цієї проблеми. Перший полягає у визнанні недопустимості такої співучасті, оскільки це призведе до безмежного розширення кола осіб, які підлягають кримінальній відповідальності, зашкодить реалізації ідеї виокремлення самостійних складів злочинів зі спеціальним суб’єктом [127, с. 16]. Другий допускає співучасть у формі співвиконавства (проста співучасть) у злочині із спеціальним суб’єктом осіб, які не мають додаткових ознак такого суб’єкта. Кваліфікацію дій усіх осіб, які виконували злочин, пропонують здійснювати за Особливою частиною КК України, яка встановлює відповідальність за злочин зі спеціальним суб’єктом, без посилань на Загальну частину [213, с. 227-228]. Натомість третій підхід зводиться до того, що співвиконавство осіб, які не мають ознак спеціального суб’єкта, неможливе у злочинах, які можуть бути вчинені лише певною особою. Зокрема, якщо складом злочину передбачено спеціальний суб’єкт, то особи, які не є такими, визнаються не співвиконавцями, а іншими співучасниками, незалежно від фактичного виконання об’єктивної сторони (складна співучасть). У таких випадках такі дії отримають кваліфікацію за ст. 27 як підбурювальні, організаторські або пособницькі дії та відповідною статтею Особливої частини КК України [99, с. 121; 204, с. 34; 74, с. 28].

Видається, підхід щодо невизнання співучасті у злочинах зі спеціальним суб’єктом є недостатньо переконливим. Обґрунтовану критику щодо такого підходу наводить В. В. Устименко, який зазначає, що, по-перше, кримінальне законодавство не містить прямої заборони співучасті у злочинах зі спеціальним суб’єктом, положення КК про співучасть поширюються на всі діяння, окреслені в Особливій частині, а зокрема, і вчинювані спеціальним суб’єктом, по-друге, практика визнає можливість такої співучасті [204, с. 32-33].

Що стосується співучасті у формі співвиконавства у злочині зі спеціальним суб’єктом осіб, які не мають додаткових ознак такого суб’єкта, то, зазначимо, що такий підхід загалом є допустимим за умови, що загальний суб’єкт виконує іншу частину об’єктивної сторони, ту, для виконання якої не вимагається наявності ознак спеціального суб’єкта. Наприклад, при вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 365 «Перевищення влади або службових повноважень», службова особа «залучила» сторонніх осіб (друзів, родичів) для вчинення насильницьких дій щодо потерпілого. Об’єктивна сторона цього злочину має складений характер, і дії, які становлять зміст об’єктивної сторони цього злочину, можуть бути вчинені спеціальним суб’єктом у поєднанні зі загальним.

Однак, вважаємо, що вчинення злочину, передбаченого ч. 2, 3 ст. 382 КК України, а саме - умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню, вчиненого службовою особою, неможливе у співвиконавстві зі загальним суб’єктом, оскільки об’єктивна сторона відповідного злочину складається лише з одного діяння. Наприклад, згідно з ч. 4 ст. 202 КПК України особа звільняється з-під варти після внесення застави, визначеної слідчим суддею. Після отримання та перевірки документа, що підтверджує внесення застави, уповноважена службова особа місця ув’язнення, під вартою в якому знаходиться обвинувачений, негайно здійснює розпорядження про його звільнення з-під варти та повідомляє про це слідчого, прокурора та слідчого суддю. Невиконання цієї вимоги службовою особою утворює склад злочину, що розглядається. Отже, співвиконавцем злочину, передбаченого ч. 2, 3 ст. 382 КК України, не може бути загальний суб’єкт, оскільки лише спеціальний суб’єкт уповноважений здійснити перевірку документів, що підтверджують внесення застави, та звільнити обвинуваченого з-під варти. Отже, об’єктивну сторону невиконання судового рішення (ч. 2 ст. 382 КК України) може виконати лише спеціальний суб’єкт.

Слід визнати слушним третій підхід, згідно з яким співучасть у злочинах зі спеціальним суб’єктом допускається, а, відповідно, посягання осіб, не наділених ознаками спеціального суб’єкта, можуть кваліфікуватися за відповідними нормами Загальної (чч. 3, 4, 5 ст. 27) та Особливої частин КК України, які встановлюють відповідальність спеціальних суб’єктів [99, с. 121; 204, с. 34; 74, с. 28]. Відтак виконавцем (співвиконавцем) злочину зі спеціальним суб’єктом (чч. 2, 3 ст. 382 КК України) може бути лише службова особа. Натомість особи, які мають тільки ознаки загального суб’єкта, можуть лише брати участь у вчиненні злочину як організатори, пособники або підбурювачі.

На практиці також ймовірні ситуації, коли фактично має місце співучасть, однак дії, так званих, співучасників отримують різну кримінально- правову оцінку. Так, наприклад, службова особа, перебуваючи у дружніх відносинах із особою, щодо якої винесений обвинувальний вирок, приймає за проханням останнього його на роботу. Водночас службовій особі достовірно відомо, що вона приймає засудженого, позбавленого права обіймати певні посади, на таку посаду. За таких умов дії службової особи отримають окрему кримінально-правову оцінку за ч. 2 ст. 382 «Невиконання судового рішення» КК України. Натомість дії особи, щодо якої є обвинувальний вирок суду, отримають кваліфікацію за ч. 1 ст. 389 «Ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі» КК України.

Наступним питанням, яке потребує з’ясування, є кваліфікація за сукупністю злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення. Нагадаємо, що сукупність злочинів має місце тоді, коли вчинене повністю не охоплюється однією, будь-якою, зі статей Особливої частини КК України.

Тобто скоєне потрібно кваліфікувати за кількома статтями Особливої частини КК України [138, с. 249]. Своєю чергою, як свідчить аналіз судової практики, невиконання судового рішення, вчинене службовою особою, найчастіше супроводжуються привласненням, розтратою майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК України), зловживанням владою або службовим становищем (чч. 1 та 2 ст. 364 КК України); перевищенням влади або службових повноважень (чч. 1 та 3 ст. 365 КК України) та службовим підробленням (ст. 366 КК України).

У цьому разі постає питання: «Чи необхідно кваліфікувати зазначені дії за сукупністю злочинів чи достатньо лише за ст. 382 чи ст. 388 КК України»? Для вирішення цього питання необхідно вдатися до Постанови Пленуму Верховного суду України № 7 від 04. 06.2010 року «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки». Зокрема, позиція Верховного Суду України, навіть виражена у постанові його Пленуму, формально не є обов’язковою за вирішення конкретних справ. Окрім того, нині Верховний Суд України не здійснює роз’яснення з питань застосування кримінального законодавства. Проте, як зазначають у кримінально-правовій літературі, використання додаткових підстав кримінально-правової кваліфікації забезпечує стабільність тексту закону, підвищує істинність кваліфікації, оскільки зменшується потреба в його постійних модифікаціях [138, с. 49]. У пп. 10-11 наведеної Постанови зазначається: якщо у складі злочину передбачене діяння, окремі прояви якого у поєднанні з відповідними обставинами утворюють склад іншого злочину, то такі прояви, як правило, повинні отримувати окрему кваліфікацію [152, с. 6]. Окрім того, у кримінально-правовій літературі вироблені правила кваліфікації за сукупності злочинів, а саме: якщо особа вчиняє злочини, передбачені різними статтями, кожен зі злочинів, які входять до сукупності, підлягає самостійній кваліфікації за відповідною частиною статті Особливої частини КК України) [105, с. 243]. Це засвідчує також аналіз судової практики. Так, постановою Полонського районного суду особу притягнуто до адміністративної відповідальності за ч.

1 ст. 130 КУпАП і накладено стягнення у виді 40 годин громадських робіт. Для сільського голови с. Бражинці інспектор Полонського районного підрозділу кримінально-виконавчої інспекції видав скерування, за яким засудженого спроваджено відбувати громадські роботи. Сільський голова видав розпорядження «Про організацію виконання стягнення у вигляді громадських робіт», згідно з яким засудженого прийнято на громадські роботи та встановлено їх відбування з 9 до 13 години з 12.01.2011 року, а відповідальність та контроль сільський голова поклав на себе. Також цього ж дня підсудний склав графік виходу порушника на громадські роботи, за яким останній повинен був з 12.01. до 25.01. 2011 року, за винятком суботи і неділі, виконувати роботи із прибирання і благоустрою території.

Однак сільський голова, знаючи, що засуджений призначені йому роботи не виконував, у приміщенні Бражинецької сільської ради, діючи в інтересах цього порушника, який для нього є кумом, склав, підписав і скріпив печаткою табель виходу на роботу останнього та відомість відпрацьованих порушником громадських робіт, в яких вказав завідомо неправдиві дані про те, що засуджений у повному обсязі відбув адміністративне стягнення у вигляді громадських робіт, учинивши відтак службове підроблення та умисне невиконання вказаної постанови суду [38]. За вчинення зазначених дій суд визнав сільського голову винним у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 366, ч. 2 ст. 382 КК України.

Органами досудового слідства для підсудного також інкримінувалось учинення ним злочину, передбаченого ч. 1 ст. 364 КК України, а саме: зловживання владою в інтересах третіх осіб шляхом використання службовою особою влади всупереч інтересам служби, що заподіяло істотну шкоду державним інтересам у вигляді підриву авторитету та престижу органу місцевого самоврядування. Однак суд за ч. 1 ст. 364 КК України прийняв рішення виправдати підсудного за відсутністю в його діях складу названого злочину. Видається, що вирок суду є справедливим та відповідає чинному кримінальному законодавству, оскільки: по-перше, злочинними діями винного не завдано істотної шкоди, про яку йдеться у ч. 1 ст. 364 КК України, а зокрема, не відбувся підрив авторитету органу місцевого самоврядування; подруге, дії підсудного повною мірою охоплюються статтями, які передбачають кримінальну відповідальність за невиконання постанови суду, що набрала законної сили (ч. 1 ст. 382 КК України), а також службове підроблення, тобто внесення службовою особою до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей (ч.1 ст. 366 КК України).

Далі необхідно розглянути проблемне питання щодо розмежування аналізованих посягань від суміжних складів злочинів або злочинів, передбачених конкуруючими нормами. Загальновизнаним є те, що кожен злочин має низку спільних ознак з іншими злочинами. Труднощі, що виникають під час кваліфікації, зокрема й пояснюються цими обставинами. У кримінально-правовій літературі з цього приводу Л. П. Брич зазначає, що «для того, щоб знати, які конкретні правила кримінально-правової кваліфікації застосовувати в кожному випадку, дуже важливо правильно встановити характер співвідношення між відповідними складами злочинів і нормами, що їх передбачають» [14, с. 324], «...а також відповідні критерії, за якими можна визначати характер співвідношення між складами злочинів, що містять спільні, тобто тотожні за змістом, ознаки» [15, с. 267]. Такі склади злочинів можуть співвідноситись як суміжні або такі, що передбачені конкуруючими нормами.

У теорії кримінального права не викликає заперечень той факт, що під конкуренцією розуміють наявність двох або більше законів, які одночасно однаковою мірою передбачають злочинність певного діяння. Відповідно, конкуренція виникає тоді, коли було вчинено лише один злочин, а повторність чи сукупність злочинів повністю відсутня [84, с. 102].

Аналіз ознак складів злочинів дає змогу стверджувати, що норма про невиконання судового рішення (ст. 382 КК України) співвідноситься із нормами про ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК України) та ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків (ст. 165 КК України). Ст. 164 КК України передбачає відповідальність за злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання дітей (аліментів), а також злісне ухилення батьків від утримання неповнолітніх або непрацездатних дітей, які перебувають на їх утриманні. Натомість ст. 165 КК України регламентує відповідальність за злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання непрацездатних батьків.

Незважаючи на те, що у науково-практичних коментарях до КК України відсутнє посилання на додатковий об’єкт злочинів, які передбачені статтями 164 і 165 КК України, особливості змісту відповідних злочинних посягань вказують на присутність додаткового обов’язкового об’єкта. Аналіз диспозиції зазначених статей засвідчує, що необхідною умовою притягнення до кримінальної відповідальності за злочини, передбачені ст.ст. 164 та 165 КК України, є наявність рішення суду про стягнення відповідних коштів.

Окрім того, у примітці до ст. 164 КК України вказується, що «під злісним ухиленням від сплати коштів на утримання дітей (аліментів) або на утримання непрацездатних батьків слід розуміти будь-які діяння боржника, спрямовані на невиконання рішення суду (приховування доходів, зміну місця проживання чи місця роботи без повідомлення державного виконавця тощо)». Отже, додатковим обов’язковим об’єктом злочинів, передбачених статтями 164 та 165 КК України, є діяльність суду щодо здійснення правосуддя в частині точного та своєчасного виконання його приписів.

Спільною ознакою зазначених складів злочинів є ознака об’єктивної (способи ухилення від виконання рішення суду, а зокрема: приховування місця роботи, місця проживання, майна, на яке необхідно звернути стягнення тощо) та суб’єктивної (вина у формі прямого умислу: винна особа усвідомлює обов’язковість виконання рішення суду і покладення на неї такої відповідальності, однак ігнорує необхідність дотримання вимог судового припису активними діями або через свою пасивну поведінку) сторони складу злочинів. Окрім того, спільною ознакою, яка об’єднує злочини, передбачені ст.ст. 164, 165, чч. 2-4 ст. 382 КК України, є наявність спеціального правового статусу суб’єктів кожного зі суспільно небезпечних діянь (зокрема, усиновлювачі (опікуни), вітчим, мачуха, особа, яка взяла дітей на виховання або на утримання (ст. 164 КК України) [52, с. 19], пасинки і падчерки, які досягли 18-ти років і зобов’язані у випадках, встановлених рішенням суду, надати утримання непрацездатним вітчиму або мачусі (ст. 165 КК України) [95, с. 124].

У кримінально-правовій літературі пропонується спосіб встановити наявність конкуренції загальної та спеціальної норми: необхідно уявити, що певної норми в КК немає взагалі і поставити питання про те, чи залишаться караними передбачені нею діяння. Якщо знайдеться інший склад, який передбачає за них відповідальність, то наявні конкуруючі норми, причому більш широка за обсягом виконує роль загальної, а більш вузька - спеціальної. Висновок про саме такий вид співвідношення ґрунтується на тому, що, на відміну від загальної норми, спеціальні мають низку додаткових ознак, натомість загальна норма містить менше ознак, проте охоплює більше коло діянь. За твердженням А. С. Горелика, при конструюванні спеціальних норм нерідко ознаки загальної норми проходять ніби «розщеплення», виокремлення її різновидів [56, с. 11-12].

Отже, норма про невиконання судового рішення (ст. 382 КК України) співвідноситься із нормами про ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК України) та ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків (ст. 165 КК України) як загальна та спеціальна. У теорії кримінального права пропонується правило правозастосування за конкуренції загальної та спеціальної норм, за яким у таких випадках повинна застосовуватись лише спеціальна норма [180, с. 243-244], в якій законодавець, виокремлюючи її зі загальної, спеціально наголошує на певних ознаках, з якими пов’язується відповідальність саме за цією кримінально-правовою нормою. Відповідно, неврахування цього положення нерідко призводить до помилок на практиці під час кваліфікації аналізованих суспільно небезпечних посягань. Так, Придніпровський районний суд м. Черкаси визнав винним у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 382, ч.1 ст. 164 КК України, особу, яка не виконує зобов’язання зі сплати аліментів на утримання неповнолітньої дитини у розмірі 1/4 частини всіх видів заробітку (доходу), але не менше ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Зокрема, зазначене рішення суду від 22.04.2008 року про стягнення з цієї особи аліментів на користь дитини, починаючи з 28.02.2008 року, вона не виконує та не вживає заходів щодо повного або часткового погашення заборгованості з аліментів, що підтверджують матеріали виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2-1356 від 22.04.2008 року.

Водночас із 07.07.2010 року, маючи дохід від отримання заробітної плати у розмірі 7658.45 грн. та змогу сплачувати аліменти, така особа злісно ухиляється від їх сплати, добровільно їх не сплачує, на виклики державного виконавця не з’являється, на попередження про кримінальну відповідальність за злісне ухилення від сплати аліментів не реагує, іншої допомоги не надає, що призвело до заборгованості зі сплати аліментів на суму 22971.29 грн. [39]. Відтак особу визнано винною у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 382, ч. 1 ст. 164 КК України.

Аналіз вироку, зокрема, засвідчує, що суд кваліфікував дії злочинця одночасно за обома нормами: загальною (ч. 1 ст. 382) та спеціальною (ч. 1 ст. 164). У теорії кримінального права зазначається, що «наявність в Особливій частині КК статті, що містить норму, котра у потенційній конкуренції кримінально-правових норм може бути спеціальною, не означає, що загальна норма за жодних обставин не може бути застосована до кожного діяння, якому властиві ознаки, що відповідають тим, котрі визначають спеціальний характер певної кримінально-правової норми» [14, с. 327]. Окрім того, якщо у вчиненому діянні відсутня будь-яка ознака спеціальної норми, то замість неї застосовується загальна [56, с. 12]. Однак, видається, суд дав неправильну кримінально правову оцінку діям винного, оскільки вони повністю охоплюються нормою, яка передбачає відповідальність за ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК України). Відтак суд за ухилення від сплати аліментів на утримання дітей кваліфікує дії злочинця за сукупністю, що свідчить про порушення одного із принципів кримінально-правової кваліфікації (принцип non bis in idem), за яким ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

У теорії кримінального права В. А. Головчук зазначає, що на сьогодні статті 164 та 165 КК України не гарантують належної кримінально-правової охорони суспільних відносин, що забезпечують захист майнових інтересів неповнолітніх або непрацездатних дітей і непрацездатних батьків та переобтяжують КК України. Науковець зауважує на нерівнозначності санкцій розглядуваних статей. Зокрема, покарання у спеціальних нормах про ухилення від сплати аліментів на утримання дітей передбачає штраф від ста до двохсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від вісімдесяти до ста двадцяти годин або виправні роботи на строк до одного року, або обмеження волі на строк до двох років (ч. 1 ст. 164 КК України); громадські роботи на строк від ста двадцяти до двохсот сорока годин або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк від двох до трьох років (ч. 2 ст. 164 КК України); а також про ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків - штраф від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від вісімдесяти до ста двадцяти годин або виправні роботи на строк до одного року, або обмеження волі на строк до двох років (санкція ч. 1 ст. 165 КК України); громадські роботи на строк від ста двадцяти до двохсот сорока годин або виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк від двох до трьох років (санкція ч. 2 ст. 165 КК України), які є значно меншими щодо покарання, яке передбачене загальною нормою про невиконання судового рішення.

Отже, що невиконання судового рішення є злочином середньої тяжкості (чч. 1 та 2 ст. 382 КК України) або тяжким злочином (чч. 3 та 4 ст. 382 КК України), тоді як ухилення від сплати аліментів на утримання дітей та ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків, є злочинами невеликої тяжкості, що, на погляд В. А. Головчука, свідчить про суттєві протиріччя [51, с. 142-143]. Це пов’язано з тим, що у цьому випадку застосування спеціальних норм (ст.ст. 164, 165 КК України) норм «означає суттєве зменшення відповідальності, що порушує принцип визначення меж покарання і призводить до такого негативного результату, коли межі санкції у спеціальній нормі є нижчими, ніж у загальній» [51, с. 142]. На підставі наведеного В. А. Головчук вбачає за доцільне виключити з КК України статті 164 і 165 КК України, оскільки за ухилення від сплати аліментів на утримання дітей та ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків порушується одночасно основна засада судочинства - обов’язковість рішень суду (п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції України), що повинно отримати кримінально-правову оцінку за відповідною частиною ст. 182 КК України [51, с. 142].

Таку позицію сумнівно, чи можна визнати слушною, оскільки, як зазначають у теорії кримінального права, для кваліфікації не має значення співвідношення санкцій загальної та спеціальної норм [56, с. 12]. «За загальним правилом, виокремлення спеціальних норм спрямоване на посилення відповідальності, однак можливо, що фактично це означає її пом’якшення» [138, с. 272]. На перший погляд, конкуренція кримінально- правових норм є результатом надлишків у законодавстві [123, с. 28], однак, як зазначає з цього приводу О. К. Марін, для посилення боротьби з деякими видами злочинів або для того, щоб звернути увагу правозастосовних органів на відмінність характеру і ступеня суспільної небезпечності деяких видів діянь, законодавець застосовує розробку більш детальних нормативних приписів на підставі вже створених загальних норм [123, с. 30].

Так, у результаті анкетування на запитання: «Чи є необхідним збереження статей 164 (Ухилення від сплати аліментів на утримання дітей) та 165 (Ухилення від сплати коштів на утримання непрацездатних батьків) у КК України?» 87 % респондентів уважають, що ці статті необхідно зберегти.

Окрім того, ймовірна конкуренція декількох частин чи пунктів статті, які передбачають кваліфікуючі обставини (наприклад, ч. 2 ст. 382 та ч. 3 ст. 382 КК України). У цьому разі повинна застосовуватися та частина, яка передбачає найбільш небезпечні ознаки із наявних у конкретному випадку [102, с. 221-222]. Тобто за невиконання рішення службовою особою, що заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб, необхідно застосовувати лише ч. 3 ст. 382 КК України. Відтак, як зазначають у теорії кримінального права, законодавець кримінально-правовою нормою, яка містить особливо кваліфікуючі обставини, охопив і всі інші випадки вчинення аналізованого злочину, коли одночасно в посяганні були кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки [107, с. 28].

Наведемо ще один приклад конкуренції загальної та спеціальної норм - норми, що передбачені ст. 388 «Незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описано чи підлягає конфіскації», ст. 389 «Ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі», ст. 389¹ «Умисне невиконання угоди про примирення або про визнання винуватості», ст. 390 «Ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі» КК України, які є спеціальними за ознакою спільного видового об’єкта (діяльність суду щодо здійснення правосуддя в частині точного та своєчасного виконання його приписів) та суб’єктивної сторони (вина у формі прямого умислу) щодо загальної норми «Невиконання судового рішення» (ст. 382 КК України). Проте, як зазначається у теорії кримінального права, практичне значення розмежування складів злочинів не зводиться лише до з’ясування змісту спільних та відмінних ознак порівнюваних складів злочинів. Воно спрямоване на те, щоб застосувати саме ту норму, яка передбачає відповідальність за вчинення посягання [14, с. 325].

Аналіз судової практики за злочини, які полягають у невиконанні судового рішення, засвідчив, що трапляються випадки неправильної кваліфікації відповідних посягань. Так, підсудний, працюючи на посаді директора

ТзОВ «Вілком-Трейд», будучи службовою особою, у рамках виконання функцій організаційно-розпорядчого характеру надав до відділу РФ АКБ «ТАС-Комерцбанк» довідку про заробітну плату та інші доходи із завідомо неправдивими доходами, у результаті чого було незаконно надано кредит на суму 3 994 грн. 00 коп. шляхом перерахування грошових коштів.

Злочинець, умисно не виконуючи вирок Рівненського міського суду, відповідно до якого його позбавлено права обіймати посаду директора строком на 1 рік, діючи як директор товариства з обмеженою відповідальністю «Вілком-Трейд», підписав та завірив печаткою товариства завідомо неправдиві довідку про власні доходи та довідки про заробітну плату та інші доходи двох працівників, на підставі яких незаконно отримано кредити у РФ АКБ «ТАС - Комерцбанк». Відтак підсудного визнано винним у вчинені злочинів, передбачених ч. 2 ст. 190, ч. 1 ст. 366, ч. 1 ст. 382 КК України [40].

З аналізу вироку очевидно, що суд неправильно кваліфікував дії винного за ч. 1 ст. 382 КК України. Як уже зазначалося, норма про невиконання судового рішення є загальною щодо норми про ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі. Видавалось, що жодних проблем при кваліфікації не повинно виникати, оскільки спеціальна норма (ч. 1 ст. 389 КК України) має пріоритет над загальною (ч. 1 ст. 382 КК України). Об’єктивні ознаки ст. 389 КК України є, по суті, конкретизацією ознак складу злочину, описаного ст. 382 КК України. За таких умов дії винного містять всі ознаки злочину, передбаченого ч. 1 ст. 389 КК України, а саме: ухилення від позбавлення права займати певну посаду.

Однак не слід виключати випадки, коли дії особи одночасно можуть отримати кримінально-правову оцінку за ст. 382 та ст. 388 КК України, які співвідносяться як загальна та спеціальна. Як приклад, наведемо вирок Сихівського районного суду м. Львова: Р., будучи директором ТзОВ «Каскад» та службовою особою, яка виконує організаційно-розпорядчі і адміністративно- господарські функції, умисно не виконав рішення суду, що набрало законної сили, спричинивши відтак істотну шкоду охоронюваним законом інтересам юридичної особи, а також умисно вчинив відчуження та інші дії з майном, на яке накладено арешт, та зловживання службовим становищем, що спричинило тяжкі наслідки.

Окреслені злочини обвинувачений учинив за таких обставин: 20 жовтня 2008 року між ЗАТ «Автоторгова група «Спецтехніка» та ТзОВ «Каскад» укладено договір купівлі-продажу, згідно з умовами якого ЗАТ «Автоторгова група «Спецтехніка» зобов’язувалась передати ТзОВ «Каскад» у власність товар, а саме автомобілі марки «ЗІЛ» у кількості 2 штуки. Своєю чергою, ТзОВ «Каскад» зобов’язувався прийняти товар - два автомобілі - і оплатити їх у сумі 192 000 грн. За вказаним договором, умови Р. були виконані частково, оскільки ТзОВ «Каскад», отримавши передбачене договором майно, всієї суми грошей не сплатив.

Господарський суд Львівської області прийняв рішення, на виконання якого суд видав судовий наказ, який був переданий до Сихівського відділу ДВС Львівського міського управління юстиції. На підставі цього судового наказу державний виконавець відкрив виконавче провадження про стягнення з ТзОВ «Каскад» на користь ЗАТ «Автоторгова група «Спецтехніка» 128740,50 грн. та виніс постанову про арешт майна боржника й оголошення заборони його відчуження. Про таке рішення Р. був повідомлений.

Однак Р. з метою умисного невиконання рішення суду виніс пропозицію на загальних зборах учасників (засновників) ТзОВ «Каскад» про зняття зазначених транспортних засобів із обліку в органах ДАІ. Відтак 20.04.2011 року Р., перебуваючи на посаді директора ТзОВ «Каскад», видав наказ про зняття з обліку зазначених транспортних засобів. Далі Р. уклав договір купівлі-продажу між ПП М. та ТзОВ «Каскад», згідно з умовами якого ТзОВ «Каскад» відчужує на оплатній основі майно - автобус, на який накладено арешт. Після укладання договору купівлі-продажу Р. отримав грошові кошти у сумі 16 000 доларів США. Крім цього, з метою умисного невиконання рішення суду, достовірно знаючи, що на автобус марки «Daewoo» постановою державного виконавця накладено арешт, видав довіреність на користь іншої особи, яку завірив нотаріально, згідно з якою надав останній право управляти та розпоряджатись автобусом, після чого передав останнім ключі та документи на цей автобус.

Також на підставі рішення суду Р. зобов’язаний був покласти на рахунок ТзОВ «Каскад» грошові кошти у розмірі 128740,5 грн., проте з метою умисного невиконання вищезазначеного рішення суду гроші на рахунок ТзОВ «Каскад» не поклав, а відтак рішення суду не виконання. Отже, Р. своїми умисними діями спричинив ЗАТ «Автоторгова група «Спецтехніка» матеріальну шкоду у розмірі 128740,5 грн.

На підставі наведеного суд визнав Р. винним у вчиненні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 364, ч. 3 ст. 382 та ч. 1 ст. 388 КК України [42]. Суд правильно кваліфікував дії підсудного за ч. 3 ст. 382 КК України, оскільки він учинив умисне невиконання рішення суду, що набрало законної сили, що заподіяло істотну шкоду охоронюваним законом інтересам юридичної особи (не поклав грошові кошти на рахунок ТзОВ «Каскад» у розмірі 128740,5 грн.). Що стосується ч. 1 ст. 388 КК України, то Р. вчинив відчуження та інші дії з майном, на яке накладено арешт.

Окрім конкуренції кримінально-правових норм, під час кваліфікації злочинів, які посягають на порядок виконання судового рішення, є потреба розмежування їх зі суміжними складами злочинів. Л. П. Брич зазначає, що «нормою про один із суміжних складів злочину не можна замінити норму про інший суміжний склад злочину, у разі її виключення з КК України» [15, с. 269]. Поняття суміжності складів злочинів уперше у вітчизняній кримінально-правовій літературі описав В. Н. Кудрявцев, який зазначив, що кожен зі суміжних складів має ознаку (чи ознаки), які відсутні в іншому, тоді як за конкуренції тільки одна з норм наділена ознаками, що відсутні в іншій [102, с. 245-246].

В. О. Навроцький запропонував так звані «алгоритми» розмежування суміжних складів злочинів, зокрема: пошук спільного (те, що об’єднує порівнювані об’єкти, які відзначаються як споріднені); виведення ознак, за якими порівнювані об’єкти відрізняються між собою; встановлення, у чому полягає відмінність розмежувальних ознак [137, с. 59]. Відтак суміжними є склади злочинів, передбачені такими статтями:

1) ч. 1 ст. 364 «Зловживання владою або службовим становищем», ч. 1 ст. 367 «Службова недбалість», ч. 3 ст. 382 «Невиконання судового рішення» КК України. У наведених посяганнях збігається ознака об’єктивної сторони, а саме: завдання істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам окремих юридичних осіб та спільний суб’єкт - службова особа. Для складу зазначених злочинів необхідне настання суспільно небезпечних наслідків та встановлення причинного зв’язку між ними та діянням;

2) ст. 191 «Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем», ст. 194 «Умисне знищення чи пошкодження чужого майна», ст. 388 «Незаконні дії щодо майна, на яке накладено арешт, заставленого майна або майна, яке описаного чи підлягає конфіскації» КК України. Спільними у цих злочинах є предмет посягання. Однак, за ст. 388 КК України, предметом злочину може бути лише майно, яке було описане, заарештоване чи конфісковане, а за ст.ст. 191 і 194 КК України - будь-яке інше (чуже) майно. Натомість розмежувальними ознаками є суб’єкт учинення злочину, а саме: за ч. 1 ст. 388 КК України суб’єктом посягання може бути і власник цього майна, якщо останнє ввіряється йому на збереження після опису й арешту, а за ст.ст. 191 і 194 КК України - особа, якій це майно не належить. Водночас за ст. 191 КК України злочин може бути вчинений із корисливих мотивів, натомість за ст. 388 КК України - з будь-яких мотивів;

3) ст. 389 «Ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі», ст. 390 «Ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі» КК України. Спільним у цих посяганнях є наявність видового об’єкта (діяльність суду щодо здійснення правосуддя в частині точного та своєчасного виконання його приписів; діяльність органів, що виконують покарання; ознака об’єктивної сторони (діяння у формі ухилення під яким необхідно вважати дію або бездіяльність засудженого, що спрямовані на відмову від перенесення негативних для нього наслідків, пов’язаних із застосуванням кримінального покарання, призначеного судом, за скоєння відповідного посягання). Окрім того, на відповідальність за злочини, передбачені ст.ст. 389, 390 КК України, суспільно небезпечні наслідки не впливають. Суб’єктивна сторона ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, як і ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі, характеризується прямим умислом.

Отже, аналіз проблеми кваліфікації злочинів, які полягають у невиконанні судового рішення, дає змогу зробити наступні висновки:

1) кримінальна відповідальність за невиконання судового рішення наступає за вчинення закінченого злочину. Водночас теоретично можна припустити готування та замах на злочин із формальним складом, однак практично такі випадки просто не трапляються через значну складність їх доказування;

2) об’єктивну сторону невиконання судового рішення (ч. 2 ст. 382 КК України) може виконати лише спеціальний суб’єкт. Натомість особи, які мають тільки ознаки загального суб’єкта, можуть лише брати участь у вчиненні злочину як організатори, пособники або підбурювачі;

3) встановлення співвідношення злочинів, які посягають на порядок виконання судового рішення, є необхідним за таких підстав:

а) коли є невиправдана конкуренція, то її необхідно усувати шляхом внесення відповідних змін у кримінальне законодавство, натомість, якщо конкуренцію потрібно залишити, то необхідно дотримуватись загальновизнаних у теорії кримінального права та на практиці правил кримінально-правової кваліфікації;

б) у разі виявлення суміжності злочинів виникає потреба у виокремленні чітко визначених ознак, які виконують роль розмежувальних.

3.2