3.3.3. Проблеми координування діяльності неурядових організацій

З кожним роком кількість жіночих організацій збільшується. Організації відрізняються різноплановістю діяльності, політичними поглядами, формами роботи. Наявність значної кількості неурядових організацій веде до необхідності їх об’єднання для реалізації завдань, координації зусиль.

Ідеї координації почали висуватися з обох боків – державних структур та неурядових організацій у середині 90-х рр., але реальні кроки були зроблені через декілька років. У такій координації зацікавлені й міжнародні організації, які підтримують розвиток третього сектора в Україні. Але не можна не зауважити, що серед частини неурядових організацій спостерігалося і спостерігається протистояння ідеї координування, побоювання потрапити під державний контроль. Традиції “радянського” керівництва громадськими рухами залишали негативні спогади. Не дуже привабливі приклади з’явилися і в наші дні, наприклад, досвід координування діяльності молодіжних неурядових організацій, механізмом якого було створення в 1992 р. Українського національного комітету молодіжних організацій (УНКМО). УНКМО був зареєстрований як неурядова організація з метою представництва інтересів молодіжного руху України в стосунках з органами вищої державної влади України; репрезентації молодіжного руху України на міжнародному рівні; координації діяльності громадських молодіжних та дитячих організацій України [373, c.116].

Вищеназвана законодавча суперечність у кінці 2001 р. стала предметом розгляду Конституційного Суду України, який відмінив деякі положення Закону України “Про молодіжні та дитячі організації”, зокрема положення, що передбачає об’єднання більшості легалізованих молодіжних та дитячих громадських організацій у конкретно визначену спілку – Український національний комітет молодіжних організацій; положення Закону, яким УНКМО державою визначений як координатор молодіжного руху в Україні; положення, яке визначало, що фінансова підтримка діяльності молодіжних та дитячих громадських організацій здійснюється через одну спілку молодіжних громадських організацій та деякі інші [457]. Цей досвід є дуже корисним та повчальним для вибору оптимальних форм координації неурядових організацій та органів влади. Його необхідно враховувати, щоб не повторювати здійснених помилок.

Але у розвитку молодіжної політики держави є багато і позитивних прикладів, які можуть служити взірцем для покращення управління процесами формування та розвитку ґендерної політики держави, зокрема, процеси інституалізації молодіжної політики, а саме, створення у грудні 1995 р. Національної Ради з питань молодіжної політики при Президентові України як консультативного та дорадчого органу.

Однією з форм самоуправління (самоврядування) неурядових організацій є їх об’єднання у мережі НУО (networking). Об’єднання у мережі посилює невеликі неурядові організації, які не мають локальних або регіональних відділів, дає можливість здійснювати обмін досвідом, проведення спільних регіональних або національних акцій та кампаній (наприклад “16 днів проти ґендерного насильства”, акцію на підтримку жінок, хворих раком молочної залози, проти торгівлі людьми тощо), лобіювання інтересів НУО тощо. Мережі можуть бути глобальними (всесвітніми), регіональними (наприклад, загальноєвропейськими, або об’єднувати декілька країн Європи – західноєвропейськими, східноєвропейськими, південоєвропейськими тощо), національними (загальноукраїнські), локальними (обласні).

Українські неурядові організації представлені у глобальних мережах. Наприклад, Міжнародний жіночий правозахисний центр “Ла Страда – Україна” є членом Всесвітнього альянсу проти торгівлі людьми, бере активну участь у регіональній програмі Ла Страда – запобігання торгівлі жінками у країнах Центральної та Східної Європи, мережі “Зупинимо насильство” тощо. Оскільки більшість мереж існують як неформальні, вони не реєструється в органах юстиції на загальнонаціональному рівні – організації, які працюють у галузі попередження СНІДу, торгівлі людьми, мережа НУО, які працюють з жінками секс-бізнесу. Одна й та сама організація може брати участь у декількох мережах. Водночас, в Україні зареєстровано декілька жіночих неурядових організацій, асоційованими членами яких є виключно зареєстровані неурядові організації – Національна Рада жінок України, Консорціум жіночих організацій.

Мережі неурядових організацій, у тому числі жіночих, є досить рухливими формуваннями, в ідеалі існуючи доти, поки організації знаходять спільні цілі та існує бажання досягати їх спільними зусиллями.

Суперечливими самому принципу існування та діяльності незалежних громадських організацій є намагання керувати їх діяльністю. Взагалі співіснування неурядових організацій точніше описується поняттями “взаємодія”, “співпраця”, “координація”, ніж поняттям “керівництво”. Мережі НУО будуються і мають будуватися за горизонтальним принципом рівного партнерства, а не за вертикальним принципом колись популярного “демократичного централізму” або підпорядкування.

Ці особливості існування та діяльності мереж неурядових організацій необхідно враховувати в управлінні процесами формування та розвитку ґендерної політики, впровадженні державної політики щодо жінок, де неурядові організації визнані важливими партнерами органів державної влади. Нерідко з боку останніх виникає бажання обрати декілька організацій на роль провідних. Такий підхід виправданий тоді, коли він узгоджений з відповідною мережею НУО, яка погоджується делегувати одну чи декілька організацій у якості повноправних представників цілої мережі. Але процес взаємодії між НУО може ускладнюватися чинниками ідеологічного та суб’єктивного плану, складнощами в особистих взаємовідносинах представників різних організацій, що нерідко має місце.

Першою формою координування було створення у 1998 р. Координаційної Ради жіночих організацій при Міністерстві (пізніше Комітеті) у справах сім’ї та молоді. Відповідно до положення про Координаційну раду у справах жінок при Міністерстві України у справах сім'ї та молоді, який було затверджено Протоколом № 3 від 25.02.1998 р., Координаційна рада у справах жінок є консультативно-дорадчим органом при Міністерстві України у справах сім'ї та молоді і покликана сприяти втіленню у життя державної політики з питань поліпшення становища жінок в Україні; реалізації положень Конвенції ООН "Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок", заключних документів ІV Всесвітньої конференції зі становища жінок (Пекін,1995 р.); формуванню у суспільстві громадської думки щодо надання жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній, економічній, культурній діяльності в процесі становлення державності; забезпеченню широкого представництва жінок в органах державної влади і органах місцевого самоврядування; а також забезпеченню формування резерву кадрів для органів державної влади, збалансованого за статями.

До складу Ради було включено керівників всеукраїнських жіночих громадських організацій, діяльність яких спрямована на реалізацію суспільно важливих жіночих ініціатив та проектів, державної політики щодо поліпшення соціально-економічного становища жінок, сприяння їх громадянській та культурній самореалізації, активній участі у державотворенні та надання їм практичної допомоги. Склад Ради залишався відкритим. Рада визначала координаторів пріоритетних напрямків діяльності Ради, координувала зв'язки Міністерства з жіночими громадськими організаціями, сприяла розвиткові міжнародних зв'язків, готувала інформацію про стан реалізації заходів у сфері поліпшення становища жінок, сім'ї, дітей з урахуванням положень підсумкових документів ІV Всесвітньої конференції зі становища жінок (Пекін, 1995 р.).

Основними завданнями Ради були: участь у підготовці науково обґрунтованих пропозицій та цільових програм щодо формування державної політики у сфері поліпшення становища жінок, сім’ї, молоді та дітей в Україні; участь у підготовці проекту періодичної Національної доповіді про реалізацію в Україні положень Конвенції "Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок"; участь у здійсненні Міністерством (Державним комітетом) України у справах сім'ї та молоді реальних кроків щодо входження в міжнародну спільноту по співробітництву з жіночими громадськими організаціями, міжнародними установами та відповідними державними структурами, що працюють у сфері поліпшення становища жінок; участь у забезпеченні вивчення і пропаганди положень Платформи дій і Пекінської декларації, схвалених ІV Всесвітньою конференцією із становища жінок (Пекін, 1995 р.); підтримка на всеукраїнському, регіональному та місцевому рівнях ініціатив жінок, спрямованих на підвищення соціального статусу жінки, зростання її громадянської активності, усвідомлення нею своєї ролі у суспільному та політичному житті.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України та наказу Міністерства України у справах сім’ї та молоді, при управліннях у справах сім’ї та молоді в усіх областях були утворені обласні координаційні ради у справах жінок та обласні координаційні ради з питань роботи із сім’ями.

Діяльність координаційних рад у справах жінок за участю неурядових організацій є важливою складовою формування та впровадження національної політики щодо жінок. Розвиток системи консультативних, дорадчих рад, інших допоміжних органів, які забезпечують участь широкої громадськості у розробленні й реалізації державної політики, що є одним з реальних проявів демократизації суспільного життя О.Дьомін, характеризує як позитивний крок на шляху здійснення та просування адміністративної реформи в державі [184, c.4].

Тому необхідно підтримувати з боку державних адміністрацій всіх рівнів діяльність та ініціативи в напрямку посилення впливу громадських об’єднань на прийняття рішень, які безпосередньо стосуються становища жінок, залучати до діяльності таких рад широке коло організацій.

Однак у роботі Координаційної Ради виникли проблеми, пов’язані з членством згідно з Положенням, членами Координаційної Ради могли бути тільки зареєстровані Міністерством юстиції України неурядові організації, які мають статус всеукраїнських та міжнародних. Таким чином інші жіночі організації, зареєстровані на обласному, міському або районному рівні, але ведуть активну роботу, спрямовану на розвиток жіночої та ґендерної політики на національному рівні, не можуть брати участі в роботі Координаційної Ради, отже потрапляють у нерівні умови. Вдосконалення Положення про діяльність Координаційної Ради з урахуванням поданих зауважень може бути одним з конкретних шляхів активізації та вдосконалення взаємодії неурядових організацій та органів державного управління.

Паралельно з Координаційною Радою жіночих неурядових організацій було створено також Ґендерну раду. Крім цього, працювала Координаційна Рада з питань сімейної політики. Навесні 2002 р. Державним комітетом України у справах сім’ї та молоді з метою оптимізації управління процесами жіночої та ґендерної політики в Україні була створена єдина Координаційна Рада з ґендерних питань та проблем сімейної політики як громадський координуючий, аналітичний і консультативно-дорадчий орган при Державному комітеті України у справах сім’ї та молоді. До складу Ради за згодою входять фахівці різних галузей, науковці, представники державних органів, громадських та міжнародних організацій, які причетні до формування державної політики з рівних прав і можливостей жінок і чоловіків, а також державної сімейної політики.

Серед основних завдань Ради виділяються ті, що стосуються державної політики з рівних прав і можливостей жінок та чоловіків, а також державної сімейної політики; координація зусиль представників і представниць державних органів, наукових, освітніх закладів, установ культури і громадських організацій щодо ґендерних перетворень у всіх сферах життя та реалізації комплексних заходів стосовно зростання ролі сім’ї та поліпшення її становища, ролі чоловіка у родині, ролі жінки у житті суспільства; участь у виробленні пропозицій щодо змін і доповнень до законів, інших актів законодавства, які регулюють ґендерні відносини; участь у вдосконаленні законодавства з питань державної сімейної політики; участь у проведенні досліджень та ґендерної експертизи чинного законодавства України щодо відповідності його міжнародним правовим нормам стосовно рівних прав і можливостей жінок і чоловіків; ініціювання громадського контролю за дотриманням чинного законодавства з питань ґендерної та сімейної політики; участь у розробці національних механізмів залучення жінок до процесу прийняття рішень на всіх рівнях державної влади; участь у виробленні засобів і шляхів забезпечення рівності жінок і чоловіків у сім’ї та в усіх сферах суспільного життя; участь у підготовці спільно з Комітетом науковообґрунтованих пропозицій урядові щодо підтримки сім’ї, визначення пріоритетних напрямів державної сімейної політики, а також політики утвердження рівних прав і можливостей чоловіків та жінок, щорічної державної доповіді “Про становище сімей в Україні” та періодичної доповіді “Про виконання в Україні Конвенції ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок”; сприяння просвітницькій, науково-дослідній та навчальній діяльності з ґендерних питань і з питань сімейної політики; участь у розробці механізмів викорінення з практики діяльності державних органів та неурядових структур усіх форм дискримінації за ознаками статі; участь у формуванні громадської думки стосовно рівності статей як важливого чинника стабільності й викорінення архаїчних ґендерних стереотипів; консультативно-інформаційна діяльність; участь у просвітницькій роботі серед представників державних установ та громадських організацій.

Створення такого координуючого та дорадчого органу було важливим кроком як у формуванні ґендерної політики, так і зміцнення взаємодії між державними органами та неурядовими організаціями.

Внутрішній розвиток жіночого руху призвів до створення у березні 1999 р. за ініціативою шістьох всеукраїнських організацій Національної ради жінок України, яка об’єднала всеукраїнські та міжнародні жіночі громадські організації. У 2000 р. Національну раду жінок України прийнято до складу Міжнародної ради жінок. Але й після чотирьох років свого існування вона ще не виконує повністю своїх функцій. Перш за все, необхідно досягти оптимізації внутрішніх механізмів взаємодії організацій – членів Ради, більш чіткого структурування роботи і визначення цілей, підвищення ефективності управління [366].

Вдосконалення потребує і законодавче забезпечення діяльності самих неурядових організацій як частини громадянського суспільства і частини національного механізму впровадження політики щодо жінок в Україні. Водночас, навряд чи можна погодитися з пропозицією в якості тимчасового заходу закріпити в Законі України “Про об’єднання громадян” положення про матеріальну підтримку державою жіночих політичних партій та громадських організацій, а також тих об’єднань громадян, метою діяльності яких є захист і забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків [379, c. 59], та положення про посилення гарантій діяльності жіночих політичних партій та громадських організацій, передбачивши “зменшення для них податків як тимчасовий факт” [379, c.59]. Можна зрозуміти, що такі пропозиції зумовлені зацікавленістю активістів ґендерного руху в його розвитку та поширенні в Україні. Але велика кількість неурядових організацій негендерного спрямування також здійснює важливі соціальні програми і також потребує фінансової допомоги з боку держави. Тому запропоноване виокремлення тільки однієї групи громадських об’єднань поставить інші в нерівне, дискриміноване становище. Боротьба з одним видом дискримінації не може здійснюватися шляхом впровадження інших видів дискримінації. Більш ефективним, на нашу думку, є формулювання положення про фінансову та інші види допомоги неурядовим організаціям, які працюють у декількох найбільш важливих соціальних напрямках, з їх переліком та включення цього положення до Закону.

* * *

Третій розділ дисертації присвячено дослідженню державного управління процесами формування ґендерної політики в Україні та процесів впровадження політики щодо жінок. В ньому проаналізовано повноваження, компетенцію та діяльність центральних органів державної влади, які є суб’єктами державного управління політикою щодо жінок в Україні та формування ґендерної політики, державно-правові закономірності взаємовідносин між державою і громадянським суспільством, стан правової регламентації державно-управлінської діяльності в досліджуваній сфері. Увага дисертанта зосереджувалась на аналізі рекомендацій міжнародних організацій із залученням закордонного досвіду та оцінці можливостей його використання в Україні.

Завдяки здійсненому аналізу у розділі доведено залежність формування, розвитку та впровадження ґендерної політики в країні від ролі державно-владних інституцій; виявлено шляхи підвищення ефективності державного управління процесами реалізації та вдосконалення державної політики стосовно жінок та ґендерної політики, найбільш ефективних методів та форм управління на національному й регіональному рівнях; доповнено уявлення щодо визначної ролі жіночого руху в Україні у становленні орієнтирів та формуванні ґендерної політики; вперше зроблено класифікацію сфер діяльності та участі неурядових організацій у формуванні та впровадженні ґендерної політики в державі;

Попри вже досить значну роботу, проведену державними органами, дисертант наголошує на недостатній ефективності державного управління реалізацією державної політики стосовно жінок в Україні та формуванням ґендерної політики, вказуючи на чимало чинників. До основних віднесено, у першу чергу, недостатнє фінансування сфери. Економічна криза не дозволила у повній мірі матеріально, фінансово забезпечити всі важливі жіночі програми, створити необхідні умови для їх успішної реалізації.

У процесі проведення адміністративної реформи влада продемонструвала непослідовність у запровадженні принципу ґендерної рівності. Так, парадоксом дисертант вважає те, що українська держава, приєднавшись до основних міжнародних документів з питань ґендерної рівності, не виявила політичної волі у проведенні ґендерної політики.

Серйозним недоліком у справі реалізації державної політики щодо жінок та формування ґендерної політики, що підриває авторитет влади в очах жінок та населення в цілому, є невиконання на практиці положень існуючого законодавства і рішень, прийнятих державними органами. Виявлено й помилки у формуванні структур по роботі з жінками в органах державної виконавчої влади, зокрема постійні зміни статусу та повноважень Державного комітету України у справах сім’ї та молоді.

Водночас протягом останніх років змінилися не тільки функціональні обов’язки та повноваження Комітету, але й зроблено поворот до формування ґендерної політики. Крім цього, дисертант робить висновок про зростання у суспільстві розуміння важливості формування, проведення та розвитку ґендерної політики, яка пронизуватиме усі сфери суспільного життя, що дає всі підстави для внесення пропозицій щодо зміни статусу Державного комітету України у справах сім’ї та молоді до статусу міністерства.

Державне управління ґендерною політикою передбачає необхідність утворення, крім центральних органів влади, відповідних структур на місцях. В розділі показано, що створені підрозділи (управління у справах сім’ї та молоді) недостатньо забезпечують реалізацію державної політики щодо жінок і підвищення їхньої ролі у суспільстві, рівних можливостей для участі жінок і чоловіків у всіх сферах життя. Вони не мають достатнього кадрового забезпечення, що є однією з причин слабкості вертикального управління. Якщо у Державному комітеті України у справах сім’ї та молоді працює Управління з ґендерних питань та сімейної політики, то на рівні обласних управлінь у справах сім’ї та молоді подібних відділів немає, а існують відділи у справах сім’ї та жінок. Тим самим виникає необхідність приведення у відповідність назв та функціональних обов’язків відділів на місцях, окреслення змісту завдань управління з ґендерних питань та сімейної політики, комплектація фахівцями з ґендерної політики.

Проаналізовано також досвід Київської міської державної адміністрації у створенні Управління у справах жінок, інвалідів, ветеранів війни та праці Київської міської державної адміністрації, яке не має вертикального підпорядкування Державному комітетові України у справах сім’ї та молоді (Управлінню з ґендерних питань та сімейної політики). Тому, на думку дисертанта, створення подібних окремих управлінь в обласних державних адміністраціях не тільки призведе до збільшення бюджетних витрат на утримання органів управління, але й ускладнить управління у цій сфері.

В розділі досліджено також різноманітні варіанти вдосконалення діяльності суб’єктів державного управління ґендерною політикою в Україні, зокрема, дисертант вважає недоцільним створення в системі центральних органів виконавчої влади Державного комітету з рівних прав і можливостей, а також заснування інституту уповноваженого з рівності жінок і чоловіків, що мав би стати одним з елементів контролю, і погоджується з ідеями розширення компетенції всіх центральних та місцевих органів виконавчої влади з питань визначення цілей та методів реалізації ґендерної політики.

Висновок дисертанта полягає в тому, що створення нових інституцій не сприятиме вирішенню проблемних питань у сфері ґендерних відносин, обтяжить і без того складну систему органів влади, вимагатиме значних додаткових коштів на бюрократичний апарат, що суперечить самій суті адміністративної реформи в Україні. Нові великі підрозділи зіштовхнуться як з кадровими, фінансовими, матеріальними проблемами, так і з дублюванням діяльності, зокрема в управліннях у справах сім’ї та молоді. Схема взаємодії державних та недержавних організацій у здійсненні управління процесами формування гендерної політики представлена на рис. 3-1 та 3-2.

В другому підрозділі “Методи та форми державного управління жіночою політикою та можливі шляхи їх вдосконалення” здійснено спробу схарактеризувати методи управління державною політикою щодо жінок та ґендерною політикою. Серед форм управління процесами формування ґендерної політики особливо виділяється вчинення організаційних дій як повсякденних та різноманітних виявів управлінської дисципліни: інструктування, наради, семінари, тренінги, збори, конференції; надання практичної допомоги, розповсюдження позитивного досвіду, проведення контрольних заходів, вивчення громадської думки, проведення досліджень, підготовка інформаційних матеріалів. Зроблено висновок, що такі організаційні заходи відіграють дуже велику роль, оскільки процеси розвитку ґендерної політики є новими в нашій державі, спеціальні кадри для цього не готуються, існує великий дефіцит наукових розробок, методичної літератури, словників тощо. Актуальною формою управління є впровадження ґендерних статистичних показників, формування ґендерної статистики.

Важливим напрямком вдосконалення методів та форм управління залишається вивчення й застосування в Україні досвіду інших країн, який проаналізовано у розділі. Для фахівців органів державного управління є необхідним вміння вільно орієнтуватися у різноманітті форм державного управління при виборі та використанні найбільш ефективних з них.

У будь-якій демократичній державі функції виконавчої влади здійснюються суб’єктами не лише виключно державної влади. Особливе місце третього підрозділу “Роль неурядових організацій у формуванні ґендерної політики” зумовлюється суттєвою роллю, яку відіграють міжнародні та неурядові організації, політичні партії в становленні та формуванні політики. Тому в підрозділі здійснено аналіз потенціалу, форм та напрямків участі неурядових організацій України, перш за все жіночих, у процесах формування й впровадження ґендерної політики, реалізації державних програм, механізми взаємодії органів державної влади та неурядових організацій, вплив жіночого руху на процеси розвитку державного управління у сфері ґендерної політики з метою визначення шляхів оптимізації взаємодії держави та неурядових організацій як важливого механізму забезпечення ефективності ґендерної політики.

Дисертант виділяє та аналізує наступні сфери співпраці неурядових організацій та органів державної влади: (1) участь у розробці та впровадженні нормативно-правових, програмних та концептуальних документів щодо політики стосовно жінок та ґендерної політики, а також законів та законодавчих актів (заохоченні прийняття законодавства щодо рівності можливостей і антидискримінаційних законів); (2) ініціювання та участь у формуванні національних установ щодо впровадження жіночої політики, а також механізму її реалізації; (3) здійснення громадського контролю за станом реалізації ґендерної політики та дотримання прав жінок в Україні (спостереження за здійсненням антидискримінаційних законів); (4) підтримка зв’язків з міжнародними організаціями; (5) проведення досліджень з проблем становища жінок, наукової та освітньої діяльності; (6) виконання програм соціального спрямування, ініційованих самостійно, або в співпраці з органами державної влади, здійснення організаційних та інших заходів.

Важливим є аналіз особливостей існування та діяльності мереж неурядових організацій, які необхідно враховувати в управлінні процесами формування та розвитку ґендерної політики, впровадженні державної політики щодо жінок, де неурядові організації визнані необхідними партнерами органів державної влади. Проведено порівняльний аналіз досвіду координування процесів розвитку молодіжного та жіночого рухів, у тому числі повчальна негативна практика монополізації молодіжного руху з боку УНКМО, яка у кінці 2001 р. стала предметом розгляду Конституційного Суду України.

Аналізуючи основні напрямки, форми та методи співпраці неурядових організацій та органів державного управління, форми координування такої діяльності, дисертант доводить необхідність підтримки з боку державних адміністрацій усіх рівнів діяльності в напрямку посилення впливу громадських об’єднань на прийняття рішень, які торкаються безпосередньо становища жінок, залучати до діяльності таких рад широке коло організацій, активно підтримувати з боку державних адміністрацій всіх рівнів.

У розділі сформульовано пропозиції щодо підвищення ефективності управління ґендерною політикою в Україні, запропоновано здійснити наступні організаційно-управлінські кроки:

1. У структурі Комітету Верховної Ради України з прав людини створити підкомітет з питань прав жінок та забезпечення рівноправності жінок та чоловіків.

2. Створити спеціальну Раду при Президентові України з питань державних гарантій рівних прав та можливостей для чоловіків та жінок.

3. Встановити посади Радника (консультанта) з питань ґендерної політики, державних гарантій рівних прав та можливостей для чоловіків та жінок при Президенті України, запровадити інститут радників з ґендерних питань при керівниках органів виконавчої влади всіх рівнів.

4. Спираючись на європейський і світовий позитивний досвід, рекомендувати в структурі урядів покласти відповідальність за виконання державної ґендерної політики на віце-прем'єр-міністра.

5. На рівні обласних та міських державних адміністрацій внести зміни в положення про управління у справах сім’ї та молоді, їх структуру для виділення відділів з ґендерних питань з метою утворення сталої управлінської вертикалі.

6. Сформувати концепцію підготовки фахівців та кадрів для органів державного управління з ґендерних питань та ґендерної політики.

7. Підвищити статус Державного комітету України у справах сім’ї та молоді до рівня міністерства, включивши його керівника до складу Кабінету Міністрів України. Розширити повноваження Державного комітету з урахуванням цілей ґендерної політики, а також змінити його назву.

8. Для підвищення дієвості ґендерної політики на регіональному рівні використовувати програмно-цільовий комплексний підхід.

9. Розширити повноваження Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, виокремлення в його діяльності напрямку контролю за дотримання та забезпечення рівних прав і можливостей для жінок та чоловіків в Україні.

10. Запровадити практику слухань з питань рівноправності чоловіків та жінок у радах всіх рівнів.