Форми представництва прокуратурою інтересів дітей в суді

Проблема визначення форм представництва прокурором інтересів у цивільному судочинстві є однією з центральних у юридичній науці. Зумовлено це тим, що на сьогодні у вчених та юристів-практиків немає єдиного підходу як до визначення понять «процесуальна форма», «форми представництва прокурором», так і до класифікації форм представництва прокуратурою інтересів громадян у суді.

У юридичній науці проблема процесуальної форми досліджувалася такими вченими, як В. Н. Аргунов, Г. Ареф’єв, М. В. Косюта, Д. Д. Луспеник, М. І. Мичко, Н. Печина, Ю. А. Попова, М. Строгович, Г. П. Тимченко, М. Й. Штефан та інші. Проте аналіз наукових праць свідчить, що це питання залишається малорозробленим, тим більше в контексті представництва прокуратурою інтересів дітей у цивільному судочинстві.

Г. Ареф’єв вважає, що процесуальна форма - це установлений цивільним процесуальним правом порядок розгляду й вирішення компетентним органом підвідомчих йому цивільно-правових спорів, що забезпечує рівноправну й активну участь сторін та інших заінтересованих осіб. Ми підтримуємо позицію Н. Печиної, яка вказує, що під процесуальною формою необхідно розуміти сукупність встановлених або санкціонованих законом правил, які регламентують порядок здійснення правосуддя, діяльності кожного, хто бере участь у процесі [223].

Відповідно до ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» [164] прокурор має право вступати в цивільний процес на будь-якій його стадії. Підстави для вступу у справу, а також обсяг і межі повноважень прокурора у судовому процесі визначаються цим Законом та процесуальним законодавством України. З наведеної законодавчої норми вбачається, що представництво прокуратурою інтересів дітей у цивільному судочинстві проходить у певних процесуальних формах, кожна з яких спрямована на ефективний захист порушених, невизнаних чи оспорених прав, свобод та інтересів неповнолітніх громадян.

На думку М. І. Мичка, під час реалізації конституційно закріпленої представницької функції прокуратури необхідно виділяти такі форми: досудове провадження, що включає підготовку й направлення до суду заяв та інших матеріалів; участь у розгляді в судах на різних стадіях судочинства цивільних, господарських справ і справ про адміністративні правопорушення з метою захисту прав та законних інтересів громадян і держави [129].

Деякі вчені вказують на такі процесуальні форми: порушення справи; вступ у справу в суді першої інстанції; необхідна участь за ухвалою суду; внесення подання на рішення й ухвали суду, що не набули законної сили; підтримання подання в суді другої інстанції; надання висновку в суді другої інстанції за скаргами сторін; подання протесту на рішення, ухвали, постанови суду, що набули законної сили; подання вищестоящому прокурору з приводу принесення протесту на судові постанови, що набули законної сили; участь у засіданні судово-наглядних органів; порушення провадження про перегляд справ за нововиявленими обставинами [76].

М. В. Косюта вважає, що представництво прокуратурою має бути закріплено в наступних формах:

- звернення прокурора до суду з метою захисту порушених прав і законних інтересів громадян та держави;

- участь прокурора в розгляді справ у судах;

- досудове провадження [102].

У ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» вказано, що під час здійснення представництва інтересів громадянина або держави у суді прокурор має право в порядку, передбаченому процесуальним законом та законом, що регулює виконавче провадження:

1) звертатися до суду з позовом (заявою, поданням);

2) вступати у справу, порушену за позовом (заявою, поданням) іншої особи, на будь-якому етапі судового провадження;

3) ініціювати перегляд судових рішень, у тому числі у справі, порушеній за позовом (заявою, поданням) іншої особи;

4) брати участь у розгляді справи;

5) подавати цивільний позов під час кримінального провадження у випадках та порядку, визначених кримінальним процесуальним законом;

6) брати участь у виконавчому провадженні при виконанні рішень у справі, в якій прокурором здійснювалося представництво інтересів громадянина або держави в суді;

7) з дозволу суду ознайомлюватися з матеріалами справи в суді та матеріалами виконавчого провадження, робити виписки з них, отримувати безоплатно копії документів, що знаходяться у матеріалах справи чи виконавчого провадження[164].

У наказі Генерального прокурора України від 28 листопада 2012 року № 6гн «Про організацію роботи органів прокуратури щодо представництва інтересів громадянина або держави в суді та їх захисту при виконанні судових рішень» [161] було зазначено, що прокурор має здійснювати представницькі функції шляхом:

- підготовки і пред’явлення позовів, заяв, подань;

- вступу у справи, порушені за позовами, заявами, поданнями інших осіб на будь-якій стадії їх розгляду;

- ініціювання перегляду судових рішень;

- участі у справах, порушених за позовами, заявами, поданнями прокурорів, та у справах, у яких прокурором здійснено вступ чи ініційовано перегляд судових рішень;

- захисту прав громадянина або інтересів держави при виконанні рішень судів.

Нова редакція наказу Генерального прокурора України від 28 травня 2015 року № 6гн «Про організацію роботи органів прокуратури щодо представництва інтересів громадянина або держави в суді та їх захисту при виконанні судових рішень» визначає, що представницьку діяльність прокурор здійснює шляхом:

- підготовки і пред’явлення позовів ( заяв, подань);

- вступу у справи, порушені за позовами ( заявами, поданнями) інших осіб на будь-якій стадії їх розгляду;

- ініціювання перегляду судових рішень, утому числі у справах, порушених за позовами (заявою, поданням) іншої особи;

- участі у розгляді справ;

- захисту прав громадянина або інтересів держави при виконанні рішень судів[161].

Як бачимо класифікація форм представництва прокурором інтересів громадянина в суді. Зокрема дітей, не особливо змінена, однак. На нашу думку така класифікація є найбільш точною.

О. Хавін у своїй статті «Концептуальне бачення форм реалізації представницької функції прокуратури в суді» формами представництва прокуратурою називає: подання позовів (заяв) в інтересах окремих громадян, які за станом здоров’я, соціальним статусом або з інших поважних причин не можуть самі захистити свої права, а також в інтересах групи чи невизначеного кола громадян, права яких порушуються; подання позовів (заяв) на захист державних інтересів; звернення до суду із заявами про визнання незаконними правових актів органів, дій та рішень посадових осіб, якщо вжитими заходами досудового реагування не вдалося захистити законність, права громадян або державні інтереси; здійснення контролю за станом реального виконання судових рішень, прийнятих за позовами прокурорів, з використанням при цьому засобів прокурорського нагляду; участь у розгляді справ, порушених за позовами прокурорів на захист інтересів громадян і держави; обов’язкову участь прокурорів відповідного рівня у розгляді справ судами наглядової інстанції; внесення касаційних (окремих) питань на судові рішення, що не набрали законної сили, у справах, розглянутих судом першої інстанції за участю прокурора; опротестування відповідно до процесуальних повноважень будь-якого судового рішення, що набрало сили, якщо воно не відповідає матеріальному чи процесуальному законодавству; ініціювання за наявності підстав перегляду судових рішень, що набрали сили, у зв’язку з нововиявленими обставинами, якщо цього вимагає захист державних інтересів або законних інтересів громадян, які з поважних причин самі не можуть захистити свої права; інформування вищестоящих судів про виявлені порушення закону при розгляді цивільних справ, які не спричиняють скасування прийнятих судових рішень, але порушують права громадян, юридичних осіб, державні інтереси, щоб усунути такі порушення; входження з поданнями до кваліфікаційних комісій про притягнення суддів, які допустили такі порушення, до дисциплінарної відповідальності [235].

З урахуванням вищенаведеного, на нашу думку, формами представництва прокуратурою інтересів дітей у цивільному судочинстві є:

- досудове провадження (збір матеріалів, направлення заяв у суд);

- звернення до суду з позовом про захист порушених, невизнаних чи оспорених прав, свобод та інтересів дітей;

- участь у розгляді справ судами (як у випадку безпосереднього звернення прокурора з позовом, так і вступу в справу за власною ініціативою чи залучення його до справи за ініціативою суду);

- ініціювання та участь у перегляді незаконних судових рішень, що стосуються інтересів дітей;

- захист прав дітей під час виконання судових рішень.

Найбільш поширеними порушеннями, які виявляються прокурорами в діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, є неналежне виконання своїх обов’язків посадовцями служб у справах дітей. Зокрема, при вирішенні питань про можливість надання згоди або про відмову в згоді на відчуження батьками чи особами, які їх замінюють, житла і майна не з’ясовуються фактичні причини його продажу, обміну, дарування, передачі в оренду, під заставу. Не контролюється виконання майнових зобов’язань стосовно дітей, внаслідок чого їх позбавляють житла, майна [52, с. 35].

Наприклад, за результатами перевірки прокуратури м. Ужгорода Закарпатської області встановлено, що виконкомом Ужгородської міської ради прийнято рішення про надання згоди на відчуження квартири, право користування якою мав малолітній. З вимогою про усунення порушень прокурором внесено подання, яке було відхилено. У листі-орієнтуванні про практику здійснення представницької діяльності на захист майнових та житлових прав дітей № 08/2/2-35вих-140 окв від 25 лютого 2014 року зазначено, що з метою захисту порушеного права дитини прокурор звернувся до суду з адміністративним позовом про визнання рішення протиправним і його скасування, який судом задоволено у повному обсязі [51].

Т. О. Дунас та М. В. Руденко вважають, що стосовно вирішення прокурором практичних питань використання цивільно-процесуальної форми, згідно з якою приводами представництва ним інтересів громадян в суді у випадках, передбачених законом, окрім виявлення порушення прав особи в процесі прокурорського нагляду є також звернення до прокуратури самих громадян чи у їхніх інтересах інших фізичних або юридичних осіб, повідомлення в засобах масової інформації, а також тоді, коли це визнає необхідним суд [62].

Так, мешканці Хмельницької області виплачено 19 тис. грн державної допомоги при народженні двох дітей. Проте малолітні за заявою матері влаштовані до будинку дитини на повне державне утримання. Упродовж перебування дітей у закладі мати до них не навідується, зловживає спиртними напоями. Інша мешканка цієї ж області отримала більш ніж 20 тис. грн державної допомоги на дітей, які витратила на власні потреби. Натомість п’ятеро її дітей проживали в занедбаній кімнаті, в антисанітарних умовах, спали на зламаних ліжках. У родині не було запасу їжі, дитячого одягу, шкільного приладдя. Незважаючи на такий стан, соціальний інспектор після обстеження помешкання сім’ї не ініціював призупинення виплат та вилучення дітей із несприятливого оточення. На вимогу прокурора дітей вилучено з родини та заявлено позови до суду про їх відібрання від батьків, припинено виплати державної допомоги, соціального інспектора притягнуто до дисциплінарної відповідальності [51, с. 39].

При підготовці документів прокурорського реагування щодо захисту прав і свобод дітей потрібно:

- точно і повно викладати фактичні обставини правопорушень, посилаючись на Конституцію України, закони чи прирівняні до них за юридичною силою акти;

- правильно обирати адресатів, враховуючи компетенцію органу чи посадової особи з усунення порушень закону і притягнення винних до відповідальності [149, с. 147].

Пред’явленню позовної заяви передує і важлива процесуальна діяльність прокурора щодо збору та вивчення матеріалів органів контролю, статистики тощо, встановлення усіх учасників процесу, а також направлення до суду заяв.

Як свідчить практика, неналежна підготовка матеріалів та доказів стає причиною відмови у задоволенні позовних вимог. Так, рішенням апеляційного суду Волинської області від 19 березня 2013 року задоволено апеляційну скаргу на рішення Іваничівського районного суду від 1 лютого 2013 року щодо задоволення позову прокурора Іваничівського району, пред’явленого в інтересах неповнолітнього про позбавлення батьківських прав відповідачки.

Позов пред’являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, де вона реєструється, з дотриманням встановленого порядку.

Підготовка позову є найбільш складним та відповідальним моментом захисту прав дітей, адже саме від правильно написаної та обґрунтованої позовної заяви залежить подальший розгляд і вирішення справи та якнайшвидший захист чи поновлення порушених прав, свобод та інтересів неповнолітніх громадян. На цьому етапі проявляються не тільки професійні, організаторські якості прокурора, а й його здібності як кваліфікованого професійно компетентного фахівця-правознавця, який повинен вміти системно мислити, добре знати матеріальне та процесуальне законодавство України, досконало орієнтуватися в законодавчих приписах [182]. Я. П. Зейкан вважає, що тут захисник інтересів особи має лінгвістичними засобами красномовно і дохідливо об’єднати в єдиний текст всі підготовлені для подання до суду матеріали [74, с. 16].

Позовна заява повинна містити:

- найменування суду, до якого подається заява;

- ім’я (найменування) позивача і відповідача, а також ім.’я представника позивача, якщо позовна заява подається представником, їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження, поштовий індекс, номери засобів зв’язку, якщо такі відомі;

- зміст позовних вимог;

- ціну позову щодо вимог майнового характеру;

- виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги;

- зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування;

- перелік документів, що додаються до заяви.

Позовна заява підписується позивачем або його представником із зазначенням дати її подання. Позовна заява повинна відповідати іншим вимогам, встановленим законом.

У разі пред’явлення позову особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, в заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення. Тобто прокурор має підтвердити це відповідними документами, доданими до позовної заяви. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 120 ЦПК України до позовної заяви прокурор має додати її копії й копії всіх документів, що додаються до заяви згідно із кількістю відповідачів і третіх осіб.

Малодослідженим залишається питання про можливість подання прокурором позовів в інтересах невизначеного кола осіб (дітей), наприклад, зобов’язання до вчинення певних дій суб’єктів владних повноважень. Визначення завдання представництва передбачалось у ЦПК України 1963 року, який до прийняття КАС України унормовував питання судочинства з органами влади. Така законодавча процесуальна невизначеність, що має місце також і в новому ЦПК України, який не містить поняття «невизначене коло осіб», «громадський інтерес», «групові позови», призводить до існування в окремих представників органів правосуддя поглядів, котрі передбачають заперечення можливості подання прокурором позовів до суду для захисту інтересів невизначеного кола осіб [114]. На нашу думку, відмова судів у захисті та представництві прокурором невизначеного кола осіб є необгрунтованою і незаконною з огляду на зміст Закону України «Про прокуратуру» та означає панування «жорсткого» формально-правового - такого, що не відповідає потребам утвердження верховенства права в Україні - підходу у правосвідомості представників суддівського корпусу, коли вони приймають рішення про відмову прокурору в подачі позову для захисту інтересів невизначеного кола осіб, тобто групового правозахисного позову [164].

Стороною в справі (позивачем) в розумінні положень за позовом, поданим прокурором, виступає дитина, позбавлена можливості самостійно захищати свої права або реалізовувати повноваження в судочинстві, якій саме й належить право на позов, що крім матеріально-правової складової - права вимагати примусового захисту порушеного чи оспорюваного права від суду, включає й право на пред’явлення позову як процесуальну можливість домагатися відповідного захисту, звертатися в установлений спосіб до суду [87].

Не пізніше наступного дня позовна заява передається визначеному судді. Прокурор має право об’єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов’язаних між собою.

Суддя відкриває провадження у справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому законом. Суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо:

- заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства;

- є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про відкриття провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Відмова від позову не позбавляє другу сторону права пред’явити такий самий позов до особи, яка відмовилась від позову;

- у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав;

- наявне рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді виявився неможливим;

- після смерті фізичної особи, а також у зв’язку з припиненням юридичної особи, які є однією із сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва [240].

Прокурор повинен здійснювати контроль за реалізацією поданих матеріалів, які розглядаються судом - чи не залишаються ним без руху, чи в установлений законом термін порушується провадження у справі, призначається день та час проведення попереднього засідання в ній [54].

Із відкриттям провадження у справі починається участь прокурора у судовому розгляді.

Генеральний прокурор України зобов’язує прокурорів, які повинні брати участь у процесі: а) ретельно готуватися до судових засідань, брати активну участь у збиранні й дослідженні доказів, з’ясуванні обставин справи; б) дотримуватися судової етики; в) свої міркування щодо спору, вирішуваного судом, висловлювати відповідно до закону й матеріалів справи; г) виходити з вимог закону про те, що у справах, порушених за позовами чи заявою прокурора, обов’язок доказування покладається на прокурора, який користується рівними з іншими учасниками процесу правами.

Під час підготовки до судового засідання прокурор повинен виробити певний механізм своєї участі у розгляді справи для того, щоб забезпечити повний, об’єктивний і всебічний судовий процес та досягнення поставленої мети. При цьому він не може втручатися у діяльність суду і має діяти в межах наданих йому процесуальних повноважень.

Відповідно до ст. 46 ЦПК України прокурор має процесуальні права та обов’язки особи, в інтересах якої він діє (ст.ст. 27 і 31 ЦПК України), за винятком права укладати мирову угоду. Зокрема, прокурор має такі права у процесі: знайомитися з матеріалами справи; робити з них витяги; знімати копії з документів, долучених до справи; одержувати копії рішень, ухвал; брати участь у судових засіданнях; подавати докази; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам; заявляти клопотання й відводи; давати усні й письмові пояснення суду; подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, й заперечення проти клопотань, доводів та міркувань інших осіб; знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії й подавати письмові зауваження з приводу можливої його неправильності чи неповноти; прослуховувати запис судового засідання технічними засобами, робити з нього копії; подавати письмові зауваження з приводу його можливої неправильності чи неповноти; оскаржувати рішення й ухвали суду; користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом. Крім зазначених прав та обов’язків прокурор може протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшувати або зменшувати розмір позовних вимог, відмовлятися від позову повністю або частково (ч. 2 ст. 31 ЦПК України)[240].

Обов’язковою складовою процесу є дебати, у яких прокурор виступає першим (ст. 193 ЦПК України). Саме під час судових дебатів можливо підсумувати весь судовий розгляд, звернути увагу на докази, які є визначальними для правильного вирішення справи.

Окрему увагу в рамках другої форми представництва прокуратурою інтересів дітей у суді необхідно приділити проблемі недоліків у правовому регулюванні участі прокурора у розгляді справ судами, де вирішуються питання про позбавлення батьківських прав.

У будь-якій державі світу сім’я була, є та буде залишатися головною загальнолюдською цінністю. Відносини між батьками та дітьми завжди знаходилися під посиленою правовою охороною. Майбутнє дітей в повній мірі залежить від соціальних та правових відносин у сім’ї. Відповідно до ст. 51 Конституції України «сім’я, материнство та батьківство охороняються державою» [94]. В Основному Законі України також знайшов своє закріплення обов’язок батьків по утриманню неповнолітніх дітей, що підтверджує важливість цих відносин. У сучасному суспільстві сім’я виконує багато функцій, серед яких найважливішою є виховання дітей. Держава ж на законодавчому рівні закріплює цю функцію шляхом встановлення прав та обов’язків батьків по вихованню дітей. Але не всі батьки з тих чи інших причин належним чином здійснюють виховання. Саме через наявність таких випадків, для забезпечення інтересів малолітніх та неповнолітніх осіб у сімейному праві існує інститут позбавлення батьківських прав.

Позбавлення батьківських прав є крайнім засобом сімейно-правового характеру, сімейно-правовою санкцією, яка застосовується до батьків, що не забезпечують належне виховання своїх дітей. Позбавити батьків батьківських прав можливо тільки в судовому порядку в позовному провадженні.

Відповідно до ст. 165 СК України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім’ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров’я, навчальний чи інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років [211]. Проаналізувавши вищезазначену статтю СК України, можна вказати, що вона надає прокурору лише право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав, однак не визначає обов’язок його участі у розгляді цієї категорії справ. На законодавчому рівні (ч.ч. 4, 5 ст. 19 СК України) визначено, що при розгляді судом спорів щодо позбавлення батьківських прав обов’язковою є участь тільки органу опіки та піклування, який подає суду письмовий висновок щодо розв’язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Тобто чинний СК України не передбачає обов’язкової участі прокурора під час розгляду справ про позбавлення батьківських прав.

Варто зазначити, що КпШС України, який втратив чинність, під час розгляду справ про позбавлення батьківських прав передбачав обов’язкову участь у судовому засіданні прокурора [88]. Зокрема, відповідно до ст. 71 КпШС України справи про позбавлення батьківських прав розглядалися за заявою державних або громадських організацій, одного з батьків або опікуна (піклувальника) дитини, а також за позовом прокурора. При розгляді справ про позбавлення батьківських прав необхідним є подання письмового висновку органів опіки і піклування, а також участь у судовому засіданні представника цього органу і прокурора.

Водночас у відомчих підзаконних нормативно-правових актах Генеральної прокуратури України, зокрема в наказі Генерального прокурора України від 6 грудня 2014 року № 16гн «Про організацію роботи органів прокуратури щодо захисту прав і свобод дітей» [160] передбачено обов’язкову участь прокурора під час розгляду в суді цієї категорії справ.

Листами прокуратур різних рівнів доведено зазначені накази до відома органів опіки і піклування та відповідних місцевих судів щодо необхідності залучення прокурорів до розгляду справ про позбавлення батьківських прав. Однак на практиці прокурори не зажди вчасно повідомляються про розгляд вказаних справ.

Як вбачається з Узагальнення практики розгляду судами справ за позовами прокурорів щодо захисту прав та інтересів дітей у Волинській області, у 2012 році прокурорами пред’явлено 11 позовів про позбавлення батьківських прав, органами опіки та піклування - 98, одним з батьків чи родичами - 55. Прокурорами забезпечено участь у розгляді 147 справ зазначеної категорії, що становить 89 % від загальної кількості розглянутих.

Не забезпечено участь у розгляді 17 справ, пред’явлених не за позовами прокурорів, у зв’язку із неповідомленням прокурора судом та органом опіки і піклування про судовий розгляд справи [51].

Крім того, згідно із Узагальненням практики розгляду судами цивільних справ про усиновлення дітей, позбавлення батьківських прав, встановлення опіки та піклування над дітьми Апеляційного суду міста Києва від 1 січня 2009 року [230] окремі судді районних судів м. Києва на підставі ст. 45 ЦПК України [240] залучають прокурора до участі у справі та визначають його участь у справі обов’язковою (як і у справах про усиновлення). Однак виявлено випадки участі прокурора у справі без обговорення та вирішення судом питання про залучення його до участі у справі як учасника цивільного процесу, що випливає із протоколів та журналів судових засідань, в яких зазначаються, як правило, лише відомості про виступ прокурора в судових дебатах, який зводиться до підтримання позову та його задоволення. Наприклад, у справі за позовом Т. до М., третя особа - Служба у справах неповнолітніх Деснянської районної державної адміністрації у м. Києві, про позбавлення батьківських прав Шевченківський районний суд м. Києва після постановлення ухвали про призначення справи до розгляду надіслав прокурору повідомлення про розгляд справи із проханням направити прокурора для участі у ній.

Такий формальний підхід до участі прокурора в цивільному процесі унеможливлює повноцінну реалізацію покладених на нього функцій із представництва та захисту прав та інтересів дітей.

Варто зазначити, що в окремих випадках у справах про позбавлення батьківських прав одним із подружжя другого прокуратуру та орган опіки і піклування залучають як третіх осіб на стороні позивача без самостійних вимог щодо предмета спору, що, з нашої точки зору, абсолютно неприпустимо. Статтею 35 ЦПК України встановлено, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення, якщо рішення в справі може вплинути на їх права або обов’язки щодо однієї із сторін. Рішення суду про позбавлення одного з батьків батьківських прав аж ніяк не впливає на права та обов’язки прокурора, тому такі дії суду з цього приводу є необґрунтованими та незаконними.

З огляду на норми ст. 121 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» [164] прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються функції представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави у випадках, визначених законом України. Тобто на прокуратуру покладено повноваження з представництва інтересів громадянина в суді, а залучення її третьою особою без самостійних вимог щодо предмета спору в чинному законодавстві України не встановлено.

Отже, на сьогодні у нормативно-правових актах, зокрема СК України, не передбачено обов’язкової участі прокурора під час розгляду справ про позбавлення батьківських прав у судах. Не виробила єдиної позиції з цього питання і судова практика, тому що судді по-різному застосовують норми чинного сімейного та цивільного процесуального законів. Вирішити цю проблему, на нашу думку, можна тільки шляхом внесення змін і доповнень до ст. 165 СК України, в якій, зважаючи на нашу правову реальність, необхідно все ж таки передбачити обов’язкову участь прокурора під час розгляду справ у судах про позбавлення батьківських прав.

Важливим елементом права на судовий захист є можливість апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом. Це є однією із основних засад судочинства відповідно до ст. 129 Конституції України, що перевіряє рішення суду на предмет законності та обґрунтованості.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним визнається рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, що були досліджені в судовому засіданні. Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного процесуального права і всебічно перевіривши обставини, вирішує справу у відповідності із нормами матеріального права, які підлягають застосуванню до таких правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або враховуючи загальні засади і зміст законодавства України. У разі якщо прокурор має сумніви у законності та обґрунтованості рішення, він вправі оскаржити його в апеляційному порядку.

Частина 3 ст. 24 Закону України «Про прокуратуру» надає право на подання апеляційної чи касаційної скарги на судове рішення в цивільній, адміністративній, господарській справі прокурору, який брав участь у судовому розгляді, а також незалежно від участі в розгляді справи прокурору вищого рівня: Генеральному прокурору України, його першому заступнику та заступникам, керівникам регіональних та місцевих прокуратур, першим заступникам та заступникам керівників регіональних прокуратур. При цьому прокурор повинен надати суду письмову згоду законного представника або органу, якому законом надано право захищати права, свободи та інтереси відповідної особи, або органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб’єкта владних повноважень на здійснення ним представництва.

Відповідно до п. 8 наказу Генерального прокурора України від 28 травня 2015 року № 6гн «Про організацію роботи органів прокуратури щодо представництва інтересів громадянина або держави в суді та їх захисту при виконанні судових рішень» [161] прокурори усіх рівнів у межах своєї компетенції зобов’язані забезпечувати своєчасне реагування на незаконні судові рішення в цивільних, господарських, адміністративних справах та якісну підготовку апеляційних, касаційних скарг, заяв про перегляд судових рішень Верховним Судом України, заяв про перегляд судових рішень у зв’язку з нововиявленими обставинами.

Постає запитання: подача апеляції є правом чи обов’язком прокурора? ЦПК України розглядає подачу апеляції як право прокурора, аналогічну позицію закріплено в Законі України «Про прокуратуру». Проте своєчасне реагування на кожне незаконне судове рішення шляхом подачі апеляції за наявності для цього приводів і підстав розглядається як обов’язок прокурора, невиконання якого за наявності очевидних підстав для скасування чи зміни судового рішення, передбачених ЦПК України [240], розцінюється як неналежне виконання службових обов’язків працівниками прокуратури. Звичайно, розглядається пріоритет норм закону перед наказом, хоча зрештою йдеться про важливість та необхідність існування законодавчої норми, яка б закріплювала обов’язок прокурора реагувати на кожне незаконне та необгрунтоване судове рішення в цивільних справах шляхом подачі апеляції, яку б, на нашу думку, доцільно було відтворити в чинному законодавстві.

Також важливою теоретичною і практичною проблемою є відсутність у прокурорів вищої інстанції права вносити зміни та доповнення до апеляції, поданої прокурором. Як зазначено в ч. 1 ст. 300 ЦПК України, особа, яка подала апеляційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку, визначеного для апеляційного оскарження. Разом із тим згідно з ч. 6 ст. 24 Закону України «Про прокуратуру» змінити, доповнити, відкликати, відмовитися від позову (заяви, подання), апеляційної, касаційної скарги, заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України має право прокурор, який її подав, або прокурор вищого рівня.

Суперечність двох законів є очевидною, а тому виникає проблема під час їх застосування. Як свідчить практична діяльність, судді, керуючись нормами ЦПК України відмовляють у прийнятті змін чи доповнень, внесених прокурорами вищої інстанції до апеляції, поданої прокурором, який брав участь в розгляді справи судом першої інстанції. Застосування судами норм ЦПК України, а не законодавства про прокуратуру, є теоретично обґрунтованим, адже пріоритет спеціальної норми (ЦПК України) перед загальною нормою не потребує доведення.

Безумовно, розв’язання цієї проблеми належить до компетенції законодавця. На наше переконання, право на внесення змін чи доповнень до апеляції повинен мати не тільки прокурор, що подав апеляцію, а й прокурор вищої інстанції. Така позиція ґрунтується насамперед на принципі єдності та централізації органів прокуратури із підпорядкування прокурорів нижчої інстанції прокурорам вищої. А тому ЦПК України потребує внесення відповідних змін.

Апеляційне провадження - це самостійна стадія в українському процесі, суть якої полягає в перегляді рішень і постанов (ухвал) місцевого суду, які не набрали законної сили, з метою перевірки їх законності, обґрунтованості та справедливості шляхом перегляду поставлених апелянтами під сумнів обставин і судових дій, яке здійснюється апеляційним судом [97]. Апеляційний розгляд - вид перевірки судових рішень, що не набрали законної сили, процесуальна форма якого передбачає, що вищестоящий суд, діючи з метою виявлення та виправлення судової помилки або порушення, вправі використовувати ті самі процесуальні засоби та повноваження, що й суд першої інстанції [73, с. 14]. Апеляційний суд, проводячи повторне дослідження доказів, вправі або підтвердити раніше винесене рішення, або постановити нове [8, с. 33]. Апеляційний перегляд рішень суду першої інстанції характеризує свободу оскарження сторонами. Це означає, що судові рішення можуть бути оскаржені сторонами у вищестоящий суд [190, с. 5].

Інститут апеляційного оскарження справ дає змогу по суті, з новим дослідженням доказів у суді вищестоящої інстанції, а не лише на основі письмових матеріалів, як в касаційному порядку, перевірити законність, обґрунтованість і справедливість рішень, що винесені судом першої інстанції, з правом їх заміни новим рішенням, у тому числі і тим, що погіршує становище сторони, яке прийняте на основі безпосереднього аналізу фактів і обставин справи [168].

При апеляційному оскарженні заінтересовані сторони та інша особа, яка бере участь у справі, і вважає ухвалене судом першої інстанції рішення, постановлену ухвалу незаконними і необгрунтованими, переносить до апеляційної інстанції справу на новий (повторний) розгляд та перевірку рішення [141].

Апеляційним судом можуть вирішуватись питання правильності застосування нижчестоящим судом в його рішенні норм матеріального і процесуального права, що властиво перегляду судових рішень в порядку касації, а й правильності оцінки і повноти врахування всіх існуючих доказів і обставин у справі [132, с. 105].

З огляду на вищенаведені думки вчених можна виокремити наступні ознаки, властиві апеляції:

- апеляційне провадження - це самостійна стадія процесу, що передує касаційному перегляду судових рішень;

- апеляційна інстанція розглядає справу по суті, що тягне за собою можливість постановлення нею нового рішення, яке повністю чи частково змінює рішення суду першої інстанції;

- апеляція подається на постанову, ухвалу суду першої інстанції, які ще не набрали законної сили;

- справа передається на розгляд до вищестоящого суду;

- подача апеляції обґрунтовується апелянтом підставами до скасування чи зміни судового рішення;

- розглядаючи справу, апеляційний суд перевіряє юридичну і фактичну сторони справи в тому ж обсязі, що і суд першої інстанції;

- виконання рішення, постановленого судом першої інстанції і

оскарженого в апеляційний суд, зупиняється;

- повноваження апеляційного суду при розгляді справи обмежені межами апеляції і предметом рішення суду першої інстанції;

- нові вимоги, які не подавалися в суді першої інстанції, не можуть бути заявлені в апеляційному провадженні [142].

М. В. Руденко вказує, що головною «... родзинкою апеляційного провадження у господарському судочинстві є можливість заново в судовому засіданні дослідити наявні у справі та, за певних умов, додатково надані докази» [182].

Є. А. Чернушенко виділяє ознаки судової апеляції:

- подається на рішення суду, яке не вступило в законну силу;

- справа за апеляцією передається на розгляд вищого суду;

- подача апеляції обумовлюється, на думку особи, яка подає апеляційну скаргу, неправильністю рішення суду першої інстанції, неправильним встановленням фактичних обставин справи чи неправильним застосуванням закону;

- апеляційний суд при перегляді справи розглядає як питання факту, так і питання права, тобто має право перевірити як юридичну, так і фактичну сторони справи в тому обсязі, що і суд першої інстанції;

- виконання рішення, яке оскаржене в апеляційному порядку, призупиняється (крім випадків негайного виконання рішення);

- повноваження апеляційного суду при перегляді справи обмежуються доводами апеляційної скарги і предметом рішення суду першої інстанції. Нові вимоги, які не були предметом рішення суду першої інстанції, не можуть бути пред’явлені в апеляційному провадженні [245, с. 10].

Законодавством передбачено право прокурора здійснювати представництво інтересів дітей на будь-якій стадії процесу. Але в жодному з процесуальних кодексів не наводиться поняття стадій і їх видів.

Д. М. Бахрах розуміє під стадією таку порівняно самостійну частину провадження, яка поряд з його загальними задачами має властиві тільки їй завдання, документи та інші особливості [9]. І. П. Голосніченко і М. Ф. Стахурський зазначають, що стадіями провадження є послідовні етапи цієї діяльності, яка завершується шляхом прийняття процесуального документа, в якому в концентрованій формі показані результати певних процесуальних дій [41]. Поняття стадій провадження визначають як відносно відмежовані, виділені в часі й логічно пов’язані сукупності процесуальних дій (процедур), що відрізняються колом суб’єктів і закріплюються відповідними процесуальними актами [2].

Д. В. Лученко виділяв ознаки стадій контрольного процесу [115, с. 8082]:

а) поряд із загальними завданнями, що властиві контрольному процесу в цілому, кожна окрема стадія повинна характеризуватися своїми спеціальними завданнями, які відрізняються від завдань інших стадій (невиконання цих завдань перешкоджає подальшому нормальному продовженню процесу);

б) необхідно, щоб стадія була неминучою, об’єктивно обумовленою в даному процесі;

в) положення та повноваження суб’єктів на кожній самостійній стадії має відрізнятись від положення та повноважень суб’єктного складу інших стадій;

г) кожна наступна стадія є контрольною стосовно попередньої;

ґ) кожна самостійна стадія повинна являти собою сукупність процесуальних дій та відносин, встановлених законом, завершуватися прийняттям рішення та закріплюватися у відповідному правовому акті;

д) на окремих стадіях контрольного процесу діють різні режимні характеристики: принципи контрольної діяльності, контрольно-процесуальні гарантії, способи та методи контролю.

Отже, на основі вищенаведеного можна зробити висновок, що апеляційне оскарження прокурором незаконних та необгрунтованих, на його думку, рішень судів є самостійною стадією процесу, в межах якої виділяються певні підстадії (або послідовність вчинення процесуальних дій з оскарження рішення суду).

Відповідно до ст. 292 ЦПК України [240] сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Апеляційне оскарження прокурором реалізується шляхом подачі ним апеляційної скарги. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції подається протягом п’яти днів з дня її проголошення. У разі якщо ухвалу було постановлено без участі особи, яка її оскаржує, апеляційна скарга подається протягом п’яти днів з дня отримання копії ухвали. В апеляційній скарзі мають бути зазначені:

- найменування суду, до якого подається скарга;

- ім’я (найменування) особи, яка подає скаргу, її місце проживання або місцезнаходження;

- ім’я (найменування) осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або місцезнаходження;

- дата подання заяви про апеляційне оскарження;

- у чому полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення або ухвали (неповнота встановлення обставин, які мають значення для справи, та (або) неправильність встановлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок необґрунтованої відмови у прийнятті доказів, неправильного їх дослідження чи оцінки, неподання доказів з поважних причин та (або) неправильне визначення відповідно до встановлених судом обставин правовідносин);

- нові обставини, які підлягають встановленню, докази, які підлягають дослідженню або оцінці, обґрунтування поважності причин неподання доказів у суд першої інстанції, заперечення проти доказів, використаних судом першої інстанції;

- клопотання особи, яка подала скаргу;

- перелік документів та інших матеріалів, що додаються.

Прокурор має право доповнити чи змінити апеляційну скаргу протягом строку, передбаченого на апеляційне оскарження, відкликати її до початку розгляду справи в суді апеляційної інстанції або протягом розгляду справи відмовитися від неї повністю чи частково.

Апеляційний розгляд справи здійснюється за правилами розгляду справи судом першої інстанції з урахуванням особливостей апеляційного розгляду справи (склад суду, доповідь судді-доповідача, послідовності виступів учасників тощо).

За наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право:

- постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін;

- скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог;

- змінити рішення;

- постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення (ст. 319 ЦПК України). Прокурор, якого не задовольняє рішення апеляційного суду, може оскаржити його у касаційному порядку, а також ініціювати розгляд справи у зв’язку із нововиявленими обставинами.

Можливість перевірки рішення суду в касаційному порядку є додатковою гарантією захисту прав, свобод та законних інтересів дітей. Ця стадія процесу екстраординарна, на ній забезпечується перевірка рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов’язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, рішення і ухвали апеляційного суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду. Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Касаційна скарга може бути подана протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду. У касаційній скарзі повинно бути зазначено:

- найменування суду, до якого подається скарга;

- ім’я (найменування) особи, яка подає скаргу, її місце проживання або місцезнаходження;

- ім’я (найменування) осіб, які беруть участь у справі, їх місце проживання або місцезнаходження;

- рішення (ухвала), що оскаржується;

- в чому полягає неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права;

- клопотання особи, яка подає скаргу;

- перелік письмових матеріалів, що додаються до скарги [240].

Прокурор, який подав касаційну скаргу у справі щодо захисту

порушеного права литини, має право доповнити чи змінити її протягом строку, передбаченого на касаційне оскарження, а також має право відкликати її до початку розгляду справи у суді касаційної інстанції. Особа, яка подала касаційну скаргу, має право відмовитися від неї до закінчення касаційного провадження. Про прийняття відмови від скарги та закриття касаційного провадження суд постановляє ухвалу.

Цивільне процесуальне законодавство України визначає порядок розгляду касаційного проівадження, а саме одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог, суддя-доповідач протягом трьох днів вирішує питання про відкриття касаційного провадження, про що постановляє відповідну ухвалу, витребовує справу, надсилає копії касаційної скарги та доданих до неї матеріалів особам, які беруть участь у справі, і встановлює строк, упродовж якого можуть бути подані заперечення на касаційну скаргу. За наявності клопотання особи, яка подає касаційну скаргу, суддя-доповідач у разі необхідності вирішує питання про зупинення виконання рішення (ухвали) суду.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуально права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційний суд перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення.

За наслідками розгляду касаційної скарги на рішення суд касаційної інстанції має право:

- постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги і залишення рішення без змін;

- постановити ухвалу про повне або часткове скасування рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції;

- постановити ухвалу про скасування рішення апеляційного суду і залишити в силі судове рішення суду першої інстанції, що було помилково скасоване апеляційним судом;

- постановити ухвалу про скасування судових рішень і закрити провадження в справі або залишити заяву без розгляду;

- скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За наслідками розгляду касаційної скарги на ухвалу суд касаційної інстанції має право:

- постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги і залишення ухвали без змін;

- скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої або апеляційної інстанції;

- змінити або скасувати ухвалу і вирішити питання по суті;

- скасувати ухвалу і залишити в силі ухвалу, що була помилково скасована апеляційним судом.

Підставою для скасування ухвал судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи з метою продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, які призвели до постановлення незаконної ухвали, що перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення, зазначені у частинах першій і другій цієї статті, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Висновки і мотиви, з яких скасовані рішення є обов’язковими для суду першої чи апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

Окремим видом перевірки законності й обґрунтованості рішень суду є перегляд у зв’язку з нововиявленими обставинами, предметом якого можуть бути рішення й ухвали, що набрали чинності, судів будь-якої інстанції. Цей спосіб перегляду спрямовано на дослідження в судовому розгляді нововиявлених обставин, які не були його предметом з незалежних від суду чи від осіб, які брали участь у справі, обставин.

Чинний ЦПК України не містить детального визначення обставин, що є нововиявленими у справі, внаслідок чого судова практика в таких справах неоднозначна. Мета і зміст апеляційного провадження відрізняються від мети і змісту провадження у зв’язку із нововиявленими обставинами, оскільки у першому випадку йдеться про перевірку законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, тобто про встановлення наявності судових помилок, а отже, про якість роботи суду першої інстанції; а в другому не передбачається перевірки якості судового рішення, а необхідність такого перегляду зумовлюється наявністю обставин, які суд не міг врахувати під час ухвалення рішення [240].

На думку більшості науковців, під терміном «нововиявлені обставини» слід розуміти юридичні факти, що мають для справи суттєве значення, які існували в момент винесення рішення, але не були і не могли бути відомі ні заявнику, ні суду, що виконав усі вимоги закону щодо збору доказів та встановлення об’єктивної істини [131].

Інші автори вважають, що нововиявлені обставини - це факти, від яких залежить виникнення, зміна чи припинення прав та обов’язків осіб, які беруть участь у справі, але треба їх чітко відрізняти від доказів, цільове значення яких обмежується встановленням таких юридичних фактів [213].

Повне визначення нововиявлених обставин наводить Е. М. Ломоносова, зазначивши, що нововиявлені обставини - це завжди суттєві для справи факти об’єктивної дійсності, що існували в період першого розгляду справи та винесення судового акта, які не були враховані в ньому через невідомість їх суду та позивачу з причин, що від них не залежать, а не в результаті помилки суду. Це факти, що стають відомі після набрання судовою постановою законної сили, які можуть вплинути на її законність і обґрунтованість, істинність, на можливість захисту та здійснення передбачених і охоронюваних законом прав та інтересів [113, с. 12].

У провадженні в зв’язку із нововиявленими обставинами суд перевіряє вже винесене судове рішення не з огляду на вимоги законності та обґрунтованості, відповідності висновків суду дослідженим матеріалам справи і додатково наданим доказам, а в зв’язку із появою нововиявлених обставин.

Саме істотність для справи є однією із визначальних ознак обставин, що можуть бути визнані нововиявленими у справі. Науковці визначають істотними для справи такі обставини, при дослідженні яких суд міг винести повністю або в частині протилежне рішення [46]. Інші зазначають, що істотне значення для справи мають ті факти, які ставлять під сумнів або спростовують висновки суду [47].

Судова практика свідчить, що непоодинокими є випадки, коли при розгляді заяви про перегляд рішення суду у зв’язку з нововиявленими обставинами заявник посилається на процесуальні недоліки, допущені під час розгляду цивільної справи, а суд визнає цю обставину нововиявленою, зокрема, неналежне виконання судом обов’язків щодо встановлення складу учасників судового розгляду, належного відповідача, вивчення обставин справи тощо. Помилкове тлумачення деякими суддями положень п. 1 ч. 2 ст. 361 ЦПК України щодо істотності для справи обставин, які розглядаються як нововиявлені, є проблемою, оскільки у судах не склалася однакова практика вирішення питання про важливість нововиявленої обставини, яку, з одного боку, суд визнає неістотною, тобто не здатною суттєво вплинути на вирішення справи, а з іншого - приймає до розгляду заяву та переглядає у зв'язку з нововиявленими обставинами рішення, ухвалене на основі достатнього обсягу доказів, тоді як заява про такий перегляд не містить належного мотивування [229].

Відповідно до ЦПК України рішення суду можуть бути переглянуті за заявою прокурора у зв’язку із нововиявленими обставинами незалежно від того, брав він участь у справі чи ні.

Підставами для перегляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами є:

- істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі особі, яка звертається із заявою, на час розгляду справи;

- встановлені вироком суду, що набрав законної сили, завідомо неправдиві показання свідка, завідомо неправильний висновок експерта, завідомо неправильний переклад, фальшивість документів або речових доказів, що потягли за собою ухвалення незаконного або необґрунтованого рішення;

- встановлення вироком суду, що набрав законної сили, винних у вчиненні злочину, внаслідок якого було ухвалено незаконне або необґрунтоване рішення;

- скасування судового рішення, яке стало підставою для ухвалення рішення чи постановлення ухвали, що підлягають перегляду;

- встановлена Конституційним Судом України неконституційність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане.

Заяви про перегляд у зв’язку з нововиявленими обставинами можуть бути подані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, протягом одного місяця з дня встановлення обставини, що є підставою для перегляду.

Залежно від виду підстав цей строк згідно зі ст. 362 ЦПК України обчислюється: а) з дня виявлення обставин, що мають суттєве значення для справи; б) з дня, коли вирок у кримінальному провадженні набрав законної сили; в) з дня набрання чинності вироком, рішенням чи ухвалою суду або ж винесення іншим органом постанови, протилежної за своїм змістом тому вироку, ухвалі чи постанові, на яких було обґрунтовано рішення або ухвалу, що переглядається у зв’язку з нововиявленими обставинами; г) з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про визнання закону, що був застосований судом при вирішенні справи, неконституційним.

Рішення, ухвала суду чи судовий наказ переглядаються у зв’язку з нововиявленими обставинами судом, який ухвалив рішення, постановив ухвалу або видав судовий наказ.

Ухвала суду апеляційної чи касаційної інстанції, якою було відхилено скаргу на рішення суду першої чи апеляційної інстанції, в разі перегляду рішення чи ухвали у зв’язку з нововиявленими обставинами втрачає законну силу.

Заяви про перегляд рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами за формою і змістом повинні відповідати вимогам цього Кодексу щодо оформлення заяви до суду першої інстанції. У заяві зазначаються:

- найменування суду, якому адресується заява;

- ім’я (найменування) особи, яка подає заяву, місце її проживання чи місцезнаходження;

- інші особи, які брали участь у справі;

- дата ухвалення чи постановлення і зміст рішення, ухвали чи судового наказу, про перегляд яких подано заяву;

- нововиявлені обставини, якими обґрунтовується вимога про перегляд рішення, ухвали чи судового наказу, і дата їх відкриття або встановлення;

- посилання на докази, що підтверджують наявність нововиявлених обставин.

До заяви додаються її копії відповідно до кількості осіб, які брали участь у справі. Заява про перегляд рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв’язку з нововиявленими обставинами розглядається у судовому засіданні. Заявник та інші особи, які беруть участь у справі, повідомляються про час і місце засідання. Неявка цих осіб не є перешкодою для розгляду заяви. Розглянувши заяву, суд своєю ухвалою або задовольняє заяву і скасовує рішення, ухвалу суду чи судовий наказ у зв’язку з нововиявленими обставинами або відмовляє у її задоволенні у разі необґрунтованості заяви. Ухвала суду про задоволення заяви про перегляд судового наказу, заочного рішення, рішення або ухвали у зв’язку з нововиявленими обставинами оскарженню не підлягає. Ухвала суду про відмову в задоволенні заяви про перегляд судового наказу, заочного рішення, рішення або ухвали у зв’язку з нововиявленими обставинами може бути оскаржена в порядку, встановленому цим Кодексом.

Виконання судових рішень у справах, в яких представництво дітей здійснювалося прокуратурою, є самостійною формою представництва в суді. Основними нормативно-правовими актами, що регулюють це питання, є ЦПК України, Закон України «Про виконавче провадження».

З інформаційного листа про стан виконання судових рішень, постановлених на захист прав і свобод дітей, від 6 березня 2014 року № 08/2/2-38вих-169окв-14 вбачається, що упродовж 2013 року у сфері охорони дитинства судами задоволено 1,2 тис. позовів на загальну суму 33 млн 658 тис. грн. З тих, які набрали законної сили, протягом 2013 року реально виконано на 9 млн 188 тис грн, що становить 89 %.

Сьогодні практика свідчить про низький рівень виконання рішень суду в Україні. Не становлять виняток рішення суду в справах, у яких представництво громадян здійснював прокурор. Це є наслідком як недосконалості законодавчого регулювання цього питання, так і несвоєчасного звернення до суду за видачею виконавчих листів та подачі виконавчих документів до органів державної виконавчої служби.

На практиці досить поширені випадки, коли за наявності судових рішень про стягнення аліментів діти не отримують коштів через те, що державними виконавцями не вживається весь комплекс передбачених заходів. Як наслідок виникає заборгованість.

Так, упродовж 2013 року Генеральною прокуратурою України ініційовано перевірки додержання вимог законодавства при виконанні судових рішень, постановлених за позовами прокурорів про стягнення аліментів. Їх результати засвідчили, що посадовими особами державної виконавчої служби всупереч вимогам Закону України «Про виконавче провадження» не вживаються та не використовуються всі надані права та повноваження, необхідні для забезпечення своєчасного і повного виконання рішень про стягнення аліментів на утримання дітей [51, с. 43].

На порушення ст.ст. 11, 25, 49, 52, 74 Закону України «Про виконавче провадження» державними виконавцями несвоєчасно виносяться постанови про відкриття виконавчого провадження, не вживаються повні та вичерпні заходи щодо встановлення місцезнаходження боржників, проведення опису й арешту їхнього майна, звернення стягнення на майно боржника, не реалізовуються право на звернення до правоохоронних органів та суду про розшук боржників-фізичних осіб, про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду їх за межі України, притягнення до кримінальної відповідальності.

Наприклад, у Донецькій області виявлено факт відкриття виконавчого провадження про стягнення аліментів на користь малолітнього тільки через 2 роки після надходження відвідної заяви про прийняття виконавчого листа до виконання.

З лютого 2008 року по 2013 рік у відділі державної виконавчої служби Хмельницької області перебуває на виконанні рішення суду про стягнення аліментів на користь органу опіки та піклування на утримання двох неповнолітніх дітей боржника, який помер у 2012 році. Державним виконавцем з 2010 року жодні виконавчі дії не вчинялися, виконавче провадження не закрито, а померлому нарахована заборгованість із виплати аліментів на суму 6 716 гривень.

У місті Антрацит Луганської області на виконанні міського управління юстиції перебуває 1,5 тис. документів про стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей, за якими стягнення не відбувається. Водночас посадовцями державної виконавчої служби у поточному році за цими провадженнями підготовлено лише 5 подань до органів внутрішніх справ про розшук боржників та 27 - про притягнення до кримінальної відповідальності за злісне ухилення від сплати аліментів (ст. 164 КК України) [51, с. 43].

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначені цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Учасниками виконавчого провадження є державний виконавець, сторони, представники сторін, прокурор, експерти, спеціалісти, перекладачі, суб’єкти оціночної діяльності - суб’єкти господарювання.

Прокурор бере участь у виконавчому провадженні у випадку здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді та відкриття виконавчого провадження на підставі виконавчого документа за його заявою.

Сторони виконавчого провадження мають право ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, робити з них виписки, знімати копії, заявляти відводи у випадках, передбачених цим Законом, оскаржувати рішення, дії або бездіяльність державного виконавця з питань виконавчого провадження у порядку, встановленому цим Законом, подавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у провадженні виконавчих дій, давати усні та письмові пояснення, висловлювати свої доводи та міркування з усіх питань, що виникають у ході виконавчого провадження, у тому числі під час проведення експертизи, заперечувати проти клопотань, доводів та міркувань інших учасників виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими законом.

Згідно із ст. 367 ЦПК України суд допускає негайне виконання рішень у справах про:

- стягнення аліментів - у межах суми платежу за один місяць;

- присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць;

- відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, - у межах суми стягнення за один місяць;

- поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника;

- відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала;

- розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

Питання, пов’язані зі зверненням судового рішення до виконання, вирішує місцевий суд, який розглянув справу.

За кожним судовим рішенням, яке набрало законної сили, за заявою осіб, на користь яких його ухвалено, видається один виконавчий лист. Якщо на підставі ухваленого рішення належить передати майно, що перебуває в кількох місцях, або якщо рішення ухвалено на користь кількох позивачів чи проти кількох відповідачів, суд має право за заявою стягувачів видати кілька виконавчих листів, точно зазначивши, яку частину рішення треба виконати за кожним виконавчим листом.

Виконавчі документи про стягнення судового збору надсилаються судом до місцевих органів державної податкової служби.

Якщо судом було вжито заходів щодо забезпечення позову за заявою осіб, на користь яких ухвалено судове рішення, суд разом із виконавчим листом видає копію документів, які підтверджують виконання ухвали суду про забезпечення позову.

Відповідно до ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» у виконавчому документі зазначаються:

1) назва і дата видачі документа, найменування органу, прізвище та ініціали посадової особи, що його видали;

2) дата прийняття і номер рішення, згідно з яким видано документ;

3) повне найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, власне ім’я та по батькові за наявності) (для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб'єкта господарської діяльності стягувача та боржника за наявності (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника за наявності (для фізичних осіб - платників податків), а також інші дані, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, зокрема: дата народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника, рахунки стягувача та боржника тощо;

4) резолютивна частина рішення;

5) дата набрання законної (юридичної) сили рішенням;

6) строк пред’явлення виконавчого документа до виконання.

У разі якщо рішення ухвалено на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, а також якщо слід передати майно, що перебуває в кількох місцях, у виконавчому документі зазначаються один боржник та один стягувач, а також визначається, в якій частині необхідно виконати таке рішення, або зазначається, що обов’язок чи право стягнення є солідарним.

Виконавчий документ повинен бути підписаний уповноваженою посадовою особою із зазначенням її прізвища та ініціалів і скріплений печаткою. Скріплення виконавчого документа гербовою печаткою є обов’язковим у разі, якщо орган (посадова особа), який видав виконавчий документ, за законом зобов’язаний мати печатку із зображенням Державного Герба України.

У процесі виконання рішення суду може бути укладена мирова угода. Мирова угода, укладена між сторонами, або відмова стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення подається в письмовій формі державному виконавцеві, який не пізніше триденного строку передає її до суду за місцем виконання рішення для визнання. Суд має право перевірити і не визнати мирову угоду або не прийняти відмови стягувача від примусового виконання, якщо це суперечить закону або порушує права чи свободи інших осіб.

Згідно зі ст. 373 ЦПК України за наявності обставин, що утруднюють виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім'ї, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо), за заявою державного виконавця або за заявою сторони суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає питання про відстрочку або розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення в судовому засіданні з викликом сторін і у виняткових випадках може відстрочити або розстрочити виконання, змінити чи встановити спосіб і порядок виконання рішення.

На основі вищенаведеного можемо стверджувати, що однією з основних гарантій виконання судового рішення, що стосується забезпечення прав, свобод та законних інтересів дитини, є діяльність прокуратури, яка спрямована на дотримання будь-якими суб’єктами положень нормативних актів, які захищають одну з найменш захищених категорій населення нашої держави.

Отже, на сьогодні в українській юридичній думці та правозастосуванні немає єдиного підходу до визначення форм представництва прокуратурою інтересів дітей у суді. Існує безліч точок зору науковців щодо форм представництва громадян прокурором, кожна з яких має право на існування. Питання ж форм представництва прокуратурою інтересів дітей у суді майже не досліджується. Вирішення цієї проблеми може відбутися тільки шляхом внесення змін до чинного законодавства.