Міжнародні стандарти дотримання прав людини в правоохоронних органах

У великому тлумачному словнику сучасної української мови термін «міжнародний» розглядається в кількох значеннях: у якому беруть участь представники різних країн, народів; щодо відносин між народами та країнами; який існує між народами, поширюється на них; який використовується для зв’язку між країнами, народами [230].

В умовах інтегрування до Європейського Союзу, з метою забезпечення відповідності правового простору України, було прийнято Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу», укази Президента України «Про забезпечення виконання Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом) і вдосконалення механізму співробітництва з Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом)», «Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу», «Про Національну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства ЄС».

Прийняття Верховною Радою України Закону «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Першого протоколу та протоколів 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» стало переломним етапом у становленні нашої держави. Відповідно до положень Конвенції будь-яка особа, неурядова організація або група осіб, що вважають себе потерпілими від порушення державою їх прав, викладених у Конвенції, може подати скаргу до Європейського суду з прав людини [208]. Принцип пріоритету прав і свобод людини та громадянина - це найважливіший принцип будь- якої правової держави, яка проголошує пріоритет прав і свобод людини та громадянина, встановлює межі дії норм адміністративного права. Адміністративно-правове регулювання, за загальним правилом, можливе лише в тому разі, якщо воно не порушує основні права і свободи особистості. Вторгнення у сферу цих основних прав і свобод може здійснюватися тільки на основі спеціальних законодавчих приписів і має бути розумно обґрунтованим.

В основу загальних принципів права ЄС покладено пріоритет прав особистості, що закріплений у Європейській конвенції і до того ж випливає з конституційних традицій європейських держав. Ці ж традиції визначають подальший розвиток національного права держав - членів Європейського Співтовариства [257]. До основних нормативних джерел належать такі: договори про заснування ЄС та європейських співтовариств; Ніццька Хартія фундаментальних прав; рішення Європейського суду справедливості в Люксембурзі; законодавство ЄС; національне право, що застосовується до діяльності публічних адміністрацій, залучених до процесу імплементації політик ЄС та Європейських Співтовариств; рішення Європейського суду з прав людини у Страсбурзі; Європейський кодекс належної адміністративної поведінки. Також до основних нормативних джерел принципів європейського адміністративного права можна віднести Європейську конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод і протоколи до неї; конвенції, резолюції та рекомендації Ради Європи; міжнародні договори та угоди та зокрема ті з них, які поширюються на інші держави, які не є членами ЄС; загальні принципи права; рішення Європейської Ради (Копенгагенські та Мадридські критерії); документи інших європейських регіональних організацій тощо [215].

Первинними міжнародно-правовими актами, які визначають

незаперечні стандарти дотримання прав людини в правоохоронних органах, є Загальна декларація з прав людини ООН (1948 р.) та Конвенція прав і основоположних свобод держав-членів Ради Європи (1950 р.). Перша із них визначає засади-стандарти, друга - стандарти забезпечення прав і свобод людини як правовий акт прямої дії, адже від порушення ці стандарти захищені ефективно діючим Європейським судом з прав людини.

Провідним міжнародно-правовим актом щодо недопущення порушення прав людини в місцях позбавлення волі є «Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання» ООН (1984 р), яка визначила вимоги щодо включення навчальних матеріалів та інформації про заборону катувань до програм підготовки персоналу державних посадових осіб, які мають відношення до утримання під вартою й допитів осіб, затримання чи ув’язнення; установлює умови утримання під вартою й поводження з людьми, які піддані будь-якій формі арешту, затримання чи ув’язнення. Жодна держава не може дозволяти й терпляче ставитися до катувань чи інших жорстоких, нелюдських чи таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання [108; 190].

Особливе місце серед міжнародно-правових актів посідає Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 21 грудня 1965 року. Згідно зі ст. 2 цього договору держави-сторони засуджують дискримінацію щодо жінок в усіх їх формах, погоджуються негайно всіма відповідними заходами здійснювати політику ліквідації дискримінації щодо жінок і з цією метою зобов’язуються: уключити принцип рівноправності чоловіків і жінок у свої національні конституції або інше відповідне законодавство, якщо цього ще не було зроблено, та забезпечити за допомогою закону й інших відповідних заходів практичне здійснення цього принципу; уживати відповідних законодавчих та інших заходів, уключаючи санкції там, де це необхідно, що забороняють будь-яку дискримінацію щодо жінок; установити юридичний захист прав жінок на рівній основі з чоловіками та забезпечити за допомогою компетентних національних судів та інших державних установ ефективний захист жінок проти будь-якого акту дискримінації; утримуватися від учинення будь-яких дискримінаційних актів або дій щодо жінок та гарантувати, що державні органи та установи діятимуть відповідно до цього зобов’язання; уживати всіх відповідних заходів для ліквідації дискримінації щодо жінок з боку будь-якої особи, організації або підприємства; уживати всіх відповідних заходів, включаючи законодавчі, щодо зміни або скасування чинних законів, постанов, звичаїв і практики, які становлять дискримінацію щодо жінок; скасувати всі положення свого кримінального законодавства, що становлять собою дискримінацію щодо жінок [108; 137].

Основним актом, який має важливе практине значення, є Міжнародний білль про права людини, що складається з чотирьох документів. Міжнародні пакти про права людини розвили, конкретизували й доповнили права й свободи, проголошені в загальній Декларації прав людини 1948 р., у якій уперше в історії було встановлено перелік основних прав і свобод людини, що підлягають дотриманню в усьому світі, а також було погоджено юридичний зміст цих прав і свобод та визначено легальні випадки допустимих їх обмежень. Загальна декларація була прийнята у формі резолюції Г енеральної Асамблеї ООН і тому мала на той час рекомендаційний характер.

У Римі 4 листопада 1950 р. було прийнято Європейську конвенцію з прав людини і основних свобод, яка вступила в силу 3 вересня 1953 р. Через 25 років учасниками конвенції стали всі члени Ради Європи. Загальновизнаним є той факт, що система контролю, встановлена Європейською Конвенцією про захист прав людини й основних свобод, є субсидіарною за своєю сутністю. Доказ цьому можна знайти в ст. 35 вищезазначеного міжнародного документа, яка є максимальним виразом цієї правової доктрини. Слід зазначити, що принцип субсидіарності є одним із найважливіших у практиці Суду, яка складалася протягом десятиліть.

У рамках Ради Європи діють понад 150 міжнародних багатосторонніх конвенцій, угод і протоколів, обов’язкових для виконання. Крім Європейської конвенції з прав людини і основних свобод, найбільш відомими є Європейська соціальна хартія, Європейська конвенція щодо запобігання тортурам і тілесним ушкодженням і жорстокому поводженню і приниженню людської гідності, Європейська конвенція з питань культури. До більшості з цих угод можуть приєднуватися всі без винятку європейські держави. Тільки 10 конвенцій передбачають участь виключно держав-членів Ради Європи - як, наприклад, Європейська конвенція з прав людини і основних свобод. Держави-учасники цієї конвенції зобов’язалися

гарантувати кожній людині, яка підлягає їхній юрисдикції, права і свободи, чітко визначені в першому розділі.

На Всесвітній конференції з прав людини (Відень, 1993 р.) представники 171 держави, зокрема й України, підтвердили універсальність та загальнообов’язковість міжнародних стандартів прав людини і наголосили, що їх виконання є важливим чинником існування демократичного суспільства в будь-якій країні. Загальне визнання міжнародних стандартів зумовлює зобов’язання всіх держав світу погодитись на міжнародний контроль за додержанням цих стандартів у національній правовій системі.

Випадки невиконання міжнародних стандартів прав людини завдяки цій системі міжнародного контролю стають широко відомі в світі й зумовлюють негативні наслідки для держави-порушниці. Рішення Європейського Суду з прав людини в разі встановлення порушень прав людини мають наслідком відшкодування матеріальної та моральної шкоди державою-порушницею.

Отже, Україна з часу проголошення незалежності стала складовою міжнародної системи захисту прав людини, взяла на себе відповідні міжнародні зобов’язання, зокрема в рамках європейської системи захисту прав людини, яка є найбільш розвинутою й найефективнішою у світі [155].

Провідним міжнародно-правовим актом щодо недопущення порушення прав людини в місцях позбавлення волі є «Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання» ООН (1984 р), яка визначила вимоги щодо включення навчальних матеріалів та інформації про заборону катувань до програм підготовки персоналу державних посадових осіб, які мають відношення до утримання під вартою й допитів осіб, затримання чи ув’язнення; установлює умови утримання під вартою й поводження з людьми, які піддані будь-якій формі арешту, затримання чи ув’язнення [108].

Конвенція про дорожній рух (1968 р.), що визначила міжнародні стандарти підвищення безпеки на дорогах шляхом прийняття спільних для всіх держав учасниць правил дорожнього руху, та «Декларація про поліцію», що затверджена Резолюцією Парламентської асамблеї Ради Європи 8 травня 1979 р.

Інститут прав і свобод людини та громадянина відображає найбільш суттєві, вихідні начала, що визначають правове становище людини, засади взаємовідносин між особою і державою. Не випадково законодавчому закріпленню статусу особи присвячено майже третину всіх статей Конституції. Конституційне закріплення цей інститут одержав у розділі ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», норми якого розвивають одну з найважливіших засад конституційного ладу, проголошену у статті третій Конституції, згідно з якою людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Саме права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Крім того закріплення прав і свобод людини відбувається і на міжнародному рівні в численних нормативно-правових документах, які приймаються міжнародними організаціями, а також двосторонніми і багатосторонніми договорами держав. У цих документах (деклараціях, конвенціях, пактах, угодах тощо) містяться основоположні принципи правового статусу людини, яких мають дотримуватися всі держави при розробці і зміні нормативно-правових актів, що стосуються прав і свобод людини. Ці принципи є здобутком людської цивілізації, результатом багатовікової практики вивчення й дослідження прав людини та рівня їх захисту в різних державах.

У різні епохи проблема прав людини незмінно залишалась політико- правовою, набуваларелігійно-етичного філософського забарвлення. Однак на сучасному етапі побудови в Україні демократичної, правової, соціальної держави з кожним днем проблема особистості набуває все більшого значення, має особливу гостроту й актуальність. Вона розглядається багатьма країнами світу, підтвердженням чого є прийняті останнім часом міжнародні

акти.

Правовий механізм забезпечення основних прав і свобод становить собою взаємозалежну систему національних і міжнародних стандартів, засобів і способів, які гарантують умови нормальної життєдіяльності особистості. Уведення в правову систему міжнародних договорів, визнаних міжнародно-правових норм як безпосереднього регулятора суспільних відносин, охоплюваних внутрішньодержавною юрисдикцією, передбачає актуальність і практичну цінність механізму погодженої реалізації прав і свобод людини, зафіксованих не лише в Конституції та законах України, але й у міжнародно-правових актах.

Національне законодавство є основою всього юридичного механізму забезпечення прав людини. Визначаючи смисл позитивних законів, будучи їх соціальним джерелом, права людини, щоб перетворитися з можливості в реальність, мають бути опосередковані ним, піднесені до рангу юридичних. Тому особливого значення набуває визнання й закріплення в національному законодавстві основних прав людини відповідно до міжнародно-правових актів та правильних форм взаємодії [108].

Слід зазначити, що правова система України допускає безпосередню дію укладених і належним чином ратифікованих нею договорів поряд і нарівні з внутрішньодержавним законодавством. Важливість останнього полягає також у тому, що воно передбачає й усі інші юридичні засоби реалізації, охорони і захисту прав людини. Тому національне законодавство є визначальним, головним елементом юридичного механізму забезпечення прав людини. Але незважаючи на це, національне законодавство має ґрунтуватись на загальновизнаних постулатах міжнародного права, відбивати в собі концептуальні засади, вихідні ідеї міжнародних норм, які склалися внаслідок багатовікового вивчення й узагальнення стану і способів додержання і забезпечення прав і свобод людини в різних країнах. Основні та загальновизнані міжнародні документи видаються міжнародними організаціями і мають власний механізм забезпечення.

Під міжнародною взаємодією правоохоронних органів О. Бандурка розуміє форму співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю, що виявляється у виконанні на підставі взаємно дозволених за національними законами й міжнародними угодами заходів з виявлення та розкриття злочинів, їх розслідування і судового розгляду, а також реалізації вироків та інших рішень [19].

Міжнародне співробітництво правоохоронних органів реалізується шляхом проведення заходів, закріплених у міжнародно-правових актах, у тому разі якщо вони не суперечать чинному законодавству; дії учасників взаємодії мають бути узгодженими та цілеспрямованими; основною метою такої співпраці є опосередкований захист прав і свобод людини через ефективне, своєчасне, усебічне, повне й істинне здійснення кримінального переслідування; має здійснюватися згідно з чинними принципами міжнародного співробітництва в боротьбі зі злочинністю [174].

Отже, світовою спільнотою на основі міжнародно-правових документів ООН і Ради Європи вироблено правила дотримання прав і свобод людини в правоохоронних органах. До таких стандартів віднесено незаперечні гуманітарні чесноти: абсолютне право на життя; права на свободу та особисту недоторканність; право вільно володіти майном; право на безпеку під час дорожнього руху; право на справедливий розгляд юридичного спору упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом; поваги до приватного і сімейного життя; недоторканності житла і кореспонденції; обов’язок поліцейський захищати і не порушувати прав і свободи людей; заборона катувань тортур чи інші форми принизливого поводження з людиною, зокрема в місцях законного позбавлення волі.

3.2