Сутність та система прав і свобод людини, стандарти їх забезпечення

Визнані права й основні свободи людини і громадянина як такі, що надані людині від народження, і є невід’ємними. Це насамперед забезпечення верховенства прав і основних свобод людини у відносинах з державою; забезпечення рівності всіх людей перед законом і судом; визнання верховенства права, за яким проголошення й реалізація прав і основних свобод людини і громадянина засновано лише на законі; недопущення звуження змісту та обсягу проголошених Конституцією України прав і основних свобод людини і громадянина; визнання презумпції особистої свободи людини відповідно до принципу, згідно з яким дозволено все крім того, що прямо забороняється законом; визнання обмеженості свободи держави, її органів і посадових осіб відповідно до принципу, згідно з яким дозволено лише те, що прямо передбачається законом [197; 225].

Права людини, як уважає О. Лукашова, є «цінним орієнтиром, який дає змогу застосовувати «людський вимір» не лише до держави, права, законності, правового порядку, а й громадянського суспільства, оскільки ступінь розвиненості суспільства залежить від наявності прав та свобод людини та громадянина, а також від обсягу цих прав та їхньої реалізації. Права людини дають їй можливість не тільки брати участь в управлінні державою, але й дистанціюватися від неї, самовизначатися у сфері приватного життя, вибору переконань, відношення до релігії, власності. Поглинання громадянського суспільства державою, одержавлення всіх сфер життя відбуваються там, де права людини або відсутні, або мають декларативний характер [190].

Розвиток інституту прав людини виявляється й у тому, що нині абсолютна більшість держав визнали існування проблем втілення і захисту невід’ємних, «природних» прав і свобод людини та потребу поступового розв’язання таких проблем; погодились вважати закріплений у Загальній

декларації прав людини мінімально необхідний перелік назв прав і свобод своєрідним пакетом зразків, на які мусить орієнтуватися політика кожної цивілізованої, демократичної держави (і справді, більшість цих назв відтворені в переважній частині сучасних конституцій чи інших фундаментальних законів); домовились про створення міжнародних (державних чи міждержавних) органів, які ними ж уповноважені відслідковувати стан дотримання прав людини у відповідних державах - учасницях та піддавати його своєму контролю і впливу, а також дали згоду на виконання рекомендацій і рішень цих органів; дійшли консенсусу щодо процедури розгляду питань, пов’язаних із порушеннями прав людини у різних державах та визначенням заходів міжнародного реагування на такі порушення [218].

повноважень [82].

Розмежування понять «права людини» і «права громадянина» безпосередньо випливає з розрізнення громадянського суспільства і держави, переборює однобічний розгляд людини у її взаємозв’язку тільки з державою, розширює сферу її самовизначення. Людина як така наділяється автономним полем діяльності, де рушійною силою є її індивідуальні інтереси. Реалізація таких інтересів здійснюється в громадському суспільстві, яке засновується на приватній власності, сім’ї, усіх формах особистого життя, і спирається на природні права людини, що належать тій від народження. Держава, утримуючись від втручання в ці стосунки, має захищати їх не тільки від свого, але й від будь-якого втручання. Таким чином, у громадянському суспільстві на основі прав людини створюються умови для самовизначення особи, забезпечення її автономії та незалежності від будь-якого незаконного втручання [139; 259].

Н. Оніщенко всю сукупність теорій і поглядів, що існували в історії політико-правової думки і стосуються співвідношення «держава - особа», зводить до двох підходів:

1) індивідуалістичний, особистий, гуманістичний (природно-правовий підхід). Цей підхід випливає з розуміння особи як цілі, держави - як засобу для досягнення мети. Його зміст: права належать людині від природи. Вона має їх незалежно від держави. Ці права є невід’ємними. Завдання держави й суспільства полягає в тому, щоб додержуватися цих прав, не допускати їх порушення, створювати умови для їх реалізації. Конкретний зміст і обсяг прав змінюються і розширюються з розвитком суспільства, самі ж фундаментальні права залишаються незмінними;

2) державний, етатичний (юридико-позитивістський).

Розглядаючи наукову систематизацію прав людини в історичному огляді, маємо теорію трьох поколінь прав людини. Нині відбувається становлення четвертого покоління прав людини. Перше покоління прав людини - невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права. Це право громадянина на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін.

Особисті й політичні права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права, а незабаром і в актах міжнародного права. Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов’язують державу утримуватися від втручання у сфери, врегульовані цими правами. Так, перші акти англійського конституціоналізму, що закріплюють права людини, це: Велика хартія вільностей 1215 р.; Петиція про права 1628 р.; ИаЬеаБ Согрш Ad (Закон про недоторканність особи) 1679 р.; Білль про права 1689 р. До першого покоління прав людини належать також американські декларації, а саме: Декларація прав Вірджинії (1776), Декларація незалежності США (1776), Конституція США (1787), Білль про права (США, 1791), а також французька Декларація прав людини і громадянина (1789) та ін.

Відлік першого покоління прав людини можна вести з періоду встановлення юридичної рівності, коли було зруйновано станові рамки середньовічного суспільства. На цей період припадає розвиток буржуазних відносин і утвердження буржуазного суспільства з його законодавчими актами.

Друге покоління прав людини - соціальні, економічні й культурні права (на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу, захист материнства і дитинства та ін.) - сформувалося у процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища та підвищення культурного статусу. Друге покоління прав людини називають ще системою позитивних прав унаслідок того, що вони не можуть бути реалізовані без організаційної, координаційної та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення. Соціальні, економічні та культурні права дістали нормативне вираження в Загальній декларації прав людини 1948 р., і особливо в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., а також у низці конституцій XX ст. (Мексиканські Сполучені штати, 05.02.1917; Італійська Республіка, 02.12.1947 та ін.) й у доповненнях і поправках, внесених до старих конституцій.

Трете покоління прав людини - колективні права народів (націй), тобто права всього людства, що ґрунтуються на солідарності людей, їх належності до якоїсь спільності (асоціації). Це право на мир, безпеку, незалежність (самовизначення народів), на здорове навколишнє природне середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства в цілому. Становлення третього покоління прав людини (права людини - частина прав людства) пов’язане з національно-визвольним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням глобальних світових проблем після Другої світової війни; уперше формально відображені в документах, що вийшли під егідою ООН у 80-ті роки XX ст. Глобальні світові проблеми призвели до інтернаціоналізації юридичних формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пактів про права людини, законодавчої співпраці країн у питаннях про права людини, набуття міждержавного (інтеграційного) характеру законодавствами (особливо конституційними) тих держав, що підписали міжнародні пакти про права людини.

Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всього людства в напрямку створення співтовариств і співдружностей держав. Розширює колективні права людини піднесення та поглиблення права на інформаційний простір світу, на надання різноманітних послуг, що ґрунтуються на інтелектуальних інформаційних технологіях (зокрема на новітніх технологіях досліджень) і технологіях зв’язку (глобальна мережа «Інтернет»), забезпечення інформаційних відносин усередині країни і за кордоном.

У XXI ст. можна говорити про становлення четвертого покоління прав людини, яке пов’язане з науковими відкриттями в галузі мікробіології, медицини, генетики тощо. Ці права є результатом втручання у психофізіологічну сферу життя людини (наприклад, право людини на штучну смерть (евтаназію); право жінки на штучне запліднення й виношування дитини для іншої сім’ї, вирощування органів людини з її стовбурових клітин та ін.), яке однак не є безмежним (заборона клонування людини та встановлення інших правових меж). Між поколіннями прав людини існує взаємозалежність, що виявляється через такий принцип: реалізація колективних прав не має обмежувати права і свободи особи [227].

Суспільство на сьогодні ставиться дуже неоднозначно, особливо в більшості випадків через усталені погляди та релігійні думки, зовсім не сприймає певні аспекти, що стосуються прав на евтаназію, зміну статті, трансплантацію органів, використання віртуальної інформації, клонування. В Україні відсутні відповідні правові норми щодо цих прав, тому необхідно з урахуванням усіх міжнародно-правових норм закріпити ці права у своєму законодавстві.

Норма ст.64 Конституції України встановлює гарантію неможливості обмеження права і свобод громадянина, крім випадків, передбачених нею [113]. Таким чином реалізується принцип заборони свавільного обмеження конституційних прав і свобод людини, який передбачає наявність певних формальних меж, які можуть визначатися законом тільки у випадках, передбачених Основним Законом і обґрунтовуються природними або соціальними чинниками.

Підтримуємо та погоджуємось з точкою зору, що права громадянина - це сукупність прав, що отримала своє закріплення в нормативно-правових актах і складається з природних прав людини, а також прав людини, що виникали в процесі розвитку суспільства й держави. Права громадянина обов’язково мають закріплюватись у конституціях й інших законодавчих актах, а держава має декларувати й забезпечити їх захист. Серед перших із них найбільш вагомим є право на життя, свободу і безпеку людини, право на свободу від необгрунтованого арешту, затримання, право на гласний розгляд незалежним і неупередженим судом юридичних спорів і звинувачень. Саме ці чесноти згідно із фунціональними обов’язками прямо зобов’язані забезпечувати працівники правоохоронних органів [30].

І. Бородін наголошував, що зміст Конституції України, особливо розділів І, ІІ, ІІІ, V, VII, VIII, засвідчує, що на території України визначено новий підхід у взаємовідносинах між особистістю і державою, який відображений у таких положеннях: а) пріоритет громадян у взаємовідносинах з державою; б) закріплення в Конституції прав і свобод людини та громадянина; в) забезпечення з боку держави прав і свобод людини та громадянина і її відповідальність перед особою тощо [26].

Аналізуючи Конституцію, не можемо не дійти висновку, що права особи мають широкий спектр дії, однак при реалізації тягнуть за собою і певні наслідки. Конституційними особистими правами й свободами людини і громадянина є такі можливості: на судовий захист своїх прав і свобод (ч.1 ст. 55 Конституції України), на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55); звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ч.3 ст.55); звертатися за захистом своїх прав до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій (ч.4 ст.55); кожного на самозахист (ч. 5 ст. 55); на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої державними органами, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами (ст.56); знати свої права й обов’язки (ст. 57); на правову допомогу (ст.59); не виконувати явно злочинні накази чи розпорядження (ст.60); користуватися принципом презумпції невинуватості (ст. 62); не нести відповідальність за відмову давати свідчення або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначене законом (ч.1 ст.63); підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист (ч.2 ст.63) [113; 256]. Проаналізувавши Конституцію України, можливо класифікувати права та свободи людини і громадянина на такі групи: а) громадянські права та свободи; б) політичні права та свободи; в) соціальні права та свободи; г) економічні права та свободи; д) культурні права та свободи.

Записані в Конституції України права й обов’язки визначають передусім можливість вільно, самостійно діяти в межах закону, активно брати участь в управлінні державою, розвивати свої здібності та визначати свої вчинки, обирати вид і міру своєї поведінки і, як наслідок, - користуватися різними соціальними благами. Права і свободи людини для української правосвідомості не існують виключно у практичному, прагматичному розумінні як засіб забезпечення свободи і безпеки окремого індивіда. Їх розуміння і втілення пов’язуються з реалізацією глибинних цілей людської природи, самого змісту її існування. Отже, захист життя і здоров’я інших людей - це є не тільки право, але в певних випадках також і обов’язок особи. Ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, карається за законом (ст.136 Кримінального Кодексу України).

Життя людини складається з її особистого ставлення до себе, а також із того, як ставляться до неї інші. Базується на визнаних суспільством нормах моралі, які формують розуміння людської гідності й честі. Ця важлива складова людського життя стосується першооснов організації громадянського суспільства, що закріплено в ст.ст.3 та 21 Конституції України. Право людини на повагу до її гідності закріплено в ст.28 Конституції України. Це означає, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорсткому, нелюдському або такому поводженню, що принижує його гідність. Ця норма передбачає, що гідність людини залишається під захистом за будь-яких обставин, зокрема й тоді, коли її притягнуто до адміністративної чи кримінальної відповідальності, коли вона перебуває на примусовому медичному лікуванні. Різні тортури, катування в будь-якому вигляді як найбільш жорстокий та нелюдський вид поводження з людиною не можуть мати місця, зокрема і в сфері кримінальної юстиції. Відповідно до ст.28 Конституції України кожна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим та іншим дослідженням. Примусове використання конкретної людини як суб’єкта або засобу будь-якого дослідження суперечить не тільки її праву на життя, свободу та особисту недоторканність, а також і праву на людську гідність. Це один із важливих критеріїв життя в умовах демократії, який закріплений у ст.7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права [26; 232].

Права на свободу та особисту недоторканність складають юридичну основу щодо реалізації свободи особи в політичному, економічному, соціальному, культурному та інших напрямках. Але застосування цього права в будь-якій сфері передбачає фактичну свободу, оскільки тимчасова чи тривала ізоляція від суспільства автоматично перешкоджає реалізації права на свободу. Ця закономірність відображена в ст.29 Основного Закону, де разом із закріпленням права на свободу та особисту недоторканність установлено загальний порядок застосування таких заходів, як затримання особи, її арешт і утримання під вартою аж до позбавлення волі за вироком суду. Конституцією України встановлено, що арешт і затримання під вартою має здійснюватися на підставі мотивованого рішення суду, тобто так, як прийнято в багатьох країнах.

Перехід до судового порядку, здійснення арешту і тримання під вартою - це крок до реального утвердження права на свободу й особисту недоторканність людини і громадянина. Недоторканність житла - це абсолютна юридична гарантія прав і свобод громадян. Проникнення до житла вважається правомірним лише у крайніх випадках, пов’язаних із рятуванням життя людей та майна або коли проникнення зумовлено безпосереднім переслідуванням осіб, що підозрюються у скоєнні злочинів. У таких ситуаціях допускається проникнення в житло, де в небезпеці перебувають люди чи майно або переховується злочинець, та в інші приміщення, що містяться поруч, але проникнення в них зумовлено рятувальними роботами чи переслідуванням злочинця [182].

Суттєвою для життя громадян є сфера їх спілкування, обміну інформації. Вона також перебуває під захистом права на свободу й особисту недоторканність. Конституцією передбачається таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.31). Якщо особа не порушує закону, то вона вправі розраховувати на абсолютне забезпечення зазначеної таємниці. Лише коли правоохоронні органи мають інформацію про те, що якась особа під час листування, телефонних розмов, телеграфних повідомлень може передати інформацію, що стосується злочину, який розслідується, або про підготовку до злочину, тоді вони вправі за рішенням суду встановити підслуховування телефонних розмов, оглядати листи, бандеролі, посилки і т. ін. Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телефонної та іншої кореспонденції у профілактичних цілях для проведення оперативно-розшукових заходів є неприпустимими [171].

Що стосується політичних прав і свобод, то в Конституції закріплено свободу пересування, вільний вибір місця проживання для осіб, що на законних підставах перебувають на території України; право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, що встановлюються законом (ст.33); право на свободу об’єднання громадян у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, установлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей (ст.36); право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст.38); право збиратися мирно, без зброї й проводити мітинги, збори, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи місцевого самоврядування (ст.39); право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення й дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом термін (ст.40) [131].

Окрім того, складовою частиною права брати участь в управлінні державними справами є право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Відповідно до Конституції України всі громадяни мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов’язані розглянути звернення й дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом термін відповідно за Закону про звернення громадян.

Право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації є одним із важливих політичних прав. У Конституції України встановлено, що політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо

членства в політичних партіях встановлюється виключно Конституцією та законами України. Як складова частина права громадян України на об’єднання закріплюється їх право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних інтересів.

Усі об’єднання громадян рівні перед законом, однак ст.37 Конституції України (ст.37) визначено обмеження щодо утворення й діяльності політичних партій і організацій. Так, забороняється утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовано на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного устрою насильницьким шляхом, порушення суверенітету й територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства та розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення. Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань. Не допускається створення й діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади, виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також не державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях [131].

Що стосується другого покоління прав людини, які належать до соціальних і економічних можливостей громадян (право на працю і пов’язані з ним соціальні гарантії, право на освіту, на доступ до досягнень науки, культури), то хоча для їх реалізації необхідний безпосредній вплив публічної адміністрації, однак їх захист переважно тільки у випадку грубого порушення здійснюється правоохоронними органами. Стандарти цих прав влучно прописані в основоположному міжнародно-правовому акті - Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права. Так, у п. 2 ст. 29 «Загальної декларації прав людини» вказано, що при реалізації своїх прав і свобод кожна людина має зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання й поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві.

У «Міжнародному пакті про громадянські й політичні права» говориться про можливість обмеження таких прав, як право на вільне пересування і свободу вибору місця проживання, право на вільне вираження своїх поглядів, право на свободу асоціації з іншими, а також право на свободу думки, совісті, релігії. Але водночас зазначається, що ці обмежені права мають бути передбачені законом і є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я чи моральності населення або прав і свобод інших, а також є сумісними з іншими правами. Стаття 4 «Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права» також говорить про можливість обмеження користування цими правами. Але тільки про такі обмеження цих прав, що визначаються законом, і лише остільки, оскільки це є сумісним з природою зазначених прав, і виключно з метою сприяння загальному добробуту в демократичному суспільстві [ 190].

У статті 43 Конституції вказано, що кожний має право на працю, що означає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Це право включає право на належні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення, проголошується право на своєчасне одержання винагороди за працю не нижче від визначеної законом. Статтею 45 проголошується право на відпочинок, а також оплачувану щорічну відпустку, встановлення скороченого робочого дня для окремих професій і виробництв, скороченої роботи в нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Стаття 46 надає право на соціальний захист у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від особи причин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення - створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними; пенсії, інші види соціальних виплат і допомоги, що є основними джерелами існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом [131].

Уперше право на безпечне життя й навколишнє середовище було закріплено в Декларації ООН з охорони навколишнього середовища (Стокгольм, 1972 р.), яка проголошує: «Люди мають фундаментальне право на вільні, якісні та адекватні умови життя в навколишньому середовищі, якість якого дає змогу вести гідне та благополучне життя». Відповідним чином Конституцією України у статті 50 встановлено право на безпечне для життя і здоров’я навколишнє середовище та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на їх поширення [65; 120].

Економічні права людини і громадянина є суб’єктивними у сфері економічних (майнових) відносин. До них належить і право власності особи: ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване як виняток з мотивів суспільної необхідності - на підставі порядку, встановленому законом та за умови попереднього відшкодування вартості. Причому примусове відчуження таких об’єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускаються лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована тільки за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Використання права власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і якість землі [114].

Найбільш розширеними є культурні права і свободи людини й громадянина - суб’єктивні права особи в духовній сфері. Відповідно до Конституції України до культурних прав і свобод належать: право на освіту (ст.53); право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості; право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст.54); право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст.34); право на інформацію, тобто на вільний збір, використання і поширення інформації (ст.34); право на свободу світогляду і віросповідання (ст.35) та інші [113].

Й. Виг ставить питання про потребу формулювання і закріплення на міжнародно-правовому рівні основних обов’язків людини. Він визнає необхідним розроблення та прийняття «Міжнародної декларації основних обов’язків людини», до яких, на його думку, треба віднести такі: ніхто не може перешкоджати, обмежувати або утискати здійснення прав інших; кожен індивід зобов’язаний працювати й діяти відповідно до своїх здібностей заради здійснення і захисту інтересів спільноти; кожен громадянин зобов’язаний відповідно до своїх прибутків і майнового становища нести частину суспільного тягаря (податки і т. ін.); кожен зобов’язаний утримуватися від образи або приниження честі й людської гідності інших шляхом поширення недостовірної, необґрунтованої інформації, а також зниження суспільного авторитету інших осіб; кожен індивід зобов’язаний піклуватися про своїх дітей та про незабезпечених батьків; кожен індивід зобов’язаний по можливості надавати допомогу незабезпеченим у випадку небезпеки, нещасного випадку або катастрофи; кожен має утримуватися від забруднення навколишнього середовища; індивід має прагнути до дотримання не тільки правових, а також політичних і моральних норм; у випадку зіткнення, нездійсненності прав індивід не може застосовувати насильство, а мусить спробувати реалізувати свої права за допомогою переговорів, компромісів або за допомогою держави [37].

Гарантованість прав і свобод людини є домінантою виміру правової державності, необхідною умовою й напрямком реальної інтеграції України в Європейську і світову спільноту. В Угоді про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським Союзом, відповідних указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України визначено напрямки стратегічного курсу України на інтеграцію в європейський політичний, економічний і правовий простір, шляхи вдосконалення механізму співробітництва. У цих документах викладено основні принципи інтеграції, зокрема потребу розвитку стабільних інститутів демократії, верховенства права, прав людини та захисту національних меншин, наявність ефективно функціонуючої ринкової економіки, здатність виконувати зобов’язання, покладені на країни-члени ЄС [13]. Проголошення будь-якого права людини, навіть закріпленого відповідними правовими актами держави, ніщо без реальних гарантій його існування. Однією з таких гарантій є адміністративно-правовий механізм забезпечення прав і свобод - система способів і чинників, що забезпечують необхідні умови поваги всіх основних прав і свобод людини, похідних від їх гідності [227].

Право - це носій справедливості в соціальному середовищі. Справедливість відповідає своєму змістові, оскільки відображає загальну справедливість, сутність правового принципу загальної рівності та свобод громадян. Небажання сприймати цю закономірність завжди призводитиме до одного результату - неправа, переваг одних громадян над іншими. Специфіка правових формальностей зумовлюється тим, що право є формою суспільних відносин незалежних суб’єктів, що підкорюються у своїй поведінці нормі права. Незалежність цих суб’єктів і одночасне їх підкорення єдиній формі визначають форму вираження свободи. Неправова свобода без загального масштабу та єдиної міри, свобода без рівності - це свавілля, тиранія, насилля, рівність без свободи - рабство та приниження людей [142].

Отже, підводячи підсумок, можна надати таке визначення поняття пріоритету прав і свобод людини та громадянина як принципу адміністративного права. Принцип пріоритету прав і свобод людини та громадянина - це один із провідних загальних принципів сучасного адміністративного права України, який полягає в першості людини та громадянина в суспільстві, першочерговості їх прав, свобод і законних інтересів щодо інтересів органів публічної влади, сутність якого складається з трьох основних ідей: 1) права і свободи людини та громадянина - найвищі цінності для суспільства та є пріоритетними відносно інтересів держави й гарантують правове обґрунтування діяльності влади; 2) головним обов’язком держави є повага, утвердження та забезпечення прав і свобод людини та громадянина; 3) норми конституції та законів не є основним джерелом права, а основним джерелом права є природні права людини [122].

Отже, сутністю система прав і свобод людини щодо забезпечення дотримання прав людини в правоохоронних органах є діалектична протилежність конструктивних і деструктивних чинників функціонування правоохоронних органів як провідних елементів захисту і порушення прав і свобод людини, пов’язаних із монополією на застування фізичної сили, спеціальних засобів і вогнепальної зброї у внутрішніх справах держави.

1.3