1.3 Відповідальність за невиконання судового рішення в історії кримінального права України

Підхід до розуміння імперативності та необхідності неухильного виконання судових рішень став результатом еволюційного розвитку вітчизняного кримінального законодавства. З огляду на це, для забезпечення ґрунтовного та всебічного наукового дослідження необхідним є екскурс в історичне минуле українського кримінального законодавства.

В одній із найдавніших пам’яток вітчизняного права - «Руській Правді» - кримінальна відповідальність за невиконання судового рішення не встановлювалась. За Часів Київської Русі можна виокремити суд общини як найбільш давній судовий орган. Але зі зміцненням державності все більша кількість справ підлягала князівській юрисдикції. Великий князь судив або сам, або через посадників, тіунів, волостелів та їхніх помічників. Форма, в якій виносилось судове рішення, була усною. Судове рішення виконували різноманітні княжі агенти і вірники, мечники та ін. [134]. Кожна стаття «Руської Правди», як Короткої, так і Розширеної редакції, - це судове рішення того чи іншого князя, вирок, який ставав нормою судочинства за розгляду аналогічних справ. Загалом у статтях документа зафіксовано тільки те, що траплялося в житті і з чим князівська влада і ціле суспільство боролися [178, с. 182]. І хоча у статтях «Руської Правди» не знаходимо положень, які б підтверджували існування кримінальної відповідальності за невиконання рішення суду, однак і в Короткій (ст. 33), і в Розширеній (ст. 78) редакції містилися норми, що встановлювали відповідальність за самовільне застосування покарання без суду до осіб, які підпадали під князівську юрисдикцію: «Если без княжеского распоряжения будут истязать смерда, то (платить) 3 гривны за обиду, а за (истязание) огнищанина, тиуна и мечника - 12 гривен»; «если смерд истязает смерда без княжеского распоряжения, то (платить) 3 гривны штрафа, а за истязание гривну денег, если истязает огнищанина, то (платить) 12 гривен штрафа и за истязание гривну» [208, с.

Окрім цього, у ст. 13 «Руської Правди» встановлювалась доволі сувора відповідальність за неявку до суду «... Коли позивач не з’явиться в суд, тоді насильно випробувати його залізом, якщо мав сплатити півгривні золотом. Коли мав сплатити до двох гривень [сріблом], то піддати тортурам водою, коли ще менше, то під присягою іти йому по свої куни» [153, с. 139]. Відтак робимо висновки, що рішення усіх видів суду - чи то князівського, чи то назначенців князя - за правило, виконувалося неухильно, за винятком виконання вимоги щодо прибуття позивачем для вирішення справи.

Наприкінці ХІІ - початку ХІІІ століття розпочався період розпаду та занепаду вітчизняної державності. Подальшому розвитку державотворення значною мірою сприяло створення 1199 року на заході сучасної України могутнього державно-політичного центру - Г алицько-Волинського князівства, яке проіснувало до 1340 року [72, с. 42, 91]. Судові функції на Галицько- Волинській землі не були відмежовані від адміністративних. Вищими судовими інстанціями були князь та Боярська рада. На місцях судові функції виконували воєводи, волостелі, намісники. Право суду мали також чини центрального та місцевого управління. Поступово право суду над залежними селянами набули великі землевласники [134; 72, с. 78].

Правові норми Руської Правди, незважаючи на розпад Київської Русі, і надалі діяли у Галицько-Волинському князівстві. Однак в середині XIV ст. землі Галицько-Волинського князівства були загарбані й поділені між Польщею, Литвою і Молдавією. Основна частина політично роз’єднаних Південно-Західних земель опинилася під владою Великого князівства Литовського. Відтак правові норми, що діяли на західноукраїнських землях, теж зазнали певних змін.

У результаті еволюційного розвитку державно-правових інститутів наприкінці XIV ст. на території України сформувалася система судів, яка складалася із центральних, місцевих і спеціальних судів [134]. Зокрема, в одній із пам’яток права - Судебнику Казимира (1468 р.) - кримінальна відповідальність за невиконання рішення суду не була встановлена, однак у статтях 9-11 Судебника визначено порядок ведення судочинства, межі компетенції суду щодо певних категорій осіб, а у ст.

Існування такого положення у Судебнику, зазначає С. Г. Ковальова, обумовлено тим, що для феодального права характерним є погляд на злочин як на приватну справу між винуватим і потерпілим. Прояви приватноправового ставлення до злочину були настільки сильними у литовсько-руському суспільстві, що законодавець уважав за потрібне зазначити: пан не може замінити кару звичними способами, зокрема обернути винуватого селянина на невільного - холопа чи челядина, замінити покарання грошовою компенсацією тощо. Феодал, який порушив цю норму, сам вчинив процесуальне правопорушення і підлягає суду великого князя і Пани-Ради [75, с. 80-81].

Відтак у Судебнику констатовано, що особа, яка не виконала визначене судом покарання, сама вважалася злочинцем і заслуговувала на покарання. Ця норма цілком відповідала впливу римського права, відповідно до основних положень якого нікого не можна звільнити від відповідальності за правопорушення, та погані вчинки не повинні залишатися безкарними, бо безкарність є постійним заохоченням злочинців. Ця норма була внесена до Статуту Великого князівства Литовського 1529 року (розд. ХІІІ, арт. 6 і 25) [73].

Судебник Казимира не був всебічною кодифікацією права, а тому на зміну йому приходять Литовські Статути 1529, 1566 та 1588 рр. Значну увагу в усіх трьох Литовських статутах приділено системі правосуддя та порядку ведення судочинства, зокрема і встановлювалася відповідальність за невиконання судових вимог [73].

Наприкінці XVI ст. під натиском литовсько-польських феодалів, які поширювали на українське порубіжжя кріпацтво, і агресії Кримського ханства виникло українське козацтво. Формування козацької верстви супроводжувалося виробленням відповідних правових норм. Універсальним джерелом права на Січі було козацьке звичаєве право, яке регулювало порядок обрання керівництва, регламентувало судочинство, визначало систему злочинів та покарань за їх учинення [72, с. 185]. Однак через те, що козаки не мали писаного права, то стверджувати про існування кримінальної відповідальності за невиконання рішення козацького суду не можна. Ймовірні лише певні здогадки про те, що козацький суд вершив правосуддя, враховуючи попередню судову практику та обставини злочину, і водночас все ж забезпечував виконання судового рішення.

Для періоду другої половини XVI ст. - середини XVII ст. у Росії характерним було існування доволі складної системи управління.

Отже, Соборне Уложення 1649 року стало першим нормативно- правовим актом, що містив систематизовані норми практично усіх існуючих на той час галузей права. Не винятком стало і врегулювання діяльності судів: визначався порядок звернення до суду, порядок розгляду справ, винесення рішень тощо (Глава Х «Про суд»). Попри це, кримінальна відповідальність за невиконання рішення суду так і не встановлювалась. Однак передбачалась відповідальність за винесення завідомо неправдивого рішення суду у ст. 5 Глави Х «Про суд»: «А будет который боярин или околничей, или думной человек, или дияк, или иной какой судья, исца или ответчика по посулом, или по дружбе, или по недружбе правого обвинит, а виноватого оправит, а сыщется про то допряма, на тех судьях взяти исцов иск втрое, и отдати исцу, да и пошлины и пересуд и правой десяток възяти на государя на них же...» [166, с. 102]. Встановлювалась також відповідальність за неправдиві записи, зроблені умисно у судових актах (ст. 11-12 Глави Х «Про суд»), неправдиве звинувачення у винесенні певного рішення суду (ст. 13-14 Глави Х «Про суд»), за затягування розгляду справи суддею (ст. 15 Глави Х «Про суд») тощо [166, с. 104]. Що стосується відповідальності для заявників, то у ст. 154 Глави Х «Про суд» встановлювалась кримінальна відповідальність за повторну подачу заяви зі справи, за якою вже існує судове рішення, та визначалось покарання у виді побиття батогами. Окрім цього, у ст. 104 Глави ХХІ «О розбойных и о татиных делех» встановлювалась відповідальність для воєвод, приказних людей, губних старостів за звільнення без наказу государя із тюрем грабіжників, крадіїв і розбійників [166, с.

Відтак у Соборному Уложенні 1649 року містилися норми, які забезпечували охорону судових актів. Однак ці норми мали доволі казуїстичний характер, та й загалом, не всі судові рішення були захищені кримінально-правовими засобами.

Соборне Уложення діяло не на всій території України. Наприкінці XVIII ст. майже усі західноукраїнські землі (Галичина, Північна Буковина і Закарпаття) опинилися під владою Австрії, а тому на їх території набув поширення новий, Австрійський, кримінальний кодекс, прийнятий 1787 р. [73]. Водночас із 1852 р. на усій території Австрії, зокрема на західноукраїнських землях, почала діяти нова редакція КК 1803 року. Як зазначає П. Стебельський, з’являється поділ «проступних чинів» на злочини (у першій частині кодексу) та провини і проступки («переступи» у другій частині). Так, у § 12 визначалося, що за злочини передбачено смертну кару і ув’язнення, а в § 240 - за провини і переступи - кари іншого характеру (тілесні, грошові, втрата прав, втрата товарів) [2, с. 36, 39].

У нормативно-правових актах, що діяли на території західноукраїнських земель за Австрійського панування (1772-1918 рр.) також є згадки про порядок здійснення правосуддя. У § 53 Угорського кримінального уложення про злочини і проступки 1879 р. вперше передбачено можливість заміни одного покарання іншим у разі неможливості його виконання згідно з рішенням суду. Зокрема, у вирокові, за яким накладався штраф, одночасно, на випадок невнесення суми штрафу, встановлювався строк позбавлення волі. Водночас грошове стягнення у розмірі від одного до десяти гульденів вважалося рівним одному дню позбавлення волі [172, с. 411-412]. Така практика існує і у чинній редакції Кримінального кодексу України, однак сумнівно, чи можна вважати її доволі вдалою, адже заміна найм’якішого із покарань найсуворішим є невиправданою. Таке положення закону свідчить про прагнення законодавця вкотре наголосити - елітні верстви населення можуть заплатити, а нижчі верстви змушені відбувати покарання у місцях позбавлення волі.

Диференціація судової системи сприяла появі нових складів злочинів, що посягають на інтереси правосуддя. В Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 р. (далі - Уложення) законодавець вперше виокремив правосуддя як самостійний об’єкт кримінально-правової охорони. Водночас ідея його укладачів об’єднати всі норм про посягання на правосуддя в одній главі Уложення не було реалізовано повною мірою. Багато злочинів, спрямованих проти діяльності суду або органів і осіб, які сприяють здійсненню правосуддя, були «розкидані» по різних главах. Наприклад, віднісши такі діяння, як винесення неправосудного, умисного або помилкового рішення, постанови чи вироку, незаконне звільнення від покарання або призначення необґрунтовано м’якого покарання до Глави «Про неправосуддя», законодавець оминув неприйняття належних заходів щодо своєчасного розслідування кримінальних справ, порушення правил кримінального провадження. Ця тенденція поширилася і на нормативну заборону щодо невиконання вироку суду засудженою особою. Так, ст. 364 Уложення, яка передбачала відповідальність за невиконання або неналежне виконання судових рішень, що набрали чинності, було розміщено не у Розділі V «Про злочини і проступки, що вчинені на державній чи суспільній службі» Глави V «Про неправосуддя», а у Розділі IV «Про злочини і проступки проти порядку управління». Суб’єктом цього злочину визнано посадову особу. Покарання за такі діяння залежало від суб’єктивних ознак: якщо воно вчинялося з легковажності, то розглядалося як кримінальний проступок - особа відмовлялася від посади або звільнялася зі служби; якщо ж доводилася наявність умислу, то особу засуджували до позбавлення всіх прав і спроваджували до Сибіру на поселення.

Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. передбачало відповідальність за опір виконанню судових ухвал або інших постанов і розпоряджень влади, встановлених урядом, а відтак і законним діям чиновника у відправленні його посади, коли вони були вчинені не багатьма, а лише двома або трьома людьми, або навіть і одним, але зі зброєю і з використанням якого-небудь з його боку насильства (ст. 291) [201, с. 242]. У цьому документі з’явилися нормативні заборони невиконання вимог вироку суду. Водночас, можна правомірно констатувати, що вказане Уложення ще не повністю розмежовувало такі об’єкти, як правосуддя та інтереси державної служби.

Певна демократизація кримінального законодавства відбулася зі затвердженням Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями від 20 листопада 1864 року (далі - Статут). Перш за все у ньому відповідальність передбачалася лише за ті проступки, перелік яких містився у Статуті, і лише за наявності вини [72, с. 282]. З уваги на те, які покарання можуть накладатися мировими суддями (ст. 1 Статуту), за своїм характером такі правопорушення були незлочинними, адже найсуворішим із покарань було ув’язнення в тюрмі не більше одного року, також більш м’які покарання [202, с. 395].

У ст.ст. 29-30 Глави ІІ «Про проступки проти порядку управління» Статуту встановлювалась відповідальність за невиконання законних розпоряджень, вимог або постанов урядової і поліцейської влади, зокрема... винні підлягають грошовому штрафу не більше п’ятнадцяти рублів [202, с. 398]. Водночас у коментарі до цієї статті зазначено, що не підлягали покаранню за ст. 29 особи, які не виконували рішення суду чи ухилялися від явки в поліцію. Для притягнення до відповідальності за цією статтею було необхідно, щоб відповідні приписи та вимоги були законними, не виходили за межі повноважень органу чи службової особи, які їх пред’являють, а також щоби були виражені у належному порядку [202, с. 432].

Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року та Статут про покарання, що накладаються мировими суддями, містили норми матеріального права, а тому виникла необхідність у прийнятті акта, який би містив норми процесуального права. Таким актом став Статут кримінального

судочинства. Статут кримінального судочинства був фактично уніфікованим законодавчим актом, що регулював діяльність суду щодо розгляду та вирішення справ. Так, у ст. 183 Глави Х «Про виконання вироків» зазначалося, що «...вироки мирового судді виконуються ним самим...» [203, с. 137-138]. Окрім цього, у Статуті було передбачено інститут приводу засудженого у разі його неявки до суду за допомогою поліції (тобто встановлювалась не кримінальна відповідальність, як це було раніше, а застосовувався примусовий привід). Також за несплату штрафу не передбачалася відповідальність, а визначався порядок його стягнення, зокрема у ст. 189 Статуту визначався порядок стягнення несплаченого засудженим штрафу - за допомогою виданих мировими суддями виконавчими листами органам поліції [203, с. 138].

Значний внесок у розвиток кримінального законодавства здійснило Кримінальне уложення 1903 р., у якому простежувалася тенденція до збільшення норм, що охороняли діяльність судових органів. Норми про злочини, які сучасний законодавець відніс до злочинів проти правосуддя, були розміщені у Главі 37 «Про злочинні діяння по службі державній і суспільній». Одна з них передбачала відповідальність службовців за невиконання ухвал, рішень або вироків суду [158, с. 317-320]. Акт містив доволі широкий перелік суб’єктів, відповідальних за невиконання судових рішень.

Після Жовтневої революції 1917 р., ще до першої радянської кодифікації кримінального права, у Росії розпочало формуватися нове кримінальне законодавство, зокрема й норми, що встановлювали відповідальність за посягання на інтереси правосуддя.

У грудні 1919 року приймаються «Керівні начала з кримінального права РСФРР», які 4 серпня 1920 року офіційно введено в дію на території України [134]. Цей нормативний акт був побудований на принципі доцільності застосування покарання, який протиставлявся принципу законності. Отже, законодавець уважав, що чітке визначення переліку злочинів, а також існування Особливої частини - зайве, адже був переконаний, що суди, керуючись соціалістичною правосвідомістю і принципом доцільності, вирішуватимуть справи лише на основі норм загальної частини кримінального кодексу. За такої необмеженої суддівської сваволі можна лише констатувати те, що судові рішення виконувалися беззаперечно під загрозою застосування до осіб, що наважилися на такий злочин, найсуворіших видів покарання, адже такий злочин (невиконання судового рішення) негативно позначався на авторитеті і судових органів, і органів державної влади, що було для тодішньої влади неприпустимо.

1922 року прийнято КК УСРР, який містив Загальну та Особливу частини. Загальна частина охоплювала норми, що свідчили про наявність можливості в суду для індивідуалізації кримінальної відповідальності. Через різке посилення виконавчої влади, яка заміняла і судову, і законодавчу, суд фактично не був самостійним і незалежним. Таке положення суду відобразилося у Кримінальному кодексі, де правосуддя не виокремлювалося як самостійний об’єкт кримінально-правової охорони. За політичної зовнішньої і внутрішньої нестабільності Радянської республіки навіть не могло йтися про поділ влади, відтак судова влада в умовах жорсткої централізації була «вбудована» в систему органів управління державою.

Слід зазначити, що під час конструювання положень цього Кримінального кодексу законодавець підійшов до проблеми охорони судового акта від невиконання не зовсім послідовно. Спеціальна норма, що регламентувала відповідальність за невиконання судового вироку або рішення, не передбачалася взагалі. Це пов’язано з характерною для того періоду розвитку граничною централізацією державної влади. Відповідно, за таких умов не було підстав виокремлювати спеціальний склад злочину про невиконання судового акта, оскільки кримінально-правове регулювання подібних питань здійснювалося за допомогою норм, що містили заборони на посадові злочини.

Кримінальний кодекс 1922 року змінив КК УСРР 1927 року, який суттєво не відрізнявся від свого попередника. КК УСРР 1927 р. також не мав спеціальної глави, присвяченої злочинам проти правосуддя. Суд був таким же інструментом в руках правлячої партії, як будь-яка інша ланка механізму держави, зокрема провадив і захищав «політику партії» - волю політичного керівництва держави. Необхідно зазначити, що часовий проміжок між КК 1922 р. і КК 1927 р. становив 5 років, тому ситуація щодо правосуддя загалом не могла кардинально змінитися. Відповідно, у Кодексі і не з’явилося норми, яка б встановлювала кримінальну відповідальність за невиконання судових рішень.

Поштовхом у розвитку кримінально-правових норм, що забезпечують виконання судового акта, став Кримінальний кодекс 1960 р., який порівняно з попередніми кодексами містив доволі широкий перелік злочинів проти правосуддя, що було обумовлено, насамперед, зміною соціально-політичних умов (руйнування культу особи, реабілітація репресованих та ін.) Внаслідок цього з’явилася тенденція до формування самостійності системи органів правосуддя, для охорони якої і були потрібні спеціальні кримінально-правові норми. Ідея виокремлення злочинів проти правосуддя в єдину главу кримінального закону виникла у проекті КК СРСР 1946 р. Цю ідею реалізував КК Української РСР 1960 р., об’єднавши у самостійну главу VIII «Злочини проти правосуддя» правові норми, які передбачали відповідальність за посягання на інтереси правосуддя.

Із прийняттям КК Української РСР 1960 р. введено ст. 182 «Утаювання майна, що підлягає конфіскації, або утаювання чи розтрата майна, на яке накладено арешт або яке описано». Указом Президії Верховної Ради

Української РСР «Про внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу

2

Української РСР» від 12 січня 1983 р. КК Української РСР доповнено ст. 183 «Невиконання вироку суду про позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю». Стаття складалася з двох частин. Згодом цю статтю викладено в новій редакції та передбачено покарання за невиконання вироку суду про позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю особою, щодо якої винесено вирок. Указом

Президії Верховної Ради Української РСР «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів Української РСР» від 4 травня 1990 р. у КК Української РСР вперше було створено загальну норму, яка регламентувала відповідальність за невиконання судового рішення (ст. 176⁴), в якій передбачалося, що умисне невиконання посадовою особою рішення, вироку, ухвали чи постанови суду або перешкоджання їх виконанню карається штрафом від двохсот до чотирьохсот мінімальних розмірів заробітної плати.

Відтак КК Української РСР 1960 р. в період своєї дії передбачав відповідальність за порушення порядку виконання судових рішень у частині правового режиму майна, що підлягає конфіскації або на яке накладено арешт чи яке описано (ст. 182). Із 12 січня 1983 р. встановлена відповідальність за невиконання вироку суду про позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 183 ), а з 4 травня 1990 р. - за невиконання судового рішення (ст. 176⁴). Зокрема, у цих статтях уже використовувалися кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки. Беззаперечно, цей Кодекс містив багато недоліків, але водночас у ньому знаходимо, нехай недосконалу, але певну систему використання кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознак, що залишилась із певними змінами у КК України 2001 року.

Так, ст. 382 КК України (в редакції 2001 р.), на відміну від ст. 176⁴ КК Української РСР, складалася з трьох частин замість однієї. Суб’єктом злочину на відміну від посадової особи, стала службова особа. Введено обов’язкову ознаку предмета невиконання судового рішення - набрання вироком, рішенням, ухвалою та постановою суду законної сили. Частиною 2 ст. 382 КК України (в редакції 2001 р.) встановлено кваліфікуючу ознаку невиконання судового рішення - вчинення тих самих дій службовою особою, яка займає відповідальне чи особливо відповідальне становище, або особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею, або якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб.

Частиною 3 передбачено особливо кваліфікуючу ознаку невиконання судового рішення - умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду.

Відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. ст. 382 КК України викладено в новій редакції. Сьогодні ця стаття складається з чотирьох частин. Вперше встановлювалась відповідальність загального суб’єкта невиконання судового рішення (ч. 1). Як кваліфікуюча ознака є невиконання судового рішення або перешкоджання його виконанню, вчинені службовою особою (ч. 2). Як особливо кваліфікуючі ознаки - невиконання судового рішення або перешкоджання його виконанню, вчинені службовою особою, яка займає відповідальне чи особливо відповідальне становище, або особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею, або якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб (ч. 3); умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду (ч. 4).

Підсумовуючи, зауважимо, що аналіз історичних джерел права засвідчив, що кримінально-правова охорона виконання судового рішення забезпечувалась не на всіх етапах розвитку суспільства. Виникнення цієї кримінально-правової норми насамперед зумовлене створенням органів правосуддя у системі органів державної влади та необхідністю забезпечення виконання судового рішення кримінально-правовими заходами примусу.

Аналізуючи ґенезу розвитку законодавства у сфері здійснення правосуддя щодо порядку виконання судових рішень - від «Руської Правди» до чинного кримінального законодавства України, можна простежити, що протягом століть правові норми розвивались поступово. Що складнішими ставали суспільні відносини, то більше впроваджувались у життя нові правові норми, що регулювали порядок здійснення правосуддя, тим чіткіше ці норми виписувались. Якщо до ІХ ст. спеціальні норми, які регулювали б порядок здійснення правосуддя, були відсутні, то вже за часів Київської Русі є згадки про них. Законодавчі норми, які передбачають кримінальну відповідальність за невиконання судових рішень, у сформованому вигляді з’явились у чинному КК України.

Існуючі норми у процесі ґенези законодавства, зазнаючи постійних змін, розвиваються й нині. Водночас чинні кримінально-правові норми не є достатньо ефективними і не забезпечують належну охорону порядку здійснення правосуддя у сфері виконання судових рішень, відтак потребують подальших змін.

У контексті наведеного вирізняється позитивна практика законотворення у сфері захисту інтересів правосуддя при встановленні кримінальної відповідальності за невиконання рішення суду не лише для службових осіб органів державної влади, а й для загального суб’єкта злочину. Відтак актуальним сьогодні видається історичний досвід неухильного забезпечення виконання рішення суду - виконання його безпосередньо після вирішення судової справи у залі судових засідань, а у разі неможливості такого виконання - визначення порядку його виконання. Позитивним у цьому аспекті є збереження можливості заміни одного виду покарання іншим - це сприяє унеможливленню невиконання судового рішення. Водночас слід пильно стежити за тим, щоб альтернативними визначалися покарання, що є еквівалентними одне одному. Йдеться, зокрема, про те, що майнові покарання не можна вважати належною заміною покаранню, що обмежує свободу особи.

Беззаперечно, необхідним також на сучасному етапі розвитку кримінального законодавства є запровадження кримінальної відповідальності за завуальоване невиконання рішення суду - коли особа прямо не відмовляється від його виконання, однак своїми діями (чи бездіяльністю) створює передумови для його невиконання. Такий історичний досвід не може залишитися осторонь наукових інтересів, адже його аналіз дає змогу віднайти шляхи вирішення проблем щодо належного забезпечення виконання судових рішень.