Поняття та сутність представництва прокуратурою інтересів дітей в суді

Однією із конституційних функцій прокуратури є представництво інтересів громадян (в т.ч. дітей) у суді з метою захисту їхніх прав, свобод та інтересів, гарантованих Конституцією та законами України.

Найголовнішим на сьогодні є здатність українського суспільства, зокрема, тих членів суспільства, які відіграють ключову роль у реформуванні органів прокуратри в Україні, не залишити поза увагою проблеми соціально незахищених верств населдення, зокрема дітей. Оскільки, у нашій державі залишаються невирішеними проблеми покинутих дітей, соціального сирітства тощо. В багатьох випадках прокуратура вимушена вживати заходів (зокрема, і в порядку судового представництва дітей) щодо належного забезпечення виховання та проживання дітей у сім’ях, в яких батьки ухиляються від виконання батьківських обов’язків, зловживають алкогольними напоями, не забезпечують належного догляду за дітьми, в тому числі щодо надання їм медичної допомоги, повноцінного харчування, створення належних санітарно-гігієнічних умов тощо. Крім того, на сьогодні надзвичайно актуальним є захист прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, оскільки наша держава за роки незалежності не змогла на законодавчому рівні вирішити це питання. Саме органи прокуратури повинні реалізувати це завдання, в тому числі і в порядку судового захисту цієї категорії громадян України.

Наприклад, юрист школи-інтернату в Житомирській області за підробними дорученнями зняла з ощадних книжок дітей-сиріт та привласнила 108,9 тис. грн. За порушеною прокурором кримінальною справою її засуджено, завдані дітям збитки відшкодовано [51, с. 43].

Питання представництва прокуратурою інтересів громадянина в суді було предметом багатьох наукових досліджень у вітчизняній і світовій науці. Але проблема представництва прокуратурою інтересів дітей у цивільному судочинстві майже не вивчалася. Більшість учених-правознавців і практиків свої дослідження присвячують окремим аспектам представництва прокуратурою в рамках цивільного, кримінального та господарського процесів.

Як вже було зазначено, на прокуратуру України відповідно до п. 2 ст. 121 Конституції України та ст.ст. 2, 23, 24 Закону України «Про прокуратуру» покладено функцію представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом [160].

На думку Т. В. Корнякової, прокурорська діяльність поза кримінально- правовою сферою може охоплювати різні аспекти правовідносин громадян, зокрема відносини у сфері цивільного, трудового, сімейного, житлового, виборчого права, права соціального забезпечення, а також у сфері захисту навколишнього природного середовища. При цьому особливе значення має діяльність із захисту органами прокуратури прав соціально незахищених осіб (неповнолітніх, непрацездатних, інвалідів, пенсіонерів, потерпілих, громадян із малим достатком) [95, с. 4].

Вивчаючи поняття представництва прокуратурою інтересів дітей, необхідно перш за все з’ясувати правову природу терміна «представництво» саме в аспекті прокурорської діяльності.

Вченими-процесуалістами іноді вживаються одночасно терміни «судове представництво», «представництво в суді» та «процесуальне представництво».

У юридичній літературі вперше визначення поняття процесуального представництва з’явилось у середині XIX століття. Так, А. М. Пальховський визначав: «Право представительства на суд есть власть, приобритаемая постредством юридического акта (доверенности), или постредством словеснаго заявления на суд, внесеннаго в протоколъ, представлять лицо тяжущегося, при чемъ все действия представителя (повереннаго), совершенния в пределах данной доверенности, почитаются обязательными для представляемого (доверителя)» [144].

Є. В. Васьковський під судовим представництвом розумів «... такое юридическое отношение между тяжущимся и другим лицом

(представителемъ, уполномоченнымъ), въ силу которого это лицо осуществляет принадлежащия тяжущемуся права, а юридические

последствия его действий падаютъ непосредственно на самого тяжущегося» [20].

На сьогодні в теорії процесу склалося два основні підходи до визначення процесуального представництва. Одні автори, наприклад, Л. М. Давиденко [49, С. 43], визначають процесуальне представництво як правовідношення, в силу якого одна особа здійснює процесуальні дії в межах своїх повноважень від імені та в інтересах іншої особи. Дехто з учених, зокрема такі, як М. Й. Штефан [256], С. С. Бичкова [13, С. 62], процесуальне представництво визначають як вчинення однією особою в межах наданих їй повноважень процесуальних дій (або її процесуальну діяльність) від імені та в інтересах іншої особи.

Згідно з визначенням, наведеним у Великому тлумачному словнику сучасної української мови, поняття «представництво» - це здійснення певних юридичних дій однією особою від імені іншої чи інших, виконання обов’язків або володіння правами представника установи, організації, що представляє чиїсь інтереси [23].

Професор М. Й Штефан розглядає представництво як процесуальну діяльність особи (представника, повіреного), спрямовану на захист суб’єктивних прав та захищених законом інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, державних і громадських інтересів, а також сприяння суду у всебічному, повному і об’єктивному з’ясуванні обставин справи та постановленні законного й обґрунтованого рішення [258].

На думку C. С. Бичкової, представництво - це процесуальна діяльність особи (представника) у межах наданих їй повноважень, спрямованих на захист суб’єктивних прав, свобод та інтересів іншої особи, яка бере участь у справі, від імені та в інтересах останньої [13, с. 62].

Л. М. Давиденко зазначив, що таке представництво слід розуміти як «діяльність прокурора, поєднану з його участю в судовому розгляді цивільних, господарських справ і справ про адміністративні правопорушення з метою захисту прав і законних інтересів окремої особи, громадян, держави, а також підготовкою й направленням до суду заяв та інших матеріалів, застосуванням інших дій щодо відновлення порушеного права окремої особи, громадян, держави» [49].

У радянський період переважало визначення процесуального, відмінного від цивільно-правового, представництва як певної сукупності процесуальних дій, особливого роду діяльності. Подібні його дефініції пропонувалися А. О. Добровольським [53], О. Ф. Козловим [90, с. 116] та іншими науковцями. У сучасній українській науці процесуального права подібної точки зору щодо окресленої проблеми дотримувався І. А. Павлуник. Учений зазначав, що процесуальним представництвом є вчинення в цивільному процесі однією особою (представником) у межах наданих їй повноважень юридичних дій від імені іншої особи з метою захисту її прав та законних інтересів та/або реалізації її процесуальних прав і обов’язків [143, с. 9].

Не можна заперечувати допустимості розгляду судового представництва, в тому числі прокурором, інтересів держави й громадянина в судочинстві як певної процесуальної діяльності, системи дій. Такий підхід передбачає аналіз судового процесу з точки зору його динаміки, що з огляду на питання, які досліджуються, дає змогу вважати прокурора активним учасником забезпечення прав, свобод та законних інтересів громадянина в сфері судочинства. Разом із тим «діяльний» підхід до розуміння представництва в суді певною мірою обмежений і не повністю розкриває сутність цього процесуального явища.

Погоджуємося із С. А. Халатовим, який зауважує, що «визначення представництва як системи процесуальних дій, по-перше, є достатньо механістичним, характеризує лише його зовнішні прояви, не розкриває внутрішніх особливостей як інституту права. По-друге, такий підхід залишає поза увагою наявність та зміст правовідносин, які складаються між представником і особою, чиї інтереси захищаються, а також між представником та судом. І, по-третє, поняття представництва як системи процесуальних дій не враховує суспільних відносин, які безпосередньо не пов’язані з участю в судовому процесі, але регулюються нормами інституту судового представництва, зокрема пов’язаних із визначенням підстав (уповноваження, доручення) та суб’єктів представництва (осіб, які можуть бути представниками і тими, чиї інтереси представляються) тощо» [236].

Отже, потребам змістовного та повного розкриття сутності діяльності прокурора з представництва в судочинстві інтересів громадянина більше сприяє підхід до судового представництва як до певної системи правовідносин. Такий висновок відповідає поглядам щодо розуміння процесуального представництва, які переважають в сучасній вітчизняній юридичній науці. Приміром, професор Б. М. Юрків під судовим представництвом розуміє правовідносини, під час яких одна особа - представник - здійснює в суді процесуальні дії від імені та в інтересах іншої особи з метою надання юридичної допомоги при розгляді судової справи [270]. А. Жук визначає процесуальне представництво як юридичні відносини, в яких представник виконує на підставі повноважень, наданих йому законом або дорученням, процесуальні дії в судовому процесі з метою захисту прав та законних інтересів особи, від імені якої він виступає і яку представляє [67].

Офіційне доктринальне розуміння прокурорського представництва також ґрунтується на тлумаченні його як певної системи правовідносин. Зокрема, в п. 6 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду

України від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99 (справа про представництво прокуратурою інтересів держави в арбітражному суді) Конституційний Суд України дійшов висновку, що представництво прокуратурою інтересів держави в господарському процесі є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов’язки.

Важливого наукового та прикладного значення набула проблема правової природи представницької функції прокуратури. Деякі фахівці розуміють представництво прокурором інтересів громадянина або держави як один із видів представництва в суді. Причому С. Фурса [233] вбачає місце прокурора-представника серед законних представників, такого самого висновку доходить і О. Задніпровський [71].

Із цього приводу у п.

Представництво прокуратурою інтересів дітей в цивільному судочинстві є однією із функцій діяльності прокуратури. В наукових джерелах не висловлено єдиного підходу до визначення поняття «функція прокуратури». В етимологічному розумінні функція визначається як «робота кого, чого-небудь, коло діяльності когось, чогось, обов’язок, повинність, місія» [136].

В літературі з державного управління функціями вважають завдання, задля яких політична влада запроваджує відповідні управлінські служби або спеціалізований вид управлінської діяльності, пов’язаний із певною метою - запланованим результатом [117].

Визначення поняття функцій стосовно прокурорської системи ускладнюється тим, що в законодавстві про прокуратуру цей термін вжито одночасно з іншими. Так, у Конституції СРСР 1936 року зазначалось, що «органи прокуратури здійснюють свої функції незалежно від будь-яких місцевих органів». Натомість у Положенні про прокурорський нагляд в СРСР 1955 року [31] було використано й інший термін - шляхи реалізації прокурорами покладених на них завдань. У Конституції СРСР 1977 року замість функцій використовувався термін «повноваження» (ст. 168), а в Законі «Про прокуратуру СРСР» 1979 року йшлося про основні напрями діяльності прокуратури (ст. 3). При цьому використовувались різні підстави їх класифікації: за органами, в діяльності яких здійснювався прокурорський нагляд (нагляд за виконанням законів органами дізнання і попереднього слідства) або за характером порушень закону (боротьба з порушеннями законів про охорону соціалістичної власності й іншими порушеннями законів у сфері народного господарства).

Автори науково-практичного коментаря до Закону України «Про прокуратуру» вважають, що функція прокуратури - це «її призначення, роль, виконувана відповідно до потреб суспільства» [72]. Російський дослідник В. Рябцев у 1983 році розглядав функцію як «окремий вид врегульованої законом діяльності органів прокуратури в певній сфері правових відносин, що характеризується відносною самостійністю безпосередніх цілей, специфікою повноважень, форм, методів і правових засобів реалізації, спрямованих врешті-решт на виконання єдиних завдань прокуратури зі здійснення законності...» [193].

Згодом він модернізував це визначення і розглядає функцію прокуратури як «вид її діяльності, який визначається соціальним призначенням прокуратури, її завданнями, характеризується певним предметом відання, спрямований на вирішення відповідного завдання і вимагає для свого здійснення використання властивої йому спеціальної компетенції, повноважень і правових засобів реалізації» [194].

П. Шумський вважає функцією прокуратури «таку частину діяльності її органів, яка характеризується предметом відання, спрямована на вирішення відповідного завдання і здійснюється за допомогою властивої їй компетенції» [263, с. 35]. В. Г. Мелкумов ототожнив функцію прокуратури із соціальним призначенням її діяльності [123, с. 215].

На думку А. Протопопова, це «визначена потребами держави специфічна правова діяльність, основу якої становить нагляд за додержанням законів...» [168, с. 173]. В. В. Клочков стверджував, що функції прокуратури це «... взаємопов’язані з функціями держави і права основні напрямки діяльності прокуратури, які визначаються її цілями і завданнями, виражають сутність і соціальне призначення прокуратури певного типу і здійснюються з використанням специфічних для кожного виду діяльності встановлених законодавчих засобів» [86]. При цьому, опонуючи В. Рябцеву, В. Клочков стверджував, що останній необґрунтовано ототожнив функцію з діяльністю прокуратури [87, с. 6].

З огляду на характер зазначеної дискусії можна зробити висновок про наявність між окремими авторами суперечливих точок зору з приводу того, є функція видом чи напрямом діяльності прокуратури. Наприклад, В. Савицький їх ототожнював, розуміючи функцію як «певний напрям, вид діяльності» [198]. Позиція М. Мичка з цього питання є дуальною. З одного боку, він так само, як і В. Клочков, виступає проти ототожнення функції і виду діяльності, а з другого - погоджується з визначенням російських дослідників, яке зводиться до того, що функція прокуратури - це «вид її діяльності, який обумовлюється соціальним призначенням прокуратури, характеризується визначеним предметом провадження, спрямованістю на розв’язання відповідних завдань і здійснюється в межах властивої йому компетенції» [128, с. 82].

Функцію прокуратури справді не можна ототожнювати з її діяльністю, яка є «об’єктивно обумовленим потребами держави і суспільства процесом впливу прокуратури у межах її компетенції з використанням передбачених законом засобів на учасників правових відносин з метою забезпечення законності [128, с. 20].

Слово «напрямок» або «напрям» в українській мові розуміється як «шлях діяльності, розвитку кого-, чого-небудь, спрямованість якоїсь дії, явища; керунок, курс, спрямування [137, с. 611]. До того ж поняття «напрямок» є вужчим від «функції», оскільки вона відображає не лише власне напрямок, але й характер діяльності прокуратури [129, с. 18].

На відміну від функцій держави в цілому, які справді можна розглядати як напрямки, а не види її діяльності [248, с. 75], функції прокуратури наповнюють реальним змістом таку державну функцію, як охорона правопорядку. Тому недоцільно визначати функцію прокуратури стосовно здійснюваного нею нагляду як «спеціальну функцію держави», як це зробив С. Новиков [138, с. 66].

Під функцією представництва в суді слід розуміти діяльність прокурора, яка поєднується із його участю в судовому розгляді справ з метою захисту прав і законних інтересів окремої особи, громадян, держави, а також підготовкою та направленням до суду заяв, вжиттям інших заходів з поновлення порушеного права окремої людини, громадян, держави [262, с. 5]. Подібне визначення представництва дає І. Бородін: «Представницька функція прокуратури - це діяльність, яка реалізується в судовому розгляді справ, що виникають з цивільно-правових та адміністративно-правових відносин, з метою захисту прав і законних інтересів окремих осіб та держави» [14].

Питання про належність прокурора при здійсненні ним функції захисту прав та інтересів держави й громадянина в суді до категорії судових представників, як і самого інституту судового представництва, є одними із найбільш дискусійних як у вітчизняній, так і зарубіжній юридичній літературі. Ряд представників сучасної науки цивільного процесуального права заперечують проти віднесення прокурора під час здійснення ним захисту в суді інтересів громадянина до категорії судових представників, визнають відповідну його діяльність самостійним особливим процесуальним інститутом.

Так, І. А. Павлуник зазначає, що участь прокурора в цивільному процесі не є різновидом ні загального, ні процесуального представництва. Прокурор, на його погляд, не є представником сторони, як і самою стороною в прямому та процесуальному розумінні. Вчений пропонує вважати прокурора учасником судового процесу, що діє від імені держави на захист прав та свобод інших осіб, державних інтересів [143, с. 9]. Разом із тим, виступаючи проти віднесення прокурора до процесуальної групи представників сторін та третіх осіб в судовому процесі, природи та сутності відповідної його процесуальної діяльності як особи, що бере участь у справі, вчений не розкриває.

Ще більш категоричним у своїх висновках стосовно заперечення виконання прокурором представницької функції в судочинстві є С. А. Чванкін. Він пише, що застосування в Конституції України та інших нормативно-правових актах терміна «представництво прокурором» є помилковим, не відповідає змісту діяльності прокурора, не відображає ні сутності, ні характерних рис участі прокурора в цивільному процесі. С. А. Чванкін вважає за необхідне у відповідних законодавчих актах термін «представництво прокурором» замінити на термін «правозаступництво прокурором». На думку автора, «правозаступництво прокурором» є самостійним інститутом цивільного процесуального права, який має свій предмет регулювання, суб’єктний склад, зміст, об’єкт, а також власну ціль, що відрізняється від визначених в інституті представництва [241, с. 9].

І. Л. Бородін називає «представницьку функцію» прокуратури в судах самостійною формою процесуальної діяльності, що здійснюється з метою забезпечення прав і свобод громадян [16, с. 281]. Сучасний російський дослідник проблем представництва в судах С. А. Халатов вважає інститут участі прокурора в цивільному та арбітражному процесі, в яких у Російській Федерації в наш час захищаються права та інтереси у публічно-владній сфері фізичних і юридичних осіб, «генетично тотожним» інституту судового представництва. Використання в судовому процесуальному законодавстві поняття «представництво» стосовно прокурора дозволяє, - зауважує вчений, - припустити, що він виступає в судочинстві як представника [236].

Точки зору, згідно з якими прокурор розглядався в статусі представника в цивільному процесі, було наведено у радянській юридичній літературі. Наприклад, М. А. Вікут у 1968 році зазначала, що участь прокурора в цивільному процесі є прикладом офіційного представництва держави - «правозаступництво прокурором» [25]. Подібні думки щодо участі прокурора в юридичному процесі висловлюють і інші автори [91].

Оригінальний підхід до визначення природи діяльності прокурора в судочинстві запропонований українським правознавцем М. В. Руденком. Захист у господарському процесі прав та інтересів держави й особи розглядається ним своєрідним проявом, продовженням функції прокуратури нагляду за застосуванням законів, засобом забезпечення законності судових актів. Послідовно відстоюючи відомчі інтереси, М. В. Руденко заперечує виконання прокурором в господарському суді функції представника держави, називає його особливим суб’єктом судового процесу - посадовою особою найважливішого правоохоронного органу - прокуратури, який без особливих доручень, лише на підставі закону і свого службового становища бере участь в процесі [182].

Неоднозначним є питання стосовно класифікації та видів функцій прокуратури. Конституційним договором 1995 року від 08.06.1995 № 1к/95- ВР (ст. 43) було визначено, що прокуратура здійснює: 1) нагляд за додержанням Конституції і законів України органами та посадовими особами державної влади, представницькими органами та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності, а також громадянами України і особами без громадянства; 2) нагляд за додержанням законів з питань, що стосуються прав і свобод громадян; 3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і попереднє слідство; 4) розслідування злочинів у справах, які належать до компетенції органів прокуратури; 5) підтримання державного обвинувачення в суді; 6) нагляд за додержанням законів у місцях виконання покарань, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру; 7) захист майнових та інших інтересів громадян [136].

Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року (ст. 2) як основні функції прокуратури визначив: 1) підтримання державного обвинувачення в суді; 2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом; 3) нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; 4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян[164].

Чинна Конституція України (ст. 121) передбачає вичерпний перелік функцій прокуратури, про що свідчить відсутність застереження стосовно того, що на неї можуть покладатись і інші функції, визначені у законах України.

На думку М. Руденко і В. Глаговського, прокурорське представництво слід визначити, як процесуальну діяльність прокурора, спрямовану на захист суб’єктивних прав і тих, що охороняються законом, інтересів, шляхом порушення в передбачених законом випадках судової діяльності, підтримання в суді позовної вимоги (заяви) з метою встановлення істини в справі, участь у касаційному і наглядовому перегляді справ і в процесі виконання судових рішень [175, с. 63].

На думку інших учених, представництво прокурором - це представництво особливого роду, передбачене Конституцією і те, яке здійснюється на підставі відповідної заяви, поданої до суду, а також службового свідоцтва. Тому його називають офіційним представництвом [189]. Відповідно до тлумачення цього поняття пропонують іще називати представництво прокурором офіційним представництвом, заснованим безпосередньо на Конституції України [199]. М. Й. Штефан стверджує про представництво прокурором як про офіційне представництво конституційного рівня [257]. Іноді про прокурорське представництво зазначають як про «представництво нового типу» [48].

Представництво прокуратурою інтересів громадянина в суді є представництвом особливого роду, передбаченим Конституцією або відповідним спеціалізованим законом, яке здійснюється на підставі відповідної заяви прокурора. Діяльність прокурора у процесі полягає в захисті закону від порушень і тим самим в захисті порушених прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб, що беруть участь у справі [233].

Наразі ми схиляємося до визначення, наданого професором М. І. Мичком: «Під представництвом прокуратурою України інтересів громадян у суді загальної юрисдикції згідно зі змістом п. 2 ст. 121 Конституції України слід розуміти правовідносини, в яких прокурор, реалізуючи визначені Конституцією України й законами України повноваження, здійснює в суді процесуальні дії з метою захисту інтересів громадянина» [127, с. 10].

Тож можна стверджувати, що представницька функція прокуратури стосовно дітей в цивільному судочинстві безпосередньо випливає зі змісту

Конституції України та повноважень, наданих прокурорам Законом України «Про прокуратуру». У формі судового представництва малолітніх та неповнолітніх дітей з боку прокуратури надається правова допомога під час захисту їхніх прав та охоронюваних законом інтересів [106]. Важливо звернути увагу, що представництво - це не формальна присутність при розгляді судом юридичної справи, а відповідна діяльність прокурора, спрямована на сприяння реалізації правового статусу дитини.

В межах дослідження представницької функції прокуратури щодо захисту інтересів дітей в цивільному судочинстві необхідно розглянути правовідносини, які виникають у зв’язку з реалізацією повноважень прокурора з представництва інтересів дітей.

Так, М. В. Руденко зазначав, що представництво прокуратури - це правовідносини, в силу яких прокурор (представник) виступає в суді від імені громадянина або держави (що представляються) із захистом порушених прав, свобод та інтересів [188, с. 45].

За правовою природою представництво в цивільному судочинстві відповідно до рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99 у справі № 1-1/99 це правовідносини, в яких одна особа (представник, прокурор) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (дитини) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи для неї права та обов’язки. Представництво прокурором інтересів держави в суді відрізняється від інших видів представництва рядом специфічних ознак: складом представників та колом суб’єктів, інтереси яких вони представляють, обсягом повноважень, формами їх реалізації. Прокурор у межах своїх повноважень, за наявності підстав для представництва, доведених в суді, здійснює представництво інтересів дітей у суді у випадках, якщо така особа не спроможна самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через те, що законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист.

Отже, правовідносини, що склалися у зв’язку з виконанням конституційних повноважень щодо представництва інтересів дітей у цивільному судочинстві, виникають у зв’язку з підготовкою та зверненням до суду з позовами, вступом у справу за позовами інших осіб, участю у розгляді справ судами, ініціюванням перегляду судових рішень, контролем виконання судових рішень за позовами прокурорів. В основу таких правовідносин покладено потребу, підстави, право та обов’язок прокурора здійснювати процесуальні дії, спрямовані на захист інтересів дитини.

При визначенні процесуального представництва прокуратурою дітей в суді важливим є і питання щодо його цілей. Проте в теорії процесу не існує єдиного погляду щодо цілей процесуального представництва. Цілями процесуального представництва визначають: надання допомоги особі, яку представляють, в захисті її прав та надання допомоги суду в здійсненні правосуддя. Д. М. Чечот поряд із вищезазначеними цілями окремо виділяє захист у суді інтересів осіб, які позбавлені права й можливості особисто вести справу [246].

Я. А. Розенберг до завдань процесуального представництва відносить: вчинення від імені та в інтересах особи, яку представляють, процесуальних дій; надання кваліфікованої допомоги та сприяння в здійсненні правосуддя [171]. На противагу позиції Я. А. Розенберга В. М. Шерстюк слушно зауважує, що вчинення дій від імені та в інтересах особи, яку представляють, є не ціллю, а засобом, за допомогою якого вона досягається [254].

Мету представництва можна також зводити лише до надання юридичної допомоги при розгляді цивільної справи. Так В. Н. Івакін визначає, що сприяння суду є не ціллю, а бажаним результатом діяльності представника в процесі [75, с. 24]. Проти такого підходу виступає В. М. Шерстюк, вказуючи, що автор не враховує те, що інститут представництва існує не лише для надання допомоги громадянам та організаціям, але й для того, щоб суд міг краще й швидше розібратись у взаємовідносинах учасників процесу [255].

Крім того, В. М. Шерстюк серед цілей процесуального представництва виділяє: надання допомоги довірителю в здійсненні ним своїх процесуальних прав та виконанні обов’язків; попередження порушень процесуальних прав особи, яку представляють; винесення найбільш сприятливого рішення для особи, яку представляють [256].

М. Й. Штефан та О. Г. Дріжчана цілями процесуального представництва визначають захист прав та охоронюваних законом інтересів особи, яка бере участь у справі, державних та громадських інтересів, а також сприяння суду в з’ясуванні обставин справи, постановленні законного й обґрунтованого рішення [259].

При визначенні цілей процесуального представництва необхідно враховувати й те, що воно може здійснюватись не лише від імені та в інтересах сторін, третіх осіб чи заінтересованих осіб, але й від імені інших учасників процесу: органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яким за законом надано право захищати права й свободи інших осіб.

Процесуальна діяльність представників цих учасників процесу хоча і здійснюється від імені останніх, однак не має на меті безпосередньо захисту їх прав та інтересів, вона спрямована на захист державних чи громадських інтересів, а також прав і свобод інших осіб, в інтересах яких порушувалась справа.

Необхідно зазначити, що у ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року чітко визначено підставу представництва у суді інтересів громадянина. Вона полягає у неспроможності такої особи самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист[164].

Положення вищенаведеної статті особливо стосується інтересів малолітніх та неповнолітніх дітей, які через відсутність повної дієздатності не в змозі самостійно захищати свої права та охоронювані законом інтереси. Крім цього, як зазначає М. М. Руденко, прокурор за наявності приводів та підстав, на власний розсуд визначає, чи є порушення (загроза порушення) прав, свобод, інтересів громадянина, та вирішує питання щодо реалізації диспозитивного права на звернення до суду [185, с. 10].

Представництво прокурором інтересів громадян застосовується для захисту категорій населення, які не спроможні самостійно звернутися до суду за захистом своїх прав, що порушені, та інтересів, які охороняються законом, внаслідок стану здоров’я чи з інших поважних причин. Існує точка зору, згідно з якою спроби штучно обмежити коло громадян, захищати права яких має прокурор шляхом судового представництва, лише недієздатними, неповнолітніми об’єктивно можуть призвести до вихолощення правозахисної ролі прокуратури [99].

Відповідаючи основним ознакам процесуального представництва, представництво прокурором інтересів дітей в суді має певні особливості, серед яких головним є те, що воно ґрунтується безпосередньо на Конституції України, тоді як інші види представництва ґрунтуються на дорученні, адміністративному акті, законі. При цьому необхідно зазначити, що подібність із представництвом за законом не є абсолютною, оскільки Конституція - це закон, що має найвищу юридичну силу і її не можна ставити на один рівень з іншими законами. Крім того, прокурорське представництво відрізняється і за іншими істотними ознаками: за своїм характером, за колом осіб, чиї інтереси прокурор представляє, за сукупністю прав і формами їхньої реалізації. Свою функцію органи прокуратури здійснюють самостійно, підкоряючись тільки закону і керуючись наказами та вказівками Генеральної прокуратури України [185].

З урахуванням вищезазначеного необхідно виділити наступні ознаки представництва прокуратурою інтересів дітей у цивільному судочинстві.

По-перше, представництво в судах інтересів дітей в порядку цивільного судочинства є самостійною формою державної діяльності, здійснюваної особливим органом, який не має особистого інтересу. Воно має значення самостійної конституційної функції прокуратури.

По-друге, прокурор не знаходиться в матеріально-правовому зв’язку з дитиною, інтереси якої він представляє.

По-третє, прокурорське представництво інтересів дітей в цивільному судочинстві хоч і можливе на всіх стадіях, але вступ у процес прокурор повинен обґрунтувати нормами закону, він передбачає наявність обставин, обґрунтованих у суді.

По-четверте, прокурор, який представляє в цивільному судочинстві інтереси дитини, наділяється всіма процесуальними правами і обов’язками особи, яку він представляє, за винятком права укладати мирову угоду.

По-п’яте, прокурор здійснює представництво інтересів дитини в суді від свого імені, тому отримання окремих доручень на ведення справи йому не потрібно.

Важливим для осмислення сутності представництва прокуратурою інтересів дітей в цивільному судочинстві є визначення категорії інтересу дітей.

В етимологічному значенні інтерес - це: 1) увага до кого-, чого-небудь, зацікавлення кимось, чимось; 2) вага, значення; 3) те, що найбільше цікавить кого-небудь, що становить зміст чиїхось думок і турбот, прагнення, потреби; 4) те, що йде на користь кому-небудь, відповідає чиїмось прагненням, потребам» [214].

Інтереси обумовлюються прагненням досягти певного рівня забезпеченості індивідуальних і колективних потреб. Ця мета досягається завдяки активній діяльності, спрямованій на приведення життя у відповідність до певних стандартів. Проте для суспільства, окремих його членів і для держави особливо важливим є збереження в недоторканності таких цінностей, як соціальний і громадянський мир, стабільність, спокій і громадський порядок та безпека.

Необхідно зазначити, що не всі інтереси особистості підтримуються і заохочуються державою. Держава сприяє реалізації й охороняє лише законні інтереси громадян, тобто інтереси, що не суперечать закону і підтримувані нею [121, с. 215]. Таким чином, об’єктом представницької функції прокуратури стосовно дітей служать лише законні інтереси. Справедливо, що законний інтерес являє собою юридично значимий інтерес, заснований на законі, що випливає з нього, схвалюваний і захищений ним, хоча і не закріплений у конкретних правових нормах. Законні інтереси являють собою своєрідні предправа, що можуть трансформуватися в суб’єктивні права, коли для цього формуються необхідні умови [122, с. 113].

У такий спосіб законні інтереси дітей прямо пов’язані з реалізацією належних їм суб’єктивних прав. Незважаючи на те, що на законодавчому рівні при закріпленні представницької функції прокуратури прямо не вказано про відповідні права громадян, таке формулювання вважаємо досить виваженим і коректним. Фізична особа (в т.ч. дитина) зацікавлена у реалізації визначеного суб’єктивного права, але з ряду причин об’єктивного і суб’єктивного характеру не в змозі самостійно забезпечити такого роду реалізацію, особливо в умовах правової суперечки, коли сама наявність такого права або ставиться під сумнів або його реалізація ускладнена. У такій ситуації втручання прокурора являє собою найважливіший фактор забезпечення правової захищеності дитини, припинення невиправданих і незаконних дій. З урахуванням викладеного вбачається за можливе таким чином сформулювати поняття інтересів дитини в контексті реалізації представницької функції прокурора: інтереси дітей, які може представляти прокурор, являють собою засновані на суб’єктивному переконанні дитини і законні з погляду прокурора вимоги, спрямовані на реалізацію відповідних правових норм, що закріплюють конкретні права та адекватні їм обов’язки і пов’язані із задоволенням певних життєвих потреб. Необхідно відзначити і ту важливу обставину, що законні інтереси дітей, по суті, виражають і державні інтереси, оскільки на конституційному рівні одержало закріплення положення про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Підсумовуючи, варто зазначити, що при дослідженні представництва прокуратурою інтересів дітей в цивільному судрочинстві необхідно передусім, з’ясовувати правову природу представництва саме в аспекті прокурорської діяльності, а також виділити його особливості.

Таким чином, представництво прокуратурою інтересів дітей в в цивільному судочинстві слід розглядати як самостійну складову такої конституційної функції прокуратури, як представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, яка, в свою чергу, має ряд особливостей. По-перше, прокурорське представництво ґрунтується безпосередньо на нормі Конституції України, в той час як інші види представництва здійснюються на підставі доручень, адміністративних або законодавчих актів; по-друге, відмінністю прокурорського представництва є те, що його здійснює орган, який не має свого інтересу і завжди виступає гарантом дотримання прав та свобод дітей в Україні.

Оскільки дитина зацікавлена у реалізації визначеного суб’єктивного права, але через свій вік не в змозі самостійно забезпечити таку реалізацію, особливо в умовах правової суперечки, якщо сама наявність такого роду права або ставиться під сумнів або його реалізація ускладнена, то в такій ситуації втручання прокурора є найважливішим фактором забезпечення правової захищеності дитини, припинення невиправданих і незаконних дій.

З огляду на зазначене вище аналізуючи наукові підходи та керуючись ст. 237 ЦК України, ст. 39 ЦПК України, ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», можна зробити висновок, що представництво прокурором інтересів дитини - це правовідносини, в яких прокурор зобов’язаний вчинити процесуальні та інші дії, спрямовані на захист прав і законних інтересів дитини.

1.3.