3.1. Тенденції та перспективи розвитку інституту представництва в суді інтересів дітей, що не є громадянами України

У сучасних реаліях опрацюванню питань представництва у різних сферах судочинства приділяють увагу багато вчених. Більшість правових досліджень спрямовані на аналіз складних питань, які виникають при зверненні громадян до суду та реалізації повноважень їхніми представниками.

Стосовно представництва прокуратурою у цивільному судочинстві інтересів дітей, які не є громадянами України, то комплексного, науково обґрунтованого вивчення цього питання на науковому рівні не проводилось. Усі дослідження представництва іноземців у суді, як правило, обмежені обсягом окремих глав у підручниках з цивільного процесу. Сьогодні на практиці виникає чимало проблем у реалізації дітьми своїх процесуальних прав, адже це особлива категорія осіб, які в силу свого віку ще не здатні належним чином захистити свої права. А тому держава на законодавчому рівні повинна виробити дієвий механізм захисту прав, свобод та інтересів неповнолітніх. Нинішня ситуація свідчить про недостатній рівень захищеності дітей, які є громадянами нашої держави, не кажучи вже про малолітніх та неповнолітніх дітей, які є іноземцями. Тому в межах цього розділу ми будемо досліджувати питання інституту представництва прокуратурою в цивільному судочинстві інтересів дітей, що не є громадянами України, визначивши підстави та особливості такого представництва.

Для цього необхідним вбачається з’ясувати загальні питання правовго статусу інохемців в Україні. Зокрема дітей, які не є громадянами України.

Перш за все необхідно зазначити, що питання правового статусу іноземців вивчали ряд провідних учених, зокрема: Р.

Розпочати це дослідження потрібно з аналізу питань правового становища іноземних громадян (дітей) і правового режиму їх перебування на території України та принципів їх статусу. Варто зауважити, що на сьогодні в науці сформовано чимало точок зору стосовно вказаних правових конструкцій.

Російський учений Н. В. Вітрук з цього приводу вказує наступне: «Правове становище особистості - широка, узагальнююча категорія, що розкриває всі сторони закріпленого в праві стану особистості, охоплює всі її соціально-юридичні ознаки, якості. Зміст правового становища особистості

передусім визначається економічною і політичною структурою суспільства, тим місцем, яке особистість займає в системі суспільних відносин. Юридичні права, обов’язки, законні інтереси в їх єдності складають правовий статус особистості як основу, ядро її правового положення» [29, с. 32].

В. А. Кучинський, в свою чергу, зазначає, що: «На відміну від правового статусу, що, власне кажучи, по-своєму статичний, правове становище конкретної особи - явище динамічне, тобто являє собою рухливий елемент, мінливий залежно від обставин, що мають правове значення» [111, с.

Г. Т. Чернобєль має іншу думку та вказує, що правовий статус не можна правильно зрозуміти, якщо не відрізняти його від становища особистості як безпосереднього учасника конкретних правовідносин [244, с. 104].

Крім того, серед учених немає єдності щодо правового наповнення понять «правовий статус» і «правове становище». Наприклад, Н. В. Вітрук вважає, що у зміст правового становища особистості входять громадянство, правоздатність, юридичні права, обов’язки і законні інтереси, а також їх гарантії [28, с. 165].

А. М. Арбузкін відносить до них громадянство, правоздатність, правові принципи, юридичні права й обов’язки і їх юридичні гарантії [5, с. 68].

Ц. А. Ямпольська визначає правовий статус громадянина як стан, що перебуває в залежності від конкретних юридичних фактів, а не як правове положення, що залежить від волі законодавця [272].

Водночас інший російський учений Н. Г. Александров вважає, що правовий статус - це сукупність «суб’єктивних прав, що повинні надаватися суб’єкту при його вступі у відповідні правовідносини, і юридичних обов’язків, що можуть бути покладені на суб’єктів у відповідних правовідносинах» [3].

О. Л. Гамалій визначає правовий статус як сукупність різних прав і обов’язків суб’єктів, закріплених нормами всіх галузей права. Важливим є індивідуальний статус окремого громадянина країни (суб’єкта права), порівняно з яким особливий правовий статус мають деякі інші категорії осіб, серед яких є іноземці [34].

О. Ф. Скакун вважає, що правовий статус особи - це система закріплених у нормативно-правових актах і гарантованих державою прав, свобод, обов’язків, відповідальності, згідно з якими індивід як суб’єкт права (тобто як такий, що має правосуб’єктність) координує свою поведінку в суспільстві [212].

Д. М. Бахрах вживає поняття адміністративно-правового статусу індивідуального суб’єкта як правового становища особистості в її відносинах із суб’єктами виконавчої влади, урегульованого нормами державного і адміністративного права [9].

М. Ф. Стахурський та Н. І. Золотарьова адміністративно-правовим статусом громадян вважають «частину їх загального правового статусу, визначеного Конституцією України, законами України, міжнародними договорами, а також Законом України «Про громадянство України» та іншими підзаконними актами» [40].

Варто також зазначити той факт, що на сьогодні у юридичній науці немає єдиної точки зору на таке питання, як місце гарантій прав у системі правового статусу особи, зокрема іноземця.

Д. Д. Воєводіна гарантії прав і обов’язків розглядає як структурний елемент правового становища особистості, тому що без забезпечення реалізації й охорони права і обов’язки - ядро правового становища особистості, не мають ніякого значення [33]. Необхідно погодитися з думкою вченого та вказати на той факт, що без належних гарантій здійснення права особа не може реалізувати свою правосуб’єктність.

Проаналізувавши вищенаведені позиції учених, варто вказати, що правовий статус особи, а в аспекті нашого дослідження - правовий статус іноземних громадян на території тієї чи іншої держави, в тому числі і України, впливає на можливість реалізації особою своїх прав, зокрема й процесуальних. Адже саме від останніх подекуди залежить гарантованість бути захищеним на території іноземної держави.

Необхідно також, на нашу думку, дослідити і принципи перебування іноземних громадян (дітей) на території нашої держави, тому що вони - невід’ємний атрибут гарантованості прав та свобод осіб, що не є громадянами України.

Є. Ю. Петров вказує, що в науковій і навчальній літературі принципи характеризують як загальні вимоги до суспільних відносин і їх учасників, а також як вихідні керівні засади, відправні установлення, що виражають сутність права і випливають з ідей справедливості й свободи, а також визначають загальну спрямованість і найістотніші риси діючої правової системи [147].

О. Ф. Скакун під принципами права розуміє об’єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов’язання), які ставляться до учасників суспільних відносин з метою гармонійного поєднання індивідуальних, групових і громадських інтересів [212, с.

Російський дослідник адміністративно-правового статусу особи Д. Б. Катков зазначає: принципи - це основоположні начала, керівні ідеї, які проголошені та охоронювані державою та покладені в основу здійснення прав, свобод і обов’язків людини та громадянина [80].

В. В. Кравченко вважає, що «принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина - це вихідні засади, на основі яких визначаються зміст та умови реалізації прав, свобод і обов’язків людини та громадянина. Конституція України згідно із загальнолюдськими цінностями та міжнародно-правовими нормами в галузі прав людини, які визначені Загальною декларацією прав людини (1948 року), Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права (1966 року), Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (1966 року), Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 року), іншими міжнародно-правовими документами, закріплює щодо правового статусу людини і громадянина такі принципи: свободи людини; рівності людей у своїй гідності та правах; невідчужуваності та непорушності прав і свобод людини; гарантованості прав, свобод і обов’язків людини та громадянина; невичерпності конституційного переліку прав і свобод людини та громадянина; рівності конституційних прав і свобод громадян України та рівності їх перед законом; єдності прав людини та її обов’язків перед суспільством» [105].

На основі вищенаведеного ми можемо підтримати точку зору В. В. Кравченка та зауважити, що дійсно Конституція нашої держави жодним чином не обмежує права іноземців.

О. Л. Гамалій вказує про думку вчених щодо зведення правового статусу іноземців до трьох видів режимів: національного, за яким іноземці зрівнюються в правах із власне громадянами; найбільшого сприяння, за яким іноземцям надаються такі самі права, як і громадянам будь-якої третьої держави; спеціального, за яким для іноземців встановлюється особливий режим, більш суворий порівняно з двома вищеназваними.

На продовження цієї думки науковець вказує, що загальне для всіх трьох режимів полягає в тому, що кожен з них передбачає: а) дотримання іноземцями законів і правил держави перебування; б) залучення іноземців до кримінальної, цивільної та адміністративної відповідальності за порушення відповідних законів держави перебування; в) заборону обіймати певні посади або займатися окремими видами діяльності [34].

Сьогодні в Україні діє національний правовий режим стосовно іноземців та осіб без громадянства. Вказаний принцип зафіксований у ст. 26 Конституції України, відповідно до якої іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни

України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами або чинними міжнародними договорами України [94].

На законодавчому рівні це питання врегульовано спеціальними законами, що на основі вищевказаного конституційного положення розкривають особливості правового статусу осіб, які не є громадянами України. Це, насамперед, Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року [162] та Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року [157]. Відповідно до ст. 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» визначено засади правового статусу іноземців та осіб без громадянства, «іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб’єктності та основних прав і свобод людини».

В контексті проблеми, що розглядається, особливо визначальними є положення цивільного процесуального законодавства, яке вказує на наявність певних особливостей судочинства за участю іноземного елемента. Але варто зазначити, що в цьому випадку також не порушується принцип національного правового режиму іноземців в Україні. У ст. 410 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації (далі - іноземні особи) мають право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.

Іноземні особи мають процесуальні права та обов’язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, за винятками, встановленими

Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

На думку О. Жулінської, «поширення національного режиму в цивільному судочинстві на іноземців ґрунтується на принципі безумовності і не пов’язане з їх проживанням в Україні. Норми цивільного процесуального закону, якими визначені правила процесуальної правоздатності та дієздатності, підвідомчості, підсудності, процесуального становища осіб, які беруть участь у справі, та інші права і гарантії, поширюються на іноземців незалежно від того, чи передбачено законодавством їх держави рівнозначні права для громадян та юридичних осіб України» [153].

З наведеного ми можемо зробити висновок, що законодавство України поряд із рівними правами іноземців та українських громадян передбачає для них також широкі можливості для захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав. У такому разі наша держава виконує міжнародно-правові зобов’язання як член ООН, Ради Європи та інших міжнародних організацій. Так, Загальна декларація прав людини 1948 року передбачає, що кожна особа має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих законодавством [68].

Крім того, варто зауважити, що договори про правову допомогу, укладені за участю України, містять також положення про те, що громадяни держав-учасниць договору користуються усіма правами та свободами на рівні з громадянами тієї держави, на території якої вони перебувають.

Зокрема, відповідно до ст. 1-2 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах [93], яка є чинною для України до ратифікації нею аналогічної конвенції від 2002 року, громадяни кожної з Договірних Сторін, а також особи, що проживають на її території, користуються на територіях всіх інших Договірних Сторін стосовно своїх особистих і майнових прав таким же правовим захистом, як і власне громадяни цієї Договірної Сторони. Громадяни кожної з Договірних Сторін, а також інші особи, що проживають на її території, мають право вільно і безперешкодно звертатися до суду, прокуратури й інших установ других Договірних Сторін, до компетенції яких відносяться цивільні, сімейні і кримінальні справи, можуть виступати в них, подавати клопотання, пред’являти позови і здійснювати інші процесуальні дії на тих же умовах, що і громадяни цієї Договірної Сторони. Громадяни кожної з Договірних Сторін і особи, що проживають на її території, звільняються від сплати і відшкодування судових і нотаріальних мит і витрат, а також користуються безкоштовною юридичною допомогою на тих же умовах, що й громадяни країни. Вказані пільги поширюються на всі процесуальні дії, здійснювані у цій справі, включаючи виконання рішення.

Також у ст. 22-1 Протоколу до Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року [165], яка має назву «Прохання про участь прокурора у цивільному процесі», передбачено, що прокурор однієї з Договірних Сторін має право звернутися до прокурора іншої Договірної Сторони з проханням щодо порушення у суді справи про захист прав і законних інтересів громадян запитуючої Договірної Сторони, про участь у розгляді таких справ або принесенні до суду вищої інстанції касаційного чи окремого протесту, а також протесту в порядку нагляду на судові постанови у таких справах.

Все це, на нашу думку, ще раз підтверджує той факт, що Україна як держава визнає загальнолюдські цінності і норми міжнародного права. В першу чергу це стосується принципу рівності людей перед законом і судом. Тому на підставі вищенаведеного ми можемо стверджувати, що органи прокуратури України мають право та зобов’язані здійснювати представництво в цивільному судочинстві дітей, які не є громадянами нашої держави, але в силу певних обставин перебувають на її території та потребують невідкладного захисту їхніх прав, свобод та інтересів. Це може бути зумовлено різноманітними факторами, але в будь-якому випадку прокурор повинен розібратися в ситуації та забезпечити належну правову і, можливо, певною мірою психологічну допомогу дитині.

Питання психологічної допомоги з боку органів прокуратури, наданої дітям, що не є громадянами нашої держави, є актуальним ще й тому, що Україна з великими складнощами забезпечує фаховою психологічною допомогою українських дітей.

За даними психологічного дослідження, що проводилося під егідою Дитячого Фонду ООН (ЮНІСЕФ) у Донецькій області, майже 40 % дітей віком 7-12 років та більше половини дітей віком 13-18 років стали безпосередніми свідками подій, що пов’язані з війною. Відповідно 14 % та 13 % бачили танки та іншу військову техніку, 13 % та 22 % бачили бої та сутички, 4 % і 15 % - побиття знайомих людей, 6 % та 5 % стали свідками погроз застосування зброї. Декілька дітей з опитаних бачили вбитих і поранених. 76 % дітей віком 7-12 років та 43 % дітей віком 13-18 років відчували страх, коли ставали свідками вищеописаних подій. Якщо говорити про статус жителів Криму, Севастополя, Донецької та Луганської областей (окремі з яких вже встигли набути громадянства Російської Федерації), які переселяються сьогодні в інші частини України, то їх можна вважати внутрішньо переміщеними особами або вимушеними внутрішніми мігрантами.

Особи із сім’ями підпадають під статус сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах. У цій ситуації доречно керуватися Порядком взаємодії суб’єктів соціальної роботи із сім’ями, які опинилися у складних життєвих обставинах, затвердженим наказом від 14 червня 2006 року № 1983/388/452/221/556/596/106 Мінсім’ямолодьспорту, МОЗ, МОН, Мінпраці, Мінтранспорту, МВС та Держдепартаменту з питань виконання покарань), Листом Міністерства освіти і науки України від 25 липня 2014 року № 1/9-374 «Стан та особливості діяльності психологічної служби системи освіти у 2014/2015 навчальному році»).

Керуючись запитом Міністерства освіти і науки України та Поданням Генеральної прокуратури України від 19 травня 2014 року № 08/2/1-92 «Про усунення порушень прав дітей на освіту» Українським науково-методичним центром практичної психології і соціальної роботи було зібрано інформацію з регіонів України про відсутність фахівців психологічної служби в закладах освіти тривалий час (понад 10 років). Було зібрано дані з 16 областей: Волинської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано- Франківської, Київської, Кіровоградської, Львівської, Одеської, Рівненської, Сумської, Харківської, Хмельницької, Чернівецької та Чернігівської.

Звичайно, органи прокуратури не є органами надання психологічної допомоги і наділяти їх такими функціями було б нерозумно, але, враховуючи той факт, що дитячі психологічні служби існують не лише при освітніх закладах, а й при органах, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, розширено тлумачачи п. 3, ч. 1, ст. 2 Закону України «Про прокуратуру», можна вважати, що органи прокуратури вправі ініціювати надання такої допомоги дітям, що не є громадянами України, відповідними психологічними службами при органах, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання та досудове слідство.

Також ми вважаємо, що в процесі адаптації українського законодавства до загальновизнаних норм міжнародного права неможливо залишити поза увагою сферу діяльності правоохоронних органів та органів прокуратури, які в силу приписів Конституції України зобов’язані здійснювати нагляд за додержанням прав, свобод та інтересів громадян. Зокрема, позитивним явищем у даному випадку вбачається питання представництва осіб, що не є громадянами України. В ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» від 2014 року вже є вказівки про те, що прокурор має право здійснювати представництво в судах іноземних громадян та осіб без громадянства, в тому числі і дітей з таких категорій фізичних осіб. Але цей перший крок має бути підкріплений ефективним механізмом здійснення цих прав.

Проаналізувавши проблеми розвитку представництва прокуратурою інтересів дітей, які не є громадянами України, варто зауважити , що на конституційному рівні в нашій державі закріплено національний правовий режим по відношенню до правового статусу іноземців та осіб без громадянства, який означає їх зрівняння в правах та обов’язках з громадянами України за певними винятками, які встановлені Конституцією і законами нашої держави та чинними міжнародними договорами України.

Також відмітимо, що у новому Законі України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» закріплено право осіб, що не є громадянами України, на визнання їх правосуб’єктності та основних прав і свобод, що, на нашу думку, гарантує іноземцям право на судовий захист на території нашої держави та можливість їх представництва в судовому процесі компетентними органами влади.

Зважаючи на аналіз законодавства України та загальновизнані норми міжнародного права, до яких приєдналась наша держава, ми встановили, що органи прокуратури мають право здійснювати представництво в суді інтересів дітей, які не є громадянами України.

Крім того, в рамках Співдружності Незалежних Держав прокурор однієї із сторін має право висловити органам прокуратури іншої договірної сторони прохання звернутися до суду для захисту громадян запитуючої сторони, в тому числі дітей незалежно від їх віку.

Чинний Цивільний процесуальний кодекс України містить окремий розділ, що присвячений судочинству за участю іноземних осіб та фіксує рівність процесуальних прав і обов’язків іноземних осіб на рівні з фізичними і юридичними особами України, що ще раз доводить нашу тезу про можливість представництва прокуратурою інтересів дітей, які не є громадянами України, в суді. Крім того, на нашу думку, у ст.ст. 45-46 вказаного Кодексу прямо дозволено такий інститут.

3.2.