2.4. Формування законодавчої бази забезпечення ґендерної рівності в Україні

Вдосконалення законодавчої бази з метою забезпечення ґендерної рівності у суспільстві є важливим напрямком розвитку українського законодавства. Як вже зазначалось, питання гендерної рівності актуалізувалися в Україні в кінці 90-х років XX ст.

Після певного затишшя у 2001-2002 рр. у зміненому вигляді на розгляд Верховної Ради був поданий законопроект “Про державні гарантії рівних прав та можливостей жінок та чоловіків” (депутати М.Ковалко, І.Осташ, К.Самойлик, З.Ромовська) та законопроекти “Про забезпечення рівності прав жінок і чоловіків” (депутат Р.Зварич) [204] та “Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків” (поданий депутатами О.Волковим та О.Біловолом) [207]. Подібна активність депутатів викликає позитивні оцінки, оскільки є свідоцтвом зростання розуміння важливості вирішення проблем забезпечення ґендерної рівності як невід’ємної складової демократичних перетворень у державі. Законотворча діяльність у цій сфері є також певним результатом чимраз активніших дискусій з питань рівності прав та можливостей жінок та чоловіків, подолання ґендерної дискримінації, що були розв’язані науковцями та неурядовими організаціями та підтримані політичними силами й представниками органів державної влади.

Законопроект “Про державні гарантії рівних прав та можливостей жінок та чоловіків” Державним комітетом у справах сім’ї та молоді України був відправлений на експертизу до Ради Європи і в квітні 2003 р.

Загальним методологічним підходом до аналізу кожного з законопроектів має бути визнання того принципу, що проект закону не повинен бути спрямованим тільки на захист основних прав і свобод жінок в Україні, “він має зобов’язувати державні і місцеві органи влади, громадський і діловий сектор сприяти і надавати підтримку забезпеченню рівних можливостей чоловіків і жінок і утвердженню міжстатевої рівності в усьому суспільстві” [507, c.2]. Водночас законопроект повинен захищати ті права жінок, які не визначені в існуючому законодавстві (наприклад, пряма та непряма дискримінація).

Як вже наголошувалося, проблема рівних прав жінок та чоловіків, як вона постає на початку ХХІ ст., переростає законодавче закріплення рівності прав і вимагає їх гарантування для досягнення рівності можливостей жінок та чоловіків. Рівність прав не є самоціллю, вона існуватиме для вільної реалізації кожної людської особистості незалежно від статі, що саме і знайшло втілення у розширеному тлумаченні категорії “рівність” та у правовому принципі “рівних можливостей”. Оскільки принцип рівних можливостей недостатньо відображений у чинному законодавстві України, виникає необхідність створення окремого Закону для ліквідування декларативності положень Конституції України, яка проголосила рівність прав жінок та чоловіків. Метою прийняття окремого Закону з ґендерної рівності має стати законодавче закріплення механізму реалізації ґендерної рівноправності у всіх сферах життєдіяльності суспільства.

Почнемо з законопроекту депутата Зварича Р. “Про забезпечення рівності прав жінок і чоловіків”. При його аналізі викликає сумнів тлумачення терміну “рівність”, як воно подається у ст. 2 “Визначення термінів”: “рівність прав жінок та чоловіків – це повна відсутність будь-якої дискримінації на основі статі. Це стосується як прямих, так і не прямих проявів дискримінації, зокрема посилання на вагітність або сімейний стан”. Але розуміння рівності, як було показано вище (розд.1.3) не зводиться тільки до “недискримінації”.

У ст.6 підводиться підсумок, що положення Закону “не застосовуються до сім’ї та особистого життя”. Зрозуміти логіку авторів законопроекту нелегко, але постає слушне запитання: яким чином можна утримуватися від здійснення дискримінаційних дій без подолання дискримінації у сфері сімейних відносин? Тим більше, що з прийняттям Конвенції ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок”, Декларації ООН “Про викоренення насильства стосовно жінок”, Підсумкових документів Віденської конференції з прав людини (1993 р.) та Четвертої Всесвітньої конференції ООН зі становища жінок (1995 р.), порушенням прав людини визнається дискримінація і у приватній сфері, а дискримінація визначається як “різне ставлення до жінок та чоловіків, що пов’язане з їх статтю; різне ставлення до жінок і чоловіків, що пов’язане з їх батьківством, сімейними обов’язками або з інших причин зумовлених статтю” [249].

Небезпечним вважаємо також перекладання відповідальності забезпечення рівних прав жінок та чоловіків у сфері праці та зайнятості з держави (органів державної влади) на власників підприємств та уповноважені ними (а не державою) органи влади, що є фактичними усуненням держави від вирішення цих питань (ст.8).

Ст.10 “Оплата праці” лише повторює положення Конституції України (ст.43), КЗпП (ст.94) про рівну оплату праці за виконання однакової роботи, без просування уперед. Укладачі Закону навіть не дійшли суті проблеми у тому вигляді, у якому вона існує в Україні – жінки отримують нижчу заробітну плату (у середньому вона складає приблизно 70 % від заробітної плати чоловіків) не тому, що існує різниця в оплаті праці, за однакову роботу, різні тарифні ставки, а тому, що жінки займають нижчі посади, ніж чоловіки, за які вони отримують меншу заробітну плату, що відбивається не тільки на їхньому сучасному стані, але й тягне негативні наслідки у майбутньому – нижчі пенсії у похилому віці.

У розд.4 під назвою “Забезпечення рівності прав в інших сферах” “іншими сферами” (крім забезпечення рівності прав на освіту та на працю), визнаються сфера реклами та забезпечення рівності прав громадян у діяльності громадських об’єднань. До законопроекту не включено статті, які б окреслювали гарантії щодо забезпечення рівності у політичній сфері, державній службі, інформаційній сфері, сфері охорони здоров’я та інших. Без них закон є неповним.

Відповідно до ст.19, державний контроль за дотриманням рівності прав між жінками та чоловіками здійснює Уповноважений Верховної Ради з прав людини. Чи достатньо у нього компетенції відповідно до Закону України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини”? Чи достатньо організаційних повноважень та ресурсів для проведення цієї роботи? Яким чином впровадження рівності прав чоловіків та жінок буде здійснюватися у системі виконавчої, судової, законодавчої влади? Автори законопроекту ігнорують можливості вже створеної і функціонуючої вертикалі виконавчої влади, такої як Державний комітет України у справах сім’ї та молоді, а також його структурних підрозділів, функціональні обов’язки яких відповідають багатьом приписам законопроекту.

Фактично, у існуючій редакції, законопроект не стає механізмом реалізації положень, які закладені у Конституції України, а є тільки повторенням (і не повним) її положень. Створений через сім років після прийняття Конституції України законопроект не тільки є біднішим за своїм змістом, ніж конституційні норми щодо ґендерної рівності, але й не використовує накопичений за ці роки досвід, теоретичні та практичні надбання як на національному, так і міжнародному рівні.

Ще один законопроект у березні 2003 р. внесено народними депутатами України Волковим О.М. і Біловолом О.М: “Про забезпечення рівних прав і можливостей жінок та чоловіків” [207]. Він спрямований на забезпечення рівних прав і рівних можливостей жінок та чоловіків, на запобігання дискримінації на основі статевої належності. Позитивною ознакою законопроекту є те, що автори законопроекту намагалися сконструювати політику, спрямовану на обидві статі, а не тільки подолання дискримінації однієї, що є свідоцтвом переходу з рівня “політики в інтересах жінок” до рівня “політики в інтересах ґендерної рівності”.

Викликає повагу і чітка система статей, структура законопроекту, яка розгортається від визначення основних понять, принципів, напрямків державної політики із забезпечення рівних прав і рівних можливостей жінок та чоловіків, державних гарантій щодо її дотримання та реалізації, до гарантій ґендерної рівності у різних сферах буття (соціально-економічній (розд.2) та сфері державної служби (розд.3)) механізму забезпечення та реалізації ґендерної рівності (розд.4) і відповідальності за її недотримання (розд.5). Законопроект чітко визначає основні напрямки державної політики із забезпечення рівних прав і рівних можливостей жінок та чоловіків (ст.4) у соціально-економічній сфері, державній службі, правовій, соціальній, інформаційній сферах, але не торкаються сфери політичної.

Проаналізуємо значення понять, як вони вживаються у цьому законопроекті (ст.1). Подане тлумачення терміну “дискримінація на основі статевої належності” – “привілеї чи обмеження в реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина, які надаються або застосовуються у залежності від статі особи”, об’єднує визначення двох термінів – “дискримінація” та “позитивна дискримінація”, які необхідно розрізняти. Практика впровадження ґендерної рівності та рівних можливостей жінок і чоловіків у всіх сферах суспільного або приватного життя свідчить, що досягнення рівних можливостей неможливо без застосування певних позитивних заходів, які б створювали дискримінованій статі умови для вирівнювання соціальних стартових позицій. Іншими словами без певних “привілеїв”. Але саме на подолання останніх (без пояснення змістовного наповнення) і спрямовується прийняття Закону. Таким чином, можливість застосування певних тимчасових заходів відкидається авторами Закону, що робить проблематичним досягнення сформульованої у ньому мети.

Деякі статті повторюють положення вже існуючих законів: ст.27 “Міжнародні договори”, є повторенням ст.9 Конституції; ст.23 – Закону України “Про попередження насильства в сім’ї”; розд.2 “Гарантії рівних можливостей для жінок та чоловіків у соціально-економічній сфері” мало чого додає до вже існуючої системи регулювання правових відносин у цій сфері.

Дотримання рівних прав жінок та чоловіків потребує створення ефективно діючого механізму забезпечення рівних прав та можливостей. Законотворець йде шляхом визначення повноважень щодо забезпечення рівних прав і рівних можливостей жінок та чоловіків різними суб’єктами державної влади Україні - Президентом України (ст.15), Верховної Ради України (ст.16), Кабінету Міністрів України (ст.17), центральних органів виконавчої влади (ст.18), органами місцевого самоврядування (ст. 19), Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст.20), а також (ст.21) громадських об’єднань, що є доцільним і слушним.

Відповідно до законопроекту, Президент України як гарант прав і свобод людини і громадянина використовує свої повноваження для дотримання конституційного принципу рівних прав, свобод і можливостей жінок та чоловіків.

Верховна Рада України формує правову основу державної політики із забезпечення рівних прав і рівних можливостей жінок та чоловіків у всіх сферах державного і громадського життя через прийняття відповідних законів, періодично, але не рідше одного разу на два роки, заслуховує доповідь про стан справ в сфері рівноправності жінок та чоловіків, яка представляється Кабінетом Міністрів України і підлягає опублікуванню в засобах масової інформації. Найбільш широкі повноваження покладені, відповідно до законопроекту, на Кабінет Міністрів України. Вони всебічно визнані та регламентовані в законопроекті.

Далі постає питання щодо основного уповноваженого органу виконавчої влади, який має нести відповідальність за здійснення положень закону. Більшість повноважень, які покладаються у відповідності до законопроекту на Кабінет Міністрів України, сьогодні належать до повноважень Державного комітету України у справах сім’ї та молоді, який фактично здійснює зусилля щодо розробки та впровадження державної ґендерної політики. Наскільки є виправданим ігнорування діяльності цього органу центральної державної виконавчої влади? На нашу думку, воно суперечить об’єктивній логіці розвитку подій у цій сфері, коли ініціатор розробки та проведення політики, залишився за бортом.

Захист державних гарантій рівних прав і рівних можливостей жінок та чоловіків здійснюється (ст.20) Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, який розглядає скарги на рішення і дії (бездіяльність) державних органів, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, службовців, що порушують принцип рівних прав і рівних можливостей жінок та чоловіків, якщо заявник оскаржив ці рішення в судовому або адміністративному порядку, але не згодний із рішеннями, винесеними по його скарзі, і вживає заходів по відновленню порушених прав у межах своєї компетенції.

Щодо законопроекту “Про державні гарантії рівних можливостей чоловіків і жінок”, за оцінками експертів Ради Європи, він є вдалою спробою запровадження відповідних міжнародних стандартів міжстатевої рівності і має стати правовою базою забезпечення гарантованих Конституцією рівних прав і рівного статусу чоловіків і жінок” [507, c.1]. Крім того, законопроект є втіленням та конкретизацією пропозицій Ради Європи, які викладені у звіті “Комплексний підхід до проблеми рівності між жінками і чоловіками: концептуальні рамки, методологія і приклади позитивного досвіду” [571].

Важливим моментом є те, що мета і сфера дії законопроекту, на відміну від інших двох, які вже були згадані вище, охоплює всі сторони життя суспільства, у тому числі політичне життя, що відповідвє вимогам міжнародного співтовариства. Тільки у цьому законопроекті приділяється увага забезпеченню рівних можливостей чоловіків і жінок у виборчій системі (гл.ІІ): “при висуненні кандидатів від виборчих об’єднань (виборчих блоків) у списках кандидатів має бути рівна кількість чоловіків і жінок від загальної кількості кандидатів, у тому числі серед перших двадцяти, з різницею в одну кандидатуру” (ст.11). Також пропонується дотримання рівного представництва чоловіків і жінок при формуванні виборних комісій (ст.15) та при висуванні кандидатів на виборні посади від політичних партій (ст.13).

Це водночас найбільш сильна та найбільш слабка сторона законопроекту. Сильна тому, що без забезпечення рівних можливостей у виборчій системі та у політичній сфері важко досягти реальної рівності; але слабкість цього положення в його практичній “непрохідності” через голосування у Верховній Раді, де жінки складають тільки 5 % депутатів. Саме тому гл.ІІ законопроекту потребує змін, для того, щоб вона була більш реалістичною для прийняття Верховною Радою країни.

У контексті проблеми управління формуванням гендерної політикою особливо важливим є звернення до гл.ІІІ “Національний механізм забезпечення рівних можливостей чоловіків і жінок”. Постатейний аналіз гл.ІІІ дає можливість розкрити повноваження Верховної Ради України (ст.16), Кабінету Міністрів України (ст.17), Президента України (ст.18), органів центральної виконавчої влади (ст.20), місцевих органів виконавчої влади (ст.21), органів місцевого самоврядування (ст.22) тощо.

Позитивну оцінку фахівців та експертів отримала пропозиція створення при Уряді Ради рівних можливостей чоловіків і жінок (ст.19), хоча в законопроекті не описується коло її повноважень та принцип формування складу, що у разі прийняття законопроекту ускладнить практичну роботу по управлінню ґендерною політикою. Чи будуть залучені до її роботи неурядові організації, враховуючи положення ст.18? Яким чином будуть брати участь у діяльності цієї Ради неурядові жіночі організації? За яким принципом і ким буде здійснюватися відбір цих організацій? Чи то буде Кабінет Міністрів України, чи орган центральної виконавчої влади? Яким чином Рада братиме участь у підготовці національного плану дій? За пропозиціями експертів Ради Європи, це завдання могло б виконуватися Радою у співробітництві з призначеними для цього від кожного міністерства представниками [507, c.6]. Важливо, щоб положення про Раду затверджував Кабінет Міністрів України. Важливим моментом є також координація діяльності різних міністерств та відомств у процесі підготовки та реалізації національних планів дій щодо впровадження ґендерної рівності (ст.20). У той же час ідея про створення спеціального Уповноваженого з питань рівноправності жінок та чоловіків (ст.41) є утопічною і неприйнятною, вона ускладнить і без того непросту систему органів державної влади в Україні.

Для досягнення позитивного результату та розробки ефективного законопроекту вважаємо доцільним запропонувати об’єднати зусилля авторських колективів та робочих груп, та подати на розгляд Верховної Ради єдиний законопроект з врахуванням зроблених експертами Ради Європи зауважень, що підвищить шанси його проходження та прийняття Верховною Радою України.

При цьому необхідно враховувати, що прийняття декларативного закону не тільки не вирішує існуючі у сфері ґендерних відносин суперечності та проблеми, але й може гальмувати прогресивні зміни у цій сфері. Так, декларативний закон не гарантує необхідність проведення змін, і у той же час, вже сам факт його існування не стимулюватиме пошуку нових кроків для законодавчого гарантування ґендерної рівності та впровадженню її у життя. У разі прийняття декларативного Закону, Україні буде чим відзвітуватися у цій сфері перед європейською та світовою спільнотою. І тільки пройде час, поки дозріє розуміння його безплідності та необхідності проведення змін. Саме тому авторським колективам, науковцям, політикам та практикам варто попрацювати для створення реально працюючого закону, який би на практиці став гарантом позитивного руху у сфері досягнення ґендерної рівності.

* * *

У другому розділі дослідження “Нормативно-правове забезпечення управління ґендерною політикою в Україні” здійснено оцінку стану законодавчого забезпечення державної політики щодо жінок та формування ґендерної політики. Для цього дисертант провела комплексний аналіз міжнародних документів з прав жінок, конституційних положень, які закріплюють рівноправне становище жінок та чоловіків у всіх сферах життя, а також законодавства України з цього питання. У підрозділі “Концептуалізація жіночих прав та ґендерної рівності у міжнародних документах” наголошено, що важливою складовою методології формування державної політики щодо жінок та ґендерної політики є соціально-правові норми, які регламентують статус та місце жінки в суспільстві, закладені в міжнародних документах, в тому числі прийнятих ООН та Радою Європи. Це Декларація про загальні права людини (1948), Конвенція ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок” (1979), Декларація ООН “Про ліквідацію насильства щодо жінок” (1993), підсумковий документ Четвертої Всесвітньої Конференції ООН зі становища жінок в Пекіні (1995), резолюції та комюніке Ради Європи, тощо.

При аналізі міжнародних документів з прав жінок було зроблено наголос на тих проблемах, які є найбільш гострими та актуальними: економічні права в умовах приватизації, політичні права жінок в суперечливих умовах становлення та розвитку демократичних інституцій в країні, репродуктивні та сімейні права, питання примусової праці, сучасного рабства тощо.

Здійснений аналіз засвідчив, що цивілізована політика щодо жінок в Україні гарантована Конституцією України, яка закріплює на законодавчому рівні рівноправність жінок та чоловіків в Україні, а також основні права людини, спектр яких в деяких положеннях навіть більший, ніж гарантують міжнародні документи. Саме це створює вагомий базис для формування, розвитку та реалізації державної політики стосовно жінок в Україні. Водночас дисертант виявляє, що конституційні положення не уникають деяких внутрішніх, теоретичних суперечностей, які витікають зі застосування двох парадигм при опису прав жінок, які отримали назви захисної (охоронної) та паритетної (рівних прав та можливостей). Такими статтями є 24 та 43 статті Конституції. Наявність таких протиріч не можна розглядати як конфлікт, оскільки в сучасних умовах вони створюють основи для розвитку, руху законодавчого забезпечення державної політики стосовно жінок в Україні та формування ґендерної політики.

Важливим предметом вивчення третього підрозділу другого розділу став аналіз законодавчого забезпечення реалізації державної політики стосовно жінок в Україні, а також закладання основ формування ґендерної політики. В роботі показано, що законодавча та нормативна правова база мають досить розвинутий комплекс норм, які складають правову основу формування та проведення цивілізованої політики щодо жінок. Водночас, підтверджена гіпотеза про те, що українське законодавство та нормативно-правова база містять певні суперечності та прогалини, які потребують вдосконалення. Така ситуація вимагає втручання держави та громадянського суспільства у справу вдосконалення правової бази та проведення політики, спрямованої на дотримання прав жінок. Відтак, ґендерний аналіз українського законодавства, його ґендерна експертиза становлять перший етап впровадження ґендерної політики в Україні.

Вдосконалення законодавчого та нормативно-правового забезпечення державної політики стосовно жінок в Україні є об’єктивною необхідністю, яка викликається наступними чинниками: необхідністю приведення національного законодавства України у відповідність до міжнародно-правових норм, у тому числі забезпеченні гарантій рівних прав та можливостей жінок та чоловіків; необхідністю подолання існуючих внутрішніх протиріч у системі законодавства; необхідністю приведення законодавства у відповідність до потреб розвитку суспільства; необхідністю прийняття нових законів та нормативно-правових актів, які не були розроблені та прийняті за часи існування молодої української держави, у тому числі ґендерного законодавства.

Завдяки здійсненому огляду законодавства підтверджена гіпотеза про те, що українське законодавство та нормативно-правова база містить змістовні суперечності, а також низку положень, яка не відповідає міжнародним нормам, закріпленим в документах з прав людини. Це достатньо повно проілюстровано на прикладах розвитку законодавчого забезпечення політики в галузі праці, освіти, запобігання насильству та боротьбі з торгівлею людьми. Водночас було показано, що основні норми відповідають нормам міжнародних документів, але часто порушуються окремі положенням. Така ситуація потребує втручання держави та громадянського суспільства для вдосконалення правової бази та проведення політики, спрямованої на дотримання прав жінок.

Дисертантом запропоновані можливі шляхи вдосконалення законодавства, одним з яких є прийняття спеціального закону, який забезпечував би державні гарантії рівних прав і можливостей жінок і чоловіків. Тому окремим підрозділом винесено аналіз трьох законопроектів з питань ґендерної рівності, які внесені на розгляд Верховної Ради України.

У розділі запропоновані наступні рекомендації у сфері вдосконалення нормативно-правового забезпечення процесів формування та впровадження ґендерної політики в Україні.

1. У сфері міжнародно-правового забезпечення та відповідності національного законодавства міжнародним вимогам

1.1.Узагальнити міжнародний досвід з ґендерної проблематики з метою гармонізації національного законодавства з міжнародним правом

1.2.Ратифікувати Конвенцію ООН по боротьбі із транснаціональною організованою злочинністю та додаткові протоколи до неї, особливо протокол щодо попередження та припинення торгівлі людьми, особливо жінками та дітьми та покаранні за неї.

1.3.Враховувати при формуванні законодавчих та інших нормативно-правових актів рекомендації міжнародних організацій, зокрема Ради Європи та ООН щодо дотримання принципів ґендерної рівності.

1.4.Здійснювати моніторинг виконання міжнародних договорів України та конвенцій, до яких приєдналася Україна, зокрема Пекінської Платформи дій.

1.5.Широко розповсюджувати для ознайомлення громадськості та використання в управлінській, організаційній, освітній діяльності офіційні державні доповіді “Про виконання в Україні положень Конвенції ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок”.

1.6.Ратифікувати Факультативний протокол до Конвенції ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок”.

2. У сфері конституційного забезпечення

2.1.Вивчити можливість щодо внесення змін та доповнень до деяких статей Конституції України (зокрема, 24, 43) з урахуванням принципу ґендерної рівності.

2.2.Сформулювати частину 2 статті 24 Конституції України у наступній редакції:

Не мoжe бyти привілеїв чи oбмeжeнь зa oзнaкaми рacи, кoльoрy шкiри, пoлiтичниx, рeлiгiйниx тa iншиx пeрeкoнaнь, cтaтi, eтнiчнoгo тa coцiaльнoгo пoxoджeння, мaйнoвoгo cтaнy, мicця прoживaння, за мoвними aбo iншими oзнaкaми. Piвніcть прaв жiнки і чoлoвiкa зaбeзпeчyєтьcя: нaдaнням жiнкaм та чoлoвiкaм (замість: жінкам рівних з чоловіками) мoжливocтeй y грoмaдcькo-пoлiтичнiй і культурній дiяльнocтi, y здoбyттi ocвiти і прoфeciйнiй пiдгoтoвцi, y прaцi тa винaгoрoдi зa нeї, cпeцiaльними зaxoдaми щoдo oxoрoни прaцi і здоров^’я жiнoк, вcтaнoвлeнням пeнciйниx пільг, cтвoрeнням yмoв, якi дaють жiнкaм мoжливicть пoєднyвaти прaцю з мaтeринcтвoм, прaвoвим зaxиcтoм, моральною та мaтeрiaльнoю підтримкoю мaтeринcтвa, батьківства (додати) і дитинcтвa, включаючи нaдaння оплачуваних відпусток та iншиx пiльг вaгiтним жiнкaм і чоловікам та жінкам з дітьми (замість: і матерям)”.

2.3.Сформулювати частину 5 статті 43 Конституції України у наступній редакції:

Використання праці неповнолітніх та жінок репродуктивного віку на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється. Повнолітні особи мають право на отримання інформації щодо небезпеки для здоров’я. (замість: Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється)

3.У сфері законодавчого забезпечення

3.1.У сфері трудових та економічних прав:

3.3.1.Переглянути перелік небезпечних для здоров’я робіт, до яких не можуть залучатися жінки;

3.3.2.Внести зміни до КЗпП щодо обмеження використання праці жінок на нічних та шкідливих для здоров’я роботах з урахуванням Конвенції МОП 156 про права трудящих з сімейними обов’язками та основі права вибору.

3.2.У сфері забезпечення політичних прав жінок

3.2.1.Внести зміни в Закон України “Про вибори”, додавши положення щодо необхідності формування гендерно зважених виборчих списків від партій та громадсько-політичних блоків на виборах всіх рівнів.

3.3.У сфері протидії насильству та торгівлі людьми

3.3.1.Внести зміни до статті 149 КК України, включивши норму про відповідальність не тільки за продаж, але й купівлю людини, а також у середині держави без перетинання державного кордону України;

3.3.2.Внести зміни до статті 303 КК України для декриміналізації занять проституцією, залишивши покарання за експлуатацію проституції третіми особами, сутенерство та утримання будинків розпусти;

3.3.3.Розробити окремий комплексний закон “Про протидію торгівлі людьми в Україні”, описавши в ньому повноваження різних органів державної влади в цьому процесі.

3.4. Провести ґендерну експертизу всієї системи чинного законодавства і нормативно-правових актів із метою забезпечення правових умов і гарантій рівних прав і можливостей. Проводити ґендерну експертизу проектів законів, державних програм і т.д. на етапі підготування.

4.У сфері формування ґендерного законодавства.

4.1. Прийняти спеціальний цільовий Закон про державні гарантії рівних прав і можливостей жінок і чоловіків, виходячи з національних потреб і з урахуванням міжнародного досвіду, що свідчить про його прогресивний вплив на здійснення соціальної політики в державі.

4.2. Узгодити положення трьох поданих на розгляд Верховної Ради України законопроектів про забезпечення рівних прав та можливостей жінок та чоловіків, враховуючи напрацьований досвід, пропозиції та оцінки експертів Ради Європи.

4.3. Звернутися до європейського і світового досвіду по використанню спеціальних засобів позитивної дискримінації (на чому акцентується увага в міжнародних документах) із метою розширення представництва жінок у вищих органах влади, що стало би вирішальним моментом у життєзабезпеченні державної соціальної політики;

Таким чином, без активного втручання держави і проведення свідомої та цілеспрямованої ґендерної політики досягнення ґендерної рівності є проблематичним. Реальне забезпечення конституційного принципу рівноправності жінок і чоловіків можливе тільки при створенні та функціонуванні національних організаційно-правових механізмів, без чого конституційні принципи залишаються голою декларацією. Саме тому третій розділ дисертації присвячено дослідженню стану державного управління процесами у сфері формування ґендерної політики та шляхів його вдосконалення.