Дорогичинська кампанія.

Цій події колись надавали надзвичайно важливого значення у контексті поширених свого часу поглядів росій­ської історіографії про експансію католицького Риму. Події під Доро- гичином порівнювали зі знаною уробленою у новішій російській тради­ції перемогою Олександра Невського на Чудському озері.

“Веснѣ же бывши поидоста на Мтвезѣ и приидоста Берестю рѣкамъ наводнившимсА и не возмогта ити на АтвазѢ. Данилови рекъшоу не лѣпо есть держаты наше цпчины крижевникомь Тепличемь рекомымъ Соломоничемь. И поидоста на нѣ в силѣ тАжьцѣ приаста гра мца марта, старѣишиноу ихъ Броуна гаша и во изоимаша и возъвратисА Володимѣрь”^[1691]. Наведена цитата — це все, що збереглося про відповідні події на сторінках Галицько-Волинського літопису. Більшість істориків відносить дорогичинський епізод до бе­резня 1238 р.^[1692] Так само більшість з них вважають, що в Дорогичині тоді перебували лицарі Добжинського ордену^[1693], які визнали себе васа­лами мазовецького князя Конрада, обіцяючи не переходити під владу інших володарів^[1694]. У документах цей Орден, створений з ініціативи князя Конрада, називався “milites Christi fratres in Dobrin”^[1695]. У 1235 р. Добжинський орден, який на момент заснування нараховував усього 16 лицарів^[1696], інкорпоровано до Тевтонського ордену і мазовецькому князю лише через суд вдалося повернути Добжин з округою. 12 січня 1236 р. папа Григорій IX затвердив відповідну угоду з тевтонцями. Але князь не був задоволений таким розвитком подій і прийняв групу лицарів на чолі з магістром Бруно, які не захотіли об’єднатися з тев­тонцями^[1697]. 8 березня 1237 р. Конрад надав їм волинське місто Доро- гичин з округою, при тому грамота не полишає сумнівів про кого йшла мова (“ordinis militum Christi domus quondam Dobrinensis”^[1698]).

Політика Конрада стосовно волинських князів схожа з політикою Романовичів щодо Угорщини. Балансуючи між союзом та васалітетом, слабша сторона поспішала використати будь-які проблеми сильнішої, аби укріпити свої позиції її коштом. Надаючи добжинським лицарям Дорогичин, Конрад переслідував й іншу мету, вигідну мазовецьким князям, — взяти під контроль цей стратегічно важливий регіон. Ціл­ком вірогідно, що він надавав лицарям те, що йому ще не належало^[1699], користаючи з тимчасових проблем Романовичів.

Напевно, має рацію О. Головко, полемізуючи з О. Масаном, який зводить дорогичинський конфлікт до малозначущого епізоду^[1700]. Немає підстав вважати Дорогичин малоукріпленим містом, добжинці, мабуть, його не штурмували. Мазовецькі князі мали там давні зв’язки і від­давна зазіхали на цей регіон. Напевно, місцеве боярство домовилося з Конрадом у 1235 р. під час великої скрути Романовичів. Але О. Ма- сан, безперечно, має рацію в іншому: битви під стінами Дорогичина чи штурму міста, найправдоподібніше, не було. Невелике військо до- бжинських братів з їх магістром (на той час десяток братів з кількома десятками зброєносців і слуг) просто склали зброю.

Виходячи з цитованої літописної інформації (“крижевникомь Тепли- чемь рекомымъ Соломоничемь”), М. Дашкевич вважав дорогичинських лицарів тамплієрами (Орден бідних Лицарів Христа з Соломонового храму)^[1701], напевно, близькість їх за вбранням та статутом до тампліє­рів, збила з пантелику і літописця, не знайомого з тонкощами взаємин між громадами хрестоносців. Цитована грамота мазовецького князя Конрада від 8 березня 1237 р. не залишає місця для сумнівів щодо формації лицарів, яким було надано Дорогичин.

Звичайно, не випадає погодитися з О. Масаном, що Дорогичин по­вернено того ж 1237 р.^[1702] Данило Романович не міг так швидко від- реагувати на появу лицарів у місті.

Правдоподібно, в березні 1238 р. Данило Романович повернув До­рогичин до складу Волині, а магістр Бруно і його лицарі потрапили в полон^[1703], проте невдовзі їх відпущено. У червні 1240 р. десять з цих братів записані в акті продажу цистеріанському монастирю Зоннен- кампф фільварку Зеллін^[1704] — їх імена співпадають з іменами добжин- ських лицарів з документів 20—30-х років^[1705].

Простежити дальшу долю колишніх добжинських лицарів важ­ко. Вони розбрелися по формаціях іоанітів, тамплієрів і тевтонців^[1706].

О. Масан допускав, що вони також могли стати основою нового ордену, організованого в Празі для опіки над хворими — брати цього ордену теж носили на плащах хрест з червоною зіркою^[1707]. Більшість дослід­ників одностайні в думці про загибель рештків добжинських братів із різних формацій хрестоносців у битві з монголами біля Легніци 9 квітня 1241 р.^[1708]

Але частина дослідників дотримується версії про здобуття Доро- гичина у 1243 р., вважаючи, що до того часу його утримували тамп­лієри^[1709]. Певною підставою для цього є літописний фрагмент під 1241 р., згідно з яким князь Данило Романович “...приде ко градоу Дорогычиноу и восхотѣ впити во гра и вѣстьно бы емоу гако не внидеши во гра. цномоу рекшоу гако се былъ гра нашь и цц наши вы же не изво- листе впити вонь. И йиде мыслА си иже Бъ послѣже ймьстье створи держателю града того”^[1710].

Важко погодитися, що між 1238 та 1241 рр. за невідомих обставин якась формація тамплієрів захопила Дорогичин, повернений у 1238 р., і могла вчинити опір волинським князям, незважаючи на втрати в не­давній битві при Легніце, при тому, що їх сюзерен, мазовецький князь, тепер був союзником Романовичів. Так само не випадало би вважати, що прибулі з мазовецьких земель, із недалекого Вишеграда волинські князі не підозрювали, що у їхньому Дорогичині сидять тамплієри, а лі­тописець щоби заплутати всіх “навмисне” приурочив розповідь про здо­буття Дорогичина на період боротьби Данила з Михайлом Всеволодови­чем, коли мазовецький князь Конрад виступив на стороні останнього.

Але хто ж тоді був “держатель града того”? М. Грушевський вбачав в ньому одного з боярських лідерів, який підняв бунт, спираючись на підтримку містичів, обурених тим, що князі кинули їх напризволяще перед монгольським наступом^[1711]. Невдовзі князь зайняв Дорогичин, розправившись з бунтівниками. При цьому, на думку історика, зруй­новано частину міста^[1712]. Так само про боярський бунт писав М. Кот­ляр^[1713]. В інтернеті без відсилань до джерел та досліджень можна про­читати, що місто у 1241 р. здобув литовський князь Ердивіл. Остан­ній в цей період був союзником Данила і Василька Романовичів, що могло би означати участь союзного литовського війська у поверненні Дорогичина. Очевидно, ця проблема дискусійна і потребує подальшого вивчення. На мій погляд, мав рацію М.Грушевський. Скориставшись з того, що князі покинули напризволяще волинські міста, а монголи відійшли далі на захід, посадник Дорогичина оголосив себе сюзереном, подібно до того, як боярин Григорій Васильович вчинив на Перемишль­ському Підгір’ї, а Доброслав Суддич — у Бакоті.