3.3.1. Громадські організації в системі управління державною політикою

У будь-якій демократичній державі функції виконавчої влади здійснюються суб’єктами не лише виключно державної влади. Ці функції можуть бути “делеговані державою органам місцевого самоврядування, а також, зрештою, і деяким іншим недержавним інституціям (наприклад, деяким громадським організаціям)” [67, c.24].

Діяльність неурядових організацій стала можливою з набуттям Україною незалежності та вибором демократичних перспектив розвитку. Неурядові організації, що стоять на сторожі прав та інтересів громадян, мають важливе значення для розбудови громадянського суспільства. В Україні зареєстровано більше 20 тис. об’єднань громадян. Ст.3 Закону України “Про об’єднання громадян” [3] визначає громадську організацію як “об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів”, а ст.20 гарантує право “представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських органах”.

Як суб’єкти адміністративного права, громадські утворення керуються Конституцією України, законодавством України, положеннями про відповідні органи самоорганізації, рішеннями місцевих органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування, рішеннями зборів громадян. Ст. 8 Закону “Про об’єднання громадян” передбачає, що держава забезпечує додержання їх прав і законних інтересів, а втручання державних органів та службових осіб у діяльність об’єднань громадян, як і навпаки, втручання об’єднань громадян у діяльність державних органів, окрім випадків, які передбачені законом, не допускається.

Відповідно до положень Пекінської платформи дій, неурядові жіночі організації відіграють політичну роль у створенні соціального, економічного, політичного та культурного клімату на основі рівності між жінками та чоловіками. Важлива роль належить жіночим організаціям в країнах перехідного періоду, країнах, де жіноче представництво у процесі прийняття рішень за останнє десятиліття значно зменшилося. Всього на кінець 2002 р. в Україні нараховувалось більше 40 всеукраїнських жіночих громадських організацій і 4 організації з міжнародним статусом. Декілька сот жіночих організацій працюють на місцевому рівні. Вони впливають на вдосконалення законодавства та державних механізмів поліпшення становища жінок, прагнуть визнання організованого жіночого руху як важливого державотворчого чинника. Протягом десяти років незалежності української держави жіночий рух виявив надзвичайну активність в утвердженні ґендерної рівноправності.

З кожним роком кількість жіночих організацій збільшується. Організації відрізняються одна від одної різноплановістю діяльності, політичними поглядами, формами роботи. В той же час у діяльності жіночих неурядових організацій бере участь поки що невеликий відсоток жінок. Тому зарано говорити про великий вплив, який НУО мають на владу в Україні і побоюватися загрози так званої “фрагментації влади” [475], коли ослаблення держави призводить до посилення ролі таких організацій, і “внаслідок дисбалансу державної влади утворюються нові, не передбачувані у своїх діях центри влади, які у свою чергу отримують (чи привласнюють) засоби впливу на виконавчу, законодавчу та судову гілки влади” [483, c.19].

Із середини 90-х рр. спостерігаються процеси політизації жіночого руху (так само, як і молодіжного), визначення політичних принципів, в основу діяльності яких покладена стать. Політизація відбувається в різних напрямках – лівому (комуністичному та соціалістичному), правому, національно-патріотичному, центристському. Так, лівий спектр представляють такі організації, як “Жінки-трудівниці за майбутнє дітей України”, центристський – “Спілка жінок України”, “Дія”, “Жінки за майбутнє”, правоцентристський – “Жіноча громада”, “Союз Українок”, правий – “Спілка українських жінок”, “Всеукраїнське жіноче товариство імені Олени Теліги” та ін. Політичні партії намагаються створювати “власні” жіночі організації. З одного боку, вони є певними каналами впливу, розповсюдження партійної ідеології, проведення заходів, з іншого – каналами отримання інформації, відображення настроїв та очікувань громадян. Жіночі організації виявляють різний ступінь “зацікавленості” та “зануреності” у політичні проблеми. Але, водночас, їх об’єднує стійка впевненість у необхідності формування політики щодо жінок та ґендерної політики (згадаємо гасло радикальних феміністок 70-х рр. “приватне – це політичне”).

Одним з авторів, що зверталася до аналізу жіночого руху в Україні з позицій феміністської методології, була С.Павличко. Цій проблемі присвячено низку її статей 1991 – 1998 рр., в яких вона аналізує діяльність неурядових організацій, їх політичні, ідеологічні та світоглядні орієнтири, проблеми та перспективи розвитку. Позитивно оцінюючи роль жіночих неурядових організацій у розбудові української незалежної держави, розвитку громадянського суспільства, С.Павличко у той же час критично ставиться до невизначеності більшості організацій до принципових питань, які стосуються ґендерної рівності та становища жінок у суспільстві.

За оцінками С.Павличко, для жіночих неурядових організацій антирадянського національно-патріотичного спрямування зникнення СРСР та утворення незалежної української держави вибило ґрунт з-під ніг [391, c.

Активізація жіночого руху та досягнення ґендерного балансу в процесі прийняття рішень є одним з найважливіших завдань жіночих неурядових організацій. Але самі жіночі організації, на думку експертів Ради Європи, на своєму рівні не є збалансованими за ґендерною ознакою (вони складаються виключно з жінок). “Така сегрегована специфіка жіночого руху є джерелом його сили, оскільки надає йому плідну базу для встановлення зв’язків, але може завадити майбутній діяльності, спрямованій на гармонізацію чоловічих та жіночих ролей з метою досягнення ґендерного балансу” [133, c. 65].

Жіночі організації займаються проблемами, які традиційно у суспільстві вважаються соціальними. І хоча ніхто не сумнівається в необхідності та важливості соціальної політики, вона не розглядається у якості “реальної”, “дійсної” політики. Таким чином, для більшості жіночих організацій політика – це не боротьба за владу та навколо влади, а боротьба за просування ідей, вплив на пріоритети діяльності партійних та владних структур. Тому діяльність жіночих організацій є водночас і політичною, і ні. Можна прогнозувати, що у разі наближення ідей ґендерної рівності до сфери “великої” політики роль такого впливу буде зростати, і форми участі жіночих неурядових організацій у політичному житті будуть змінюватися.

Окремо потрібно сказати про створення, розвиток та існування так званих жіночих партій.

Більшість жіночих організацій займаються різноманітними соціальними, освітніми та іншими проблемами жінок. За спрямованістю, формами діяльності та впливом жіночого руху на розвиток українського суспільства умовно можна виділити наступні групи жіночих організацій в Україні: традиційні, які відродилися на ґрунті тих жіночих організацій, що діяли в різні історичні періоди України. Це, передусім, Союз українок, “Жіноча громада”, “Українська християнська партія жінок”, “Всеукраїнське жіноче товариство імені Олени Теліги”; національні жіночі організації (“Румунські пані”, Ліга кримськотатарських жінок та ін.); жіночі організації, спрямовані на вирішення соціальних програм жінок (Організація солдатських матерів України, кризовий центр “Горлиця”, ліга “Матері і сестри – воїнам України”, Міжнародний жіночий правозахисний центр “Ла Страда – Україна”, Жіночий консорціум України, Вінрок Інтернешнл та ін.); екологічні організації (“Мама-86”, “Екофем” та ін); соціально-політично (з наголосом на другому слові) орієнтовані жіночі організації, які працюють у тісному контакті з політичними партіями (деякі з них вже були названі вище); організації ділових та професійних жінок (Міжнародна федерація ділових жінок “Либідь”, Асоціація жінок в агробізнесі, Харківський кредитний союз “Жіноча взаємодопомога”, Кримський бізнес-клуб “Феміна”, Донецька ліга ділових та професійних жінок, Спілка сільських жінок України, Спілка жінок-фермерів та ін.). Сформувалися дослідницькі та наукові центри жіночих та ґендерних досліджень, які працюють на базі навчальних і наукових закладів у багатьох містах України. Наведена вище класифікація не претендує на повноту та всеохопленість, але вона дає можливість висвітлити багатогранність та багатоспрямованість діяльності жіночих неурядових організацій. У різноманітті форм реалізації жіночого руху полягає скоріше його сила, а не слабкість.

Жіночий рух досліджується в багатьох аспектах – історичного становлення (Л. Смоляр, Г. Терещенко, С. Павличко) [191, 193, 194, 382, 398], нормативно-правового забезпечення діяльності неурядових організацій (В. Довженко, Т. Мельник, Л. Кобелянська), можливості впливу жіночих неурядових організацій на політичний та законотворчий процеси в Україні (В. Лозовий, О. Руднєва, М. Буроменський) [115, 330, 338, 337] міжнародного розвитку, участі у суспільно-політичних процесах у державі, формування політичних національних еліт, участі неурядових організацій у здійсненні важливих соціальних програм у суспільстві (О. Яременко, О. Балакірєва, Ю. Галустян, К. Левченко, Є. Луценко, І. Шваб, Т. Возна) [292] тощо. Вже з’явилися перші дисертаційні дослідження з проблем взаємодії неурядових організацій, зокрема, з правоохоронними органами у сфері формування політики щодо протидії торгівлі людьми, що є дуже позитивним фактом [372].

Якою має бути роль жіночого руху у здійсненні ґендерної політики та політики щодо жінок? Це питання важливе як теоретично, так і практично. Як зазначають фахівці, “спроби досягнення “чистої” демократії поза громадянським суспільством призводять до того, що замість неї активно розбудовується авторитарна влада. Те ж саме відбувається і при сприянні розвиткові громадських організацій, добровільних об’єднань громадян без додержання демократичних принципів” [484, c.15]. Немає сумніву, що жіночі організації відіграють роль своєрідного посередника між державними установами та широкими колами громадськості, що є принципом існування неурядової організації взагалі. Така посередницька роль має бути описана з точки зору принципів управління та взаємодії, і повинна враховуватися в системі державного управління ґендерною політикою в Україні.

На важливості співпраці з неурядовими організаціями неодноразово наголошується у нормативно-правових документах, які регулюють діяльність Державного комітету України у справах сім’ї та молоді як повноважного органу центральної виконавчої влади у розробці та впровадженні державної політики стосовно сім’ї, жінок та ґендерної рівності, в постановах Кабінету Міністрів України, національних програмах та планах, які торкаються цієї сфери.

Ці ідеї відбилися і в положенні про управління з ґендерних питань та сімейної політики Комітету. Відповідно до нього, у структуру управління входить не тільки відділ забезпечення ґендерної політики, але й сектор взаємодії з жіночими громадськими організаціями, серед завдань якого основним є налагодження співпраці між державними та громадськими організаціями, спрямованої на консолідацію спільних зусиль з метою підвищення ефективності роботи у цій сфері. На необхідності співпраці та взаємодії з неурядовими організаціями наголошується і при визначенні конкретних кроків по втіленню завдань у життя. Таку сферу взаємовпливу між владними органами демократичної держави і громадянським суспільством, яка дозволяє їм водночас ефективно взаємодіяти та витримувати певну дистанцію, В. Медведчук називає “межею демократії”, порушення якої призводить або до одержавлення суспільства, або до руйнування структури державної влади [339, c. 114].

Чи можна вважати жіночий рух механізмом здійснення політики за аналогією з молодіжним рухом, який автори щорічної доповіді Президентові України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України про становище молоді в Україні (за підсумками 2001 р.) визначають саме таким чином [373, c.107]? Варто зазначити, що молодіжний рух в Україні досить ретельно досліджений за останні роки, більш міцний, у порівнянні з жіночим рухом, йому приділяється більше уваги з боку державних структур як в плані політичному, так і у фінансовому. Він має й більш тривалу історію, ніж жіночий. Крім того, діяльність молодіжних організацій має добре нормативно-правове забезпечення. І тому деякі аспекти їх розвитку, аналіз проблем, які переживає молодіжний рух в Україні, складнощів, з якими він стикається Україні, внутрішніх проблем, взаємовідносин з державними органами влади, проблем управління, може стати корисним для аналізу жіночого руху в Україні.

Жіночий рух як частина громадського життя є водночас і об’єктом управління (з великими обмовками, у формі координування та співпраці), і суб’єктом формування державної ґендерної політики з одного боку, як самостійна незалежна сила,з іншого – як суб’єкт співпраці з державними установами. Форми, принципи та методи такої співпраці є предметом розгляду наступного параграфу.