Загадкова пригода з Петром Властовичем.
У 1122 р. перемишльський князь Володар Ростиславич потрапив в полон до поляків[1443], причому він був взятий підступом: “Володаря яша ЛаховѢ льстию, Ва- силкова брата”[1444].
Ян Длугош подав більш обширну інформацію, за якою краківський князь Болеслав Кривоустий після безрезультатних закликів до Володаря Ростиславича припинити напади на польські землі розбив перемишльського князя під містом Високим, взяв у полон і в оковах привіз до Кракова. Князь Василько Ростиславич, який переїхав до Перемишля, вислав посольство. Поляки зажадали 80 тис. гривень викупу, розмір якого після перемовин зменшили до 20 тис. Внісши 12 тис. гривень викупу, руські князі прислали заложником сина Володаря — Ростислава [у Длугоша помилково Ярослава — Л.В.], а потім віддали в погашення боргу 50 срібних чаш і кубків візантійської роботи. Після чого, уклавши союзну угоду з Болеславом Кривоустим, Володар Ростиславич повернувся у Перемишль 22 липня 1122 р.[1445]Подробиці полону Володаря Ростиславича Ян Длугош розмістив під 1134 р.[1446], подавши їх як полон великого князя Ярополка Володимировича[1447]. Близький до краківського князя Болеслава Кривоустого нобіль Петро Властович розіграв сварку зі своїм сюзереном і перебіг до перемишльського князя. Заслуживши довір’я Володаря Ростиславича, Петро Властович влаштував пастку і, захопивши князя, переправив його до Кракова.
Інформацію про Петра Властовича подав польський хроніст Вінцентій Кадлубек, виправдовуючи поступок Петра Властовича великою небезпекою Ростиславичів для Польщі[1448]. Схоже, що саме його інформацію використав Длугош у статті з 1122 р.[1449], опустивши деталі, пов’язані з Петром Властовичем. Однак цілий ряд подробиць, відсутніх у Вінцентія Кадлубека, зокрема, точна дата повернення Володаря до Перемишля, дозволяють припускати, що у розпорядженні Длугоша було якесь втрачене руське джерело[1450].
Розуміючи, що поступок Петра Властовича був порушенням лицарського кодексу честі, польський хроніст просто його опустив.Німецький хроніст Ортліб Цвіфальтенський, розповідаючи про цю подію, навпаки, наголосив на порушенні польським нобілем лицарського
Фрагмент печатки краківського князя Болеслава Кривоустого (1102-1138)
кодексу честі і васальної присяги[1451].
Інший німецький хроніст Герборд, який подав цю подію під 1158 р., зазначив, що князя було схоплено на полюванні[1452]. Герборда вразила величина викупу Володаря: “стільки золота і срібла, і різних дорогоцінностей у вазах і одязі, та різного роду багатств було привезено на колісницях і верблюдах у Польщу, що вся горда Русь змізерніла від незвичної бідності”[1453].
Ця загадкова історія потроху обростає літературою[1454]. Петро Властович був одружений з княжною з роду Рюриковичів. За княжну Марію Рюриківну був просватаний палатин Скарбимир. Але цей вельможа, який підтримував тісні контакти з Володимиром Мономахом, його сином волинським князем Романом Володимировичем[1455] і перемишльським князем Володарем Ростиславичем[1456], у 1117 р. повстав проти свого сюзерена. Тому Болеслав
Кривоустий послав на Русь нового палатина Петра Властовича, який і отримав руку Рюриківни[1457]. Микола Баумгартен вважав, що Марія була дочкою Святополка Ізяславича[1458], тоді як Володимир Пашуто — дочкою сіверського князя Олега Святославича[1459]. Якщо питання одруження Петра Властовича з Марією з династії Рюриковичів сумнівів не викликає, то її конкретне походження залишається дискусійним.
Ще більш дискусійним залишається походження самого Петра Властовича. Данська[1460], чеська[1461], сілезька (від нащадків князів слендзян)[1462] та руська (як сина Святослава-Петра Давидовича, відомого пізніше печерського ченця Миколи Святоші, який народився до 1107 р., коли батько пішов у монастир)[1463] версії одинаково не переконливі, але і одинаково ймовірні.
Причиною загострення стосунків Болеслава Кривоустого з Володарем Ростиславичем могли бути зв’язки з поморськими князями, війну проти яких вів краківський князь. Правдоподібно Володар був одружений з поморською княжною[1464]. Заперечення можливостей такого шлюбу Людвіга Косцеляка непереконливі[1465]. Зменшення суми викупу було пов’язане з угодою, на яку змушені були погодитися Ростиславичі. Крім інших умов, там було закладено зобов’язання підтримки князя Ярослава Святополковича, що означало розрив з Володимиром Мономахом і його кланом[1466]. Загибель цього князя на початку походу позбавила Ростиславичів необхідності воювати проти своїх союзників.
У 1124 р., скориставшись з походу Болеслава Кривоустого у Данію, Володар Ростиславич з племінниками вторгнувся в польські землі. Його військо дійшло аж до міста Беч. Це була пімста за полон. Перемишльський князь збирав данину і брав полонених аби повернути заплачені за нього гроші. Краківський князь повернув назад і рушив йому назустріч. Під Велихувом Володар був розбитий[1467]. У цій битві загинули галицькі богатирі Навротник і Защитник. Володар виїхав в Галич збирати нове військо (напевно Длугош замість Перемишля випадково назвав Галич), а поляки спалили кілька сіл на кордоні. Похід у Польщу був останнім у житті Володаря. Він помер у Перемишлі 19 березня 1124 р. і був похований у Перемишлі в збудованому ним соборі св. Іоана[1468], а війну з польським князем завершили вже сини Володаря, прогнавши польську рать за Вислок і підписавши мир[1469].
Стрімка кар’єра палатина Петра Властовича обірвалася у 1146 р. Він був звинувачений у державній зраді. Його осліпили, вирвали язик і відібрали всі маєтки[1470]. Під вартою колишнього палатина вислали до родини його дружини на Русь[1471], де він і помер 16 березня 1153 р. Літописець відзначив справедливість кари, яка настигла Петра Властовича[1472].
Між війною і миром.
Володимирко Володаревич, який по смерті брата Ростислава об’єднав Перемишльське і Галицьке князівства, та його брати Васильковичі зберегли орієнтацію на союз з Угорщиною та Візантією і обережні стосунки з польськими князями. Вони не підтримали претендента на угорський престол Бориса Калмановича, який у середині 1132 р. при підтримці Болеслава Кривоустого вторгнувся в Угорщину. Після поразки польсько-руських військ на р. Шайо 22 липня 1132 р.[1473] (Бориса Калмановича підтримали Мономаховичі, які прислали свої дружини) Володимирко Володаревич взяв участь у походах угорсько-чеського війська в польські землі у 1132—1135 рр.[1474]За польськими хроніками Болеслав Кривоустий дав притулок одному з угорських баронів, який обіцяв підпорядкувати краківському князю всю Паннонію. Цей нобіль обороняв Віслицю, яка була здобута і зруйнована союзниками після поразки польського війська на Віслі 8 лютого 1135 р.[1475] Навряд чи вартує ідентифікувати цього нобіля як князя Бориса Калмановича[1476], який ніби-то здав Віслицю перемишльському князю Володимирку Володаревичу, мстячи Болеславу Кривоустому за те, що той погодився на трирічне перемир’я, запропоноване німецьким королем Лотарем, протягом якого зобов’язався не підтримувати претензії Бориса на угорський престол[1477]. За інформацією Вінцентія Кадлубка князь Володимирко Володаревич розправився з цим невідомим зрадником угорського короля[1478]. Так само немає підстав довіряти інформації того ж хроніста про успішний похід Болеслава Кривоустого у землі Володимирка як відплату за Віслицю, яка немає підтверджень у інших джерелах[1479]. У війні з поляками на боці угорсько-чеської коаліції взяли участь всі галицькі князі, бо у 1132 р. союз з Чехією був скріплений шлюбом сестри Васильковичів з брненським маркграфом Вратиславом, племінником князя Чехії Собеслава[1480].
Володимирко Володаревич був прагматичним політиком, який керувався виключно власними інтересами.
Тому у 1142 р. його військо виступило разом з дружинами волинського князя Святослава Всеволодовича та гомельського князя Ізяслава Давидовича на допомогу краківському князю Владиславу Болеславичу проти мазовецького князя Болеслава Кучерявого[1481]. Об’єднавши під своєю зверхністю всі землі Ростиславичів, Володимирко Володаревич потребував згоди київського князя Всеволода Ольговича, який скріпив свій союз з краківським князем шлюбом дочки Звенислави з його сином сілезьким князем Болеславом Високим[1482]. Союзне військо дійшло до Черська, де розпочалися переговори, які завершилися компромісним миром: молодші Болесла- вичі визнали зверхність старшого брата[1483].Але участь у мазовецькому поході не принесла користі галицькому князю. Занепокоєний його посиленням, Всеволод Ольгович у 1144 р. вторгнувся у його землі. Великий князь зібрав дружини братів Ігоря та Святослава Ольговичів, чернігівського князя Володимира Давидовича, турівського князя Вячеслава Володимировича, смоленського князя Ростислава Мстиславича, переяславського князя Ізяслава Мстис- лавича, городенських князів Бориса і Гліба Всеволодовичів та юного Святослава Ростиславича. Краківський князь Владислав теж прислав військо, але воно було невеликим, бо протистояння з молодшими Бо- леславичами продовжувалося[1484].
План Всеволода Ольговича полягав в тому, щоби у генеральній битві розгромити Володимирка до підходу його союзників угорців. Тому, не витрачаючи часу на облоги потужних галицьких міст, рать київського князя пройшла повз Теребовлю і рушила вздовж Серету до Звенигорода-на-Дністрі. Володимирко із своїми полками рухався протилежним берегом Серету. В тилу у галицького князя знаходився
Тимпан абатства на Ольбіні, 1172. Зліва від Христа краківський князь Болеслав Кучерявий (1146-1173) з сином Лєшком
Ізяслав Давидович з половцями, котрим вдалось здобути Ушицю. Володимирка відрізали від півдня, Галича та Перемишля, змушуючи прийняти бій з переважаючими силами.
Всеволод Ольгович навів гаті і переправився на другий берег Серету. Але Володимирко вже провадив таємні переговори з Ігорем Ольговичем, який розраховував на київський престол після смерті Всеволода, обіцяючи сіверському князю допомогу у реалізації цих планів. Ігор Ольгович не мав спадкоємців, допомога сильного галицького князя в майбутньому для нього значила більше, ніж вигоди старшого брата та його амбітного сина Святослава. Ігор переконав Всеволода Ольговича пристати на компроміс. Всеволод Ольгович не дав би себе так легко вмовити, якби не усобиця в Польщі по смерті королеви-матері Саломеї. Тому він погодився на мир з Воло- димирком, повернувши йому Ушицю і Микулин зайняті чернігівським військом. Володимирко дав зобов’язання підтримувати Ігоря Ольговича і виплатив контрибуцію 1400 гривен срібла[1485].Конфронтація галицького князя з волинськими сусідами, яка посилилася з поверненням на Волинь Мономаховичів, вилилася у союз Володимирка Володаревича з Юрієм Довгоруким, який навесні 1149 р. був скріплений шлюбом Ярослава Володимировича з Ольгою Юріївною. Ситуація ускладнилася тим, що окрім польських князів, на стороні Ізяслава Мстиславича виступав його свояк угорський король Гейза II. Війська союзників загрожували і Галицькому князівству. Однак Володимирко зимою 1149—1150 рр. сам вторгнувся на Волинь і обложив міста Шумської волості. Облога самого Шумська була довгою і безрезультатною. Наприкінці зими 1150 р. Володимирко покинув позиції біля Шумська та виступив назустріч війську Ізяслава Мстиславича, який спішив на допомогу Луцьку, обложеному суздальськими та сіверськими військами. Але жодна з сторін не наважилась дати битву. Почались переговори. Володимирко взяв на себе роль посередника. Компромісний мир під Луцьком в березні 1150 р. зафіксував визнання за Юрієм Довгоруким київського престолу, кордони Волині встановлювались по Горині. Але сам Володимирко Володаревич не спішив віддавати захоплені прикордонні волинські міста і фортеці.
Галицький князь взяв найактивнішу участь у боротьбі за Київ, підтримуючи претензії свата Юрія Довгорукого і постійно порушуючи волинські кордони та захоплюючи нові прикордонні міста і замки. Угорський король Гейза II при цьому активно допомагав Ізяславу Мстиславичу і у 1152 р. Володимирка Володаревича врятувало чудо: він опинився в оточенні переважаючими силами противників, але йому знову повірили і пощадили. Цікаво, що протягом цих бурхливих подій польські князі, залишаючись союзниками Ізяслава Мстиславича[1486], утрималися від присилки допоміжних військ. Напевно, має рацію О. Головко, вважаючи, що польські князі зайняли вичікувальну позицію, сумніваючись у можливості в разі потреби отримати волинську допомогу[1487].
За Длугошем, у 1151 р. Володимирко видав свою дочку Анастасію за краківського князя Болеслава Кучерявого, яка народила йому двох синів: Болеслава (* 1156) та Лєшка (* 1158). Коли вона померла, Болеслав не захотів знову одружуватися і залишився вдівцем[1488]. Насправді Болеслав Кучерявий був одружений двічі. Першою його дружиною була Верхуслава, дочка Всеволода Мстиславича, внучка Мстислава Володимировича. Цей шлюб відбувся у 1137 р., востаннє вона згадана у документі від 15 квітня 1148 р. Другу ж дружину краківського князя звали Марією[1489]. За гіпотезою Освальда Бальцера, підтриманою Мироном Кордубою[1490], старший син краківського князя Болеслав та його сестра народилися від першого шлюбу, тоді як молодший син Лєшек був сином Марії. За Яном Мітковським та Казимиром Ясіньським всі діти були від першого шлюбу[1491]. Євген Перфецький[1492] та Юрій Лимонов[1493] бачили в повідомленні Длугоша сліди втраченого перемишльського кодексу і повністю довіряли цим свідченням. Володимир Пашуто відкинув цю гіпотезу як малоймовірну[1494]. Марія згадана в документі від 31 грудня 1167 р.[1495] Коли померла Верхуслава і чи були старший син та дочка її дітьми невідомо, як невідомо коли відбувся цей шлюб і чиєю донькою була Марія чи Марія-Анастасія. Тому заперечення В.Пашуто, як і версії Я.Мітковського та К.Ясіньського зовсім не надійніші від гіпотез О.Бальцера та М.Кордуби. У 1151 р. Володимирко Володаревич гарячково шукав союзників. Якщо йому вдалося скріпити союз з Болеславом Кучерявим династичним шлюбом, то зрозуміло чому польська рать у 1153 р. не допомогла Ізяславу Мстиславичу проти Володимирка. В цей час Ізяслав вже посідав київський престол і його супротивник Юрій Довгорукий мусив відступити назад у Ростово-Суздальську землю. Тобто у Болеслава Кучерявого мусили бути солідні мотиви для відмови колишньому союзникові (“Ляховѣ не идоша”[1496]).
За Длугошем відразу після весілля Анастасы відбулося весілля іншої дочки Володимирка Володаревича — Євдокії з братом Болеслава — Мешком Старим. Незабаром вона померла, не залишивши потомства чоловічої статі[1497]. За О.Бальцером між 1151 та 1154 рр. Мєшко Старий одружився з Євдокією, дочкою Ізяслава Мстиславича, з якою мав трьох синів[1498]. Цю версію підтримали і пізніші дослідники[1499] і вона видається правдоподібною. Але, як зазначив К.Ясіньський, цей висновок і далі залишається гіпотезою[1500]. Станіслав Смолька[1501] та Мацей Пшибил[1502], який написав дослідження про Мешка Старого, теж залишили це питання відкритим. За інформацією сучасника Вінцентія Кад- лубка[1503] та інших польських джерел[1504] Євдокія була дочкою короля русинів не названого по імені.
Однак, якщо існувала дочка Володимирка Володаревича, яка одружилася з братом Болеслава Кучерявого і незабаром померла без потомства, то її мужем міг бути тільки сандомирський князь Генріх[1505]. Бо за Одона, старшого сина Мєшка Старого, була видана Вишеслава, дочка Ярослава Осмомисла, який, зрозуміло, не міг видати дочку за свого рідного племінника. О. Бальцер, виходячи з часу народження нащадків, відносив цей шлюб до більш пізнього періоду — кінця 1160-х рр.[1506] Інші дослідники вважають за можливе датувати шлюб вже 1154 р. (першим роком правління Ярослава Осмомисла)[1507]. Хоча Вишеславі Ярославні у 1154 р. було не більше 4 років, такий шлюб був цілком допустимим з огляду на політичну кон’юктуру. Саломея, дочка Лєшка Білого, була видана і у молодшому віці. Тоді її найстарший син, знаний із списку ктиторів любінського бенедиктинського монастиря (“князь Одон з дружиною і сином”[1508]), складеного на думку видавця і коментатора джерела Фредеріка Папее бл. 1170 р.[1509], міг народитися близько 1162—1167 рр., що цілком відповідає розрахункам О.Бальцера. Але сам шлюб міг відбутися в 1154 р., а найстарший з синів — померти в юному віці ще до 1173 р., через що його діяльність не залишила слідів у джерелах.
Виглядає, що в середині XII ст. не тільки Мономаховичі, а й галицькі князі Володимирко Володаревич та його син Ярослав Осмо- мисл добивалися союзу з польськими князями. Це принесло їм спочатку нейтралітет, а потім і польську допомогу. У 1157 р. у війні проти Фрідріха Барбароси за свідченням самого германського кайзера полякам допомагали “руські... великі загони”[1510]. Безперечно, що це було військо галицького князя Ярослава Володимировича[1511]. I має повну рацію О.Головко, полемізуючи з В. Пашуто[1512] та Б. Влодарським[1513], які вважали, що руська допомога не могла бути значною, вказуючи на проблеми, які заваджали Мономаховичам підтримати польських союзників. Однак у галицького князя подібних проблем не було, і він сповна використав нагоду для укріплення союзу з поляками. Саме тому у 1158 р., коли київський князь Ізяслав Давидович спробував натиснути на Ярослава Осмомисла, підтримавши претендента Івана Ростис- лавича, польські князі відразу ж підтримали галицького союзника[1514].
Напевно правий О.Головко також і в оцінці повідомлення Київського літопису про напад поляків на Червен (“воеваша Лххове цжоло Чьрвьна”[1515]). Це не була допомога київському князю Ростиславу Мстис- лавичу проти белзького чи червенського князя Святослава Мстисла- вича[1516], а, скоріше, підтримка заходів Ярослава Осмомисла, який не повернув волинських прикордонних замків, зайнятих його батьком, і далі претендував на Червен[1517]. Але, можливо, і під впливом союзу з польськими князями, Ярослав Володимирович змінив свою позицію і почав зближення з Волинськими Мономаховичами. У 1169 р. він разом з польськими союзниками підтримав Мстислава Ізяславича у боротьбі за Київ[1518].
Дискусійним залишається епізод 1173 р., коли Болеслав Кучерявий прийняв при своєму дворі вигнаного батьком Володимира Ярославича з матір’ю та лідером суздальської партії Костянтином Сірославичем, який після 1169 р. втратив свою позицію при дворі[1519]. Версія О. Головка, що велика польська допомога дозволила здійснити переворот у Галичі, який закінчився спаленням коханки Ярослава Осмомисла Насті з Чагрович[1520], бездоказова. Вигнанцям допоміг лише белзький князь Святослав Мстиславич, передавши Володимиру Червен, де він довідався про боярський переворот у Галичі та ув’язнення зведеного брата Олега[1521]. Події в Галичі слід розглядати виключно в контексті боротьби “партій” галицького боярства без будь-якої участі поляків, допомога яких не засвідчена жодними джерелами.
У жовтні 1173 р. краківський престол зайняв інший союзник галицького князя Ярослава — Мєшко Старий. Вже наступного року Ярослав Осмомисл найняв польські загони для боротьби проти волинського князя Ярослава Ізяславича, який прийняв Володимира Ярославича з матір’ю знову вигнаних з Галича. Волинський князь не ризикнув воювати, але і не видав йому втікачів, відіславши їх до родича Михайла Юрійовича у Торчеськ[1522]. До самої смерті у 1187 р. Ярослав Осмомисл зберігав союзні стосунки з польськими князями.