Відродження волинсько-польського союзу.
Уступка короля Андрія II угорському нобілітету у вигляді Золотої булли, безперечно, підштовхнула Судислава і галицьких бояр. Радники Мстислава Удатного почали працювати над зближенням князя з Угорщиною.
Мстислав досягнув нарешті згоди з верхівкою боярства, він перебував на вершині слави й домовленість з Угорщиною його повністю влаштовувала. Угоду скріплено шлюбом його доньки з молодшим сином Андрія II — герцогом Андрієм. Ватиканські документи свідчать, що галицький князь пообіцяв віддати зятеві Галич1888.Такий крок тестя не міг сподобатися Данилові Романовичу. Рівно ж він не міг сподобатися і Лєшкові Білому та його братові Конраду. Поступово почав відроджуватися волинсько-польський союз. Битва на Калці, де руські князі у 1223 р. отримали страшну поразку, похитнула позиції Мстислава Удатного. Данило відразу ж спробував повернути васалітет белзького князя. Отримавши допомогу від поляків, у 1224 р. він знову обложив Белз. Романовичам допомагали також решта волинських князів. Мстислав Мстиславич знову підтримав белзького князя. За посередництвом польських князів тисяцький Дем’ян та двірський Андрій уклали з галицьким і белзьким князями перемир’я1889.
Мстиславов Удатний відразу ж продемонстрував свої наміри
1686 Там же. Стб.737.
1687 Ипатьевская летопись. Стб. 739.
1688 Vetera Monumenta Poloniae... Nr 65.
1689 Ипатьевская летопись. Стб. 745-746. відверто. Він передав угорському зятеві герцогу Андрію Перемишльське князівство, а сам спровадив на Волинь половців хана Котяна та київську рать Володимира Рюриковича. Белзький князь Олександр Всеволодович відразу ж послав свого воєводу Яна, який повинен був схилити Мстислава Удатного приєднатися до цих військ, переконуючи галицького князя у польсько-волинській змові і намірах змовників його вбити. Але галицький князь був все-таки вмілим політиком і не так легко піддавався на намови.
Однак йому було непросто. Галицькі бояри були чутливі до будь-якого зміцнення князівської влади. Тому вони інтригували постійно, зіштовхуючи між собою князів. Герцог Андрій чутливо ставився до стосунків тестя з шуряком — волинським зятем Данилом Романовичем. Тому він легко повірив намові свого боярина Семенка Чермного і втік з Перемишля.Взимку 1226 р. король Андрій II з угорським військом прибув до Перемишля, який був зданий без бою. Можливо, що король повернувся до ідеї відновлення королівства Калмана, бо польські війська на чолі з воєводою Пакославом виступили йому на допомогу. В цій ситуації головний радник Мстислава Удатного боярин Судислав відразу ж звернувся до Данила Романовича.
Але розлив Дністра не дозволив угорсько-польському війську переправитися через Дністер. Король зупинився у Звенигороді на Білці, а його військо, потерпівши невдачу під Крем’янцем, невдовзі вернуло назад. Мстислав Удатний, підійшовши з Галича, розбив угорців під Звенигородом. Після загибелі свого воєводи Мартина король розпочав відступ. Волинські полки Данила і Василька Романовичів з галицьким воєводою Глібом Зеремійовичем підійшли до Городка. Фактично ця рать не дозволила полякам підійти на допомогу угорському королю, який відступав з Галицької землі1690. Правда, польські князі теж особливо не спішили на допомогу угорському королеві. Очевидно, що вони вже мали інформацію про переговори, ініціативу яких літописець приписав галицькому боярству. Мстислав Удатний несподівано віддав всю Галицьку землю (залишивши собі тільки Пониззя) другому зятеві герцогу Андрію. Король Андрій II, очевидно, обіцяв не втручатися у справи сина. Андрій став галицьким князем, а фактична влада зосередилася в руках боярської олігархії на чолі з Судиславом.
Тим часом у 1227 р. в Луцьку помер Іван Мстиславич і Ярослав Інгваревич негайно зайняв батьківську столицю. Чорторийськ захопили пінські князі, які, напевно, мали династичні пов’язання зі східно- волинськими князями. Ярослав Інгваревич розраховував на підтримку Лєшка Білого, одруженого з його рідною сестрою Гремиславою.
У коаліції з пінськими князями і белзьким князем Олександром Всеволодовичем він сподівався перемогти Романовичів. Бо опікуном Івана Мстиславича згідно заповіту його батька Мстислава Німого виступав Данило Романович і було зрозуміло, що без його участі переділ волинських столів неможливий.1690
Там же. Стб. 748-750.
Дорогичин, сучасний вигляд дитинця
Але краківський князь був захоплений боротьбою проти познанського князя Владислава Одонича. Його союзниками виступали сілезькі князі. Союзники зустрілися у Гонсаві. 14 листопада 1227 р. Лєшко Білий і Генріх Бородатий парилися у лазні. Ядвіга, дружина Владислава Одонича, була сестрою гданського князя Святоплука II. Нападу поморської дружини ніхто не чекав. Важкопораненого Генріха врятувала самопожертва одного з його лицарів. Лєшко добіг до коня і кинувся втікати. Його наздогнали і вбили. Гремислава Інгварівна, яка з синами знайшла притулок у молодшого брата покійного чоловіка — мазовецького князя Конрада, сама прислала до Данила Романовича, просячи допомоги[1686].
Бояри радили Данилові Романовичу схопити Ярослава Інгваревича підступом під час своєї поїздки до монастиря св. Миколая у Жидичині поблизу Луцька, але той відмовився. Наприкінці 1227 р. волинські війська на чолі з двірським Андрієм, боярами Вячеславом Товстим, Гаврилом Душиловичем та Іваном Михалковичем виступили до Луцька. Ярослав Інгваревич із сім’єю потрапив у полон. Луцьк та Пересо- пницю Данило передав братові Василькові, за ним же залишилося і Берестейське князівство. Ярославові Інгваревичу, який визнав себе васалом, надано Перемиль, а потім Меджибіж[1687], тобто Болохівську землю, з часів Романа Мстиславича підконтрольну волинським князям.
У Чорторийську сиділи пінські князі і Данило Романович послав по допомогу до свого тестя, тепер торчеського князя. 26 березня 1228 р. волинське військо здобуло Чорторийськ.
Пінські князі, які перебували у місті, здалися. Об’єднання Волині нарешті було завершено.У 1229 р. Романовичі виступили на допомогу мазовецькому князеві Конраду і спадкоємцям Лєшка Білого. Польсько-волинське військо обложило Каліш у Великопольщі. Конрад не наважувався на штурм, незважаючи на наполягання Данила Романовича. Містичі Каліша попросили вислати на переговори двох мужів. Воєвода Пакослав запропонував Данилові переодягнутися боярином і взяти участь у переговорах. Із заборол кричали, що Конрад укаже честь Романовичам, коли дасть їм взяти місто. Тоді Пакослав відповів, що Конрад був би радий, але лютий Данило не хоче. “...а се стоить самъ”[1688]. Князь зняв шолом. Його впізнали і стали просити миру. Данило розсміявся і, взявши двох городян, поїхав до Конрада просити пощадити місто. Такою була ця епоха: крові, підступів, відваги і благородного лицарства.
Похід 1229 р. до Польщі закінчився невдачею. Романовичі розраховували на допомогу литовців, але до Литви вторглися меченосці[1689]. А об’єднаних мазовецько-волинських сил виявилося недостатньо.
У 1231 р., опинившись наодинці з краківським князем Генріхом Бородатим, мазовецький князь Конрад змушений був шукати захисту в Романовичів. З того часу союз, а іноді й васальна залежність Мазовії від Волині, стали для мазовецького князя необхідністю.
У 1235 р. Михайло Всеволодович організував проти Романовичів коаліцію, до якої, крім Ізяслава Мстиславича, болохівських князів та половців, увійшов ще й мазовецький князь Конрад. Останній прогнав каштеляна Пакослава (той втік на Волинь), захопив Сандомир, посадивши у ньому свого сина Болеслава, а Гремиславу Інгварівну змусив виїхати до Вісліци. Після деякого вагання він, все ж, визнав за Болеславом Сором’язливим, сином Лєшка Білого, права на краківський престіл, але затримав частину Сандомирського князівства[1690]. Першими почали війну болохівські князі, які прагнули повернути Східну Волинь. Проте їх дружини були розбиті, а самі князі потрапили в полон. Ізяслав Мстиславич негайно вислав до Данила Романовича посольство, вимагаючи відпустити “його братію” болохівських князів. Війна продовжувалася. Волинь зазнала атаки з двох сторін. Польське військо вдалося розгромити біля Червена та на р. Вепр. Однак Конрад зумів захопити Дорогичин, який передав хрестоносцям (Орден Добжинських братів, створений для боротьби з ятвягами і пруссами). А половці знову перейшли на сторону волинського князя і розорили галицькі волості. Уже наприкінці 1235 р., отримавши польську допомогу, Романовичі взялися відвойовувати Галич. Це їм тоді не вдалося. Але боротьба за спадщину Романа Мстиславовича, яка тривала майже 32 роки (1205— 1237) все ж завершилася перемогою князя Данила Романовича.