2.2. Підтримання державного обвинувачення в суді

Функція підтримання державного обвинувачення в суді здавна була властива органам прокуратури, притому незалежно від належності до тієї чи іншої гілки влади і загального спрямування її діяльності.

У деяких європейських країнах, зокрема у Франції, функція державного обвинувачення є визначальною. По-іншому побудовано судове обвинувачення у Великій Британії, де обвинувачувальну функцію реалізують інші органи публічного переслідування, серед них і адвокати; і в США, де в особі обвинувачів виступають так звані аторнейські служби, які лише неофіційно називаються прокурорами.

У Російській імперії, складовою частиною якої була Україна (за винятком західних регіонів), діяльність прокуратури від часів Петра І переважно носила наглядовий характер. Згодом під впливом ідей державного устрою в країнах Заходу, російська прокуратура під час проведення судової реформи 1864 р. була реорганізована за французським зразком.

Відповідно до судових статутів головною функцією прокуратури стали кримінальне переслідування і державне обвинувачення перед судом.

Обвинувачувальна функція зберігалася за прокуратурою як складовою частиною державного апарату упродовж недовгого періоду існування Української Народної Республіки, Гетьманату і Директори в 1917 - 1919 роках.

_______________________________

¹ Див.: Долежан В.В. Проблемы компетенции прокуратуры: Докт.дис.. - М. 1991 - С.164; Мичко М.І. Проблеми організації роботи апарату обласної прокуратури: Канд.дис. - Харків, 1995. - С.38; Давиденко Л.М. Функції прокуратури згідно з новою Конституцією України. - С.45.

У радянський період інститут прокуратури в Україні був відтворений із урахуванням попереднього історичного досвіду. Прокуратура стала функціонувати як система наглядово-обвинувачувального типу, коли окрім наглядових функцій на неї покладалося підтримання державного обвинувачення в суді.

Це випливало із першого Положення про прокурорський нагляд в УРСР 1922 р. [434]¹ і наступного законодавства. Майже до останнього часу радянська прокуратура, а потім прокуратура незалежної України та інших держав, що виникли на місці колишнього Союзу РСР, продовжували носити наглядово-обвинувачувальний характер, коли функція державного обвинувачення існувала (і продовжує існувати) одночасно з наглядовими функціями.

Як одну із функцій прокуратури, функцію підтримання державного обвинувачення в суді, названо в чинній Конституції України (п.1 ст.121). Важливість її функції визнавалася і раніше, що знаходило відображення і в суспільній свідомості. Цьому допомагала популяризація діяльності радянських державних обвинувачів, котрі демонстрували визначену і чітку державну позицію у відстоюванні вимог закону.

Зокрема, великий суспільний резонанс одержало підтримання обвинувачення на процесах над нацистами і японськими військовими злочинцями під час і після другої світової війни. На жаль, часто уміння «збирати» докази, ораторський талант і обвинувачувальний пафос радянських прокурорів типу А.Я.Вишинського використовувалися як інструмент розправи над вигаданими «ворогами народу» в період масових репресій. Загалом у період тоталітарної системи позиція державних обвинувачів сприяла істотним перекосам у практиці застосування кримінального покарання, засудження на довгі строки позбавлення волі осіб, які здійснили незначні за мірою суспільної небезпеки злочини і навіть

___________________________

¹ Утверждено Всеукраинским Центральным Исполнительным Комитетом 28 июня 1922 года // СУ УССР. - 1922. - № 28. - С.440.

провини у межах так званої «каральної політики», обумовленої самою сутністю тоталітарного політичного режиму.

За умов демократизації державного ладу України зросло гуманістичне спрямування державного обвинувачення, яке, з одного боку, покликане сприяти зміцненню законності у сфері правосуддя, а з іншого - захисту прав і законних інтересів як жертв злочинів, так і осіб, котрі піддані кримінальному переслідуванню.

Це знайшло відображення у чинному Законі України «Про прокуратуру», Кримінально-процесуальному кодексі та в нових проектах згаданих законодавчих актів.

Нові моменти у вирішення пов'язаних із цим проблем внесла чинна Конституція України. По-перше, функція державного обвинувачення названа в Основному Законі першою серед інших напрямків діяльності прокуратури (хоча навряд чи можна стверджувати, що інші функції менш важливі). По-друге, підтримання державного обвинувачення у суді прокурором розглядається як один із принципів кримінального судочинства, який, будучи закріплений у Конституції України, піднятий таким чином на якісно новий, конституційний рівень.

Питання про сутність державного обвинувачення довгі роки виступало предметом гострих дискусій вчених-юристів і фахівців. Це було обумовлено перш за все тим, що за радянського періоду постійно виникали проблеми, пов'язані з поєднанням виключно обвинувачувальної і наглядової діяльності прокурора в кримінальному судочинстві. Згідно зі ст.32 Закону Союзу РСР «О прокуратуре СССР» [42 9]¹ підтримування прокурором перед судом державного обвинувачення розглядалося як складова частина його повноважень у здійсненні нагляду за виконанням законів при розгляді справ у судах [150]¹.

Незабаром, внаслідок підвищення авторитету судової влади і уваги до забезпечення незалежності судів, такий підхід поступово почав змінюватися.

___________________________

¹ Див. ведомости Верховного Совета СССР. - 1979. - № 49; 1982. - № 49: 1987. - № 349.

У чинному Законі України «Про прокуратуру», по-перше, виділена спеціальна стаття (36), присвячена державному обвинуваченню, такої статті не було у союзному законі, і, по-друге, функція нагляду у сфері судочинства замінена на «участь прокурора в розгляді справ у судах». Аналогічно називається розділ IV Федерального Закону «О прокуратуре Российской Федерации». Згідно зі ст.35 цього Закону прокурор бере участь у розгляді справ судами у випадках, передбачених процесуальним законодавством Російської Федерації [484]² та іншими федеральними законами, у тому числі шляхом підтримання державного обвинувачення.

Близькою до цього є участь прокурора в кримінальному судочинстві згідно зі ст.35 Закону Республіки Узбекистан «Про прокуратуру» [473]³.

У Законі Азербайджанської Республіки «Про прокуратуру Азербайджанської Республіки» [473]⁴ участь прокурора в розгляді справ у судах об'єднано з питанням нагляду за законністю судових рішень. Аналогічний підхід обраний законодавцем у Республіці Казахстан (розділ 3 Закону Республіки Казахстан «Про прокуратуру Республіки Казахстан») [473]⁵ і у Білорусі (розділ 3 Закону Республіки Білорусь «Про прокуратуру Республіки Білорусь») [473]⁶.

Погляд на прокурора як на особу, яка здійснює нагляд за судовою діяльністю, був характерний перш за все для тих, хто висловлювався щодо цього до початку процесів реформування правових систем, перш за все в Україні і Росії. При цьому деякі дослідники запевняли, що прокурор у кримінальному суді виконує тільки функцію нагляду, а підтримання державного обвинувачення спрямовано на забезпечення законності в кримінальному судочинстві. Так, наприклад, В.І.Басков писав, що

________________________

¹ Як зауважили В.І.Басков і Ю.А.Заленський, «підтримання державного обвинувачення є одним із діючих засобів боротьби зі злочинністю і здійснення нагляду за викоанням законів при розгляді справ у суді...«(Комментарий к Закону о прокуратуре СССР. - М.: Юрид.лит., 1984. - С.163).

² Див.:Федеральный Закон «О прокуратуре Российской Федерации» в редакции Закона от 17 ноября 1995 г.-М., 1995.

³ Див.:3аконы о прокуратуре стран СНГ и Балтии. - М.: Манускрипт, 1995. - С.39-40.

⁴ Див.:Там же. - С.61-62.

⁵ Див.:Там же.-С.91. ⁶Див.:Там же.-С.61.

«підтримка державного обвинувачення - це не самоціль, а засіб забезпечення законності судом у розгляді кримінальних справ. Беручи участь у судовому розслідуванні, прокурор таким чином здійснює нагляд за законністю в діяльності суду щодо розглядання кримінальних справ» [19]¹.

Дотримувалися також аналогічних поглядів з цього питання А.А.Ломовський, В.Д.Фінько, М.Ю.Рагинський, О.Б.Зозулинський та інші [196; 388; 313; 115]².

Дуже активно відстоювали «наглядовий» характер діяльності прокурора в кримінальному судочинстві окремі науковці НД1 проблем зміцнення законності та правопорядку Генеральної прокуратури Російської Федерації, і навіть тоді, коли чаша терез стала схилятися на користь відмови від нагляду у судовій сфері.

Як зауважила Т.Михайлова, «виступаючи у суді обвинувачем, він (прокурор - М.М.), продовжує залишатися представником держави, зацікавленої у законному і справедливому відправленні правосуддя. Саме тому на прокурора покладається обов'язок застосувати необхідні заходи з метою захисту законних прав та інтересів усіх учасників судового розслідування, тобто здійснювати функції нагляду за законністю» [230]³ .

У розроблених НДІ прокуратури вихідних пропозиціях до проекту Концепції прокурорського нагляду піддавалась критиці ідея розглядати прокурора як «учасника» розгляду справ у судах. «Єдиною функцією прокурора в суді, відмічається у згаданому документі, повинен бути нагляд за виконанням законів учасниками процесу, а якщо прокурор такого нагляду не здійснює, то в суді йому немає що робити. Якщо прокурор

________________________

¹ Див.:Басков В.Й. Прокурор в суде первой инстанции. - М.: Юрид.лит., 1968. - С.79.

² Див.:Ломовский А. А. Повышение эффективности прокурорского надзора за законностью при. рассмотрении судами уголовных дел // проблемы эффективности прокурорского надзора. - М.: Юрид.лит.. 1977. - С. 109-115; Финько В.Д. Прокурорский надзор за рассмотрением в суде уголовных дел: Уч.пос. - Харьков. 1972. - С.7-11: Рагинский М.Ю. Сущность и задачи прокурорского надзора за соблюдением законности при рассмотрении судами уголовных дел // Прокурорский надзор в СССР. —М.: Юрид.лит., 1973. - С.209; Зозулинский А.Б. Задачи, полномочия, формы и методы деятельности государственного обвинителя: Конспект лекции.

- Харьков, 1983. - С. 11-12.

³ Див.:Михайлова Т.А. Об исследованиях эффективности прокурорского надзора за законностью рассмотрения уголовных дел // Охрана прав граждан в уголовном судопроизводстве. Сб.научи.трудов. - М., 1989.-С.47. "

не здійснює нагляду за виконанням законів учасниками судового розгляду справ, він по суті перестає бути в суді прокурором. Якщо ж він перестає бути прокурором, перетворюється під час судового розслідування тільки у сторону, то, я думаю, його взагалі до суду направляти не треба"[254]^!.

Прихильники іншого погляду вважали, що прокурор при розгляді судами справ у першій інстанції виконує дві функції: здійснює нагляд за дотриманням законності учасниками судового розгляду і підтримує державне обвинувачення. Зокрема, полемізуючи з В.І. Басковим, В.М. Савицький писав, що "прокурор у суді - сторона, обвинувач, його завдання - підтримання пред'явленого обвинувачення і розвінчування перед судом винного, він повинен переконати суд у правильності сформульованого ним обвинувального висновку, настояти на застосуванні до підсудного відповідного покарання. Підтримання обвинувачення або відмову, якщо воно не підтвердилося на судовому слідстві, - ось що складає основний зміст діяльності прокурора в суді, ось що визначає його процесуальне становище як учасника судового розгляду. Виконуючи обов'язки державного обвинувача, і лише у зв'язку із цими обов'язками, прокурор одночасно здійснює нагляд за дотриманням законності під час судового розгляду справи. Нагляд за дотриманням законності безпосередньо в суді - не самоціль, не окрема, а тим більш не головна функція прокурора, а тільки засіб, спосіб сприяння судові стосовно правильного вирішення пред'явленого прокурором обвинувачення" [335]².

Подібний погляд з цього питання висловили й інші автори [46; 270]³.

Побутує також думка, суть якої полягає в тому, що сприяння прокурора судові щодо виконання вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ і постанов судових рішень, що грунтуються на законі, можна розглядати як певний "квазінагляд". Так, наприклад, Ж.А. Сульженко

¹ Див.: Научная информация по вопросам борьбы с преступностью. - М., 1992. - С. 11.

² Див.: Савицкий В.М. Государственное обвинение в суде. - М.: Юрид. лит., 1971. - С. 32.

³ Див.: Галкин Б.А. Функция прокурора в советском уголовном процессе //Сов. гос. и право. - 1957. - № 12.-С. 18-21; Петрухин И. Об эффективности прокурорского надзора в СССР// Соц. законность. - 1969. - № 6. - С. 32-37.

вважає, що «у порівнянні з діючим раніше Законом СРСР «О прокуратуре СРСР» завдання прокурора в судовому розгляді кримінальних справ істотних змін не зазнали. Як і раніше, прокурор і суд об'єднують спільні завдання... Тільки суд безпосередньо вирішує ці завдання, а прокурор опосередковано -шляхом сприяння суду в їх вирішенні» [362; 363]¹.

Н.В.Сибільова вважає, що процесуальне становище прокурора в кримінальному суді першої інстанції визначається, з одного боку, тим, що «прокурор в суді - учасник процесу, який має такі ж права, як і захисник», а з іншої, - тим, що «рівність прав не виключає специфіку процесуального становища, обумовлену хоча б принциповою несхожістю завдань обвинувачення і захисту» [345]². «Функція прокурора як обвинувача в суді першої інстанції, -зауважує В.П.Рябцев, - не є односторонньою, на відміну від функції захисту. Прокурор у певних випадках повинен відмовитися від обвинувачення, адвокат РФ не має права відмовитися від прийнятого захисту; прокурор виконує державно-правову функцію, залишається представником системи органів прокуратури і тому зобов'язаний реагувати на всі випадки порушення закону. На адвокаті не лежить такий обов'язок: він представляє інтереси приватної особи і діє у межах, які не суперечать цим інтересам. Прокурор зобов'язаний опротестувати незаконне рішення (вирок) суду, незалежно від того, відповідає це інтересам підсудного чи їм суперечить. Адвокат обмежений і в цьому відношенні межами прийнятого доручення» [290]³.

У зв'язку з цим здається неточним твердження О.М.Литвака про те, що допомога суду у виконанні вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ і постанови судових рішень, що грунтуються на законі, «стоїть і

_________________________

¹ Див.:Сульженко Ж.А. Участие прокурора в судебном рассмотрении уголовных дел // Закон Украины «О прокуратуре»: теория и практика его применения. - Харьков, 1992. - С.70; Сульженко Ж.А. Проблеми участі прокурора в судовому розгляді кримінальних справ: Автореф. канд-дис. - Харків,' 1995. -С. 16-17.

² Див,:Сибилева Н.В. Процессуальное положение прокурора в суде первой инстанции при. рассмотрении уголовных дел // Закон Украины «О прокуратуре: теория и практика его применения». - С.67.

³ Див.:Проблемы развития правового статуса Российской прокуратури (в условиях переходного периода) // НИИ проблем укрепления законности и правопорядка Генеральной прокуратуры Российской Федерации. - М., 1998. - С. 52.

перед іншими учасниками судового розгляду» [193]¹. Воно в основі своїй неправильне у відношенні до підсудного і сумнівне у відношенні до захисника, потерпілого та інших учасників процесу. І не випадково в гл. З розділу 1 діючого КПК України «Учасники процесу, їхні права і обов'язки» не названий прокурор, про якого спеціально згадується в гл. 1 «Основні положення» (див.ст.25)². На думку С.Г.Новікова, «закон покладає на прокурора комплекс системопов'язаних завдань, які вирішує він у кримінальному процесі» [260]³.

Як бачимо, представники цієї точки зору, не пропонуючи повернутися до прокурорського нагляду за розглядом справ у судах, по суті спробували обгрунтувати визнання за ним особливої ролі як учасника кримінального процесу, наділеного не лише процесуальними, але і державно-владними уповноваженнями [314]⁴.

В той же час ціла група авторів розглядає прокурора - державного обвинувача як ординарного учасника судового процесу. При цьому однобічно витлумачуються положення законодавства про те, що, будучи учасником судового розгляду, прокурор користується рівними з іншими учасниками правами (ч.І ст.35 Закону України про прокуратуру, в російському законі аналогічної норми немає, як відсутня вона і у законах про прокуратуру інших країн СНД).

«Прокурор у суді - зауважує Г.Ф.Демидов, - державний обвинувач, рівний перед іншими учасниками судового розгляду. У силу такого свого становища він зобов'язаний беззаперечно підкорятися розпорядженням

¹ Див.:Литвак О.М. Проблеми удосконалення організації і діяльності прокуратури України в умовах судово-правової реформи // Проблеми організації прокуратури й оптимізації її діяльності в сучасних умовах. Збірник наукових праць. - Харків, 1997. - С.5.

² Однак варто відзначити, що у проекті нового КПК, підготовленому робочою групою Кабінету Міністрів України, прокурор фігурує серед інших учасників процесу після суду (гл.З розд. 2).

³ Див.:Новиков С.Г. О характере прокурорского надзора в уголовном судопроизводстве // XXVI сьезд КПСС и вопросы совершенствования деятельности прокуратуры: Сборник научных трудов. - М.. 1983.-С. 123.

⁴ Див.:Рагинский М.Ю. Прокурорский надзор в уголовном судопроизводстве / Новеллы по Закону о прокуратуре СССР. Сборник научных трудов. - М., 1980. - С.85.

головуючого щодо дотримання порядку в судовому засіданні. У випадку непідкорення обвинувача розпорядженням головуючого, останній робить йому попередження. При подальшому непідкоренні прокурора розпорядженням головуючого слухання справи може бути відкладено. Одночасно суд повідомляє про це вищестоящому прокурору. Добрий же «орган нагляду», який сам знаходиться під наглядом і керівництвом суду, його головуючого» [253]¹.

Ще відвертіше і безапеляційніше висловився з цього приводу Ю.Димитров, на думку якого тільки суд приймає рішення від імені держави, а прокурор у суді підтримує приватне обвинувачення, оскільки в ньому відображається його особистий погляд [82]².

Позицію прирівнювання прокурора до інших учасників процесу відстоюють також С.І.Гусєв [61]³,І.Л.Петрухш [271]⁴ та інш.

Спробуємо проаналізувати викладені вище позиції стосовно ролі прокурора при розгляді кримінальних справ судом із врахуванням вимог як діючого законодавства, так і проектів законодавчих актів, які незабаром, напевно, будуть прийняті. При цьому обмовимося, що ітиметься перш за все про участь прокурора у підтриманні державного обвинувачення перед судами першої інстанції, оскільки на наступних стадіях кримінального процесу його роль суттєво змінюється, про що буде сказано нижче.

На підтвердження помилковості позиції тих, хто вважає, що підтримуючи державне обвинувачення, прокурор здійснює нагляд за дотриманням законів у сфері судочинства, можна було б перш за все послатися на те, що це не випливає із положень Конституції. Однак таке пояснення носило б спрощений характер. Твердження, що прокурор у кримінальному суді виконує функцію нагляду за дотриманням законів

______________________

¹ Див.: Научн.инф. по вопросам борьбы с преступностью. - Вып. 127. - М., 1990 - С.66.

² Див.: Димитров Ю. Боротьба зі 'злочинністю: деякі проблеми і шляхи їх вирішення // Право України. - 1998. -№1.-С.ПО.

³ Див.:Гусев С.И. Некоторые проблемы будущей концепции прокурорского надзора в стране II Сов.гос. и право. - 1990. - № 9. - С.47-52.

⁴ Див.:Петрухин И.Л. Функции прокурора в суде // Сов.гос. и право. - 1990. - № 6. - С.73-81.

учасниками судового розгляду, суперечить положенню суду як носія незалежної судової влади, яка є єдиним суб'єктом відправлення правосуддя. Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 129 Конституції України, законність є одним із

принципів діяльності суддів при відправленні правосуддя. Внаслідок цього суд не потребує того, щоб прокурор як учасник судового розгляду здійснював нагляд за законністю дій інших учасників процесу, в тому числі і суддів. Варто погодитися з думкою авторів, які стверджують, що навряд чи прокурор зуміє забезпечити законність при здійсненні правосуддя краще, чим це робить суд, особливо, якщо справа розглядається колегіальне, та ще за участю суддів із народу (присяжних). Важко пояснити також, як у змагальному процесі, яким згідно з Конституцією України є судовий розгляд у кримінальних справах (п.4 ч.2 ст.129), одна із сторон, що вступає в суперечку - прокурор буде наглядати за законністю поведінки інших учасників процесу [32]¹. Не лишаючи поза увагою те чи інше порушення і висловлюючись з цього приводу, прокурор чинить це винятково в інтересах підтримки обвинувачення.

Однак головна причина неприйняття концепції ані поглинання функції обвинувачення функцією нагляду, ані поєднання цих функцій при участі прокурора в розгляданні справи судом першої інстанції, полягає в тому, на наш погляд, що в прокурора-обвинувача немає практичної потреби володіти якими-небудь наглядовими повноваженнями для того, щоб успішно підтримувати державне обвинувачення. Для цього цілком достатньо використати ті процесуальні права, якими кримінально-процесуальний закон надшив обвинувача, як і інших учасників судового розгляду; брати участь у допитах, заявляти клопотання, висловлювати свій висновок із приводу клопотань інших учасників процесу, брати участь у судових дискусіях тощо. Важко навіть уявити собі, щоб якими-небудь особливими повноваженнями наглядового характеру був би наділений суб'єкт так званого приватного

______________________

¹ Див.: Брынцев В.Д. Судебная власть и прокурорский надзор // Закон украины «О прокуратуре»:

теория и практика его применения. Краткие тезисы докладов и научных сообщений Республиканской научно-практической конференции. - Харьков. 1992. - С.65.

64 обвинувачення. Та й сама процедура судового розгляду, що грунтується на

беззаперечному підкоренні учасників процесу розпорядженням головуючого, робить ілюзорним здійснення якого-небудь зовнішнього контролю за перебігом процесу, у тому числі і у формі прокурорського нагляду. До того ж вип'ячування ролі обвинувача як особи «наглядаючої» здатне посіяти у необізнаних сумнів у об'єктивності розгляду справи і самого судового рішення.

Разом із тим помилкова і позиція тих авторів, які вважають прокурора, який бере участь у розгляді справи судом першої інстанції, ординарним учасником процесу, тобто в принципі такого, який не відрізняється від інших його учасників, перш за все, від захисника - свого процесуального опонента. Безсумнівно й те, що, як обвинувач, прокурор займає особливе становище в процесі при всьому тому, що його процесуальні права не відрізняються від прав захисника і підсудного.

Перш за все, прокурор захищає не свої особисті, а громадські інтереси, котрі трансформуються в інтереси держави. В усіх демократичних країнах сам по собі кримінальний процес розглядається як юридичний спір між державою і особою, що звинувачена в здійсненні злочину (наприклад, за формулою «Сполучені Штати проти Джона Сміта»). У зв'язку з цим цікавою є думка, висловлена В.В.Долежаном, який вважає, що у широкому понятті слова прокурор, беручи участь у розгляді судом не тільки цивільної, але і кримінальної справи, здійснює представництво інтересів як держави, так і громадян [91]¹.

В юридичній літературі зустрічаються різноманітні визначення інституту державного обвинувачення. На думку П.В.Шумського, «державне обвинувачення - це здійснювана в установлених законом процесуальних формах діяльність прокурора на стадії судового розгляду справи, яка випливає із його державно-правової функції нагляду за точним виконанням

______________________

¹ Див.:Долежан В.В. Шляхи конкретизації представницької функції прокуратури у майбутньому Законі України «Про прокуратуру» // Проблеми організації прокуратури й оптимізації її діяльності в сучасних умовах. - С.187.

законів і полягає в доведенні вини підсудного і обгрунтуванні зв'язаних із цим правових наслідків, спрямована на створення умов, які забезпечують винесення законного і обгрунтованого вироку, а також виконання усіх інших завдань кримінального судочинства. Поняття "державне обвинувачення" має цілком виразне значення, що не допускає ніяких інших тлумачень, окрім одного. Це визначення дій прокурора, який відстоює перед судом свій висновок про вину підсудного і якому протиставлена інша сторона, що виконує процесуальну функцію захисту" [416]¹.

Наведене визначення, на наш погляд, страждає відсутністю лаконічності і є внутрішньосуперечливим. Зокрема, незрозуміле, чому відстоювання прокурором свого висновку про вину підсудного потрібно розглядати мов якесь інше тлумачення функції обвинувачення. Не можна погодитися і з тим, що функція обвинувачення виходить із наглядової функції.

С.А.Альперт розглядає державне обвинувачення як процесуальну діяльність, яка грунтується на законі і спрямована на розвінчування обвинуваченого у вчиненні злочину, його засудження, застосування до нього справедливого покарання, а у відповідних випадках - засобів виховного характеру або громадського впливу" [8]². В.П. Корж вважає, що підтримка державного обвинувачення - це "процесуальна діяльність прокурора, направлена на дослідження всіх обставин справи, розвінчання винуватця злочину, застосування кримінального закону і міри покарання" [160]³. * І те й інше визначення викликає також певні зауваження. Так, навряд чи застосування заходів виховного характеру чи громадського впливу, не пов'язаних із кримінальним покаранням винних, належить до предмета державного обвинувачення. Окрім того, на відміну, скажімо, від

__________________________

¹ Див.: Шумський П.В. Прокуртура України. - К.: Вентурі, 1998. - С. 156-157.

² Див.: Альперт С.А. Государственное обвинение в структуре прокурорской деятельности // Проблеми організації прокуратури й оптимізації її діяльності в сучасних умовах: Збірник наукових праць.-Харків, 1998. - С. 87.

³ Див.: Корж В.П. Промова прокурора по кримінальній справі: Навчальний посібник. Інститут підвищення кваліфікації Генеральної прокуратури України. - Харків, 1999. - С. 6.

застосування кримінального закону і визначення міри покарання не входить безпосередньо в прерогативи державного обвинувача - це компетенція суду, якому обвинувач вносить свої пропозиції. Враховуючи важливість правильного розуміння сутності інституту, який розглядаємо, автори депутатського проекту Закону України про прокуратуру запропонували наступну редакцію (ч.1 ст.30): «Підтримка державного обвинувачення є процесуальною діяльністю прокурора у відстоюванні перед судом державного обвинувачення з метою забезпечення реалізації кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин» (підкреслено мною-М.М.).

Завдання державного обвинувачення, на наш погляд, логічно випливають із завдань прокурора в судовому процесі, визначених у ст.34 чинного Закону "Про прокуратуру".

«Прокурор, який бере участь у розгляді справ у судах, дотримуючись принципу незалежності суддів і підкорення їх лише закону, сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний і об'єктивний розгляд справ і постанов судових рішень, що грунтуються на законі»¹.

У той же час перед державним обвинувачем стоять також специфічні завдання, обумовлені характером функції, що розглядається. До них, зокрема, відносяться:

- викриття особи, яка піддається кримінальному переслідуванню, у здійсненні злочину;

- захист прав і законних інтересів осіб, які потерпіли від злочину, та інтересів держави;

- сприяння суду у встановленні об'єктивної істини у справі, у виявленні всіх обставин, які мають значення для винесення обвинувачувального або виправдувального вироку, у визначенні міри покарання підсудному і вирішенні питань відшкодування матеріальних збитків, а також у встановленні причин злочину і умов, що йому сприяли.

_______________________

¹ Це положення чинного Закону дослівно відтворено у статті 29 депутатського проекту.

На думку В.А.Середи, «перед прокурором у кримінальному суді стоїть двоєдине завдання: довести вину, якщо він вважає підсудного винним, або довести невинність останнього» [341]¹.

Думається, що таке формулювання є некоректним. Затвердивши обвинувачувальний висновок, прокурор тим самим бере на себе зобов'язання довести вину особи, звинуваченої у вчиненні злочину, в суді. Ніхто в приципі не направляє справу до суду або «а може», або з установкою на виправдовувальний вирок. Однак у суді прокурор не доводить невинності підсудного, а вживаючи . заходи до установлення істини у справі, може прийти до висновку про те, що обвинувачення повністю чи частково не підтвердилося, роблячи із цього відповідні висновки.

Підкреслюючи різницю між державним обвинувачем і захисником, необхідно також зауважити, що вони хоч і володіють рівними правами, але мають при тому різні обов'язки. Так, і той і інший мають однакові можливості брати участь у дослідженні доказів. Але прокурор зобов'язаний всебічно, повно і об'єктивно їх дослідити незалежно від того, підсилить чи послабить це позицію звинувачення. Адвокат це ж робить лиш у обсягу, необхідному для виправдання підсудного чи пом'якшення його відповідальності.

Адвокат-захисник представляє інтереси підсудного по договору, і тому його позиція в суді достатньо жорстко обумовлена позицією підзахисного. Тому адвокат не має права відмовитися від захисту, навіть тоді, коли вина останнього очевидна, а підсудний її заперечує всупереч розумному здоровому глузду. Прокурор при розгляді кримінальної справи судом у певною мірою представляє також законні інтереси потерпілого, однак

при цьому він перш за все - представник держави. Тому, прийшовши до переконання у невинності підсудного, він повинен відмовитися від обвинувачення, незалежно від думок і позиції потерпілого.

__________________________

¹ Див.:Середа В.А. Критерии эффективности работы прокуроров по поддержанию государственного обвинения в суде // Питання конституційно-правового статусу прокуратури України та удосконалення її діяльності. - Харків. 1999. - С. 121.

Важливо також підкреслити, що захисник, будучи зв'язаний позицією підзахисного, разом з тим діє в суді від власного імені. Прокурор також діє від свого імені, однак при цьому він продовжує залишатися представником системи органів прокуратури, яка, надаючи йому право вільно діяти відповідно до свого внутрішнього переконання, при визначених обставинах здатна впливати на кінцевий результат його діяльності. Так, якщо особа, обрана як державний обвинувач у конкретній справі, після ознайомлення із нею переконається у відсутності підстав для підтримання обвинувачення і заявить про це своєму керівникові, останній може з ним погодитися, а якщо не погодиться, то для участі у справі може бути визначений інший обвинувач.Вищестоящий прокурор або його заступник у межах своїх повноважень можуть поставити перед вищестоящим судом питання про перегляд вироку, незалежно від їхньої участі в розгляді справи судом першої інстанції.

Тому, зрозуміло, в ролі державного обвинувача виступає не лише певна посадова особа прокуратури (прокурор, його заступник, начальник управління чи відділу прокуратури, прокурор відділу, старший помічник, помічник прокурора), але й прокуратура в цілому і окремі її органи.

Усе викладене показує помилковість спроб зрівняти становище державного обвинувача в суді зі становищем іншої сторони в процесі. По суті прихильники цієї точки зору виходять із такого поняття змагання, коли прокурор, щоб там не сталося, добивається засудити підсудного, захисник -будь-якими засобами добивається його виправдування, а суд виступає як арбітр у такій боротьбі. Це суперечить завданням участі прокурора в розгляді кримінальних справ судом, які передбачені в ст. 34 Закону України "Про прокуратуру".

Дискусійним є питання про межі процесуальної діяльності прокурора у підтримці державного обвинувачення. Існує думка, що реалізація функції державного обвинувачення здійснюється прокурором тільки на стадії

судового розгляду [55; 304; 302]¹. Більше того, як вважає А.А.Ломовський, прокурор здійснює державне обвинувачення не раніше, як у стадії судових дебатів [293]², із чим, звичайно, не можна погодитися, оскільки важливою передумовою забезпечення належної ефективності обвинувачення є збирання та аналіз доказів під час судового слідства [344]³.

Інші автори вважають, що обвинувачувальна діяльність прокурора розпочинається значно раніше, зі стадії досудового слідства.

Так, на думку С.А.Альперта, «прокурор стає суб'єктом обвинувачення з того моменту, коли він утвердив обвинувачувальний висновок, і тим самим висловив власне переконання у вині обвинуваченого. Тому, коли справа вноситься в розпорядче засідання, на випадок незгоди суду із висновками обвинувального висновку, прокурор обґрунтовує правильність його перед судом. Така діяльність прокурора за своєю суттю є обвинувачувальною» [6]⁴. Так само однозначно розв'язує це питання В.С.Зеленецький, який указує на те, що «державне обвинувачення виникає в тому процесі, в якому прокурор досліджує обвинувальний висновок і всі матеріали кримінальної справи. Власне тут, утвердивши указаний акт, він формує свої переконання у вині чи невинності обвинувачуваного. Якщо прокурор переконаний у вині конкретної особи, він приймає рішення про утвердження обвинувального висновку і, відповідно, про порушення державного обвинувачення» [108]⁵.

Недостатньо чітку позицію з цього питання зайняв В.М.Савицький. В уже цитованій праці він стверджує, що «державне обвинувачення - це

¹ Див. Государственный обвинитель в советском суде / Под ред.В.А.Болдырева. - М.:Госюриздат, 1954. - С. 114-194; Прокурорский надзор в суде первой инстанции по уголовным делам / Под редЛ.И.Кудрявцева. - М.: Юрид.лит. 1978. - С.24-27; Прокурорський нагляд в Україні: Підручник. -Донецьк, 1997. - С. 191-194.

² Див.:Проблемы эффективности прокурорского надзора. - М.:Госюриздат, 1977. - С. 110.

³ «Обвинитель должен обладать как искусством красноречия, - отметил В.Сергеич, - так и умением вести судебное следствие, но надо помнить, что второе важнее первого. Если на судебном следствии установлены факты, изобличающие или оправдывающие подсудимого, а представитель этой стороны не сумеет сказать речи, судьи могут сами сделать логические выводы из фактов. Напротив того, речь, не основания на фактах, то есть на данных судебного следствия, никого убедить не может» (Див.: Искусство речи на суде. - СПб. 1910. - С.35).

⁴ Див.:Альперт С.А. Государственное обвинение и проблемы повышения его качества // Закон Украины «О прокуратуре»: теория и практика его применения. - С.73.

⁵ Див.:3еленецкий В.С. Возбуждение государственного обвинения в советском уголовном процессе. -Харьков. 1979.-С. 16.

здійснювана в установлених законом процесуальних формах діяльність на стадії судового розгляду справи» [335]¹ (підкреслення моє - М.М.). В іншій же праці пише: «Коли прокурор після закінчення досудового слідства затвердив обвинувачувальний висновок, він тим самим виразив свою згоду з тезою слідчого про вину обвинувачуваного і аргументацією, що міститься в її основі. З того моменту обвинувачувальна теза слідчого перетворилася по суті на тезу самого прокурора, а сенсом його діяльності в судовому розгляді, в тому числі на судовому слідстві, став доказ цієї тези перед судом» [334]² (підкреслення моє - М.М.).

Як нам здається, для того, щоб прояснити цю проблему, необхідно розмежувати такі поняття, як «підтримка державного обвинувачення» і «порушення державного обвинувачення» (вислів В. С. Зел енецького). Якщо підтримка державного обвинувачення дійсно має місце на стадії судового розгляду (у тому значенні, яке в нього вкладено в п.1 ст.121 Конституції України), то порушення обвинувачення пов'язується із закінченням досудового слідства та із затвердженням прокурором обвинувачувального висновку, який він у окремих випадках і сам може скласти. Інакше, у цьому випадку суб'єктами порушення обвинувачення є як прокурор, так і слідчий, який склав обвинувачувальний висновок. Оскільки у ньому містяться всі необхідні для порушення справи матеріали, слідчий при вирішенні даного питання виступає нібито «співавтором» прокурора.

При цьому варто мати на увазі, що саме порушення державного обвинувачення є складовою частиною кримінального переслідування. Як вважає С.Герасимов, «кримінальне переслідування представляє собою діяльність уповноважених державних органів, направлену на досягнення завдань кримінального судочинства по відношенню до конкретних осіб, які

вчинили злочин» [47]³.

_________________________________

¹ Див.:Савицкий В.М. Государственное обвинение в суде. - С.229.

² Див.:Савицкий В.М. Очерки теории прокурорского надзора. - М.: Юрид.лит.,1975. - С.305.

³ Див.: Герасимов С. Функции уголовного преследования в деятельности прокуратуры // Прокуратура в правовом государстве. - М.,1997. - С.47.

«Таким чином, - робить висновок він, - кримінальне переслідування, порушене прокуратурою, включає три елементи: порушення кримінальних справ, їх розслідування, підтримання державного обвинувачення» [47]¹.

Можна, звичайно, погодитися із тим, що підтримання державного обвинувачення певною мірою представляє собою частину кримінального переслідування. Але із цього правильного посилання окремі вчені-юристи зробили, на наш погляд, помилкові висновки. Так, автори вихідних пропозицій до проекту Концепції прокурорського нагляду РФ стверджували, що «кримінальний злочин і обвинувачення - функції єдині для досудового слідства і судового розгляду. Відповідно її повинен виконувати один і той же орган - слідчий апарат в особі його представників» [252]². Законодавець, зрозуміло, відмовився від такої новації, котра суперечила б усім світовим і вітчизняним традиціям. Навпаки, Г.Омельченко вніс пропозицію про «відділення функції підтримання обвинувачення в суді від функції нагляду за дотриманням законів органами, які проводять досудове слідство» [264]³ . Із цією пропозицією також важко погодитися, оскільки наявність визначеної спадкоємності в діяльності прокурора при здійсненні ним різноманітних функцій дозволяє зваженіше і професіональніше вирішувати проблему боротьби зі злочинностю та іншими правопорушеннями. Як слушно зауважив В.І.Басков, «здійснення нагляду в стадії досудового слідства і затвердження обвинувачувального висновку не повинні перешкоджати прокурові підтримувати державне обвинувачення і робити це об'єктивно і безпристрасно» [20]⁴.

Навряд чи можна заперечувати, що попередня діяльність прокурора по нагляду за дотриманням законів органами розслідування і його особиста участь у розслідуванні злочинів створює необхідні передумови для

_____________________

¹ Див.:Указ.праця. - С.47.

² Див.:Научная информ. по вопросам борьбы с преступностью. Вып. 118. - М., 1989. - С.60.

³ Див.:Омельченко Г. Правове регулювання та законодавче забезпечення судово-правової реформи в Україні // Право України. - 1998. - № 1. - С.77.

⁴ Див.: Басков В.И. Прокурорский надзор в СССР. - М.: Изд-во Моск.ун-та, 1991. - С. 177.

порушення державного обвинувачення і подальшої його підтримки у суді. «Як розвиток наглядової функції, - відзначив В.В.Долежан, - потрібно розглядати реалізацію функції державного обвинувачення, оскільки воно значною мірою є наслідком передуючої наглядової діяльності» [86]¹.

З цим судженням співзвучний і погляд В.Д.Фінька, котрий вважає, що «діяльність прокурора, який бере участь у розгляді кримінальних справ у судах, є продовженням його наглядової діяльності за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства, яка закінчується затвердженням обвинувачувального висновку і направленням справи до суду з метою віддання обвинуваченого до суду» [387]².

На наш погляд, подібна залежність найбільш чітко проявляється тоді, коли прокурор сам виявив ознаки злочину (зокрема, при проведенні перевірки виконання законів), порушив кримінальну справу, здійснював постійний нагляд за її розслідуванням, направив справу до суду і підтримав по ньому державне обвинувачення.

Не викликає в принципі заперечень і твердження В.Г.Маляренка про те, що «обвинувачення за кримінальною справою формується поступово, а починає формуватися в стадії порушення кримінальної справи» [204]³.

Однак воно не безсуперечне у випадках, коли кримінальна справа порушується за факт ом суспільне небезпечного діяння при відсутності свідчень про особу, яка його вчинила.

Окрім того, тут точніше було б говорити не про формування обвинувачення, а про поступове накопичення бази доказів для його порушення.

Включення в теорію і практику інституту порушення державного обвинувачення дає підстави для перегляду деяких процесуальних норм, однак робити це потрібно вдумливо, щоб не створювати додаткових

________________________

¹ Див.:Долежан В,В. Проблемы компетенции прокуратуры. Докт.дис. - М, 1991. - С.85.

² Див. :Финько В. Д. Полномочия прокурора, участвующего в рассмотрении уголовных дел в судах // Закон Украины «О прокуратуре»: теория и практика его применения. - С.67.

³ Див.:Маляренко В.Г. Реалізація основних конструкційних засад в кримінально-процессуальному законодавстві України. Автореф.канд.дис. - К.. 1998. - С. 12-13.

труднощів для прокуратури, враховуючи її більш ніж скромні кадрові ресурси.

Так, Маланеком В.Г. була внесена пропозиція "покласти складання обвинувального висновку на прокурора, назвавши цей висновок висновком державного обвинувачення"" [204]¹. Пропозицію підтримано авторами урядового проекту КПК (ст. 246). З теоретичного боку ця новація не може викликати принципових заперечень.

Дійсно, якщо прокурор порушує державне обвинувачення, то кому ж, як не йому, складати так званий висновок. Але при цьому виникає резонне питання: що відбудеться, якщо наприклад, міська прокуратура, в штаті якої прокурор, заступник прокурора і двоє помічників, приймаючи кримінальні справи від 15-20 слідчих міського відділення УМВС, повинні будуть по кожному з них складати такі висновки з достатньо великою кількістю реквізитів та ще і у складних, багатоепізодичних справах? Навіть слідчий прокуратури позбавляється права складати такі висновки. Очевидно, ініціатори і автори проекту не уявляють собі всієї гостроти проблем, які виникнуть у зв'язку зі змінами існуючого порядку речей. На користі його збереження можна указати ще і на те, що ніхто краще слідчого, який знає всі нюанси справи, не складе такий важливий документ. Складання висновку державного обвинувачення слідчим ні в якому разі не понижує ролі прокурора як обвинувача оскільки він, по-перше, затверджує цей акт, і, по-друге, направляє справу до суду. Поєднання цих процесуальних дій якраз і складає сутність порушення державного звинувачення.

Важлива роль відводиться прокурору на стадії попереднього розгляду справи суддею. Згідно зі ст. 240 КПК (у редакції Закону України від 21.04. 2001р.), попередній розгляд справи здійснюється суддею одноособове з обов'язковою участю прокурора. Про день досудового розгляду справи повідомляються також інші учасники процесу, однак їх неявка не перешкоджає розгляду справи. Попередній розгляд справи починається з

_____________________

¹ Див.: Там же.-С. 13

доповіді прокурора щодо можливості призначення справи до судового розгляду. Прокурор висловлює також свою думку щодо клопотань, заявлених іншими учасниками судового розгляду.

За результатами досудового розгляду справи згідно зі ст. 244 КПК суддя своєю постановою приймає одне з таких рішень:

1) про призначення справи до судового розгляду;

2) про зупинення провадження в справі;

3) про повернення справи прокуророві;

4) про направлення справи за підсудністю;

5) про закриття справи;

6) про повернення справи на додаткове розслідування. Чи можна вважати, що на стадії досудового розгляду справи прокурор починає підтримувати державне обвинувачення? Мабуть, ні, оскільки тут не вирішується питання про вину особи, відносно якої порушено державне обвинувачення. Швидше, діяльність прокурора на цій стадії можна розглядати як підготовку до підтримання державного обвинувачення, оскільки прокурор висловлює судді свою думку про відсутність перешкод для розгляду справи по суті, і тим самим сприяє дотриманню законності на наступній стадії розгляду. Така позиція прокурора певною мірою сприяє формуванню позиції суду і по суті висунутого обвинувачення.

У той же час обгрунтованою належить визнати пропозицію про те, щоб копію обвинувачувального акта вручав обвинуваченому прокурор [143]¹. Чинний КПК України взагалі не вирішує питання, чий це обов'язок, і висновок про те, що за вручення копії обвинувачувального висновку відповідальність несе суд, можна зробити, виходячи із того, що указана норма уміщена в розділі «Провадження у справах у суді першої інстанції». При цьому на практиці судді, звичайно, не утруднюють себе особистим врученням указаного документа, і це роблять під розписку чи технічні

___________________________

¹ Див.:Кокорев Л.Д. Закон о прокуратуре СССР и процессуальные вопросы участия прокурора в судебном разбирательстве уголовннх дел // Материалы Всесоюзной научно-практической конференции по вопросам эффективности поддержания государственного обвинения. - М., 1983. - С. 20.

працівники суду, чи персонал слідчого ізолятора. Проектом нового КПК (ст. 253) передбачено, що прокурор, який склав висновок державного обвинувачення, повинен вручити його копію під розписку обвинуваченому, пояснити права і обов'язки. Думається, що указана процедура не завдасть додаткових складнощів діяльності прокуратури, якщо, ясна річ, переможе елементарний здоровий глузд, і в новий КПК не буде включена норма про складання прокурором висновку державного обвинувачення.

Не можна визнати логічним і те, що ще недавно обвинувачувальний висновок у суді за установленою практикою зачитував головуючий у судовому засіданні. Така процедура ознайомлення з документом, затвердженим чи навіть складеним стороною обвинувачення, не пов'язується із роллю судді та суду. Як слушно зауважив В.М.Савицький, «у людини, яка не спокушена тонкощами юриспруденції, легко може скластися враження, що суддя читає обвинувачувальний висновок тому, що згоден із ним, поділяє його аргументацію і кінцевий висновок» [334]¹. Між іншим, це не так, а тому оголошення в суді обвинувачувального висновку повинно бути покладено на іншу особу.

Ми поділяємо думку тих, хто вважає, що це повинен робити прокурор - державний обвинувач [396]², що цілком погоджується з його процесуальним становищем як обвинувачуючої сторони. Оголошуючи висновок державного обвинувачення, прокурор тим самим визначає свою стартову позицію у судовому процесі, яка, звичайно, може змінюватися з урахуванням результатів судового слідства.

Думаємо, що такий доказ обезцінює аргументи прихильників того, щоб покласти вказаний обов'язок на секретаря судового засідання.

На думку М.С.Строговича, який висунув таку пропозицію, «виступ прокурора на самому початку судового слідства з розгорнутим викладом

_________________________

¹ Див.:Савицкий В.М. Очерки теории прокурорского надзора. - С.307-308.

² Див.:Чангули Г.И. Указ.праця. - С.76.

своєї точки зору за матеріалами досудового слідства, а потім повторний виступ прокурора в диспуті сторін з викладенням його погляду стосовно тієї ж справи, але уже за матеріалами судового слідства, може створити таке становище, що прокурор більшою мірою буде зв'язаний на суді тим, що викладено в обвинувальному висновку, аніж тим, що вияснилось на судовому слідстві" [360;416]¹.

Навряд чи можна погодитися з такою аргументацією. Остаточна думка прокурора про вину чи невинність підсудного залежить не від того, що викладено в обвинувальному висновку, а від результатів судового слідства.

Тому, скільки б йому не довелося читати обвинувальний висновок, він ніяк не може вплинути на його позицію в конкретній кримінальній справі, якщо викладене в обвинувальному акті твердження не підтвердилося у суді. До того ж прокурор, який ігнорує нові обставини, установлені під час судового розгляду, ризикує бути підданим нещадній критиці з боку свого процесуального опонента.

Згідно зі змінами, внесеними до Кримінально-процесуального кодексу України від 21.06.2001 р., обвинувальний висновок повинен оголошувати прокурор, що можна розглядати як визнання законодавцем правоти нашої думки з цього приводу.

Суб'єктами підтримки державного обвинувачення в суді можуть бути всі посадові особи прокуратури, що потрапляють під роз'яснення поняття "прокурор" у ст. 56 чинного Закону України " Про прокуратуру".

Особливе місце серед них посідають, по-перше, ті, хто працює у спеціальних підрозділах Генпрокуратури і прокуратурах обласного рівня, створених для участі в розгляді справ судами, і керівниками прокуратур.

______________________________

¹ Див.: Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. - Т.2 М., 1970. - С.271-272. Аналогічну пропозицію запропонував П.В. Шумський (указ, праця. -С. 143).

Відповідно до п. 2.4. наказу Генерального прокурора України, присвяченого участі прокурора в кримінальному судочинстві [454]¹, підтримання державного обвинувачення варто вважати посадовим обов'язком кожного прокурора.

Керівникам прокуратур запропоновано особисто підтримувати державне обвинувачення, заохочувати до цього працівників обласних апаратів і прирівняних до них прокуратур, затверджувати персональний склад державних обвинувачів.

Зі свого боку вважаємо, що у прокуратурах міського і районного рівнів як обвинувачі у кримінальних справах повинні виступати перш за все ті працівники, які вивчають ці справи, що надходять до прокурора для затвердження обвинувачувального висновку.

Надавання доручень виступати у суді іншим працівникам в приципі нераціонально, оскільки їм доводиться заново знайомитися з матеріалами справи. Залучення до підтримки державного обвинувачення працівників апарату прокуратури обласного рівня, які безпосередньо не відповідають за цю ділянку роботи, дозволяє не лише підвищити показники участі в розгляді кримінальних справ, але і надає можливість цим прокурорам проявити себе як публічних трибунів, удосконалити навички проведення дискусії, тобто повніше розширити власні творчі здібності. Однак при цьому необхідно враховувати такі індивідуальні особливості і здібності кожного працівника.

Виступаючи в ролі обвинувачів, керівники прокуратур позбув агаться кабінетного стилю у праці і, крім того, підвищують інтерес громадськості до судових процесів, обвинувачами у яких виступають прокурори достатньо високого рангу.

Прокурори, які ухиляються від виконання цих обов'язків, часто бояться невигідно показати себе порівняно зі своїми підлеглими [464]².

_____________________________

¹ Див.:Наказ Генератьного прокурора України № 10 від 30.10.98 р. «Про організацію підтримки державного обвинувачення в суді, підвищення якості та ефективності участі прокурорів у кримінальному судочинстві».

² Як зазначено в одному із інформаційних листів Генпрокуратури, «продовжує залишатися недостатньою участь керівників прокуратур у судовохгу розгляді кримінальних справ. Прокурори більшості

Останнім часом предметом жвавої дискусії вчених і практиків стало питання про те, чи у всіх кримінальних справах публічного обвинувачення потрібна обов'язкова участь прокурора.

Чинний КПК конкретних вказівок щодо цього не містить. Згідно зі ст. 36 Закону "Про прокуратуру" прокурор підтримує обвинувачення "в залежності від характеру і ступеня громадської небезпеки діяння".

Виходячи з цього, Генеральний прокурор України у п. 2.1. наказу № 10 від 30.10.99 р. зобов'язав підпорядкованих прокурорів "забезпечити підтримання державного обвинувачення в судах першої інстанції за всіма кримінальними справами, які направлені до суду на осіб, які вчинили тяжкі та особливо тяжкі злочини і привертають особливу громадську увагу. Стосовно інших справ обвинувачення підтримувати з урахуванням реальних можливостей".

Ця позиція знайшла підтримку окремих авторів. Зокрема, колишній заступник Генерального прокурора І.В. Вернидубов висловив сумнів у тому, що кадрові можливості прокуратури дозволять забезпечити повну підтримку обвинувачення [37;39]¹.

Така ж думка і російського дослідника В.Д. Рохліна [321]². О.Б. Зозулинський, визнаючи у принципі необхідності такої міри, вважає за можливе відкласти її до більш сприятливих часів [301]³.

________

областей обмежились підтримкою державного обвинувачення тільки по одній справі. Не проявили активної участі в судових процесах заступники низки областей. Районні прокурори Києва і Севастополя підтримали обвинувачення не більш як по 2-4% справ". (Лист про необхідність вжиття додаткових заходів щодо підвищення якості підтримання державного обвинувачення в судах від 03.07.99).

¹ Див.: Вернидубов І.В. Проблеми реформування державного обвинувачення // Проблеми розвитку прокуратури України в умовах становлення демократичної правової держави. Матеріали Республіканської науково-практичної конференції. - К., 1996. - С.62; Вернидубов І. Підтримання прокуратурою державного обвинувачення в суді і здійснення правосуддя за Конституцією України // Право України. - 1998. - № 4. - С.. 27.

² Див.: Рохлин В. Проблемы развития прокуратуры: взгляд науки // Законность. - 2000. - С. 13.

³ Див.: Прокурорський нагляд в Україні. - С. 194.

Інші дослідники, посилаючись на положення Конституції України, вважають, що 100-відсоткове підтримання державного обвинувачення є безумовним обов'язком усіх прокурорів [193; 32]¹.

Більше того, на думку І.В.Чиркової, рішення суду у справах публічного обвинувачення, розглянуте без участі прокурора, повинно визнаватися неправосудним, оскільки в таких випадках суд практично вимушений брати на себе функцію обвинувачення, що суперечить принципу змагальності [402]².

Для того, щоб визначити свою позицію щодо цього питання, проаналізуємо відповідні положення Основного Закону. Підтримка державного обвинувачення в суді прокурором розглядається як одна із основ судочинства (п.5 ч.З ст.129 Конституції). Цей принцип, безумовно, кореспондується із принципом змагальності сторін (п.4 ч.З ст.129). І якщо ми визнаємо обов'язковість інших принципів правосуддя (рівність учасників процесу, забезпечення доведення вини, забезпечення апеляційного і касаційного порядку оскарження та ін.), то настільки ж обов'язковим повинен бути визнаний і принцип підтримання державного обвинувачення прокурором.

Чи можна вважати, що без прокурора вдасться досягти дотримання принципу змагальності? В якійсь мірі так. При відсутності обвинувача підсудний і його адвокат змагаються аж ніяк не з тінню, а з конкретними письмовими висновками обвинувачення, які вони вимушені відхиляти або ставити під сумнів. При наявності прокурора і відсутності адвоката трапляється змагання між підсудним і обвинувачем. Але така змагальність далеко не того рівня, яка спроможна забезпечити повне і всебічне дослідження матеріалів справи і уберегти суд від виконання невластивих

___________________________

¹ Див.:Литвак О.М. Проблеми удосконалення організації і діяльності прокуратури України в умовах судово-правової реформи // Проблеми організації прокуратури й оптимізації її діяльності в сучасних умовах. - С.6; Брынцев В.Д. Судебная власть и прокурорский надзор // Закон Украины «О прокуратуре»: теория и практика его применения. - С.66.

² Див.: Чиркова И.В. Принцип состязательности в уголовном судопроизводстве Украины и прокуратура // Проблеми організації прокуратури й оптимізації її діяльності в сучасних умовах. - С. 118.

йому функцій. Очевидно, власне цими міркуваннями керувався Верховний Суд України, запропонувавши судам «по усіх справах, що надійшли до суду із обвинувачувальними висновками, визнати обов'язковим на основі п.1 ст.253 КПК участь у судовому засіданні прокурора» [440]¹.

Можна, звичайно, ставити під сумнів право Верховного Суду України під виглядом керуючих роз'яснень судам здійснювати тлумачення Конституції, але в даному випадку ніякого тлумачення, окрім буквального, власне кажучи, і не вимагалось - є абсолютно чітка вказівка в Основному Законі, яку належить виконувати шляхом прийняття відповідних організаційних заходів у прокурорській системі.

У тому, що страхи щодо збільшення у зв'язку із цим ледь не у декілька разів штатної чисельності органів прокуратури виявились, м'яко кажучи, перебільшеними, скептиків переконує реальна дійсність. Якщо у 1997 р. за даними С.В.Матієка, який належить до числа «сумнівачів», звинувачення підтримувалось стосовно 60 % справ [214]², то в 1999 цей показник досяг 87 відсотків. У деяких областях він наближається до абсолютного значення. Більше того, Генеральна прокуратура, змінивши, певне, свою позицію щодо цього питання, піддає критиці тих прокурорів, котрі відстають від середніх показників підтримання державного звинувачення [464]³.

Крапку в дискусії з даного питання, напевно, повинно поставити прийняття нового КПК України. У згаданому вже проекті КПК не тільки закріпляється принцип обов'язковості прокурорської участі у підтриманні державного обвинувачення, але і передбачені наслідки його непояви до суду для виконання цієї місії: відкладення слухання справи після першої неявки (ст. 311) і повернення справи прокурору (після другої).

______________________

¹ Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. // Право України. - 1996. - № 12. - С.91-94.

² Див.:Матиек С.В. Вопросы совершенствования подготовки прокурора и поддержки государственного обвинения в суде // Проблеми організації прокуратури й оптимізації її діяльності в сучасних умовах. - С. 107.

³ Информационное письмо Генеральной прокуратуры Украины от 13.07.99 г.

Наука і практика діяльності прокуратури виробили закріплені в законодавстві і нормативних документах Генеральної прокуратури України вимоги, що стосуються підтримки державного обвинувачення.

По більшості кримінальних справ для участі в судовому розгляді призначається один прокурор - державний обвинувач. Проте для розгляду складних багатоепізодних справ можлива участь кількох обвинувачів, які розподіляють між собою обов'язки з урахуванням особливостей конкретної справи.

Важливою передумовою успішного вирішення завдань, пов'язаних із підтриманням державного обвинувачення, є старанна підготовка обвинувача до участі в змагальному судовому процесі. Оскільки переважна більшість випадків підтримання обвинувачення у суді першої інстанції закінчується виголошенням обвинувачувальної промови, то процес підготовки повинен охоплювати також роботу над основними положеннями промови, які, одначе, можуть бути скоректовані з урахуванням перебігу судової справи.

Більшість літературних джерел з цього питання містить лише практичні рекомендації щодо методики підготовки до судового засідання [301; 215; 158]¹. Така підготовка означає: 1) вивчення і систематизацію відомостей, уміщених у матеріалах справи; 2) ознайомлення зі законодавством, судовою практикою по справах, аналогічних тій, яка повинна розглядатися; 3) розробка плану участі в розпоряджувальному засіданні; 4) розробка плану участі в підготовчій частині судового засідання і формування пропозицій, клопотань, висновків щодо питань, які розглядаються; 5) розробка плану участі у судовому слідстві; 6) попередня підготовка до участі в судових дискусіях [209]².

_______________________________

¹ Див.: Прокурорський наглад в Україні. - С. 195-205. М.А.Матюшенко, Н.В. Шость. Подготовка прокурора к участию в рассмотрении уголовного дела судом первой инстанции.: Учеб.пос.. - Харьков.1988; КоржВ.П. Підготовка прокурора до участі в судовому розгляді кримінальних справ.: Текст лекції. - Харків та інш.

² Див.: Марочкин И.Е., Крючко Ю.И. О понятий методики и тактики подготовки прокурора к участию в судебном рассмотрении уголовных дел // Проблеми організації прокуратури й оптимізації її діяльності в сучасних умовах.: Збірник наукових праць. - Харків, 1998. - С. 105.

Здається наведені питання охоплюють всі основні стадії підготовки прокурора до участі в справі, хоча, можливо, було доцільніше розпочинати названу підготовку із вивчення законодавства і судової практики, зокрема, проведених роз'яснень Пленуму Верховного Суду України.

Велике значення для забезпечення належної ефективності державного обвинувачення має активна, наступальна позиція прокурора під час судового слідства. Прокурор покликаний, поважаючи конституційні принципи презумпції невинності підсудного (ч. 1 ст. 62 Основного Закону), обгрунтувати його винність і таким чином відхилити вказану презумпцію стосовно даної конкретної справи. "Якщо суддя під час судового розгляду безсилий демонструвати перед учасниками процесу і всіма присутніми свою позицію дло справи, то прокурор не повинен приховувати її. Його позиція гранично чітко виражена в самій назві "державний обвинувач" [192]¹.

Обвинувач покликаний активно і наступально брати участь у дослідженні доказів, зокрема, з'ясовувати причини протиріч у свідченнях підсудних, потерпілих, свідків. Якщо окремі важливі питання не були достатньою мірою досліджені під час розслідування справи, необхідно подбати, щоб вони отримали повне висвітлення під час судового розгляду. При цьому прокурор, лишаючись обвинувачем, повинен демонструвати граничну об'єктивність, з'ясовуючи обставини, які не тільки підтверджують обвинувачення, але і ставлять його під сумнів, не тільки обтяжуючи, але і пом'якшуючи відповідальність обставин. Інакше він не може достатньою мірою сприяти суду стосовно повного і всебічного дослідження матеріалів справи і винесення рішення, що грунтується на законі.

Своєрідність становища прокурора як державного обвинувача полягає в тому, що, з одного боку, він є представником централізованої і заснованої на принципах єдиноначальності системи органів прокуратури, а з іншого -переважно самостійною процесуальною фігурою, позиція якої щодо кримінальної справи формується перш за все під час судового розгляду.

_______________________________

¹ Див.: Ликас А.Д. Культура судебного процесса. - М.: Юрид. лит., 1971. - С. 27.

Згідно з ч. 1 ст. 36 Закону України «Про прокуратуру»

прокурор, підтримуючи обвинувачення, керується вимогами закону і об'єктивною оцінкою зібраних у справі доказів. Це формулювання підсилено ч.2 ст.30 депутатського проекту нового Закону про прокуратуру. «При підтримці державного обвинувачення, - вказано в ній, - прокурори незалежні, керуються Конституцією України, законами, чинними для України міжнародними угодами, своєю професійною правосвідомістю і особистим переконанням». Зрозуміло, це «особисте переконання» формується під час процесу судового розбору.

У наказі Генерального прокурора України за № 10-1998 р. (п.2.8) визнано неприпустимим нав'язування обвинувачам позиції, з якою вони не згодні, запропоновано суворо дотримуватися принципу процесуальної самостійності державного обвинувача, котрий не пов'язаний положеннями обвинувачувального висновку і повинний обгрунтувати свої пропозиції щодо результатів дослідження доказів на судовому засіданні і керуватися вимогами закону.

З повагою ставлячись до цієї вимоги, одночасно вважаємо хибною абсолютизацію незалежності державного обвинувача. Немає нічого поганого в тому, що, формуючи свою позицію стосовно справи, він вдається до порад і допомоги своїх колег і безпосередніх керівників, котрі, як і він, зацікавлені в установленні законного і обгрунтованого вироку. Порівняння різноманітних суджень в цьому, як і в інших подібних випадках, корисне для встановлення істини і попередження майбутніх помилок. Не можна допускати іншого -безапеляційних' вказівок на кшалт «відстоювати, як би там не трапилось, кваліфікацію за такою-то статтею», «просити стільки років позбавлення волі, і не менше» тощо.

Проте, якщо безпосередній керівник прокурора - обвинувача переконається, що його підлеглий має намір чи намагається відстояти позицію, яка наявно розходиться із законом і обставинами справи, що може призвести до винесення неправосудного вироку або за будь-якого випадку

підірвати авторитет прокуратури у відкритому судовому процесі, він зобов'язаний переконати (дійсно-переконати!) свого колегу в помилковості його позиції або принаймні замінити його в процесі іншим обвинувачем.

Вказане судження може викликати суперечку, але, як нам здається, воно грунтується на життєвих реаліях, а тому має право на існування і, можливо, його варто відобразити у директивних документах Генеральної прокуратури України.

Згідно з ч. 1 ст. 35 чинного Закону "Про прокуратуру", прокурор, який бере участь у судовому процесі, зобов'язаний своєчасно застосувати передбачені законом заходи щодо усунення порушень закону, хто б їх не скоїв. Постає питання: який сенс викладати в указаній статті фразу, що міститься за такою ж редакцією в п. 4 ч. 1 ст. 6 Закону? Думається, справа тут у тому, що прокурор, як представник держави, який відстоює публічні інтереси, повинен володіти певними можливостями, аби поставити питання про усунення порушень закону, що були допущені під час судового розгляду іншими учасниками процесу, а також судом. У п. 2.6 наказу Генерального прокурора України № 10-1998 р. пропонується з цією метою заявляти суду мотивовані клопотання, а також висловлювати міркування з питань, що виникли при розгляді справи. Якщо порушення допускаються іншими учасниками процесу, то звернення до суду з клопотанням застосувати заходи щодо заборони цих порушень, напевно, цілком прийнятна форма реагування. Що ж стосується міркувань прокурора щодо питань, які виникають під час розгляду (наприклад: кого допитувати першим - підсудного чи свідків?), то вони звичайно не пов'язані з вживанням заходів для усунення порушень. Вважаємо, що зіткнувшись з істотними порушеннями процесуальних норм з боку головуючого на судовому засіданні, прокурор повинен мати можливість зробити відповідну заяву, вимагаючи внесення її до протоколу судового засідання, або додати до справи, якщо заява подана письмово. Звичайно, таке право повинна мати і протилежна сторона. Таку заяву прокурора можна,

очевидно, розглядати як його усний [160; 255]¹ чи письмовий протест, ясна річ, не в наглядовому, а лише в процесуальному сенсі.

Кримінально-процесуальне законодавство не містить обов'язкових реквізитів обвинувачувальної промови прокурора, її структура витворена практикою і в кожному конкретному випадку обумовлена обставинами конкретної справи і творчим підходом обвинувача до виголошення промови. Однак в ній обов'язково повинні бути висвітлені питання, які підлягають вирішенню їх судом при установленні вироку.

Орієнтуючи суд на вибір підсудному міри покарання, прокурор-• обвинувач повинен керуватися не тільки формальними вимогами закону, але і вимогами соціальної справедливості. «Виділення справедливості як вимоги, яка ставиться до вироку, має не лише правове значення, але і глибокосвідоме, моральне. У цьому сенсі ухвалені у вироку рішення повинні відповідати уявленням про справедливість, відповідати як правовим, так і моральним поглядам суспільства» [120; 471]².

Особливо варто зосередити увагу на теоретичних і практичних аспектах відмови прокурора від обвинувачення. Згідно з ч.2 ст. 26 Закону України «Про прокуратуру» у випадку, якщо при розгляді справи прокурор дійде висновку, що дане судове засідання не підтверджує обвинувачення підсудного, він зобов'язаний відмовитися від обвинувачення. Дещо інакше сформульована ч.3 ст.234 КПК: «Якщо в результаті судового розгляду прокурор прийде до переконання, що дане судове слідство не підтверджує

_____________________________

¹ Див.:Корж В.П. Промова прокурора з кримінальних справ.: Навчальний посібник. - Харків, 1999. -С.8: Научная информация по вопросам борьбы с преступностью. - Вып.148. - М.,1994. - С. 56 (выступление Войкова А.Д. на расш. Заседании ученого совета НИИ проблем укрепления законности и права).

² Див.:Искендеров Р.Г. Справедливость как процессуальная категория // Охрана прав граждан в уголовном судопроизводстве.: Сборник научных трудов НИ проблем укрепления законности и правопорядка. - М., 1989. - С.21. У практиці судів ще трапляються випадки порушення принципів справедливості при визначенні міри покарання. Зокрема: Мелітопольський районний суд засудив громадянина Кудряшова до одного року позбавлення волі за крадіжку м"ясорубки і сковороди загальною вартістю 25 грн., хоча він раніше не притягався до суду, мав постійне місце проживання і на його утриманні знаходилося двоє дітей. Чорнобаївський райсуд Черкаської області засудив Кутняка до шести місяців позбавлення волі за намагання украсти п"ять курок, при тому державний обвинувач виявив велику суворість: запросив для підсудного два роки. (Лист Генератьної прокуратури від 10.01.2001 р. № У-2 про усунення недоліків у практиці реагування прокурорів на незаконні та необгрунтовані вироки, за якими судами призначено покарання до двох років позбавлення волі. Звичайно і позиції державних обвинувачів, і вироки судів з цих справ були вищою мірою несправедливі).

висунутого підсудному обвинувачення, він повинен відмовитися від обвинувачення і пояснити суду мотиви відмови» (в обох текстах підкреслення моє - М.М.).

Якщо керуватися нормою Закону "Про прокуратуру", то прокурор може відмовитися від обвинувачення на будь-якому етапі судового розгляду, а коли - нормою КПК, то йому необхідно дочекатися результатів судового розгляду, тобто заявити про відмову від обвинувачення під час судових дебатів. Власне, цієї позиції дотримується судова практика і практика діяльності прокуратури. На думку В.П. Шибико, «зміст ст. 264 КПК свідчить, що прокурор може відмовитися від обвинувачення тільки після закінчення дослідження доказів» [250]¹. Автори навчальне - методичного посібника Генеральної прокуратури України вважають, що, відмовившись від обвинувачення, прокурор повинен виголосити промову, ясна річ, не обвинувальну [306]². Таким чином, якщо навіть повна неспроможність обвинувачення виявляється на початку судового розгляду, потрібно терпляче чекати закінчення судового слідства. Чи розумно це? Напевно, вказана обставина таки не зважена авторами проекту нового КПК , ч. 2 ст. 286 якого передбачає відмову від обвинувачення, "коли у результаті судового розгляду прокурор переконається, що дані судового слідства не підтверджують висунутого підсудному обвинувачення". Вважаємо що цю норму необхідно доповнити відповідними корективами.

Цілком відмовившись від обвинувачення, прокурор орієнтує суд на винесення виправдувального вироку. Згідно з ч. 4 ст. 327 КПК, виправдувальний вирок виноситься у випадках, коли не установлена подія злочину, а також якщо не доведена участь підсудного у вчиненні злочину. У такому разі юридичною підставою для відмови служить ч.З ст.62 Конституції

_______________________________

¹ Див.: Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України. - К.: Юр. Інком. Інтер, 1997. - С. 339.

² Див.: Промова прокурора в судових дебатах. Генеральна прокуратура України. Кримінально-судове управління. ІПК України. - К., 1997. - С. 18.

України, згідно з якою «всі сумніви щодо доведення вини особи витлумачуються на її користь».

Відповідно до ч.2 ст.31 проекту Закону України «Про прокуратуру», підготовленого групою народних депутатів України, «про відмову від обвинувачення прокурор, який брав участь у розгляді справи, повинний негайно повідомити прокурора, котрий затвердив (склав) обвинувачувальний висновок». Думається, що правовий результат такого демаршу залежить від того, коли обвинувач робить згадане повідомлення: до чи після заяви суду про відмову від обвинувачення. Якщо ж мова іде тільки про наміри відмовитися від обвинувачення, то вищестоящий прокурор, який не повинен примушувати державного обвинувача обирати щодо справи позицію, суперечливу його переконанню, має можливість замінити його в процесі. Якщо ж відмова від обвинувачення уже відбулася, то навряд чи можна що-небудь змінити у процесі розгляду справи судом першої інстанції, а до питання обгрунтування обвинувачення і законності винесеного виправдувального вироку належить повернутися в межах апеляційного, касаційного судочинства.

Між іншим, на практиці випадки повної відмови прокурора від обвинувачення, навіть тоді, коли виявляється його абсолютна неспроможність, досить поодинокі. Найчастіше у таких випадках обвинувачі вдаються до паліативних дій, порушуючи клопотання про повернення справи на додаткове розслідування, внаслідок якого розслідування закінчується на реабілітаційних підставах. На жаль, така хибна практика не оцінена достатньо у наказі Генерального прокурора України за № 10-1998.

Згідно з ч.3 ст.264 КПК відмова прокурора від обвинувачення не звільняє суд від обов'язків надалі розглядати справу і вирішити її на загальних підставах. Внаслідок цього процес втрачає характер змагального, а в діяльності і рішенні суду може виникнути не властивий для нього небезпечний обвинувачувальний ухил.

Проект нового КПК (ч.2 ст.286) виходить з того, що відмова прокурора від обвинувачення приводить до закінчення провадження по справі, якщо проти цього не заперечують потерпілий чи його представник.

Проти такої новації виступив О.Р.Михайленко. «За наявності корупції, організованої злочинності, - підкреслює він, - прийняття такої норми означатиме кінець забезпеченню законності, захисту прав людини та інтересів держави в кримінальному судочинстві. Запропонована схема суперечить принципу публічності, оскільки в Україні кримінальний процес не носить позивного характеру, при якому долю справи вирішують сторони, а відмова прокурора від обвинувачення може виявитися помилковою, незаконною, мати суто суб'єктивну спрямованість і суперечити вимогам прокурора, який ухвалив чи склав висновок по цій справі» [228]¹.

Думається, що таке категоричне судження не виступає адекватним відображенням існуючого становища справ. На практиці прокурори, які відмовляються від обвинувачення, завжди знають про можливі наслідки такого рішення, передбачають реакцію свого безпосереднього керівництва, і якщо насміляться відважитися на такий крок, як відмова від обвинувачення, то вимушені вони так чинити через цілковиту безвихідність ситуації.

Логічним продовженням процесуальної функції прокурора щодо підтримки державного обвинувачення є прийняття ним дій відносно перегляду незаконних і необгрунтованих вироків. Необхідність цієї діяльності прокуратури обумовлена нездатністю вищестоящих судів у повній мірі забезпечити самостійно контроль за роботою нижчестоящих судів.

Автори Концепції розвитку прокуратури Російської Федерації цілком вірно оцінили дійсний стан внутрішнього судового контролю у цій сфері. «Вищестоящі суди у нашій судовій системі, - зауважують вони, - завжди були тією чи іншою мірою відповідальні за діяльність нижчестоящих судів і зацікавлені в тому, щоб не псувати статистику, забезпечувати «гарні

___________________________

¹ Див.:Михайленко О. Проблеми реформування прокуратури України // Право України. - 1998. - № 1.-С.81.

показники» якості і стабільності вироків. До того ж, вищестоящі суди ніколи не користувалися правом (і у нас, і за кордоном) перевірки судових вироків і рішень з власної ініціативи - лише за сигналом іззовні, тобто за скаргами і протестами. Зовнішній контроль за діяльністю суду здійснюється тією чи іншою мірою зацікавленими особами, громадськістю і засобами масової інформації. Але цей контроль випадковий, епізодичний і не завджи переконливий» [298]¹. Здається, що така оцінка також може бути застосована і до України. Тим більш, що зміст багатьох вироків щодо правильності вибраної міри покарання викликає серйозні зауваження.

Це не пройшло поза увагою навіть Президента України Л.Д.Кучми.

Виступаючи на розширеному засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю, Президент відзначив, що в 1999 р. 42 особам, засудженим за хабарництво при особливо тяжких обставинах, було вибрано покарання нижче нижчої межі санкції кримінального закону, третина із них засуджена умовно або з відстрочкою виконання вироку, до ЗО відсотків осіб не застосована конфіскація майна, дві третини не позбавлені права обіймати визначені посади і займатися певною діяльністю. Натомість розповсюджені випадки засудження на довгий строк позбавлення волі за незначні злочини [185]². На подібні факти Президент звернув увагу також у своїх виступах на Всеукраїнських з'їздах суддів в 1996 і 1999 роках [184; 186]³. На останньому з них він вважав за необхідне пов'язати підвищення ефективності боротьби з такими явищами з підвищенням дієвості контролю. «До основних ознак демократії, - відзначив Д.Д.Кучма, - відноситься постійний зовнішній контроль за діяльністю владних структур, у тому числі і суду. У світовій практиці система такого

_____________________________

¹ Див.Прокуратура Российской Федерации (Концепция развития на переходный период). - М., 1994. - С. 49.

² Див.:Держава не буде донором корумпованих хапуг.: Виступ Президента України на розширеному засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю 14 грудня 1999 року // Вісник прокуратури. - 1999. - № 2. - С. ІЗ.

³ Див.:Правозабезпечення набуває першочергового значення.: Виступ Президента України Л.Д.Кучми на Всеукраїнському з"їзді суддів 20 вересня 1996 року, «Урядовий кур"єр». - 1996. - 21 вересня; Судово-правова реформа: потрібні відчутні зрушення.: Виступ Президента України Л.Д.Кучми на IV з"їзді суддів України 15 грудня 1999 року // Право України. - 2000 - № 1. - С. 3-5.

контролю вироблена і з успіхом використовується. Вона забороняє лиш неправомірний вплив на суддів. А відповідно, допускає вплив правомірний. Більш того, з урахуванням принципів організації владних структур він конче необхідний» [186]¹. Виступаючи на IV Всеукраїнському з'їзді суддів, Президент також звернув увагу на недопущення абсолютизації гарантій незалежності суддів, аби не перетворити суди у корпоративну неконтрольовану систему [186]².

Ці слова мають безпосереднє відношення до діяльності органів прокуратури, які мають можливість вийти заходів щодо усунення , порушень, допущених судами.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство не зобов'язує прокурора опротестовувати кожен незаконний чи необгрунтов вирок, як це передбачалося колишньою редакцією ст.347 ч.2 КПК. Нинішня ж її редакція з урахуванням Закону України від 15 грудня 1992 р. передбачає лише право прокурора виносити апеляційне, касаційне подання (а не протест) стосовно вироку суду. Наказом Генерального прокурора України за № 10-1998 р. (п.З) підпорядкованим прокурорам запропоновано «своєчасно реагувати на кожне незаконне рішення шляхом внесення касаційних або приватних подань».

На думку В.П.Корж, прокуророві в таких випадках необхідно повернути право внесення саме касаційних протестів, а не подань [159]³. Із цим важко погодитись, оскільки тут зміна термінології означала вагомі теоретичні підстави. За подібних випадків прокурор ставить питання про перегляд судових актів, які ще не вступили у законну силу і опротестовуються до наглядових інстанцій.

Упродовж багатьох років спочатку Прокуратура Української РСР, а потім і Генеральна прокуратура України послідовно вимагали від

¹ Див.:Судово-правова реформа: потрібні відчутні зрушення // Право України. - 2000. - № 1. - С.4. ² Див.:Тамже.

³ Див.:Корж В.П. Актуальні питання подальшого реформування кримінально-процесуальних функцій прокурора. //Проблеми організації прокуратури і оптимізації її діяльності в сучасних умовах. - С.63.

підпорядкованих прокурорів домагатися перегляду в касаційному порядку незаконних і необгрунтованих вироків перш за все за ініціативою прокурорів, а не за касаційними скаргами засуджених і їхніх адвокатів. Як серйозний недолік у роботі відзначається, що майже третина вироків у касаційному порядку скасовується і змінюється за скаргами учасників процесу, не за поданням прокурора, а за вироками обласних судів цей показник досягнув двох третин [464]¹.

Прокурор, який очолює прокуратуру, його заступник у межах власної компетенції, мають право внести апеляційне, касаційне подання стосовно незаконного вироку, незалежно від їхньої участі в розгляді справи у суді першої інстанції. Помічники прокурора, прокурори управлінь і відділів можуть вносити апеляційне подання лише на справи, у розгляді яких вони брали участь (ст. 37 Закону України "Про прокуратуру", ч. 2 ст. 34 КПК).

Проектом нового КПК (п. 7 ст. 432) передбачено наділяти правом на апеляцію тільки прокурора, котрий бере участь у розгляді справи судом першої інстанції. З такою позицією нелегко погодитися, оскільки у даному випадку прокурор зводиться до становища ординарного учасника процесу, що діє заради власних інтересів. Якщо ж вважати, що прокурор представляє інтереси держави, і до всього ще враховувати принцип єдності системи прокуратури, то таке право повинен мати і прокурор, який затвердив обвинувальний висновок.

Ця думка знайшла своє закріплення в КПК. Згідно з новою редакцією ст. 348 апеляцію мають право подати прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції, а також прокурор, який затвердив обвинувальний висновок, - у межах обвинувачення, що підтримував прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої інстанції.

_____________________

¹ Див.: Лист Генеральної прокуратури України про необхідність вжиття додаткових заходів щодо підвищення якості підтримання державного обвинувачення в судах від 13.07.99.

У чому ж полягає обвинувачувальна функція прокурора на апеляційній стадії процесу?

Подаючи апеляції на вироки, які не набрали законної сили, прокурори розв'язують такі ж завдання, як і при підтримці державного обвинувачення у суді першої інстанції: аналізуючи докази стосовно справи, наводять міркування на користь засудження або виправдовування особи, котрій був винесений вирок, і, нарешті, намагаються досягти законного і справедливого вирішення справи, якого не вдавалося досягти при розгляді цієї справи судом першої чи апеляційної інстанції.

Розгляд кримінальних справ у апеляційному порядку зберігає елементи

змагального процесу, в якому прокуророві протистоїть його опонент -адвокат. Що ж стосується прокурора, який бере участь у касаційному процесі, то тут його роль безперечно не обмежується функцією державного обвинувачення, а в деяких випадках взагалі виходить за межі цієї функції.

Потрібно назвати речі своїми іменами: на цій стадії судочинства прокурор здійснює нагляд за відповідністю законові правових актів, які видані органами правосуддя. Саме за законністю актів, а не розглядом справ у суді.

Згідно ст.384 КПК касаційне подання на вироки, ухвали і постанови апеляційного суду, постановлені ним як судом першої інстанції, а також вироки і постанови апеляційного суду, постановлені ним в апеляційному порядку, - має право подати прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції, чи прокурор, який затвердив обвинувальний висновок.

Касаційне подання на вироки та постанови районного (міського), міжрайонного (окружного) судів, військових судів гарнізонів, ухвали апеляційного суду, постановлені щодо цих вироків та постанов, має право подати прокурор, який брав участь у розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції, а також Генеральний прокурор України та його заступники, прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор області, міст

Києва і Севастополя, прирівнені до них прокурори та їх заступники в межах їх повноважень - незалежно від їх участі в розгляді справи судом першої чи апеляційної інстанції.

Ще більш наглядовими є дії прокурора по відновленню справи в зв'язку з нововиявленими обставинами (ст.400-4, 400-5 КПК). Згідно Закону (ст.400-8 КПК), заяви про перегляд справи заінтересовані особи, підприємства, установи, організації і посадові особи подають прокуророві, який з метою перевірки заяви вправі витребувати справу із суду і у всіх випадках, коли йому стануть відомі нові обставини в справі, зобов'язаний особисто або через органи дізнання чи слідчих провести необхідне розслідування цих обставин. Закінчивши розслідування нововиявлених обставин, районний, міський прокурор при наявності підстав для відновлення справи направляє її разом з матеріалами розслідування або вироком, що набрав законної сили, яким винні у зловживанні або фальсифікації доказів у справі уже засуджені, і своїм висновком відповідно прокуророві Автономоної Республіки Крим, прокуророві області, прокуророві міст Києва чи Севастополя, військовому прокурору (на правах прокурора області), який і вирішує питання про принесення подання до апеляційного суду.

Потрібно цілком підтримати тих учених-юристів, які розглядають участь прокурора в апеляційному і касаційному судовому процесі, як одну із найважливіших гарантій законності судових рішень [320; 7; 33]¹.

__________

¹ Див.: Рохлин В. Проблемы развития прокуратуры: взгляд науки. - Законность. - 2000. - № 6. -С. 13; Альперт С. А. Власть прокурора не подлежит послаблению // Проблеми розвитку прокуратури України в умовах становлення демократичної правової держави.- К., 1996. - С.61-62; Бурдоль Є., Хавін О. Прокуратура і правосуддя: проблеми співвідношення діяльності і захисту прав людини // Право України. -С.61

<< | >>

↑

Источник: Мичко Микола Іванович. ПРОБЛЕМИ ФУНКЦІЙ І ОРГАНІЗАЦІЙНОГО УСТРОЮ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ. ДИСЕРТАЦІЯ на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. Харків-2001. 2001

Скачать оригинал источника

Еще по теме 2.2. Підтримання державного обвинувачення в суді: