Правовий статус прокурора як представника інтересів дітей в суді

Питання правового статусу суб’єктів тих чи інших правовідносин завжди привертало особливу увагу науковців у вітчизняній та світовій юридичній науці. Не стало винятком його дослідження і щодо прокурора як посадової особи, яка згідно із законом здійснює захист від неправомірних посягань гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина.

У системі поділу влади прокуратура посідає особливе місце. З цього приводу в науковій літературі висловлюються різноманітні точки зору. На думку М. Шалумова, «... діяльність прокуратури взагалі не можна називати здійсненням влади, оскільки їй не властиві атрибути влади ні законодавчої, ні виконавчої, ні судової ...» [251, с. 16]. П. Шумський вважає, що «... правове становище прокуратури ... слід визначити як щось середнє між виконавчою і судовою владою, підпорядковуючись безпосередньо Президентові і законодавчій владі» [264, с. 41]. Деякі вчені, передусім російські, схильні відносити прокуратуру до судової влади під тим формальним приводом, що єдина стаття, присвячена прокуратурі, у Конституції РФ вміщена у розділі «Судова влада» [119, с. 52]. К. Яровиков вважає, що «... прокуратура являє собою унікальний елемент у системі державного механізму, який, не втручаючись у практичну діяльність тих чи інших органів, здійснює повсякденний нагляд за законністю їхніх дій» [274, с. 72].

Більшість дослідників, як в Україні, так і в Росії, вважають прокуратуру особливим державним інститутом, який не входить до жодної гілки влади, закріплених у Конституції, і діє в інтересах усіх влад в ім’я зміцнення правопорядку в державі. Такі думки висловили В. Точиловський [228, с. 8], В. Клочков [85] та деякі інші.

Конституція України в числі інших функцій прокуратури передбачає функцію представництва прокуратурою інтересів держави і громадянина в суді, що, власне, являє собою новий напрям прокурорської діяльності [49, с.

М. В. Руденко зазначає, що опоненти цієї точки зору допускають змішування двох понять: представництво в суді як інституціональна функція органів прокуратури і як процесуальна діяльність прокурора в судочинстві із захисту порушених прав і законних інтересів громадянина чи держави. Ці поняття хоча й близькі за змістом, але не тотожні. Загалом їх можна співвідносити як ціле і частину, де перше поняття є цілим, а друге - частиною [187].

Поняттю правового статусу органів прокуратури та її посадових осіб присвячені окремі праці М. М. Бородіна, С. В. Васильєва, Л. М. Давиденка, Ю. М. Грошевого, В. В. Комарова, Т. В. Корнякової, М. В. Косюти, О. Р. Михайленка, М. І. Мичка, А. Мицикова, М. М. Михеєнка, М. М. Руденко, М. В. Руденка, Є. А. Суботіна та інших учених. Зазначимо, що законодавче закріплення цієї нової функції прокуратури значно посилило інтерес учених-правознавців і практиків до проблем її реалізації, однак практично всі публікації з цього питання присвячені окремим аспектам представництва прокурором. Проблема ж правового статусу прокурора як представника інтересів дітей в суді малодосліджена.

Відповідно до ст. 55 Основного Закону України права і свободи людини та громадянина захищаються судом [94]. Тобто правом на звернення до суду за захистом наділена будь-яка особа незалежно від віку.

Конституційне право неповнолітніх громадян на судовий захист забезпечується можливістю звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів. Але в більшості випадків діти не можуть самостійно захистити свої порушені або невизнані права та, відповідно, реалізувати свої процесуальні повноваження. Діти - це досить специфічна та складна категорія населення з точки зору психології.

Протягом усього дитинства відбувається розвиток організму дитини і, зокрема, дозрівання її нервової системи, вікові зміни динаміки процесів вищої нервової діяльності. Такі зміни створюють нові можливості для збагачення досвіду і для психічного розвитку дитини.

Однак треба пам’ятати, що дозрівання дитячого організму створює лише певні передумови, певні можливості для психічного розвитку. Для того щоб ці можливості були реалізовані, щоб вони перетворилися на справжні психічні властивості, необхідні певні умови життя і виховання.

Під час свого психічного розвитку дитина проходить низку якісно своєрідних ступенів. Діти різного віку відрізняються одне від одного не лише кількістю набутих знань і навичок, але й якісними особливостями психічних процесів, а також особистості в цілому. Особливості психіки дитини того чи іншого віку вирішальним чином залежать від умов життя та виховання.

Діти різного віку мають різний досвід, досягають різного рівня розвитку тих чи інших здібностей, характеризуються різними видами діяльності, мають різні потреби й інтереси і відповідно до цього по-різному сприймають ті чи інші події, що відбуваються у їхньому житті.

У кризові періоди загострюються основні протиріччя: між потребами дитини, що зросли, та її все ще обмеженими можливостями; між новими потребами дитини та стосунками з дорослими, що раніше склалися [148].

Якщо батьки, вихователі, вчителі та інші особи своєчасно враховують зміни, що відбуваються з дітьми, і у відповідності з ними вибудовують своє ставлення до них, то протікання кризи значно пом’якшується. Тривалість і гострота протікання вікових криз у різних дітей різна і багато в чому залежить від індивідуальних особливостей дитини, а також від конкретних умов її життя, навчання, виховання та людей, що її оточують [69].

На жаль, існують випадки, коли батьки, вчителі, вихователі та інші особи не враховують такі особливості і починають використовувати дещо хибні методики виховання дітей (особливо у підлітковому періоді), що може призвести до появи насильства в сім’ї (як фізичного, так і психологічного), порушення прав дитини, свавільного позбавлення власності, порушення честі і гідності дитини, порушення, оспорення чи невизнання інших суб’єктивних цивільних прав. Так, відповідно до Доповідної записки про стан додержання законодавства щодо забезпечення прав дітей, які перебувають у спеціальних установах для дітей, слідчих ізоляторах, ізоляторах тимчасового тримання та виховних колоніях, від 29 березня 2013 року в Охтирському професійному училищі соціальної реабілітації педагогічними працівниками не налагоджена виховна робота, яка має формальний характер та проводиться лише в разі вчинення проступку, індивідуальні плани вихователів, як правило, дублюються та не містять конкретних профілактичних заходів, класні керівники індивідуально-виховну роботу з дітьми майже не проводять. Звичайно, що не маючи можливості самостійного захисту своїх прав (в силу віку, розумового розвитку, браку життєвого досвіду, освіти тощо) такі повноваження покладаються на законних представників дітей - батьків. Але коли батьки не можуть (чи не хочуть) повною мірою виконувати свої обов’язки, коли дитина позбавлена батьківського піклування або коли батьки самі є порушниками прав дитини в силу вступає інший механізм захисту - захист прав дитини прокурором, який відповідно до ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» здійснює представництво у суді інтересів громадянина [164].

Також, на думку М. М. Руденко, прокурор за наявності приводів та підстав на власний розсуд визначає, чи є порушення (загроза порушення) прав, свобод, інтересів громадянина, та вирішує питання щодо реалізації диспозитивного права на звернення до суду [85].

У літературі виділено кілька видів представництва - законне, офіційне, добровільне (договірне), громадське. Стосовно прокурорського представництва вказано, що воно є представництвом за законом [220], а прокурор - такий самий представник у процесі, як і всі інші представники, що діють на підставі закону [235]. Однак останніми роками з’явилися нові підходи до розуміння природи прокурорського представництва, відповідно до яких таке представництво виступає як новий вид представництва і може бути охарактеризоване як офіційне [188]. Саме в цих випадках особливої актуальності набуває питання правового статусу прокурора як представника інтересів дітей в суді. У зв’язку із цим вважаємо за доцільне проаналізувати особливості цього статусу та сформулювати власні висновки в цій частині.

Прокурор відповідно до національного законодавства уповноважений брати участь та ініціювати розгляд судами справ з тим, щоб захистити у такий спосіб права, свободи та законні інтереси тих, хто не спроможні самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист (ст.

Представляючи права, свободи й законні інтереси дітей в суді, прокурор виступає гарантом суспільних основ, цінностей, правового порядку кореляції «особа-влада». Покладення на нього законодавством виконання правозахисної функції в судочинстві є наслідком усвідомлення українською державою свого соціального призначення забезпечувати загальні прагнення, інтереси всього суспільства, проявом гуманізму осіб, що позбавлені здатності самостійно відстоювати свої права й інтереси у судовому процесі.

Для ефективного виконання покладених на працівника прокуратури обов’язків у нього повинні бути наявні наступні якості: моральні (високі моральні принципи, почуття обов’язку та відповідальності за виконувану роботу тощо); психологічні (врівноваженість, стійкість до зовнішніх подразників, психологічна витривалість, увага, посидючість тощо); характерологічні (цілеспрямованість, рішучість, наполегливість, принциповість щодо порушень закону тощо); інтелектуальні (знання нормативно-правової бази, загальної та дитячої психології) [151, с. 148].

Правове положення людини і громадянина обумовлюється особливостями соціального статусу, що існує в певний період розвитку суспільства і держави. У теорії права правовий статус визначається як сукупність невід’ємних від особистості конституційних (загальних) прав та обов’язків, як сукупність прийнятих Конституцією України або іншими законами вихідних, невідчужуваних прав та обов’язків людини, повноважень посадових осіб, безпосередньо закріплених за тими чи іншими суб’єктами права. Необхідно вказати, що статус суб’єкта становить передусім певну сукупність його соціальних можливостей, обсяг і характер яких залежить від тієї ролі, соціальної функції, що виконується ним у суспільстві. Прокурор як носій компетенції органів прокуратури, реалізує державно-владні повноваження у різних сферах суспільного життя, професійно здійснює діяльність щодо забезпечення виконання функцій, покладених на прокуратуру. Його повноваження безпосередньо пов’язані зі службою в органах прокуратури. Така служба передбачає виконання певних конституційно закріплених функцій, що зумовлюють права і обов’язки, які визначені у Законі України «Про прокуратуру» [164].

Представництво прокуратурою інтересів дітей в суді є однією із таких функцій. Вона полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних дій, спрямованих на захист у суді інтересів дитини у випадках, визначених законом. Право прокурора на звернення до суду загальної юрисдикції та вступ у відповідну справу чітко обмежене представництвом певної категорії громадян, до однієї з яких і відносяться діти, які через відсутність повної дієздатності не можуть належним чином самостійно захистити свої права в суді. Приводом для представництва прокурора в суді є саме звернення до прокуратури фізичних осіб, тобто рішення самої особи про необхідність її захисту прокуратурою. При цьому така правова допомога надається громадянам безоплатно, тобто за рахунок держави, і спрямована на захист конституційних прав найменш захищених верств населення. Не варто також забувати про те, що прокурор може сам звертатися до суду за захистом громадян (в т.ч. дітей), якщо того вимагають певні обставини. Крім того, в науці вже з’явилося нове родове поняття, що означає правовий статус прокурора в зазначених правовідносинах - «функції та повноваження прокуратури у некримінальній сфері» [226]. В кожному разі прокурор повинен у позовній заяві обґрунтувати причини неможливості пред’явлення позову самою особою, в інтересах якої подається позов, із наданням підтверджуючих документів, а також обґрунтувати обставини, які вказують на існування реальної загрози порушень прав, свобод та інтересів і необхідності їх захисту.

Поняття правового статусу прокурора при здійсненні представництва інтересів дітей в суді є доволі новим правовим інститутом для вітчизняної юридичної науки і потребує спеціального дослідження. Прокурор здійснює в суді представництво інтересів громадянина в порядку, встановленому процесуальними кодексами та іншими законами, на будь-якій стадії процесу. Дослідження цього питання має також важливе практичне значення. Це необхідно для ефективного здійснення покладених на прокуратуру функцій представницько-наглядового спрямування та добросовісного використання цим органом зазначеної функції, де завданням є забезпечення конституційних прав і свобод людини та громадянина. А також, як вказує Т. В. Корнякова, особливе значення має діяльність із захисту органами прокуратури прав соціально незахищених осіб (неповнолітніх, непрацездатних, інвалідів, пенсіонерів, потерпілих, із малим достатком громадян) [96].

Правовий статус прокурора при здійсненні представницьких функцій стосовно дітей в суді визначається Конституцією України, Законом України «Про прокуратуру», процесуальними кодексами та іншими нормативно- правовими актами, в яких містяться положення, що врегульовують правовідносини з цього питання. Важливе значення для здійснення прокурором захисту прав, свобод і законних інтересів громадянина мають положення п. 2 ст. 121 Конституції України [94], що покладають на прокуратуру України виконання функції представництва інтересів громадянина в суді у випадках, визначених законом. Це твердження відповідає соціальним процесам, спрямованим на остаточне визнання верховенства конституційних положень та їх ролі як безпосередніх регуляторів суспільних відносин в Україні, що тривають сьогодні [95].

Верховенство положень Конституції України поширюється і на сферу правосуддя та діяльності прокуратури. Цей принцип закріплено в ч. 2 ст. 8 Основного Закону України. Встановлено, що Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні їй відповідати. Однак верховенство Конституції має не тільки нормативний, а й соціальній прояв. Це означає, що над нею не може мати більшу силу жоден інший суспільний акт: політичний, корпоративний, акт самоврядування тощо. Конституція є вищим вираженням волі і прагнень українського народу, формою природного права, на основі якої розвиваються як матеріальні, так і процесуальні правові законодавчі норми в Україні.

Зауважимо, що конституційні положення щодо представництва прокуратурою інтересів громадянина в суді у випадках, визначених законом, необхідно сприймати не лише як певний простий конституційний дозвіл прокурору здійснювати дану функцію в судочинстві, а й як найвище за ступенем обов’язковості соціально-правове його завдання захищати права, свободи та законні інтереси громадянина, позбавленого можливості це робити самостійно. Розглядаючи зазначене у взаємозв’язку з положеннями ч. 1 ст. 125 Конституції України про побудову системи судів загальної юрисдикції в Україні за принципом спеціалізації, можна зробити висновок, що вказане цілком стосується і відповідного обов’язку щодо діяльності прокурора у спеціалізованих судах.

Норма п. 2 ст. 121 Конституції України [94] щодо представницької функції в суді прокуратури є правовим підґрунтям інституту участі прокурора в судовому процесі з метою захисту прав, свобод та інтересів дітей. Разом з тим вона, як і більшість конституційних положень, носить загальний характер. Відтак, постає необхідність її деталізації законодавцем, що відбувається залежно від існуючих соціально-економічних передумов на рівні закону. Безвідносно до конкретного виду судочинства зазначене отримало реалізацію в оновлених в 2014 році відповідних положеннях Закону України «Про прокуратуру» [164].

Матеріально-правову, наступну за рівнем загальнообов’язковості після Конституції України, законодавчу основу реалізації прокурором представницької функції інтересів дітей в суді становить Розділ IV «Повноваження прокурора з виконання покладених на нього функцій», що містить ст.ст. 22-26 Закону України «Про прокуратуру».

Особливості здійснення окремих форм представництва інтересів громадянина або держави в суді закріплено у ст. 24 Закону України «Про прокуратуру», в якій встановлено, що конкретний обсяг і межі повноважень прокурора, який бере участь у розгляді судом справи, визначаються відповідним процесуальним законом.

Прокурор за процесуальним статусом належить до групи осіб, які беруть участь у справі. Це означає, що він є таким суб’єктом судового процесу, який в тій чи іншій мірі зацікавлений в юридичному результаті вирішення правового спору судом.

Особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб. Прокурор при цьому законодавчо не віднесений до окремої групи осіб, які беруть участь у справі. Його не можна визнати ні особою, права, свободи чи законні інтереси якої захищаються судом, ні особою, на суб’єктивні права чи законні інтереси якої може вплинути рішення суду (третьою особою). З урахуванням цього законодавцем у судочинстві його включено до процесуальної групи осіб, які є представниками сторін, та третіх осіб, тобто інститут участі прокурора в судовому процесі визнано складовим міждисциплінарного інституту представництва [66].

З огляду на наведену вище правову позицію Конституційного Суду України статус прокурора в судовому процесі як законного представника громадянина згідно з чинними положеннями процесуальних кодексів не вбачається неправомірним. Такий законодавчий підхід повністю ґрунтується на відповідних конституційних приписах щодо правового положення прокуратури в Україні. Більш того, таке її положення в судочинстві є цілком логічним, оскільки прокурор реалізує представницьку функцію інтересів громадянина на підставі закону (п. 2 ст. 121 Конституції України [94], ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» [164]).

Прокурор бере участь в цивільному судочинстві, представляючи в ньому інтереси громадянина, тобто - інших осіб. А отже, його не можна відносити до групи осіб, які мають особистий (суб’єктивний) інтерес у вирішенні справи. Разом з тим процесуальні кодекси визначають прокурора активним учасником цивільного судочинства не пов’язують його участь в судовому процесі з відповідним рішенням. Прокурор наділений повноваженнями самостійно ініціювати розгляд судом справи, брати на власне переконання у необхідності цього участь в судовому процесі на будь- якій його стадії. При цьому прокурор робить це не без будь-якого інтересу, а керується інтересами служби - належного виконання покладених на прокуратуру законодавством функцій захисту в судочинстві інтересів дітей. Відтак, в судовому процесі він має бути визнаний такою особою, яка бере участь у справі, що має суспільний, державний, тобто лише процесуальний інтерес в її вирішенні судом відповідно та на підставі закону.

Прокурор діє від імені державного органу - прокуратури, на яку законодавством покладені наглядово-представницькі функції. Для підтвердження своїх повноважень в судочинстві йому не потрібно надавати суду ніяких документів (наприклад довіреностей), тому що він виконує обов’язки, покладені на нього законом. Його діяльність може бути віднесена до представництва, яке є самостійним інститутом процесуального права, оскільки саме Основний Закон України є базовою підставою участі прокурора в суді для представництва інтересів дітей. Відповідно до ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» підставою представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист. Водночас у законі не визначено критеріїв «неспроможності», у цьому разі прокурор повинен керуватися, окрім правових засад процесуального судочинства (зокрема й відомчих нормативно-правових актів), внутрішнім переконанням.

Як зазначає академік М. Костицький, внутрішнє переконання за своїм характером є психологічною категорією, а відтак, являє собою суб’єктивне ставлення прокурора до обставин справи і базується на загальних, у тому числі психологічних і професійних знаннях учасників процесу, рівні їх культури (загальної й професійної) та пов’язане з їхніми особистими рисами [139]. Суть внутрішнього переконання полягає в усвідомленні оціночних категорій, які не є достатньо визначеними (наприклад, захист інтересів 17-ти річного студента юридичного факультету, або захист інтересів дитини, яку під психологічним тиском обмежили у дієздатності, тощо) і прийнятті вольового рішення щодо представництва інтересів таких осіб в суді.

Прокурор, здійснюючи функції представництва в суді інтересів дітей, належить до суб’єктів, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Представники суб’єктів, які захищають права і свободи інших осіб, як і будь-які інші представники, діють в процесі від імені та за дорученням осіб, які надали їм відповідні повноваження. При цьому вони мають процесуальні права і обов’язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права закінчувати справу примиренням (ст. 45 ЦПК України).

У судовій практиці осіб, що пред’являють позови на захист прав та інтересів інших осіб, інколи прирівнюють до представників сторін, що правильним визнати не можна. На необхідність розмежування суб’єктів, які захищають права і свободи інших осіб, від представників сторін зверталась увага вчених [82]. Суб’єкти, які захищають права і свободи інших осіб на відміну від представників діють в процесі не від імені осіб, права та свободи яких вони відстоюють в суді, а від власного імені або у випадках, передбачених чинним законодавством, від імені держави.

Відповідно до чинного законодавства відносини між представником і довірителем ґрунтуються на договорі доручення або законі. Представник наділяється певними повноваженнями і не може виходити за їх межі. Завданням прокурора є дотримання прав і законних інтересів громадян. Він є гарантом законності при здійсненні судочинства і діє як представник органу державної влади.

Особливістю участі представників суб’єктів, які захищають права та інтереси інших осіб, є і те, що вони, вчиняючи процесуальні дії від імені та за дорученням органів державної влади та осіб, яким законом надано право захищати права та свободи інших осіб, на відміну від представників сторін та третіх осіб, здійснюють захист прав та інтересів не суб’єктів, які їх уповноважили на участь у процесі, а інших осіб.

Суб’єкти, які захищають права та свободи інших осіб, можуть брати участь у процесі у двох формах:

- звернення до суду із заявою про захист прав та інтересів інших осіб (порушення процесу по справі);

- вступу у процес з власної ініціативи.

Представниками суб’єктів, які захищають права та інтереси інших осіб, як правило, виступають їх компетентні посадові особи або працівники. Я. А. Розенберг вважає, що, оскільки компетенція державних органів реалізується в діях їх працівників, то функція щодо захисту прав та інтересів інших осіб може бути здійснена в суді від імені органів державної влади не будь-яким громадянином, а компетентною посадовою особою [171].

Під час участі в розгляді судом справи прокурор користується правами в такому ж обсязі, як і інші учасники судового процесу й не має перед ними переваг чи привілеїв. Він не приймає рішення у справі, а лише висловлює суду свою пропозицію щодо вирішення спору. Рішення у справі ухвалює суд, який має право погодитись або не погодитись із пропозицією прокурора щодо вирішення спору. Таким чином, представництво прокурором у суді інтересів інших осіб не суперечить принципу рівності сторін.

Аналіз чинного законодавства та різних наукових підходів дає змогу сформулювати наступні висновки стосовно правового статусу прокурора як представника інтересів дітей в суді.

По-перше, представництво прокурора в цивільному процесі можливе у будь-якій справі й на всіх стадіях, починаючи з її порушення, а отже, у випадках, визначених законом.

По-друге, представник у справі діє в межах наданих йому повноважень, тобто він має право: а) вчиняти від імені особи, яку представляє, всі процесуальні дії, крім передачі справи до третейського суду; б) повністю чи частково відмовитися від позовних вимог; в) змінювати предмет або підставу; г) укладати мирову угоду; ґ) передавати повноваження іншій особі (передоручати); д) оскаржувати рішення суду; е) подавати виконавчі листи до стягнення; є) одержувати присуджене майно або гроші. Повноваження представника у справі на виконання кожної із зазначених дій повинні бути вказані у виданій йому довіреності. Однак прокурор, який представляє в суді інтереси дітей, наділений усіма процесуальними правами. На нього покладено процесуальні обов’язки сторони за винятком права укладати мирову угоду.

По-третє, прокурор здійснює представництво інтересів дітей в цивільному судочинстві від свого імені, тому жодних доручень на ведення справи йому не потрібно.

Закон передбачає, що прокурор має право представляти в цивільному сужочнистві інтереси громадян, які за станом здоров’я, а також з інших поважних причин не можуть самостійно захистити свої права або реалізувати процесуальні повноваження, але лише в порядку ч. 3 ст. 128 КПК України.

По-четверте, право представництва в суді має певне коло суб’єктів, що обмежується лише особами, які беруть участь у процесі з метою захисту своїх суб’єктивних прав та інтересів, охоронюваних законом. Прокурор може представляти в суді інтереси дітей лише за наявності підстав, зазначених у законі.

Власне, враховуючи мету і завдання прокурорсько-судового представництва, здійснюється воно особливим органом, представники якого не мають свого інтересу у справах, порушених з їхньої ініціативи, і які, здійснюючи представництво, завжди і скрізь здійснюють нагляд за додержанням закону. Між прокурором і особою, яка звернулася до нього і ставить перед ним питання щодо реалізації у конкретних обставинах власних представницьких повноважень, виникають особливі представницькі правовідносини. Представництво в суді може використовуватися прокурором для захисту прав і законних інтересів не лише окремих громадян, але і соціальних груп, які мають так званий неперсоніфікований суспільний інтерес. У подібних випадках прокурор може використати свої представницькі повноваження навіть за відсутності звернень потерпілих, які потребують захисту, від беззаконня чи «безголосих» державних структур, що не бажали виявляти ініціативу на захист інтересів держави.

Важливе значення в контексті проблеми, що розглядається, мають питання щодо організаційного аспекту реалізації представницької функції прокуратури. Насамперед це стосується підстав прокурорського втручання з метою захисту інтересів держави і громадян. Звичайно, такі інтереси повинні бути достатньо важливими, аби їх захист здійснювався за посередництва прокуратури.

Варто наголосити й на тому, що, з’ясовуючи правову природу статусу прокурора при здійсненні представництва інтересів дітей в суді, необхідно також враховувати вимоги ст.ст. 3 і 13 Конституції України, відповідно до яких держава забезпечує захист прав і свобод громадянина, а також усіх суб’єктів права власності й господарювання, соціальну спрямованість економіки. Цей захист здійснюють усі державні органи, у тому числі й прокуратура, яка представляє в суді інтереси не лише громадян, а й держави (п. 2 ст. 121 Конституції України). Через захист інтересів держави прокуратура захищає права та свободи її громадянина, і навпаки, забезпечуючи права та свободи громадянина, вона одночасно захищає державні інтереси.

Таким чином, представницьку функцію прокуратури слід відрізняти від іншого представництва у справі за низкою таких специфічних ознак: а) склад представників і коло суб’єктів, інтереси яких прокурори представляють; б) обсяг їхніх повноважень; в) форми їх реалізації. Адже приводами для представництва прокурором інтересів громадян у суді є не лише звернення до прокуратури громадян, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб, повідомлення у засобах масової інформації, а й безпосереднє виявлення прокурором у ході перевірок дотримання законів, порушення інтересів громадянина або держави.

Аналіз п. 2 ст. 121 Конституції України, рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року в частині офіційного тлумачення зазначеного конституційного положення, чинного процесуального законодавства та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави для висновку, що представництво прокурором в цивільному судочинстві інтересів дітей є офіційним представництвом - представництвом конституційного рівня. Воно має низку специфічних рис, які істотно відрізняють його від іншого представництва в цивільному процесі. Отже, прокурорське представництво слід називати офіційним, конституційним, оскільки воно ґрунтується безпосередньо на положеннях, закріплених у Конституції України (п. 2 ст. 121).

Відмінність прокурорського представництва від інших традиційних видів представництва в суді теоретично можна обґрунтовувати тим, що, по- перше, представництво прокурора є офіційним (публічним), конституційним та має значення самостійної функції прокуратури; по-друге, таке представництво здійснює особливий орган, який не має особистого інтересу, завжди і всюди є охоронцем закону, виступає від імені держави на користь громадянина, держави, суспільства.

На основі вищенаведеного можна зробити висновок, що правовий статус прокурора як представника інтересів дітей у цивільному судочинстві - це встановлена законом сукупність загальних і спеціальних прав та обов’язків, визначених законом, які зумовлюють міру його належної та можливої поведінки під час здійснення представництва дітей в суді. Цей статус є спеціальним, тому що прокурор як представник наділений особливим юридично значущим началом - родом діяльності, що зумовлює наявність у нього специфічних прав та обов’язків, визначених Конституцією та законами України.

Внаслідок недосконалості чинного процесуального законодавства виникає багато проблем, пов’язаних із інститутом представництва, які потребують нагального вирішення, адже становлення правової держави залежить від успішного виконання прокуратурою зазначеної функції у суді. Отже, зміни в законодавстві, відсутність належної правової обізнаності громадян, а також деякі інші чинники змушують їх звертатися за захистом своїх прав саме до органів прокуратури. За цих обставин, як зазначають вчені Т. О. Дунас та М. М. Руденко, постає об’єктивна потреба подальшого зміцнення інституту представництва прокуратури як гаранта прав людини, посилення діяльності її органів [63].

Таким чином, незважаючи на те, що інститут прокурорського представництва при здійсненні судочинства не є новим, питання правового статусу прокурора як представника інтересів дітей в цивільному судочинстві ще недостатньо вивчене, його правове регулювання на сучасному етапі розвитку нашої держави все ж має недоліки, які потребують подальшого доопрацювання на законодавчому рівні. Тільки на основі комплексного аналізу всіх аспектів представництва прокурором дітей у цивільному судочинстві можна визначити характерні особливості його правового статусу у цих правовідносинах.