Підстави представництва прокуратурою інтересів дітей в суді

У ст. 55 Конституції України закріплено фундаментальне положення, згідно із яким права, свободи людини та громадянина захищаються судом [94]. Встановлене на нормативному рівні конституційне право забезпечується можливістю звернення до суду за захистом свого порушеного, невизнаного чи оспореного суб’єктивного права.

Тему визначення вказаних підстав опрацьовували такі вчені-юристи, як: О. В. Агеєв, О. В. Анпілогов, М. М. Бородін, С. В. Васильєва,

Л. М. Давиденко, Ю. М. Грошевий, О. С. Іщук, В. В. Комарова,

Т.

Відтак, на основі досягнень вітчизняної науки, з урахуванням вимог чинного законодавства України та практики його застосування вважаємо за необхідне визначити правові підстави представництва прокуратурою інтересів дітей в суді та сформулювати власне бачення вирішення окресленої проблеми на основі вдосконалення законодавчих і підзаконних актів, що регулюють це питання на нормативному рівні.

Повноваження прокурорів, організація, засади та порядок діяльності прокуратури визначаються Конституцією України, Законом України «Про прокуратуру», іншими законодавчими актами. Органи прокуратури у встановленому порядку в межах своєї компетенції вирішують питання, що випливають із загальновизнаних норм міжнародного права, а також укладених Україною міжнародних договорів.

Стаття 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року передбачає, що прокурор може вступити у справу на будь-якій стадії процесу, якщо цього вимагає захист конституційних прав громадян, інтересів держави та суспільства, і зобов’язаний своєчасно вжити передбачених законом заходів до усунення порушень закону. Прокурор має рівні права з іншими учасниками судового засідання. Обсяг і межі повноважень прокурора, який бере участь в судовому процесі, визначаються Законом України «Про прокуратуру» та процесуальним законодавством України. Відповідно до наказу Генерального прокурора України від 28 травня 2015 року № 6гн «Про організацію роботи органів прокуратури щодо представництва інтересів громадянина або держави в суді та їх захисту при виконанні судових рішень» [161] основними завданнями представницької діяльності прокурора є: захист інтересів громадянина у випадках визначених законом; захист інтересів держави у випадках порушення або загрози їх порушення, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

У спеціальному наказі Генерального прокурора України від 6 грудня 2014 року № 16 гн «Про організацію діяльності органів прокуратури щодо захисту прав і свобод дітей» [160] вказано, що зазначену діяльність слід організовувати та здійснювати управлінню захисту прав і свобод дітей Генеральної прокуратури України, відповідним галузевим структурним підрозділам прокуратур обласного рівня, міським, районним, міжрайонним прокурорам.

Безпосереднє виконання обов’язків щодо захисту прав і свобод дітей доручати досвідченим працівникам.

Отже, на основі аналізу вищевказаних нормативно-правових актів можна зазначити, що представництво прокуратурою інтересів дітей в цивільному судочинстві спрямовано на:

- захист порушених, невизнаних чи оспорених прав, свобод та інтересів дітей, що закріплені в Конституції України, міжнародних договорах, конвенціях і деклараціях, які ратифіковані у встановленому порядку, та в законах України, які неспроможні самостійно його здійснити або реалізувати свої повноваження під час судового розгляду;

- сприяння судовим органам у здійсненні належного захисту прав дітей шляхом ухвалення законних та обґрунтованих рішень;

- своєчасне вжиття заходів прокурорського реагування у разі виявлення порушень прав, свобод та інтересів неповнолітніх.

Сьогодні представництво прокуратурою інтересів дітей у кримінальному судочинстві є найбільш дослідженим в Україні. Водночас наукові праці, присвячені представництву і захисту прокуратурою інтересів дітей в Україні поза сферою кримінального права, підготовлені вітчизняними науковцями¹ до прийняття нового Закону України «Про прокуратуру».

На думку В. Г. Пожара, представництво прокурором інтересів громадянина або держави в кримінальному судочинстві - це заснована на Конституції України та Кримінально-процесуальному кодексі процесуальна діяльність спеціально уповноваженого на це суб’єкта - прокурора,

Див. напр.: Прокурорський нагляд за додержанням законів щодо захисту прав і свобод неповнолітніх: автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.10 / Г. В. Попов ; Нац. акад. прокуратури України. - К., 2011. - 16 с; Участь прокурора у цивільному судочинстві України: автореф. дис... канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 / Т. О. Дунас ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. - К., 2009. - 20 с.; Захист прокурором прав і свобод дітей поза межами кримінального провадження : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : спец. 12.00.10 / К. І. Годуєва; Ген. прокуратура України, Нац. акад. прокуратури України. - Київ, 2014. - 20 c.; Нагляд органів прокуратури як гарантія забезпечення прав і свобод громадян в сфері адміністративної юрисдикції: автореф. дис... канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 / В. В. Шемчук ; Харк. нац. ун-т внутр. справ. - Х., 2009. - 19 с.; Організаційно-правові аспекти представництва прокураторою інтересів громадянина або держави в адміністративному суді: автореф. дис... канд. юрид. наук : спец. 12.00.10 / М. М. Руденко ; Нац. акад. прокуратури України. - К., 2009. - 18 с. та ін.

спрямована на захист інтересів громадян або держави, яка реалізується у формі правовідносин, шляхом пред’явлення або підтримання поданого цивільного позову, а також його участь у зв’язку із цим на всіх етапах кримінально-процесуального провадження [150, с. 17].

Підставами представництва прокурором інтересів особи в кримінальному судочинстві є норми Конституції України (c. 121), Закону України «Про прокуратуру» (ст. 23) та норми Кримінального процесуального кодексу України (ст.ст. 36, 37 та ін.), що визначають питання про обсяг повноважень, законні підстави та відповідні форми для захисту прокурором прав та інтересів різних категорій осіб.

Відповідно до ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи й особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, до яких належать, в тому числі, органи прокуратури відповідно до ст. 45 ЦПК України та Закону України «Про прокуратуру». Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною.

Після прийняття Конституції України постало питання щодо визначення правових підстав представництва прокуратурою в суді, на яке до сьогодні не надано обґрунтовану відповідь. Серед науковців та практиків сформувалося дві основні позиції з цього питання. Перша полягає в тому, що неможливо передбачити всі випадки та підстави представництва. Досить того, що прокурор виконує свій обов’язок, передбачений законом, а підстави він повинен визначати на власне переконання, з огляду на конкретну ситуацію. Зокрема, Н. Абрамова вказує, що «... викликає заперечення вказівка у ч. 2 ст. 121 Конституції на те, що прокурор виконує передбачений в ній обов’язок у випадках, визначених законом. Немає потреби доводити, що всі такі випадки передбачити неможливо. Це питання може і повинен вирішувати сам прокурор, виходячи з важливості порушеного права і можливості потерпілої особи захищати це право» [1].

Прихильники другої позиції вказують, що таке висловлювання є надто категоричним, оскільки, якщо визначено, що підстави представництва прокурором громадян в суді мають бути встановлені в законі, то значить, їх необхідно там вказати. Але, на нашу думку, передбачити всі життєві обставини неможливо, тому більш обґрунтованою вбачається позиція тих науковців, які підтримують першу точку зору щодо визначення підстав представництва. Також необхідно зауважити, що прокуратура представляє інтереси різних категорій громадян і законодавець не в змозі зафіксувати на нормативному рівні підстави представництва щодо кожної з них, адже суспільні відносини постійно розвиваються, кожна верства населення наділена правами різних категорій, які мають захищатися в судовому порядку в разі їх порушення, невизнання чи оспорення.

До підстав виникнення представництва, як правило, відносять ті юридичні факти, з якими закон пов’язує визнання однієї особи представником іншої до початку її діяльності в якості такої [196].

Відповідно до ст. 237 ЦК України представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. А. Я. Розенберг вважає, що існують дві основні умови участі представника у процесі, зокрема, якщо довіритель має статус суб’єкта даного права, а отже, довірителем може виступати лише учасник процесу, визнаний законом суб’єктом цивільного процесуального права; якщо характер суб’єктивних прав та обов’язків передбачає можливість їх здійснення іншим суб’єктом [171].

А. Кузьмішин як підстави виникнення представництва називає: по- перше, уповноваження, односторонній правочин, спрямований на виникнення представництва і повноваження, який може бути вчинений словесно, усно або письмово (проста чи кваліфікована форма), а також шляхом вчинення конклюдентних дій, якщо тільки цивільне законодавство не передбачає необхідність вчинення уповноваження у певній формі, поставивши при цьому у пряму залежність дійсність правочину від його форми; по-друге, акт уповноваженого на те державного органу чи органу місцевого самоврядування; по-третє, інші юридичні факти, аніж уповноваження та акт державного органу чи органу місцевого самоврядування, вказані у цивільному законодавстві в якості підстав виникнення представництва та повноваження [109].

В. О. Рясенцев пропонував виділити п’ять видів представництва, маючи на увазі: 1) волевиявлення суб’єкта цивільних правовідносин, в якому виражався намір мати іншу особу своїм представником; 2) адміністративний акт (юридичний акт органу державної влади), що дозволяв особі діяти в якості представника іншої особи; 3) призначення (або обрання) в установленому порядку на посаду, виконання якої вимагає вчинення юридичних дій від імені іншої особи; 4) адміністративний акт, що встановлював відносини між дієздатними чи частково дієздатними особами, але не у зв’язку з призначення дієздатного на посаду; 5) існування певних громадських, зокрема правових, відносин між особами (фізичними чи юридичними), що не виникали ані з правочину, ані з адміністративного акта [196].

Завданнями судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення справ у повній відповідності з чинним законодавством.

Суд приступає до розгляду будь-якої справи за заявою:

1) особи, яка звертається за захистом своїх прав або охоронюваних законом інтересів;

2) прокурора та інших осіб, які вправі у випадках, передбачених законом, звертатися до суду на захист прав та свобод іншої особи, невизначеного кола осіб або державних чи громадських інтересів.

Слушною, на нашу думку, є позиція В. М. Шерстюка, який зазначив, що передумовами для виникнення процесуальних правовідносин виступають норми процесуального права, правоздатність суб’єктів і юридичний факт [254]. Пояснити це в аспекті представництва прокуратурою інтересів дітей можливо наступним чином. Норма процесуального права є загальним правилом поведінки, що встановлюється державою та спрямована на регулювання відносин під час здійснення правосуддя. Вона є тією основою, яка створює фундамент правового регулювання процесуальних відносин.

Зокрема, у ст. 45 ЦПК України передбачено, що з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з позовом (поданням), бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження в якій відкрито за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення Верховним Судом України, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами для представництва інтересів громадянина або держави. При цьому прокурор повинен надати суду докази, які підтверджують неможливість громадянина самостійно здійснювати представництво своїх інтересів.

Засобом порушення адміністративно-правового захисту інтересів людини чи суспільства в адміністративному судочинстві виступає адміністративний позов. Важливо зазначити, що існує вчення про два види адміністративних позовів - позов простий та позов екстраординарний (особливий). Позов першого виду пред’являється у повній юрисдикції, коли вирішення спорів відбувається шляхом процедури із встановленням судом фактів і застосуванням норм права до встановлених фактів. Наприклад, це адміністративні спори щодо податків, військового обов’язку, публічної служби тощо. Екстраординарні позови (другий вид позову) в адміністративному судочинстві характеризуються як позови до публічної влади, а за своєю сутністю є скаргами. Тобто ці позови є «недорозвинутими» позовами про охорону суб’єктивного публічного права, коли позивач, по суті, скаржиться на рішення, дії, бездіяльність органів державної влади, їх посадових осіб, державних службовців чи органів місцевого самоврядування. Якщо сформулювати сучасною юридичною мовою, то таке позовне провадження є оскарженням публічно-правової діяльності суб’єктів влади, коли порушуються суб’єктивні публічні права дітей, зокрема, це цивільні свободи, політичні права. Діти вступають у відносини з органами чи посадовими особами, які мають адміністративні функції, а порушення їх публічних прав є підставою ініціювати прокурором адміністративний позов до суду [202, с. 23-28].

Конституційне право дітей на судовий захист, зафіксоване у ст. 55 Конституції України, забезпечується можливістю звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів. Але в більшості випадків вони не можуть самостійно реалізувати це право в силу відсутності повної дієздатності або тих чи інших конкретних життєвих обставин. І саме в цьому випадку особлива роль відводиться органам прокуратури, які від імені держави повинні стояти на захисті прав дитини.

Стаття 45 ЦПК України не чітко врегулювала положення суб’єктів, які можуть звертатися до суду на захист порушених, оспорених чи невизнаних прав і свобод або законних інтересів інших осіб. Тому деякі вчені визначають таке представництво як представництво особливого роду, передбачене Конституцією, що здійснюється на підставі відповідної заяви в суд (позовної заяви) і службового свідоцтва [187]. Наявність обставин, за яких є необхідним захист прав і законних інтересів громадян, належить встановити прокуророві у кожному конкретному випадку [58].

Представництво прокуратурою повинно здійснюватися щодо осіб, які не можуть самостійно захистити свої права. Спроби обмежити коло осіб, на захист яких прокуратура має звертатися до суду, шляхом представництва лише неповнолітніх, недієздатних можуть призвести до вихолощення правозахисної ролі прокуратури [98]. Деякі вчені вказують, що «... надання можливості захисту прокурором осіб, які за станом здоров’я або з інших поважних причин не можуть захистити свої права, не є достатньо теоретично обґрунтованим, оскільки для цих цілей існує інститут представництва у цивільному процесі» [233]. Але, на нашу думку, не потрібно штучно підміняти прокурорське представництво в суді представництвом іншими особами (наприклад, на основі довіреності).

Відповідно до ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в цивільному судочинстві інтересів громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) у випадках, якщо така особа не спроможна самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні представники чи органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист. Можна сказати, що представництво прокуратурою застосовується до категорій населення, які в силу певних причин не можуть самостійно звернутися до суду за захистом своїх прав. Як бачимо, законодавчо закріплено загальне положення про те, що підставою представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження. Але не варто також звужувати перелік цих підстав.

Як вказує М. І. Мичко «... немає ніяких підстав з недовір’ям і тим більше з підозрою ставитись до того, що представники теорії прокурорського нагляду у більшості своїй пропонують поширювально тлумачити приводи і підстави для прокурорського представництва в суді. Продиктовано це аж ніяк не міркуваннями відомчого характеру, а бажанням максимально краще використати правозахисний потенціал прокуратури в інтересах громадян і держави» [128].

На думку С. Я. Фурси [234], підставами для участі прокурора в процесі є:

- власна ініціатива;

- вимога закону.

Відповідно до ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор самостійно визначає підстави для представництва у судах, форму його виконання і може здійснювати представництво на будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому процесуальним законом [164]. У зв’язку з цим прокурор має керуватись також і власним переконанням, суть якого полягає в об’єктивній оцінці стану справ та необхідності захисту прав дитини органами прокуратури.

М. М. Руденко, наприклад, вказує, що «... прокурор за наявності приводів та підстав на власний розсуд визначає, чи є порушення (загроза порушення) прав, свобод, інтересів громадянина або держави у сфері публічно-правових відносин, та вирішує питання щодо реалізації диспозитивного права на звернення до адміністративного суду» [185]. При цьому прокурор на власний розсуд приймає рішення про необхідність захисту в судовому порядку прав того чи іншого громадянина [62].

Статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» не передбачено приводів представництва прокуратурою інтересів громадян. У науковій літературі з цього питання наведено різні точки зору. Так, М. В. Руденко приводом для представництва прокурора в суді вважає саме звернення у прокуратуру фізичних осіб, тобто рішення самої особи про необхідність її захисту прокуратурою [179]. М. В. Косюта вказує, що ними мають бути звернення до прокурора громадян і державних органів, а також особисте виявлення ним порушень законів [103, С. 15]. Але ми схиляємося до думки

О. С. Іщука, який вважає, що приводами представництва прокуратурою інтересів громадян в суді є: 1) звернення до прокуратури громадянина;

2) звернення до прокуратури державного органу; 3) повідомлення в засобах масової інформації; 4) безпосереднє виявлення прокурором порушеного права громадянина [77].

Визначення підстав представництва прокуратурою громадян, яке зафіксовано в ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» [164], повністю підходить до такої категорії населення, як діти. Саме вони не можуть через свій фізичний, матеріальний стан, а також вік та в силу своєї не повної цивільної процесуальної дієздатності ефективно захистити власні права і саме органи прокуратури повинні за допомогою всіх можливих засобів та заходів сприяти їм у цьому.

У зв’язку із зміною Закону України «Про прокуратуру» та галузевого наказу Генерального прокурора України від 28 травня 2015 року № 6 гн прокурори повинні забезпечувати обов’язковий вступ та участь прокурорів за своєю ініціативою при розглядві судами справ про усиновлення дітей іноземними громадянами [161]. Відповідно до попередньої редакції вказаного наказу, пріоритетним вважався захист соціальних і майнових прав неповнолітніх, що не зазаначено у новій редакції, а також не визначається обов’язкова участь прокурора за власною ініціативою при розгляді справ в суді про позбавлення батьківських прав. Вважаємо дану новелу недосконалою, оскільки при розгляді в суді справ про позбавлення батьківських прав прокуратура повинна приймати активну участь на рівні із органами опіки та піклування. Враховуючи сьогоднішній стан нормативноправового забезпечення дотримання та захисту прав людини в Україні, а особливо - дітей, в умовах військових дій, вимушеного переселення дітей, вважаємо прокуратура має активно застосовувати надані законом повноваження щодо участі за своєю ініціативою у розгляді будь-якої справи та вступу у справу, якщо цього вимагає захист прав і законних інтересів дітей в цивільному судочинстві.

Окремою проблемою, яка привертаю увагу є порушення житлових прав дітей. Як вбачається з «Узагальнення практики розгляду судами справ за позовами прокурорів щодо захисту прав та інтересів дітей, а також стану виконання судових рішень у справах зазначеної категорії у Волинській області від 14 травня 2013 року», за результатами моніторингу судових рішень впродовж І кварталу 2013 року прокуратурою області з метою захисту житлових прав дітей здійснено вступ у розгляд трьох цивільних справ на стадії апеляційного провадження. Так, у результаті участі прокурора відділу захисту прав і свобод дітей прокуратури області у розгляді справи за апеляційною скаргою позивача І. А. Дейнеки апеляційним судом 31 січня 2012 року відхилено його скаргу на рішення Ратнівського районного суду від 27 грудня 2012 року щодо відмови в задоволенні позову про визнання малолітніх дітей П. А. Дейнеки та А. А. Дейнеки такими, що втратили право користування житловим будинком. Рішення суду першої інстанції залишено без змін. Внаслідок чого забезпечено дотримання прав неповнолітніх на житло.

Наказом Генерального прокурора України від 6 грудня 2014 року № 16 гн «Про організацію правозахисної діяльності органів прокуратури України щодо захисту прав і свобод дітей» передбачено, що особливу увагу потрібно приділяти захисту прав і свобод дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей-інвалідів, дітей, які виховуються в сім’ях, що перебувають у складних життєвих обставинах, залишених без догляду батьків, переміщених з тимчасово окупованої території України, районів воєнних дій, збройних конфліктів та інших надзвичайних ситуацій. Забезпечувати обов’язкову участь прокурорів при розгляді судами справ про усиновлення дітей іноземними громадянами, а у справах про позбавлення батьківських прав, відібрання дитини від батьків або від одного з них без позбавлення батьківських прав - за позовами закладів, у яких дитина перебуває, органів опіки та піклування, а також самої дитини, або у разі, якщо цього потребує захист прав та інтересів дитини.

При цьому під час здійснення представництва не допускати підміни органів державної влади, органів місцевого самоврядування та державного нагляду (контролю), а також інших органів, яким законом надано право захищати інтереси дітей у суді. Вживати заходів до застосування представницьких повноважень лише у випадках неналежного виконання уповноваженими органами покладених на них обов’язків або за відсутності уповноваженого органу[160].

Проте органи державної влади та місцевого самоврядування досить часто не дотримуються вимог Житлового кодексу України щодо закріплення та збереження майна, житла за неповнолітніми, які влаштовуються до дитячих закладів, прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу чи передаються під опіку (піклування). В окремих випадках це призводить до руйнування житла, втрати його дітьми і, як наслідок, зайвого навантаження на державу щодо забезпечення їх житлом за бюджетні кошти.

Прокурором Ширяївського району Одеської області розпочато та направлено до суду кримінальне провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України, стосовно колишнього голови Чогодарівської сільської ради Ш., який не вжив заходів до збереження житлового будинку позбавлених батьківського піклування дітей Д. В їхніх інтересах прокурором заявлено позов про стягнення з винної особи на користь дітей вартості помешкання [51, с. 78]. Неможливо оминути увагою той факт, що такі порушення непоодинокі. Територіально вони охоплюють й інші області України, що свідчить про необхідність подальшого вдосконалення законодавства у сфері представництва прокуратурою інтересів дітей у цивільному та інших видах судочинства та наукових розробок з цього питання.

Прокурор як суб’єкт конкретних процесуальних правовідносин водночас є суб’єктом державних правовідносин, що визначають його повноваження [26, с. 99]. На думку С. Я. Фурси, «... маючи право пред’явити позов на захист інтересів громадян, прокурор зобов’язаний це зробити, якщо громадянин за станом здоров’я, в силу неповнолітнього або похилого віку або з інших причин не може особисто захистити своє порушене право, а також зобов’язаний підтримати заявлений ним позов у суді» [233].

Отже, на основі комплексного дослідження питань щодо підстав представництва прокуратурою інтересів дітей у цивільному судочинстві можна зробити наступні висновки.

1. На сьогодні у вітчизняній науковій юридичній літературі немає єдиної точки зору щодо визначення підстав представництва прокуратурою інтересів дітей у цивільному судочинстві. Не дає відповіді на це запитання і процесуальна юридична практика. Вважаємо, що прокуратура зобов’язана представляти інтереси дітей за власною ініціативою, або за ініціативою будь- якого заінтересованого суб’єкта правовідносин, як-от: органів опіки та піклування, нотаріуса, інших державних органів та/або за ініціативою самої дитини.

2. Підставою представництва у цивільному судочинстві інтересів дітей є їх відповідний юридичний стан - недосягнення повноліття, та додаткова умова - законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист. При цьому під «неналежним захистом» варто також розуміти і поведінку представників, яка суперечить дійсним інтересам дитини.

3. Нормативно-правовими підставами представництва прокуратурою інтересів дітей в цивільному судочинстві є:

- ст.ст. 121-123 Конституції України;

- ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року;

- ст. 45 ЦПК України;

- окремі нормативно-правові акти, а саме: закони України, спрямовані на охорону дитячих прав, та відомчі акти Генерального прокурора України.

4. Недоліком законодавчого регулювання є відсутність у ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» підстав представництва прокуратурою інтересів громадян. На основі аналізу наукової літератури ми можемо визначити наступні підстави представництва прокуратурою інтересів дітей в цивільному судочинстві: 1) звернення дитини до прокуратури; 2) звернення до прокуратури державного органу з метою захисту прав, свобод та охоронюваних законом інтересів дитини; 3) повідомлення в засобах масової інформації про порушення прав дитини; 4) безпосереднє виявлення прокурором порушеного права дитини.

5. У зв’язку із недостатнім правовим регулюванням підстав представництва прокуратурою інтересів дітей в цивільному судочинстві Генеральному прокурору України необхідно на підзаконному рівні шляхом видання відповідних наказів детальніше врегулювати це питання з метою уникнення суперечностей, що виникають в юридичній науці та правозастосуванні.

2.2.