Часи Гедиміна.
Початки XIV ст. через брак джерел не дозволяють відтворити картину стосунків між обома краями. Після того, як відпали сумніви в існуванні київського князя Станіслава[2186] (крім білорусько- литовських літописів сам князь під таким нехарактерним для Рюри- ковичів іменем записаний у переліку “ктиторів і опікунів монастиря Печерського” А.Кальнофойського, а його син Іван Станіславович — Лю- бецькому пом’янику; подібні потрійні збіги просто виключені[2187]), можна не сумніватися в участі луцького князя Лева Юрійовича в битві на р.
Ірпені на стороні київського князя проти Гедиміна. Сам похід Гедиміна і битву можна датувати зимою 1323 р.[2188]. Зимою 1323 р. під Берестям стояло литовське військо[2189]. Це, очевидно, було наслідком союзу волинського князя з київським. Мир, укладений після цієї війни (а Гедимінові, який посадивши свого васала в Києві, мав тепер могутнього ворога в особі золотоординського хана Узбека, вигідно було швидко помиритися з галицько-волинськими князями й навіть вступити з ними в союз), було скріплено шлюбом Агрипини-Богуслави, дочки Лева Юрійовича з Любартом-Дмитром Гедиміновичем. Деталі цього альянсу і полеміку навколо нього подано у попередньому розділі.
Смерть або загибель молодих князів Андрія та Лева Юрійовичів (яка трапилася до 21 травня 1323 р.[2190]) була організована ординцями або князі впали безпосередньо на війні з останніми[2191]. Причиною цього могло бути і волинсько-литовське зближення після довгої конфронтації, яке Орду не влаштовувало. Повністю розв’язати цю загадку навряд чи можливо. Смерть обох князів заскочила зненацька і оточення юного Любарта. Про спробу Любарта успадкувати престол Романовичів свідчить грамота від 8 грудня 1322 р., де він титулується як “луцький і володимирський князь” (навколо автентичності цього документу, підтвердженого у 1492 р., триває полеміка, однак навіть прихильники фальсифікату, вважають, що його створення могло бути близьким в часі від вказаної дати і принаймі перша частина грамоти списана з автентичної[2192]; стосовно помилки датування документу, яка “тим більше можлива...
у грамоті, яка дійшла до нас не в оригіналі, а з третіх рук”[2193], то 8 грудня сьомого індикту припадало на 1324 р. і сплутати 6830 р. з 6832 р. могли легко при переписуванні у 1492 р.[2194]). Литва спізнилася підтримати претензії Любар- та, хоча восени 1323 р. її військо виступило на Волинь і зимувало біля Берестя[2195].Наступне успадкування галицько-волинського престолу Болеславом Тройде- новичем було результатом компромісу між Литвою, Польщею, Золотою Ордою[2196], Угорщиною і Мазовією, узгодженого з галицько-волинською елітою[2197]. Остаточно польсько-литовське порозуміння було скріплено 16 жо- виня 1325 р. шлюбом дочки Гедиміна Альдони-Анни з сином і спадкоємцем Владислава Локєтка — Казимиром. Але хрестилася дочка Гедиміна ще 30 квітня 1325 р., отже, домовленості досягли раніше[2198]. Перша грамота Болеслава-Юрія, яка дійшла до нас, датована 1325 р., схоже восени[2199], текст грамоти вказує на початок правління[2200]. Появі Болеслава-Юрія переду вало, очевидно, ряд угод, в одній з яких було передано Любарту Ге- диміновичу східну частину Волині з Болоховим, де він тримав свою столицю, відновивши місто як Любартів (Любар)[2201].
Існує версія, що результатом порозуміння Польщі та Литви у 1325 р. було приєднання до Литви Берестейської землі та Підляшшя. Така угода, ніби викликала невдоволення Мазовії, що зблизило остан-
ню Тевтонським Орденом і стало причиною військових дій у Куявії в 1326 р.[2202]. Але пізніші події дозволяють стверджувати, що до поділу волинських земель тоді ще не дійшло. З листа комтура Тевтонського Ордену від 14 жовтня 1325 р. довідуємося, що замок Візна на далекому мазовецько-волинському кордоні продовжував утримуватися волинським гарнізоном, а його воїни перебували у складі союзного литовського війська під Гродном[2203].
Невдовзі у 1331 р. відновлення волинсько-литовського союзу було скріплено шлюбом Болеслава-Юрія з Офкою-Євфимією Гедимінівною, сестрою Любарта-Дмитра[2204]. За угодою 1352 р. Берестейська земля залишалася частиною Волині[2205].