Особливості адміністративно-правового статусу правоохоронних органів України у сфері забезпечення прав і свобод людини

Виходячи з міжнародних та європейських стандартів, в основу діяльності правоохоронних органів щодо забезпечення прав людини покладаються принципи верховенства права, законності, визнання людини найвищою соціальною цінністю; пріоритетності її природних прав; забезпечення прав і свобод людини як основного обов’язку правової демократичної держави, її правоохоронних органів зокрема; право людини на захист своїх прав; відновлення прав потерпілого від злочину, підвищення ролі громадських правозахисних організацій та їх участі у формуванні державної правової політики; забезпечення через демократичні процедури контролю за здійсненням державними органами своїх повноважень; відповідність законодавства з прав людини міжнародним нормам і стандартам та ін.

У законодавстві відсутній єдиний підхід до розуміння термінів «правоохоронна діяльність», «правоохоронні органи держави», «правоохоронна система». У різних правових актах поняття правоохоронної діяльності та правоохоронних органів тлумачаться по -різному, а часто навіть суперечать одне одному, термін «державна правоохоронна служба» відсутній у чинному законодавстві взагалі. Це ускладнює розв’язання проблем реформування всієї правоохоронної системи, негативно впливає на нормативне регулювання компетенції правоохоронних органів, інституційну та функціональну складові правоохоронної системи України [130].

Структура правоохоронної системи - це стала єдність її елементів, які утворюють відповідні три основні підсистеми: 1) нормативну (регулятивну) - правові норми і принципи, що регулюють відносини між суб’єктами правоохорони, які виявляються у правових актах, що регулюють правоохоронну діяльність; 2) інституційну, яку складають правоохоронні органи, для яких правоохоронна діяльність є основним завданням, а також об’єкти правоохоронного впливу; 3) функціональну, яка включає правоохоронну діяльність, взаємодію та координацію між правоохоронними органами [114; 278].

М. Мельник і М. Хавронюк до правоохоронних органів відносять лише ті органи, які, діючи в межах кримінально-процесуальної чи адміністративної процедури, ведуть боротьбу зі злочинністю та правопорушеннями, що тягнуть юридичну відповідальність винятково у сфері публічного права (а саме: суди, органи прокуратури, міліцію, податкову міліцію, Службу безпеки України, Управління державної охорони, прикордонні війська, Військову службу правопорядку у збройних силах України, дізнання державної митної служби, дізнання державного пожежного нагляду та Державний департамент з питань виконання покарань) [150]. О. Бандурка - органи прокуратури, Міністерство юстиції, МВС, Службу безпеки, адвокатуру [18], а О. Климюк - міліцію, податкову міліцію, Службу безпеки України, Державний департамент з питань виконання покарань, Державну прикордонну службу, Управління державної охорони, Військову службу правопорядку, прокуратуру [92].

Укладачі сучасної правової енциклопедії вважають, що правоохоронні органи - це система державних та уповноважених державою громадських формувань, основною функцією яких є боротьба зі злочинністю та іншими правопорушеннями. До правоохоронних органів належать прокуратура, суди, органи Міністерства внутрішніх справ, служба безпеки, адвокатура, нотаріат, податкова міліція, різні державні комісії та комітети, що здійснюють правоохоронну діяльність [152].

Отже, на сьогодні відсутній єдиний науковий підхід до визначення правоохоронних органів та в чинному законодавстві України немає критеріїв, що відносять певні органи до правоохоронних.

Законність як одна зі складових основ демократизації нашого суспільства і захищеності індивіда від свавілля влади є насамперед у вигляді керівного початку в діяльності всіх державних органів і посадових осіб. Означене повною мірою стосується і правоохоронних структур, які через функціональну специфіку особливо пов’язані із законністю. Не менш важливим є те, що правоохоронні органи обов’язково здійснюють свою діяльність від імені держави спеціально уповноваженими суб’єктами. До таких суб’єктів належать як вищі органи державної влади - Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Міністерство внутрішніх справ України, так й інші [274].

Й. Г орінецький вважає, що правоохоронна функція сучасної держави становить самостійний і пріоритетний напрям державної політики, який за допомогою юридичних засобів здійснюється для досягнення такого соціального ефекту, як захист права загалом, основ конституційного ладу, зокрема прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина й інших об’єктів, зміцнення законності і правопорядку, й одночасно є правовою формою досягнення інших цілей суспільства і держави [55]. Необхідно пам’ятати, що в разі виконання своїх повноважень правоохоронні органи, хоч і в сфері дотримання прав і свобод, мають односторіній характер, і їх вимоги, закріплені в юридично-владних приписах, є обов’язковими для нижчих, а нижчі суб’єкти зобов’язані ці приписи виконувати, у разі ж їх невиконання несуть за це юридичну відповідальність. Також цей процес має цілеспрямований характер, при цьому цілі нормотворця в кожному окремому випадку можуть мати відмінності, зумовлені актуальними особливостями суспільних відносин (посилення рівня захищеності прав і свобод людини; забезпечення контролю за діяльністю правоохоронних органів з боку правлячої політичної сили у сфері дотримання прав людини тощо) [148].

B. Афанасьєв вважав, що правові знання юристів-професіоналів, включаючи працівників правоохоронних органів, повинні мати: чітке знання і розуміння юридичних понять і термінів, без чого не можливі засвоєння й аналіз норм права; глибоке знання правових принципів, які дають загальне уявлення про зміст законодавства і дозволяють у багатьох випадках вибрати варіант правомірної поведінки; знання структури законодавства, що дозволить швидко знайти потрібну норму; упевнене знання і глибоке розуміння «робочих» норм, тобто тих, з якими відповідний працівник має справу постійно; знання у сфері юридичної теорії, що дозволяють здійснювати тлумачення і застосування норм права; розуміння соціальної ролі права, необхідності чіткого й послідовного дотримання його норм.

Юрист високої кваліфікації відрізняється від юриста-початківця зокрема вмінням грамотно і правильно тлумачити норми права, якого в людини без юридичної освіти і практики правоохоронної діяльності бути не може. Практика, нехай навіть тривала, сама по собі не здатна повністю компенсувати відсутність систематичної юридичної освіти. Там, де недостатньо ведеться робота з удосконалення й підвищення професійної майстерності працівників, де наявний низький рівень виховної роботи з особовим складом, відбувається деформація працівників.

Професійна деформація - явище, що об’єктивно існує і супутнє людині в її професійній діяльності. Для працівників правоохоронних органів, особливо національної поліції, на відміну від інших професій, де деформація одного працівника «не кидає тінь» на його колег і не нівелює соціальну цінність їх праці, однієї лише констатації професійної деформації не достатньо. Соціальна значущість професійної діяльності особи працівника дуже висока [16]. У своєму дослідженні Ю. Кравченко вказував, що аналіз характеру та обсягу практичних завдань, які постали перед міліцією, дає можливість визначити основні напрямки трансформації її структури: забезпечення єдності й керованості системи; приведення організаційно-штатної структури згідно з новими соціальними пріоритетами; активізація кадрової політики, перегляд основних напрямків роботи з особовим складом; зміцнення співробітництва з іншими правоохоронними органами; налагодження взаємодії з населенням, громадськими організаціями, підприємствами й установами всіх форм власності, засобами масової інформації; розширення і поглиблення міжнародного співробітництва у сфері правоохоронної діяльності; налагодження належного фінансового і матеріально-технічного забезпечення; розроблення науково обґрунтованої системи оцінювання ефективності оперативно-службової діяльності підрозділів, служб, окремих працівників органів внутрішніх справ [121]. Забезпечення реальності прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина в умовах демократичної соціальної правової держави вимагають не просто формування системи правоохоронної діяльності, але і її реалізації відповідно до певних властивих такій державі та громадянському суспільству вихідних засад і принципів.

В. Фатхутдінов розглядає правоохоронну діяльність як здійснювану на основі Конституції та в межах наданих повноважень нормативно та процесуально регламентовану діяльність спеціальних органів держави та посадових осіб, спрямовану на забезпечення виконання нормативно - правових актів, зміцнення законності та правопорядку, гарантування й забезпечення конституційних прав та інтересів громадян [254].

Діяльність правоохоронних органів не має підкорятися лише критеріям «ефективності» або «доцільності», що можуть слугувати виправданням будь- яких засобів, включаючи незаконні. У державі, яка визнає та керується принципом верховенства права, діяльність правоохоронних органів має контролюватися суспільством [72].

Правоохоронна діяльність - це державна діяльність, спрямована на реалізацію правоохоронної функції із захисту та охорони прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, засад конституційного ладу, законності та правопорядку й постійно здійснювана виключно лише в порядку, на підставі та у спосіб, що передбачені чинним матеріальним і процесуальним законодавством, а також відповідно до засад верховенства права та пріоритету прав і свобод людини і громадянина фаховими, компетентними, професійними, спеціально уповноваженими суб’єктами шляхом застосування у правоохоронних цілях різноманітних правових засобів і заходів юридичного впливу (запобігання, припинення та юридичної

відповідальності). Напрямками (видами) правоохоронної діяльності вважаються: досудове розслідування в кримінальних справах та

адміністративне провадження; оперативно-розшукова та розвідувальна діяльність; охорона громадського порядку і громадської безпеки; виконання вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів розслідування і прокурорів; контроль за переміщенням людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через державний і митний кордон; нагляд і контроль за виконанням законів.

Зауважимо, що попри наявні в науці суперечності з приводу співвідношення правоохоронних і судових органів, зважаючи на виконання останніми правоохоронної функції, розгляд судових справ у всіх інстанціях (правосуддя) також може бути віднесений до напрямків такої правоохоронної діяльності [234]. О. Бандурка до основних напрямків правоохоронної діяльності відносить прокурорський нагляд; досудове слідство у кримінальних справах; захист у кримінальних і цивільних справах та надання іншої юридичної допомоги; охорону громадського порядку й безпеку громадян; боротьбу зі злочинністю, а також правосуддя [20].

Відповідно до Закону «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», а саме статті 2, до правоохоронних органів віднесено органи прокуратури, Національної поліції, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, Національне антикорупційне бюро України, органи охорони державного кордону, органи доходів і зборів, органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори, органи державного фінансового контролю, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції [195].

Саме проголошення в статті 3 Конституції України найвищою соціальною цінністю життя, здоров’я, честі, гідності, недоторканності та безпеки людини і громадянина визначає відповідальність держави перед людиною за свої дії чи бездіяльність, адже не достатньо проголосити права - потрібно гарантувати їх виконання. При цьому держава не лише має бути гарантом належної реалізації передбачених Конституцією і законами прав і свобод людини та громадянина, а й має забезпечувати належний захист у всіх випадках незаконного втручання в життя і діяльність особи та примусового впливу на неї, тобто бути гарантом від свавілля, беззаконня, самоуправства, зловживання владою з боку її органів та посадових осіб, особливо з боку правоохоронних органів.

Визначаючи суб’єктів владних повноважень в адміністративному процесі, В. Бевзенко підкреслює, що вони наділені певним обсягом адміністративно-процесуальної правоздатності та адміністративно -

процесуальної дієздатності, які в сукупності дозволяють цим суб’єктам набувати й реалізовувати статус сторін, третіх осіб, осіб, яким законом надано право захищати в суді права, свободи та інтереси інших осіб [22].

Коротко розглянемо деякі з цих органів.

Національне антикорупційне бюро України - це правоохоронний орган України, який має широкі повноваження у сфері попередження, виявлення, припинення та розкриття корупційних злочинів, учинених вищими посадовими особами, а також запобігання вчиненню нових. Національне бюро є першим в історії України національним антикорупційним правоохоронним органом із широкими повноваженнями з попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних правопорушень, віднесених до його підслідності, а також запобігання вчиненню нових. Цей правоохоронний орган є особливим і здійснює кримінально-процесуальну, оперативно-розшукову й адміністративну

діяльність. Зміст таких повноважень визначає особливий адміністративно - правовий статус цього правоохоронного органу, що не входить до жодної з гілок влади, має основним завданням протидію кримінальним корупційним правопорушенням, учиненим вищими посадовими особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування [74]. Правоохоронні повноваження Військової служби правопорядку полягають у запобіганні вчиненню і припиненні злочинів та інших правопорушень у Збройних Силах України; участі у забезпеченні громадського порядку й військової дисципліни серед військовослужбовців; провадженні дізнання в установлених законом випадках; забезпеченні виконання кримінального покарання у вигляді тримання в дисциплінарному батальйоні [194].

Одним із центральних органів держави є поліція, яка наділена виконавчою владою, відповідно до ст.1 Закону України «Про національну поліцію» служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Її основними завданнями згідно зі ст. 2 є охорона прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави; протидія злочинності. Рівень реалізації зазначених завдань свідчить про стан демократії у країні. У складі нової поліції функціонують й органи досудового розслідування. До складу апарату центрального органу управління поліції входять організаційно поєднані структурні підрозділи, що забезпечують діяльність керівника поліції, а також виконання покладених на поліцію завдань. У складі поліції функціонують: 1) кримінальна поліція; 2) патрульна поліція; 3) органи досудового розслідування; 4) поліція охорони; 5) спеціальна поліція; 6) поліція особливого призначення. У системі поліції можуть утворюватися науково-дослідні установи та установи забезпечення [202].

До системи нормативно-правового регулювання діяльності поліції згідно із Законом України «Про Національну поліцію» належать: Конституція України, закони й кодекси України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативні акти МВС України; Загальна декларація прав людини, міжнародні правові норми, ратифіковані у встановленому порядку [82].

Термін «поліція» використовується відносно нещодавно. Він грецького походження - так Аристотель називав міське чи державне управління. У Греції у місті («поліс») зосереджувалося все державне управління, яке називалося «політея» [152]. Підкреслюється, що поліцейська діяльність, метою якої є благополуччя народу, має засновуватися не стільки на примусі, скільки на створенні державою соціально-правових гарантій матеріального та морального забезпечення життя суспільства [218].

1829 року засновник англійської поліції Роберт Піль сформулював основні принципи роботи поліції. Доречно буде навести деякі з них: основне завдання поліції полягає в запобіганні злочинам і безладдям із тим, щоб не доводити справу до застосування військової сили і суворих, передбачених законом заходів покарання; ефективність діяльності поліції залежить від підтримки її дій населенням, а також від її спроможності зберегти свій авторитет; для завоювання публічного авторитету необхідна добровільна участь населення у справі забезпечення загального дотримання закону; поліція має завойовувати публічний авторитет не шляхом догоджання суспільній думці, а на основі безкорисливого служіння закону, і незалежно від політики надавати допомогу будь-якому члену суспільства незалежно від соціального стану і расової приналежності, із незмінною ввічливістю й доброзичливістю, постійною готовністю пожертвувати собою заради захисту і порятунку життя громадян [28].

Вирішення цих завдань пов’язано із задоволенням різноманітних потреб та інтересів кожної людини, оскільки дотримання вимог закону, правопорядок та його захищеність є важливою умовою реальності свободи особи в суспільстві, гарантією здійснення всієї системи її прав і свобод. Гарантія забезпечення прав і свобод людини і громадянина поліцією реалізується через виконання нею своїх головних функцій. У підсумку всі інші завдання є похідними від головного - забезпечення захисту прав і свобод людини та громадянина в комплексі з інтересами суспільства [ 111]. У розгляді основних завдань Національної поліції основним визначається надання поліцейських послуг щодо охорони прав і свобод громадянина на основі принципу верховенства права.

Одним з основоположних завдань держави та легітимною підставою монополії державної влади є встановлення охоронюваного правом та стабільного порядку. Загроза безпеці нормального суспільного співіснування виникає тоді, коли окремі громадяни ставляться з неповагою до загального правопорядку або окремих прав інших членів суспільства, діють (поводяться) усупереч принципам громадського співіснування або спричиняють шкоду нормальному функціонуванню державних органів. Відвернення цих загроз безпеці суспільства та запобігання порушенням правопорядку саме і є завданням поліції [218].

Так, до повноважень Національної поліції у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху належать: участь у реалізації в межах своїх повноважень державної політики у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху; забезпечення безпеки дорожнього руху; організація супроводження і забезпечення безпечного руху транспортних засобів спеціального призначення; погодження відповідно до вимог цього Закону, інших законодавчих актів проектів на будівництво, реконструкцію і ремонт автомобільних доріг, залізничних переїздів, комплексів дорожнього сервісу та інших споруд у межах відведення автомобільних доріг або червоних ліній міських вулиць і доріг; погодження поданих у встановленому порядку пропозицій стосовно обладнання засобами організації дорожнього руху місць виконання дорожніх робіт, проектів і схем організації дорожнього руху, маршрутів руху пасажирського транспорту, маршрутів організованого руху громадян і місць їх збору, порядку проведення спортивних та інших масових заходів, які можуть створити перешкоди дорожньому руху; видання в установленому порядку у випадках, передбачених законом, дозволів на участь у дорожньому русі транспортних засобів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні; здійснення контролю за безпекою дорожнього руху під час надання послуг із перевезення пасажирів чи вантажів, зокрема небезпечних, додержанням законодавства у зазначеній сфері, розробленням і виданням в установленому порядку документів щодо погодження маршрутів руху транспортних засобів під час дорожнього перевезення небезпечних вантажів; інформування учасників дорожнього руху про фіксацію фактів правопорушень у сфері безпеки дорожнього руху в автоматичному режимі. Національна поліція також здійснює контроль за правомірністю експлуатації транспортних засобів на вулично-дорожній мережі, виконанням установлених Кабінетом Міністрів України правил паркування транспортних засобів у частині забезпечення безпеки дорожнього руху на майданчиках для паркування, а у випадках та порядку, визначених законом, тимчасово затримує і доставляє транспортний засіб, у тому числі з використанням спеціальних транспортних засобів (коли розміщення затриманого транспортного засобу суттєво перешкоджає дорожньому руху), на спеціальні майданчики чи стоянки для тимчасового зберігання, відповідно до закону тимчасово вилучає посвідчення водія [202; 214].

Однак унаслідок негативного ставлення до виконання своїх функціональних обов’язків з кожним роком збільшується кількість дорожньо-транспортних пригод зі смертельними наслідками. Так, за даними Національної поліції, 2017 року в Україні сталося 162,5 тис. дорожньо-транспортних пригод, у яких загинуло майже 3,5 тис. осіб. Кількість ДТП зросла на 2,3% порівняно із 2016 роком і на 14,8% - порівняно із 2015-м. За смертністю у ДТП на 1 млн. населення Україна в три-чотири рази обганяє країни Євросоюзу. Водночас за кількістю зареєстрованих автомобілів (200 машин на 1000 осіб) Україна значно відстає від Європи (600 авто на 1000 осіб) [229]. Збільшення кількості загиблих і травмованих у ДТП виглядає як справжня епідемія, бо кожного дня ми чуємо і бачимо наслідки жахливих аварій.

Проблеми мають комплексний характер. Однією з причин зростання аварійності на дорогах учасники руху називають бездіяльність поліцейських патрулів, особливо якщо йдеться про методи попередження чи профілактики порушень ПДР. Поліція досить кволо реагує на порушення швидкісного режиму, правил маневрування та проїзду на перехрестях. Водночас патрулі намагаються попередити грубі порушення ПДР і бодай якось сприяти покращенню ситуації з пересуванням громадського транспорту. Натомість поліція нарікає на нестачу людського ресурсу для проведення профілактичних заходів із попередження правопорушень. Деякі екіпажі, прямуючи за викликом, згідно з інструкціями не можуть реагувати навіть на грубі порушення ПДР супутніх учасників руху [221]. Ураховуючи підвищену суспільну небезпеку у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, національна поліція має виявляти більшу законодавчу ініціативу щодо надання їй додаткових адміністративних прав стосовно регулювання дорожнього руху та здійснення контролю за дотриманням за правомірністю експлуатації транспортних засобів на вулично-дорожній мережі, особливо шляхом автоматичного фіксації порушень ПДР.

Прийнятий Закон України «Про Національну поліцію» лише частково дав розуміння наступних кроків розбудови поліції. Разом із тим він потребує прийняття низки супутніх законодавчих і нормативних актів, які так і не були прийняті. У зв’язку з цим практично унеможливлено дієвий контроль за безпекою дорожнього руху, незрозумілою є ситуація із затриманням осіб та доставлянням їх до поліції, не визначена ситуація з конвоюванням та утриманням заарештованих осіб, не встановлено способів оцінювання рівня довіри до поліції, порядку участі громадськості у контролі за роботою поліції та багато іншого.

Неузгодженість діяльності органів і служб у системі МВС щодо формування та використання відомчих інформаційних систем та ресурсів, відсутність організаційної єдності й керованості системи МВС

унеможливлюють упровадження єдиних методологічних, технічних та організаційних принципів і підходів до створення інформаційних систем, упровадження інноваційних інформаційних технологій, що негативно відбивається на процесах інформаційної взаємодії. Сучасний рівень інформатизації системи МВС не дозволяє ефективно та своєчасно задовольняти інформаційні потреби населення. Разом із тим наявний рівень не дає можливості працівникам поліції отримувати необхідну інформацію з інтегрованих баз даних. На сьогодні практично половина звітності отримується з «ручних звітів», які ніколи не були і не можуть бути об’єктивними.

Більшість порушень прав людини поліцією, що відзначаються правозахисниками, стосуються і безпідставних затримань, незаконного застосування сили, катувань та жорстокого поводження. Вони стали наслідком відсутності ефективного розслідування злочинів і недосконалості системи утримання осіб в місцях несвободи поліції [149]. Отже, провідним завданням поліції є надання поліцейських послуг з охорони прав і свобод людини на основі принципу верховенства права, що застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, маючи основним своїм обов’язком дотримання прав і свобод людини, із мінімальним законодавчо прописаним виключенням на підставах та в порядку, визначених Конституцією і законами України, яке може бути пов’язане в першу чергу нагальною необхідністю захисту життя і здоров’я одних людей від суспільно небезпечного посягання інших осіб.

Друге місце в системі горезвісних правоохорних органів, які не спроможні забезпечти права громадян, займає Державна пенітенціарна служба України. Вона є відповідальною за життя осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі чи тимчасового затримання. Однак на практиці жахливі умови перебування, численні порушення прав і неефективне медичне обслуговування призводять до втрати здоров’я, а інколи до смертей людей. Значною мірою засуджені користуються не правовими нормами держави, а використовують «злодійський закон», що є неприпустимим і таким, що призводить до самогубств і вбивств засуджених. Хоча формально одним із її завдань є контроль за дотриманням прав людини і громадянина, вимог законодавства щодо виконання і відбування кримінальних покарань, реалізацією законних прав та інтересів засуджених та осіб, узятих під варту [58]. Однак це єдина декларативна згадка про права людини в положенні, що

регулює діяльність цієї служби, вона не підкріплена адміністративним інструментарієм захисту засуджених від свавілля адміністрації місць позбавлення волі й злодійських авторитетів. На проблеми, а саме відсутність централізованих поставок продуктів харчування (а також їхню якість і утримання коштів із заробітку засуджених за оплату харчування), неналежне медичне й матеріально-побутове забезпечення, порушення у сфері застосування фізичної сили, спеціальних засобів і дисциплінарних стягнень, нелюдське або грубе ставлення з боку окремих працівників установ, неможливість отримання правової допомоги у зв’язку з недостатньою інформованістю засуджених про свої права тощо вказувалось

Уповноваженим із прав людини на засіданнях Уряду [140].

Для покращення роботи Постановою Кабміну від 18 травня 2016 року ліквідовано Державну пенітенціарну службу України, а завдання і функції з реалізації державної політики у сфері виконання кримінальних покарань та пробації покладено на Міністерство юстиції України. Але поки що все це перебуває в процесі реформування. Одним із головних завдань соціальної та правової держави є забезпечення конституційних прав людини на захист своїх законних прав та інтересів. Виконання цього завдання відбувається шляхом створення системи правоохоронних органів.

Проте діяльність лише державних правоохоронних органів не завжди здатна повною мірою забезпечити конституційне право людини на захист своїх законних прав та інтересів. Отже, постає необхідність створення альтернативного недержавного правоохоронного механізму. Сучасний світовий досвід свідчить про те, що чимало країн світу в забезпеченні правопорядку та безпеки покладаються не лише на державні правоохоронні органи, але й на недержавні суб’єкти правоохоронної діяльності. Частка працівників недержавних правоохоронних структур у ряді країн світу, зайнятих в індустрії забезпечення безпеки, коливається від 50% до 80% від загальної кількості осіб, професійно зайнятих боротьбою зі злочинністю.

В Україні дотепер такий вид діяльності нормативно не закріплено, у законодавстві відсутнє й саме поняття «недержавна правоохоронна діяльність». Порядок здійснення недержавної правоохоронної діяльності в Україні регулюється як нормами публічного, так і нормами приватного права. Правовим підґрунтям для здійснення додержавної правоохоронної діяльності в Україні є положення ст. 3 Конституції України, яка встановила, що людина, її життя та здоров’я честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, положення ч.4 ст.55

Конституції, яка закріпила право кожного захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами, та положення ч. 1 ст. 59 Конституції України, яка встановила, що кожен має право на правову допомогу [116; 169].

На тлі зазначених процесів стурбованість громадськості та підприємців України викликає поширення протиправних схем перерозподілу та відчуження власності на ринку злиття та поглинання підприємств. Під злиттям ми розуміємо об’єднання підприємств (шляхом створення нової юридичної особи або приєднання підприємств до головного підприємства), в результаті якого власники (акціонери) підприємств, що об’єднуються, здійснюватимуть контроль над усіма чистими активами об’єднаних підприємств з метою досягнення подальшого спільного розподілу ризиків та вигод від об’єднання. Під поглинанням розуміється узяття однією компанією іншої під свій контроль, управління без придбання абсолютного права власності на неї або злиття двох компаній через придбання однією з них контрольного пакета акцій чи основного капіталу іншої. Цивілізований розвиток бізнесу ґрунтується на рівноправному, за взаємною згодою сторін, злитті та поглинанні підприємств та власності різних форм. А явище захоплення підприємства серед фахівців західного корпоративного права отримало назву «рейдерство» за аналогією з морським рейдерством - піратством, несподіваними військовими нападами на судна супротивника.

Проте, хоча український ринок злиття і поглинання має свою специфіку, помилкою буде називати суто економічне явище, пов’язане з поглинанням чи злиттям підприємств, терміном «рейдерство», який більше стосується правової сфери. В Україні (як і в більшості пострадянських країн) злиття та поглинання підприємств часто відбувається не для оптимізації їх економічної діяльності, а радше з метою привласнення чужого майна. Це явище в Україні має значну кримінальну складову.

Відверто злочинне захоплення чужої власності, поєднане з корупцією в судах і правоохоронних органах, закономірно викликає обурення суспільства і тому вимагає правової оцінки саме з боку правоохоронних органів. Так, на думку фахівців Генеральної прокуратури, ознаками рейдерства є незаконні дії щодо скуповування акцій у дрібних акціонерів, розголошення даних реєстрів власників акцій, винесення незаконних судових ухвал (рішень) у справах з вирішення корпоративних конфліктів, неправомірні дії органів державної виконавчої служби на виконання судових ухвал (рішень), злочинні дії приватних охоронних структур і груп людей щодо захоплення підприємств тощо [188]. Щоб не допустити порушення права власності, необхідно за ці діяння встановити відповідну адміністративну відповідальність до фахівців з організації заходів охорони та охоронної фірми в цілому.

Отже, лідером у порушеннях права власності стали недержавні охоронні структури, яких використовують для здійснення рейдерських захоплень прибуткового бізнесу. При цьому вони діють всупереч самій філософії охоронної діяльності щодо надання послуг з охорони власності та громадян, коли фахівець з організації заходів охорони не виконує вимогу перевірки за змістом і сутністю правовстановних документів замовника послуг і приступає до виконання охоронних послуг шляхом силового захоплення об’єкта.

Державна прикордонна служба України, основними функціями якої є охорона державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших

водоймах з метою недопущення незаконної зміни проходження його лінії, забезпечення дотримання режиму державного кордону та прикордонного режиму; здійснення в установленому порядку прикордонного контролю і пропуску через державний кордон України та до тимчасово окупованої території і з неї осіб, транспортних засобів, вантажів, а також виявлення і припинення випадків незаконного їх переміщення; охорона суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні та контроль за реалізацією прав і виконанням зобов’язань у цій зоні інших держав, українських та іноземних юридичних і фізичних осіб, міжнародних організацій; ведення розвідувальної, інформаційно-аналітичної та

оперативно-розшукової діяльності в інтересах забезпечення захисту державного кордону України, участь у боротьбі організованою злочинністю та протидія незаконній міграції на державному кордоні України та межах контрольованих прикордонних районів; участь у заходах, спрямованих на боротьбу з тероризмом, а також припинення діяльності незаконних воєнізованих або збройних формувань (груп), організованих груп та злочинних організацій, що порушили порядок перетинання державного кордону України; участь у здійсненні державної охорони місць постійного і тимчасового перебування Президента України та посадових осіб, визначених у Законі України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб», охорона закордонних дипломатичних установ України; координація діяльності військових формувань та відповідних правоохоронних органів, пов’язаної із захистом державного кордону України, та пропуску до тимчасово окупованої території і з неї, а також діяльності державних органів, що здійснюють різні види контролю при перетинанні державного кордону України та пропуску до тимчасово купованої території і з неї або беруть участь у забезпеченні режиму державного кордону [23], прикордонного режиму і режиму в пунктах пропуску через державний кордон України та в контрольних пунктах в’їзду- виїзду, є правоохоронним органом спеціального призначення як за формально-правовим, так і за своїм фактичним статусом. Зокрема, правоохоронна компетенція цього правоохоронного органу безпосередньо виявляється в забезпеченні дотримання режиму державного кордону та прикордонного режиму; виявленні і припиненні випадків незаконного переміщення через державний кордон України; охороні суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні; боротьбі з організованою злочинністю та протидії незаконній міграції, тощо [78].

Прокуратура України не наділена законодавчо визначеним статусом правоохоронного органу, однак є ним за своєю компетенцією, що здебільшого має контрольно-наглядову спрямованість. Органи прокуратури за своєю правовою природою належать до системи правоохоронних органів, але при цьому відрізняються порядком утворення та своїм конституційним статусом, у науково-правовій літературі досі відсутня єдина точка зору стосовно того, до якої гілки влади слід віднести ці органи. На сьогодні органи прокуратури України не належать до жодної з гілок державної влади, передбачених у ст.6 Конституції України, оскільки її функції й повноваження за своїм характером суттєво відрізняються від законодавчої, виконавчої та судової влади [114]. Так, В. Маляренко вказує на те, що, посідаючи непідпорядковане місце в системі поділу державної влади, прокуратура всю свою діяльність спрямовує на захист законом передбачених прав і свобод громадян та інтересів держави від неправомірних посягань, утвердження принципу верховенства права [144].

Статтею 121 Конституції України закріплено, що прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються: 1) підтримання державного обвинувачення в суді; 2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; 3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; 4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян [113]. Прокуратура - це орган державної влади, створений для нагляду за дотриманням законів органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами та установами. Відтак у зв’язку зі збільшенням кількості порушень прав людини та громадянина значно зростає роль органів прокуратури і в нагляді за органами, що проводять оперативно- розшукову діяльність, адже саме вони забезпечують невідворотність покарання за вчинений злочин. Крім того, організація органів прокуратури, покладення на них відповідних правозахисних повноважень, зокрема зі здійснення нагляду за діяльністю правоохоронних органів, на предмет дотримання в ній прав громадян, зважаючи на специфіку правового статусу прокуратури, так само є своєрідним засобом, що забезпечує своєчасне виявлення, запобігання і припинення порушень прав громадян органами прокуратури шляхом видання відповідних актів прокурорського реагування. Таким чином, можна сказати, що контрольно -наглядова діяльність органів прокуратури, що спрямовується на захист прав громадян, так само може бути передумовою, чинником, засобом, що забезпечує й зумовлює або самостійне застосування способів захисту, або ж подання позову до суду [129; 235].

Служба безпеки України - це державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. Ураховуючи демократичний розвиток суспільства, відкритість і прозорість дій органів державної влади та органів місцевого самоврядування, наближення до міжнародних стандартів діяльності державних інститутів, а саме до них віднесено діяльність Служби безпеки України, ця діяльність стала більш відкритою. Сьогодні СБУ є одночасно спецслужбою та правоохоронним органом. СБУ займає особливе місце в системі правоохоронних органів, що пояснюється специфічними завданнями, перебуванням поза системою виконавчої влади, особливим адміністративно- правовим статусом. Основною особливістю СБУ, порівняно з іншими правоохоронними органами, є спеціальне призначення - забезпечення державної безпеки України. Звідси притаманні завдання, компетенція та функції. Будучи державною установою, при цьому закономірно здійснюючи виконавчо-розпорядчу діяльність, органи Служби безпеки України реалізують свої повноваження від імені держави, забезпечуючи її захист як усередині держави, так і за межами країни. Статтею 2 Закону «Про Службу безпеки України» передбачено завдання Служби безпеки України, а саме: попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління й економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України [209; 277].

Тобто, виходячи з вищевказаного, можемо зробити висновок що основне завдання щодо захисту прав і свобод громадян покладається саме на органи Національної поліції, оскільки саме на ці органи лягає основний тягар щодо забезпечення охорони конституційних прав і свобод громадян.

Що стосується адміністративних комісій, то з цього приводу висловлювалися різні думки. Так, М. Тищенко вказує, що в діяльності багатьох органів адміністративної юрисдикції розгляд адміністративних деліктів становить лише одну і при цьому далеко не основну функцію, що не може не відігравати негативну роль у ході її реалізації, що само по собі є чинником можливого перетворення такого роду діяльності в «конвеєр» з прийняття рішень у справах.

Для членів адміністративних комісій розгляд справ про адміністративні правопорушення становить собою додатковий обов’язок поряд зі здійсненням іншої професійної діяльності. При цьому не є секретом, що кількість спеціалістів-юристів у складі адміністративних комісій досить незначна і таке становище не може не відбиватися на якості розгляду справ. Варто підкреслити і те, що члени цього колегіального органу практично не несуть відповідальності за юридичні помилки й порушення, пов’язані з процедурою розгляду справ, незважаючи навіть на її мінімальну процесуальну регламентацію [245].

Однак, аналізуючи діяльність цих органів, ми не можемо обійти питання взаємодії в їх діяльності, від якої залежить своєчасність поновлення порушених прав і належне їх забезпечення. Так, І. Олійник говорить, що взаємодія полягає в обміні результатами діяльності, у процесі якої важливо не тільки здійснити обмін інформацією, а й організувати обмін діями, спланувати загальну діяльність. Таким чином взаємодія набуває характеру складного й водночас безупинного процесу, який забезпечує виконання функцій, загальних для всіх учасників спільної діяльності. У підсумку науковець формулює таке трактування взаємодії: це застосована на нормативних актах, взаємозалежна, погоджена за місцем і часом діяльність декількох його суб’єктів, спрямована на виконання загального завдання зміцнення законності і правопорядку, а також на боротьбу зі злочинністю [172].

Особливої уваги заслуговує окрема гілка державної влади - судова. У своїй більшості науковці розглядають державно-правовий механізм забезпечення правових гарантій прав і інтересів особи через призму судового захисту, який є ключовим елементом всієї правової системи. А тому у правовій державі потрібною є система органів, які забезпечують реалізацію правосуддя, охорону прав й інтересів громадян, їх юридичну захищеність від свавілля держави або її посадових осіб. Зрозуміло, що такий захист можливий виключно за тієї умови, що існує система повноважних і компетентних органів (яким властиві всі ознаки органів державної влади), які можуть бути «арбітрами у суперечках про право», що виникають як у самому суспільстві, так і в його взаємодії з державою. Ключовим елементом цієї системи є органи судової влади [57].

Судова влада - незалежна влада, що охороняє право, є арбітром у суперечках про право, реалізує правосуддя. З позицій реалізації права, правосуддя й судова влада - поняття не тотожні. Правосуддя - форма захисту права судовою владою, де рішенням суду є акт правосуддя для захисту порушеного або заперечуваного права. Ефективність діяльності судів має три складові - швидкість і оперативність вирішення конфліктів, обґрунтованість і законність рішень, забезпечення їх виконання. Судова влада здійснюється одноособово суддею (у розгляді незначних правопорушень) або судовою колегією у формі судової процедури. Межі дії судової влади обмежено нормами, що регламентують право на звернення до суду, а також принципами права. Свої функції суд має здійснювати, керуючись лише законом, правом. Він не має залежати від суб’єктивного впливу законодавчої або представницької влади. Відповідно до Конституції України будь-яке втручання в діяльність судів і судових засідателів зі здійснення правосуддя є неприпустимим і має наслідком передбачену законом відповідальність [227].

Судова влада - особлива гілка державної влади, адже у процесі здійснення правосуддя на засадах верховенства права забезпечується реальний захист гарантованих Конституцією України та іншими нормативно - правовими актами держави прав і свобод людини й громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства й держави. Судова влада відповідно до практики розподілу влад є самостійною, незалежною сферою публічної влади й становить сукупність повноважень зі здійснення правосуддя, тлумачення норм права з відповідними контрольними повноваженнями спеціально вповноважених органів - судів [81].

Отже, основними правоохоронними органами, які здійснюють негативний вплив на забезпечення прав і свобод людини, є Національна поліція України, яка внаслідок пасивності її керівників не домоглася прийнятття ефективного законодавства, яке змогло б знизити смертніть і травмування людей унаслідок ДТП; Державна пенітенціарна служба України, яка не спроможна забезпечти права людей, що перебувають у місцях позбавлення волі чи тимчасового затримання, допускає функціонування паралельно державного і «злодійського» законодавства, здійснює незадовільні заходи щодо покращення санітарно-гігієнічних умов утримання засуджених, що призводить до численних порушень прав людини, зокрема самогубств і вбивств; недержавні охоронні структури, яких використовують для здійснення рейдерських захоплень прибуткового бізнесу всупереч основному завданню з надання послуг з охорони власності та громадян.