Хорвати, лендзяни і похід 981 року.
У VI-X ст. територія пізнішої Галицької землі була заповнена хорватським масивом[1360], який простягався вздовж Карпат і Татр, доходячи до витоків Одри, Нейси і Білої Ельстер.
При чому навіть автори, які схильні вважати хорватів частиною іранського чи тюркського массиву, які добилися гегемонії в слов’янському середовищі, не заперечують проти їх локалізації у сучасній Західній Україні[1361]. Після розпаду Великої Хорватії і міграції частини хорватів на Балкани цей масив був розділений переміщенням лехітських племен, які вклинилися в районі пізнішого Кракова. Ряд суперсоюзів-князівств, які існували у Прикарпатті, у IX ст. опинилися у сфері впливу Великої Моравії, а після її розгрому уграми на межі IX-X ст. стали об’єктом експансії Угорщини, Польщі та Русі. Одним з таких князівств було князівство присян (засян) з центром у Перемишлі[1362].Однак дуже активно, щоби не сказати агресивно, проти будь-якої локалізації хорватів у Прикарпатті і далі виступає сучасна польська історіографія. Причини полягають скоріше у псевдопатріотичних мотивах, ніж намаганнях розв’язати наукову проблему. Мова йде про локалізацію племені лендзян, від якого, як вважають, походять назви поляків у сусідніх народів (русів, угорців та литовців). Навіть доволі помірковані спроби великого славіста Генріка Ловмяньського пересунути гіпотетичні межі племінного масиву лендзян до Бугу і Стиру на Волині[1363], сьогодні видаються замалими. Спираючись на інформацію трактату “Про управління імперією” візантійського василевса Костянтина VII Порфірогенета (905—959), за якою Lenzenionoi платили данину Києву в часи регентства Ольги, сучасна польська наука повернулася до патріотичного запалу міжвоєнного періоду, намагаючись пересунути межі лендзян якщо не до Києва, то принаймні до верхів’їв Дністра і Стиру, а практично оголосивши всю Західну Україну територією лендзян[1364].
Для обґрунтування таких висновків, поряд з ономастичними матеріалами (при цьому такі назви як Белз, Белзець чи Тисмениця однозначно відносять до західнослов’янських, тобто польських[1365]), використовуються довільні трактування інформації василевса Костянтина Багрянородного або просто опускаються ті фрагменти, які важко витлумачити у потрібному руслі.Інформація василевса про лендзян доволі коротка. Докладно, де вони розташовувалися, Костянтин Порфірогенет не знав:
“Слов’яни ж, їх [тобто Русі — Л.В.] пактіоти, а саме: Кривичі (кри- вітеїни) (Κριβηταιηνοι), Лендзяни (лендзаніни) (Λενζανηνοι) та інші Славі- нії рубають у своїх горах моноксіли [човни-однодревки — Л.В.] під час зими і, спорядивши їх, з початком весни, коли тане лід, вводять у водоймища, які знаходяться по сусідству. Так, як ці [водоймища — Л.В.] впадають у ріку Дніпро, то і вони з тамошніх місць входять у ту ж ріку і відправляються до Києва”[1366].
“А фема Іавдієртім [найбільш західна частина території правобережних печенігів — Л.В.] розташована по сусідству з місцевостями, які платять трибут Русі, з ультінами [уличами — Л.В.], дервленінами [древлянами — Л.В.], лензанінами (Λενζενινοις) та іншими слов’янами”[1367].
На підставі цього другого фрагменту Тадеуш Василевський виступив проти локалізації лендзян в Сандомирсько-Люблінській землі1308, яка спочатку була запропонована Г. Ловмяньським1389. Але текст фрагменту не дозволяє стверджувати, що вказані кочовища безпосередньо межували з землями лендзян, скоріше останні були доступними нападам кочовиків. Можна стверджувати тільки, що лендзяни у середині X ст. платили трибут Києву. Щоб обґрунтувати свій висновок Т.Василевський запропонував гіпотезу, за якою лендзяни — інша назва племен волинського масиву[1368] [1369] [1370]. Ця гіпотеза, однак, суперечить іншим джерелам, які перераховують волинські племена. Можна допускати, що у середині X ст. лендзяни могли утримувати верхів’я Прип’яті і певний час брали участь у дніпровській торгівлі з Візантією. Можливо, бужани, волиняни чи інші волинські племінні князівства в періоди своєї гегемонії забирали і лендзян до волинського племінного суперсоюзу. Як участники дніпровської торгівлі, вони могли платити якийсь трибут Києву, за що і василевс Костянтин VII відніс їх до данників Києва. Олександр Головко з цього приводу писав про певну групу лендзян, які жили у верхів’ях західних приток Дніпра (вірогідно на території сучасної Бєлорусі), але рівночасно не були яким-небудь значним етнічним формуванням і з часом повністю асимілювалися східнослов’янським населенням[1371]. Етимологія угорської назви поляків — Iengyel від лендзян[1372] - не потребує наявності безпосередніх кордонів. Достатньо було контактів через Перемишль (в якому знайдено угорське кладовище X ст.), який був тоді значним центром[1373]. Назва його могла походити від Пшемис- ла — імені хорватского чи моравського князя (у період гегемонії Великої Моравії тут міг сидіти моравський династ; що однак далеко не обов’язково: етимологія назви залишається дискусійною, на Русі був ще Перемишль у Чернігівській землі, який на межі XIV-XV ст. став центром удільного князівства, ще один удільний центр Перемиль на Волині теж етимологічно близький до цієї назви). Існують також версії локалізації лензян-лендичів як східних слов’ян в басейнах Случі, Горині і Стиру[1374] або їх тотожності з волинськими лучанами1316. Але, як визнав один з гарячих прихильників поширення теренів лендзян на всю Західну Україну Криштоф Фокт, поки визнається існування хорватського масиву у Прикарпатті, джерельна мотивація стосовно поширення лендзян на схід буде виглядати суперечливою1370. Якщо виходити з тексту Баварського Географа лендзян можна локалізувати у Сандомирсько-Люблінській землі, що не виключає справедливості гіпотез О.Головка та А.Горського (який вважає лендзян східними волинянами[1375] [1376] [1377] [1378] [1379]). В обох випадках невеликі відлами цього племені могли проникнути у білоруські землі, де пізніше були асимільовані дреговичами, або ж на Східну Волинь, де розчинилися серед лучан або дорогобузьких дулібів. Ярослав Дашкевич, покликаючись на ряд джерел, зокрема на єврейський історико-географічний трактат “Йосиппон” (IX — початок X ст.), доводив тотожність назв “лендзяни” та “лучани”[1380]. В такому разі первинний масив лендзян був розрізаний міграцією бужан і волинян, а східна його частина трансформувалася у лучан. І відбувалися ці процеси до початку X ст. Як справедливо відзначив цей дослідник, локалізацію лендзян польська історіографія активно використовувала для доведення законності претензій Польщі на цю пограничну територію під час відомих розмежувань середини 1940-х рр., що періодично знову повторюється, незважаючи на те, що подібних претензій уже немає. Але нові варіації на старі мелодії тривають, при цьому проти волі їх авторів, все більше відкриваючи спільні та близькі моменти у етногенезі обох народів. У 981 р. “иде Володимиръ к Лахомъ и зал грады их Перемышль, Червенъ и ины городы иже суть и до сего дне под Русью”[1381]. Певно мав рацію Володимир Королюк, який вважав, що похід Володимира Святославича був спрямований не проти Польщі, а “проти незалежних східнослов’янських племінних князівств, які знаходилися на великому торговельному шляху, що з’єднував Київ, Краків і Прагу”, тобто хорватів і дулібів[1382] (дуліби в розумінні частини волинського масиву — Л.В.). Зрештою, згідно документу Dagome iudex (за яким у 990— 992 рр. князь Мєшко І[1383] з дружиною Одою та двома синами передали свої володіння (Civitas Schinesghe) з чітко окресленими територіями під покровительство престолу св. Петра[1384] [1385]) ці землі до складу польської держави не входили[1386]. У 981 р. Володимир Святославич приєднав князівство присян (засян) з центром у Перемишлі та князівство черв’ян до Києва[1387]. Західний кордон у цьому регіоні співпав з малозаселеною смугою лісів, яка служила розділом між лехітськими і волинськими та хорватськими племенами[1388]. Тому переконливою виглядає гіпотеза Віталія Ляски, що у протографі літописної статті 981 р.[1389] фігурували не Перемишль і Червен, а хорвати та черв’яни. Редакторська інтерполяція статті кінця XI — початку XII ст. цілком очевидна (“ины городы ижє суть и до сєго дне под Русью”), а початок Червена згідно дендрохронологічного датування — друга чверть XI ст.[1390] Якби ці землі були етнічними територіями лендзян, як частини ле- хітського масиву, то за них, безперечно, почалася б довга боротьба, під час якої місцева верхівка підтримувала б польську сторону. Але цього не сталося, бо землі присян (засян) належали до хорватського масиву, а землі черв’ян — до волинського масиву. Піддаючи сумніву це літописне свідчення[1391], окремі дослідники пробували довести, що у джерелі Перемишль сплутаний з Перемилем на Стирі, що було спростовано розкопками О.Ратича у 1963-64 рр.: Перемиль виник не раніше XI ст.[1392] Похід проти засян і черв’ян був здійснений з волинської території, яка була включена до складу Русі, певно, ще до 945 р., коли у числі послів князя Ігоря був “ІАтьвл\гъ Гунаревъ”[1393]. Схоже, що результати походу 981 р. були закріплені угодою, бо серед дружин Володимира Святославича з’явилася “чехиня другая” Адель, мати Мстислава, Судислава та Станіслава, ймовірно, дочка перемишльського князя[1394]. Олександр Назаренко пробував доводити можливість одруження Володимира з чеською княжною наприкінці 970-х років, пов’язуючи такий шлюб пошуком протидії Ярополку, який шукав союзу з німцями[1395]. Йому справедливо заперечив Юрій Карпов, вказуючи на неприродність династичного зв’язку чеського князя- християнина з руським князем-язичником[1396]. На думку Ігоря Мицька та Юрія Диби, похід 981 р. був вигаданий при корегуванні літописів Мстиславом Володимировичем, а у цьому році Володимир Святославич просто одружився з дочкою князя Славніка з бічної гілки чеських Пшемислідів[1397]. Перемишльська ротонда. Будівництво ротонди, виявленої у 1960 р. на Замковій горі у Перемишлі, її перший дослідник Анжей Жакі відніс до часу перед 981 р. або ж 1018—1031 рр., трактуючи однозначно як польську пам’ятку на підставі ніби-то використання як будівельної мірки римської (бенедиктинської) стопи (29,57 см)139в. Після розкопок Єви Сосновської у 1982—1986 рр. було уточнено тільки датування пам’ятки — після 1018 р.[1399] [1400] Не зважаючи на те, що на підставі обмірів ротонди Іван Могитич виправив помилку А. Жакі, встановивши їх кратність грецькому ліктю (46,24 см) [внутрішній діаметр ротонди становить 16,5 ліктя, а товщина муру — 4 лікті][1401], а ряд українських дослідників, зокрема Вітольд Ауліх[1402], Юрій Лукомський і Василь Петрик[1403], Михайло Рожко[1404] та Юрій Диба[1405] висловили обґрунтовані зауваження до попередніх висновків польських колег, польські дослідники і далі однозначно без застережень відносять ротонду і прилеглу палацову споруду до 1018—1031 рр., вважаючи їх одними з найдавніших пам’яток польської кам’яної архітектури передроманського періоду[1406], (при цьому залічуючи до них і іншу перемишльську ротонду св. Миколая[1407], збудовану десь на межі XI-XII ст.[1408]). Винятком можна вважати хіба думку Є.Гаврота, який датував будівництво замкової ротонди IX-X ст., вказуючи на моравські паралелі[1409]. Російський історик архітектури Олег Іоаннісян теж вважає, що обидві ротонди не пов’язані з руськими князями, зведення старшої він датує X ст., а молодшої — XI ст.[1410] А Антоні Купиш був готовий віднести спорудження старшої перемишльської ротонди до XIV ст., але тільки пов’язавши її з польською архітектурою часів Казимира III[1411]. Тенденційність цих поглядів цілком очевидна. Архітектурно-будівельні особливості старшої ротонди і палацової споруди, на угорські аналогії яких вказував Ю. Диба, дозволяють відносити час їх зведення до межі XI-XII ст. Вважати, що вони були споруждені у 1018—1031 рр. не дозволяють жодні джерела, хіба надмірно патріотичний запал дослідників. Перемишль залишався прикордонним цетром в умовах конфронтації Польщі і Русі, коли остання, завершуючи боротьбу за владу, переживала період піднесення, а перша, навпаки, період гострої кризи[1412]. Постійні війни Болеслава Xороброго (992—1025) практично розорили країну. Незважаючи на Бауценський мир з германським імператором (30 січня 1018), за яким він утримав за собою Лужицьку марку і Моравію (втрачену знову у 1021 р.), його походи у Чехію та на Русь практично не принесли жодних політичних вигод, а через грабіжницьку політику були втрачені захоплені території, а також частина поморських земель, звідки мусив втікати єпископ Рейборн. Xристиянство ще остаточно не утвердилося навіть у корінних польських землях. Болеслав нещадно карав тих, хто Денар польського короля Болеслава Хороброго (992-1025) чинив йому опір, а будівництво храмів навіть у головних містах не було завершено[1413]. Де тут можна було знайти ресурси для будівництва непотрібної резиденції на кордоні? Про те, щоб таку резиденцію міг збудувати намісник взагалі не доводиться говорити. Про такого намісника мусили б залишитися документальні чи матеріальні свідчення, як залишилися свідчення про діяльність палатина Сецеха. Навіть часу на будівництво нових укріплень у Перемишлі залишалося надто мало (фактично 1019—1025). Імперія, Русь, Чехія і Угорщина були ворогами Болеслава Хороброго. А його наступник Мєшко ІІ майже відразу ж зіткнувся з суперництвом з боку братів Бесприма і Оттона, а з 1029 р. — з новою війною з потужним німецьким сусідом. Чи можна було за таких умов будувати якісь резиденції на далекому руському кордоні, звідки незабаром вторгнулися війська Ярослава та Мстислава Володимировичів? Часи Ростиславичів. Одруження ізгоя Ростислава Володимировича з дочкою угорського принца-ізгоя Бели[1414] між 1057—1060 рр., коли Бела перебував на еміграції у Польщі, наштовхує дослідників на думку, що у руського князя могли бути в той час якісь бенефіції на польсько-руському кордоні, зокрема у Перемишлі[1415]. Принц Бела шукав у Польщі союзників проти короля Андрія І, одруженого з тіткою Ростислава Володимировича, сестрою Ізяслава, Святослава і Всеволода Ярославичів[1416], які свого часу добилися позбавлення прав успадкування свого старшого племінника. Тому цей шлюб був радше укріпленням союзу ізгоїв, які збиралися боротися за свої права, і був укладений поза згодою Києва, що і привело до позбавлення Ростислава волинських чи галицьких бенефіцій. Тому раптова поява бл. 1084 р. Рюрика, Володаря та Василька Ростиславичів у Перемишлі, Звенигороді та Теребовлі не була випадковою. Крім підтримки місцевої еліти, князі-ізгої розраховували на підтримку сусідніх Угорщини, де правив їх дядько король Ласло І, та Хорватії, де правили король Дмитро Звонімір та їх мати королева Олена (Ілона, Ленке). Саме сліди цієї підтримки та тісніших контактів можна помітити і в розбудові князівської резиденції (із згадуваною ротондою, в архітектурі якої явно угорські впливи) на замку у Перемишлі. Причому початок цього будівництва можна віднести найпевніше до другої половини 1080-х рр. Ці зв’язки підтверджують і деякі писемні пам’ятки, про які ширше далі. До 1088 р. становище Ростиславичів значно укріпилося. Після загибелі Ярополка Ізяславича волинські землі відійшли до їх союзника Давида Ігоревича. У Києві мовчки погодилися із пануванням колишніх ізгоїв на галицьких та волинських землях. Василько Ростиславич почав освоювати Пониззя і на Ростиславичів звернула увагу Візантія. Схоже, що мали рацію Іван Вагилевич[1417] та Август Бельовський[1418], вважаючи, що у 1088 р. племінник сюзерена Польщі Владислава Германа, син його старшого брата Болеслава Щедрого, князь Мєшко одружився з сестрою Ростиславичів. Польські річники повідомляють лише про шлюб князя Мєшка з руською княжною[1419]. Польський хроніст Галл Анонім теж не знав імені і походження княгині[1420]. Ян Длугош подав, що княгиню звали Євдокія і вона була сестрою Святополка Ізяславича[1421]. І.Вагилевич відразу ж звернув увагу, що Євдокія не могла бути дружиною Мєшка, бо її мати була рідною сестрою її батька, з чим погоджуються і сучасні польські генеалоги[1422]. Сумніви виникли і у Освальда Бальцера[1423]. Правда, польський генеалог помилково вважав, що Микола Карамзін назвав її Євпраксією, дочкою Всеволода Ярославича, але російський історик просто невірно відчитав ім’я княгині у польських авторів, проте він не сумнівався, що Євпраксія (Пракседа) Всеволодівна була дружиною імператора Генріха IV[1424]. Таким чином, можна стверджувати, що Микола Баумгартен[1425], та дослідники, які теж пішли за ним[1426], не перевіривши інформацію Длугоша, помилялися. Найпевніше, що Євдокія [?], якщо ім’я книгині передано Длугошем вірно, була дочкою Ростислава Володимировича. Опікуном Мешка був угорський король Ласло І. Для Ростислави- чів привабливість шлюбу полягала в тому, що Мєшко був легітимним спадкоємцем краківського престолу і вони отримували, таким чином, підтримку всіх зовнішніх сусідів. Ласло І виступив ініціатором ще одного шлюбу: у 1088 р. Владислав Герман одружився з Юдітою-Софією, дочкою імператора Генріха ІІІ, вдовою за угорським королем Шолома- ном[1427]. Королева Юдіта-Софія дуже швидко освоїлася при польському дворі, встановивши тісні контакти з всесильним палатином Сеце- хом[1428]. Піднесений на вершину влади, палатин навіть карбував власні монети[1429]. Поява у Польщі законного спадкоємця краківського трону не влаштовувала ні нову королеву, ні її коханця. Князь Мєшко (можливо разом з дружиною Євдокією) був отруєний у 1089 р.[1430] Схоже, що причиною першої польсько-галицької[1431] війни 1089 р. була пімста за цю загибель сестри Ростиславичів та її мужа[1432]. Знайти інші причини цієї війни доволі важко. Волинський князь Давид Ігоре- вич теж був одружений з іншою сестрою Ростиславичів і після розділу земель Ярополка Ізяславича обмежувався тільки внормуванням стосунків з турівським князем Святополком Ізяславичем. Про війну 1089 р. у літописі зафіксоване тільки таке повідомлення: “в се же лъ воеваша Половцѣ, Лахн с Васильемь Ростиславличемъ”[1433]. Але війна була жорстокою, бо сам Василько, будучи вже осліпленим в полоні у Давида Ігоревича, не виключав, що його видадуть полякам на розправу: “азъ бо Лахомъ много зла створихъ и еще есмь хотѣлъ створити и мьстити Русьскую землю”[1434]. У свою чергу, Ян Длугош подав плани Владислава Германа відновити завоювання Болеслава Хороброго, тобто зайняти щонайменше Перемишльське князівство. І частково якісь території польське військо зайняло[1435]. Бо під 1090 р. Длугош подав відомість про повстання русинів і вигнання польських гарнізонів з побужських міст[1436] (можливо, що мова йшла про прикордонні волинсько-галицькі терени десь в районі північніше Звенигорода). Польсько-галицька війна, у ході якої Ростиславичі організували потужні вторгнення у польські землі половецьких військ[1437], була успішною. Можна не сумніватися, що якщо до 1092 р. Владиславу Герману і вдалося захопити якість території у Перемишльському чи Звенигородському князівствах, то вони були повернені. Шукаючи зовнішньої підтримки, Ростиславичі зуміли не тільки налагодити тісні контакти з половцями, але й стати в пригоді Візантії, яка вела боротьбу з половцями у Подунав’ї. Половецьке вторгнення в угорські землі, у співучасті в організації якого були запідозрені Ростиславичі, викликало похід короля Ласло І у 1092 р. Похід співпав з епідемією, яка охопила землі Ростиславичів. “оу си же веремена мнози члвци оумираху различными недиги”[1438]. Тоді ж помер в молодому віці і перемишльський князь Рюрик Ростиславич[1439]. Похід угорського короля до Перемишля завершився цікаво: у місто, куди із Звенигорода переніс свій двір наступний з братів Володар Ростиславич, переїхала також його мати королева Ілона (Ленке), сестра Ласло І, а сам угорський король підтримав Збігнєва, бастарда Владислава Германа, який у 1092 р. силою захопив престол у Познані. А у 1094 р. угорський король вторгнувся у Польщу і три місяці тримав Краків в облозі[1440]. Схоже, що королева Ілона допомогла синам гідно вистояти у складних перипетіях, вийшовши з них переможцями. Тому затвердження за ними земель Перемишльсько-Звенигородського та Теребовельського князівств на Любецькому снемі 1097 р. відбулося без будь-якої спроби спротиву. Переживши важкий період після осліплення Василька Ростис- лавича і спроб великого київського князя Святополка Ізяславича та його союзника угорського короля Калмана Книжника позбавити їх бодай частини земель, Ростиславичі укріпили своє становище тісними союзами з Візантією (скріплений шлюбом Ірини Володарівні з се- вастократором Ісааком, сином василевса Олексія І Комнина 20 липня 1104 р.[1441]) та Володимиром Мономахом (скріплений шлюбом Романа Володимировича з іншою дочкою Володаря Ростиславича 1 вересня 1114 р.[1442]).
