Роман Мстиславич.

Боротьбою синів Ярослава Осмомисла і неодно­значним становищем Володимира Ярославича, якого не сприймало ста­ре оточення його батька, вирішив скористатися енергійний і амбітний володимирський князь Роман Мстиславич.

Саме так його оцінювали сучасники, а також більшість українських, російських, польських, австрійських та німецьких дослідників^[1523], се-

Перемога Романа Мстиславича над суздальцями у 1169 р.

Фрагмент новгородської ікони 1460 р.

// Записки НТШ. Т. 123-124. Львів, 1917. С. 10; Томашівський С. Українська історія. Старинні часи і середні віки. Львів, 1919. С. 85-89; Wlodarski B. Polityka ruska Leszka Bialego. Lwow, 1925; Idem. S⅞siedstwo polsko-ruskie w czasach Kazimierza Sprawedliwego // Kwartalnik hiatoryczny. Warszawa, 1969. № 1. S.5-18; GrodeckiR., Zachorowski S., Dqbrowski J. Dzieje Polski Sredniowiecznej. T. 1. Krakow, 1926. S. 213; Голубець М. Україна-Русь у ХІІ-ХІІІ ст. // Велика історія України. Т. 1. Львів, 1935. С. 179-210; Пресняков А.Е. Лекции по русской истории. Москва, 1939. С. 30-32; Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 1. Мюнхен, 1966. С. 85; Андрусяк М. Історія України. Ч. 1. Прага, 1941. С.110; Кордуба М. Історія Холмщини й Підляшшя. Краків, 1941. С. 48-53; Пашу- то В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. Москва, 1950. С. 191-193; Его же. Внеш­няя политика древней Руси. Москва, 1968. С. 163-166, 181-183, 213; Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 1. Київ, 1992. С. 192-193; Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. Львів, 1999. С. 109-111; Рыбаков Б.А. Первые века русской истории.

ред яких виділяються дослідження О.Головка¹⁵²¹ та О.Майорова¹⁵²².

¹⁵²¹ Головко О.Б. Объединительные процессы на Руси в первой половине ХІІІ в. // Вопросы ис­тории СССР. Вып.28. Харьков, 1983. С.111-116; Його ж. Древняя Русь и Польша в политичес­ких взаимоотношениях Х - первой трети ХІІІ в. Киев, 1988. С.82-88; Його ж. Давньорусько- польські відносини на початку ХІІІ ст. (про обставини загибелі галицько-волинського князя Романа Мстиславича) // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. Вип.1. Київ, 1991. С.7-10; Його ж. Південна Русь і половецький степ у політичній діяльності галицько-во­линського князя Романа Мстиславича // Польща - Україна: історична спадщина і суспільна свідомість. Київ-Кам'янець-Подільський, 1992. С.16-17; Його ж. Київська Русь на сторінках хроніки В.Кадлубека // Український історичний журнал. 1993. № 4-6. С.27-37; Його ж. На чолі об'єднаного князівства: загадкові і невідомі сторінки біографії князя Романа Мстиславича // Галицько-Волинська держава: передумови виникнення, історія, культура, традиції. Львів, 1993. С.93-95; Його ж. Князь Роман Мстиславович та його доба. Київ, 2001; Його ж. Князь Роман Мстиславович // Вопросы истории. 2002. №12. С.52-70; Його ж. Корона Данила Га­лицького: Волинь і Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя. Київ, 2006. С.223-251; Його ж. Політика Королівства Угорщина щодо Південно-Західної Русі у першій половині ХІІІ ст. // Міжнародні зв'язки Укра­їни. Наукові пошуки і знахідки. Вип.15. Київ, 2006. С.151-169; Його ж. Парадигма Романа Мстиславича // Княжа доба. Т.1. Львів,2007. С.59-66; Його ж. Русь і руські князівства на сто­рінках польських наративних джерел // Terra Cossacorum. Студії з давньої і нової історії Укра­їни.

¹⁵²² Майоров А.В. О Полоцкой летописи В.Н. Татищева // Труды Отдела Древнерусской Литера­туры. Т.57. Санкт-Петербург, 2006. С.321-343; Його ж. О методике изучения оригинальных известий В.Н.Татищева: К вопросу о Полоцкой летописи // Исследования по Русской исто­рии и культуре. Сборник статей к 70-летию проф. И.Я.Фроянова. Санкт-Петербург, 2006. С.175-185; Його ж. Борьба за Берестье по сведениям Полоцкой летописи В.Н.Татищева и польских средневековых хроник // Исследования по истории средневековой Руси. К 80-летию Ю.Г.Алексеева. Санкт-Петербург,2006. С.62-69; Його ж. [Рец. на кн.] Толочко А.П. “История Российская” Василия Татищева: источники и известия. М.; Киев, 2005. 544 с. // Rossica Anti- qua. Исследования и материалы. 2006. Санкт-Петербург, 2006. С.387-391; Його ж. О работе

B. Н.Татищева над текстом проекта Романа Мстиславича (в свете изучения Академической рукописи второй части “Истории Российской” // Вестник Санкт-Петербургского университе­та.

C. 186-200; Його ж. Политико-географические представления В.Н.Татищева и мнимые реалии древнерусской эпохи: по поводу работ А.П.Толочко // Studia Slavica et Balcanica Petropolitana. Зрозуміло, що така знакова фігура як Роман Мстиславич не могла не викликати і протилежних оцінок^{[1524] [1525]}. Роман Мстиславич від народжен­ня був пов’язаний з П’ястами. Його матір’ю була Агнешка, дочка кра­ківського князя Болеслава Кривоустого, яка народилася у 1137 р.^[1526] Хоча ця дата базується на повідомленні абата Ортліба Цвіфальтенсько- го (1140-і)^[1527], заперечень вона не викликає. За цим же джерелом вже в кінці 1140 — на початку 1141 р. вона була заручена з сином “коро­ля Русі”, на думку О.Бальцера це мав бути син Всеволода Ольговича, однак польський генеалог зазначав, що Святослав Всеволодович вже був дорослим, а Ярослав Всеволодович народився після народження Агнешки^[1528]. О.Бальцер виходив із засади, що королем німецький хро­ніст міг назвати тільки великого князя київського. М. Кордуба, на­водячи приклади з самого Ортліба та інших хроністів, спростував цей постулат. На його думку, ці заручини були відразу ж з юним Мстисла­вом Ізяславичем, батько якого зміцнював свій союз з Болеславичами^[1529].

Дата шлюбу Агнешки з Мстиславом Ізяславичем визначає певною мірою і дату народження Романа Мстиславича, а також певні перипетії його дитинства. Тому версії І.Лінниченко^[1535] та М.Баумгартена^[1536], які відносили дату народження Романа до періоду між 1155 та 1162 рр. до­волі сумівні. Провідний польський генеалог Д.Домбровський, довіряю­чи інформації В.Кадлубка, за якою Роман був другим сином Мстислава Ізяславича та Агнешки, погоджується з можливістю його народження бл. 1152 р.^[1537]. Б. Влодарський теж вважав Святослава старшим сином Агнешки^[1538]. Святослав, схоже, був бастардом^[1539], тож цілком міг на­родитися раніше за Романа. О.Головко, який відносить шлюб Мстис­лава та Агнешки до зими 1152/1153 рр., відповідно датує народження Романа близько 1153 р., справедливо зауважуючи, що з огляду участі у складних подіях 1169—1170 рр. він вже не міг бути дитиною, бо на той час навіть його молодший брат займав окремий княжий престол^[1540]. Петро Кралюк відносить народження Романа до волинського періоду діяльності батька і датує другою половиною 50-х років, але сам хи­тається в остаточному висновку^[1541]. Новгородський перший літопис, розповідаючи про події лютого 1170 р., зазначає, що Роман був ще тоді „детеск”^[1542]. Це зауваження літописця ніби-то свідчить на підтрим­ку більш пізньої дати народження Романа. Однак „детські”, подібно до „отроків” та „гридів” — тільки ступені лицарської науки, через які мусили переходити і князі та їх діти^[1543]. Отже, літописець тільки за­значив, що у Романа не було жодного військового досвіду. Як звернув увагу О.Головко, так само в описі битви на Калці охарактеризовано князя Данила Романовича, який тоді мав не менше 20 років і, при- наймі номінально, брав до того участь у військових походах^[1544]. Таким чином, враховуючи всі ці зауваження, можна стверджувати, що Роман- Борис Мстиславич народився бл. 1152 р. у Переяславі, де тоді княжив його батько^[1545].

Дитячі i юнацькі роки він провів на Волині. При батьковому дворі в цей період перебував відомий книжник київський митрополит Кли­мент Смолятич. З огляду на любов до книг у Романового батька, цей освічений ієрарх міг впливати на формування світогляду і Романа. Ма­ти була полькою, з польськими проблемами був пов’язаний батько, і немає жодного сумніву, що Роман та його брати володіли польською мовою. В.Кадлубек та „Великопольська хроніка” згадують про пере­бування Романа в дитинстві у діда при польському дворі^[1546]. Незважа­ючи на суперечливість самого повідомлення (дідом Романа був Болес­лав Кривоустий, який помер до його народження, Казимир був тільки дядьком), повністю виключати таку можливість не можна, як і надава­ти її надмірно великого значення.

Перед смертю Мстислав Ізяславич домовився з молодшим братом луцьким князем Ярославом, що той не відбиратиме у племінників За­хідну Волинь. Ставши сюзереном Волинської землі, Ярослав дотримав­ся угоди, але, щоби полегшити своїм синам зберегти старшинство, він розділив Західну Волинь на чотири частини: Роман отримав Володи- мирське князівство, Всеволод — Белзьке, Святослав — Берестейське, а Дорогичинське князівство передали Василькові, синові наймолодшого брата Ярополка Ізяславича. Після смерті берестейського князя Свя­тослава, у якого не було спадкоємців, Роман Мстиславич приєднав це князівство. За В.Татищевим це сталося у 1172 р.^[1547], а за Вінцентієм Кадлубком — у 1193 р.^[1548]. Претендував на Берестя і дорогичинський князь Василько Ярополкович, спираючись, схоже, на підтримку з бо­ку мазовецьких князів, з якими був пов’язаний союзом, скріпленим шлюбом^[1549]. За Вінцентієм Кадлубком він взагалі зберіг дорогичин­ський престол тільки ціною васальної присяги і зобов’язанням переда­чі князівства після своєї смерті Польщі. З огляду на очевидну тенден­ційність польського хроніста^[1550], до цієї інформації слід відноситися дуже обережно. Дорогичинський князь Василько Ярополчич помер у 1182 р. Йому успадкував син (ім’я його незнане) і лише після смерті останнього у 1192 р. Дорогичинське князівство було приєднане до володінь Романа^[1551]. Принаймні його спадкоємці без проблем володіли Дорогичином. Роман Мстиславич після вигаснення молодшої гілки був найбільш легітимним спадкоємцем. Претендували на Дорогичин та Бе­рестя і мінські князі, які, схоже, були пов’язані з берестейським і

дорогичинським князями через шлюби. Можливо, що до боротьби за ці землі були залучені ятвяги та литовці. Проблема ця дискусійна, брак джерел змушує обережно відно­ситися до висновків. У 1182 р. Кази­мир Справедливий здійснив якийсь похід на Берестя¹⁵⁵⁰, можливо, на підтримку спадкоємця Василька Яро- полчича. Але це не дозволяє ствер­джувати ні про якусь залежність волинських князів від нього, ні про можливу конфронтацію Романа Мстиславича з польськими князя­ми. Правда, краківський князь не

Печатка краківського князя Мєшка

Старого (1173-1177, 1190, 1198, 1199-1202) допоміг Романові Мстиславичу у його спробі утвердитися в Галичі, а потім повернути Володимир у 1188—1189 рр.^{[1552] [1553], навпаки він послав воєводу Миколая, який допоміг Володими­ру Ярославичу вернутися до Галича, але це було здійснене під тиском германського кайзера Фрідріха Барбароси, який з величезним військом перебував на кордоні з Угорщиною[1554], хоча не можна виключати і не­бажання краківського князя посилювати Романа Мстиславича, який повернув свої позиції на Волині[1555].}

Ці події потребують більш детального розгляду. За Длугошем, версію якого приймають ряд істориків^[1556], у 1163 р. Олена Всеволодівна, дочка белзького князя Всеволода Мстиславича, племінниця Романа, була ви­дана за польського князя Казимира Справедливого. Але у 1163 р. Все­волод Мстиславич не міг мати дочки, бо він сам народився не раніше 1155 р. Тому О.Бальцер вважав дружину Казимира дочкою Ростислава Мстиславича, а М.Баумгартен взагалі не вірив в існування белзької кня­зівни Олени. С.Кемтшинський висунув досить правдоподібну версію, за якою Олена була другою дружиною Казимира з якою він одружився бл.1185 р.^[1557]. Проти цієї версії виступив Т.Василевський^[1558]. Його за­перечення досить суттєві, але повністю цієї гіпотези не спростовують. На цей час Олена могла мати бл.14 років, а те, що вона була внуча­тою племінницею Казимира могло відступити на другий план з огляду на політичні вигоди цього шлюбу, який був би значно вигіднішим для краківського князя, ніж шлюб з дочкою зноемського князя Конра­да II з династії Пшемислідів. Зноемське князівство межувало з Ав­стрією, його володарі не впливали на політику сюзеренів Чехії, а саме існування дочки Конрада II досить проблематичне. Традиція припи­сує Олені заснування монастиря поблизу Пліснеська, що також можна розглядати як свідчення на користь її існування як белзької князівни. Якщо б Казимир Справедливий одружився вдруге зі своєю внучатою племінницею, то це пояснило би, чому він не допоміг Романові: саме в той час белзький князь Всеволод Мстиславич, молодший брат Романа, не захотів повертати старшому братові Володимирське князівство, яке той необачно передав йому, перебираючись до Галича.

У 1191 р., коли Краків зайняв Мєшко Старий, Казимир Справед­ливий отримав підтримку від обох братів Романа та Всеволода, які до того часу владнали свої стосунки. Наближення військ володимирського і белзького князів змусило прихильників Мєшка покинути місто^[1559]. Далі у 1193 р.^[1560] та 1196 р.^[1561] Роман Мстиславич разом з польськими союзниками здійснював походи на ятвягів. Але немає жодних підстав вважати, що під тиском папської курії, яка боялася русько-польського союзу, Казимир Справедливий у 1192 р. уклав з Угорщиною мир, який погоджував зовнішню антируську політику (своєрідну предтечу Спіш- ської угоди 1214 р.)^[1562]. Невеликий фрагмент Кадлубка про переговори краківського єпископа Пельки і воєводи Миколая з представниками угорського короля Бели III таких підстав не дає^[1563].

Смерть Казимира Справедливого 5 травня 1194 р. розпалила війну між його спадкоємцями, у яку активно втрутився Роман Мстиславич. Сини Казимира Справедливого Лєшко Білий та Конрад були його двою­рідними братами. Краківська еліта, очолена єпископом Пелькою та во­єводою Миколаєм, проголосила краківським князем старшого з братів Лєшка Білого. Але з цим не погодився молодший брат Казимира Спра­ведливого Мєшко Старий. Його син Болеслав зайняв Куяви, а Мєшко Старий з іншим сином Владиславом Тонконогим рушив на Краків, очікуючи підходу з Куяв сина Болеслава та з Сілезії союзників рати- борського князя Мєшка Плосконогого і опольського князя Ярослава. Військо краків’ян з юними Лєшком Білим та Конрадом і воєводою Ми­колаєм йшло на з’єднання з волинянами Романа Мстиславича. Щоби виграти час до підходу сілезьких князів, Мєшко Старий запропонував Романові виступити посередником на переговорах. Роман відкинув цю пропозицію^[1564].

Тоді Мєшко розпочав битву, сподіваючися випередити противників (волинські війська вступили у битву мало не на марші). 13 вересня 1195 р. на березі річки Мозгава біля міста Єнджеків, 80 км на північ від Кракова відбулася одна з найжорстокіших битв за часів феодаль­них усобиць у Польщі. У першій фазі битви Мєшко Старий врізався у бойові порядки волинян, Роман Мстиславич був важко поранений і волиняни почали відступати. Останнє дозволило київському літописцю ігумену Мойсею, який писав для колишнього Романового тестя князя Рюрика Ростиславича, написати, що волинський князь був розгром­лений^[1565]. Але битва на цьому не закінчилася. Мєшко Старий втратив половину війська, на полі бою загинув його син Болеслав, а сам князь теж був поранений і його військо залишило поле битви^[1566]. Непевна ситуація і чутки про смерть князя Романа змусили краківського єпис­копа прибути у волинський табір. Незважаючи на поранення Роман був готовий повернути своє військо на поле битви^[1567], але після наради, враховуючи понесені втрати, військо переможців, за якими залишило­ся поле битви, теж повернуло назад до Кракова^[1568].

Коли обидва війська відступали від Мозгави, сілезькі князі Мєшко Плосконогий і Ярослав несподівано зіткнулися з сандомирським воє­водою Говаркою. Обидва війська спізнилися і не взяли участі у битві. Воєвода певно знав про поразку Мєшка Старого і з малими силами атакував сілезьких князів, але був розбитий і потрапив в полон^[1569]. Хоча битва під Мозгавою формально завершилася перемогою Лєшка Білого^[1570], бо Мєшко Старий першим покинув поле бою, фактично оби­дві сторони понесли великі втрати і були вимушені взяти паузу^[1571]. Ро­ман Мстиславич з волинськими полками повернувся у Володимир^[1572]. Обидві сторони вдалися до перемовин. Сюзереном Польщі формально залишився Лєшко Білий, а Мєшко Старий задовольнився Куявським князівством, яке залишилося після смерті Болеслава^[1573].

Роль Романа у битві при Мозгаві була великою, її особливо підкрес­лив автор Верхньосілезького річника (“біля Мозгави відбулася війна з князем Романом”)^[1574]. Зрозуміло також, що ця битва укріпила стосунки між Романом та його молодшими двоюрідними братами. Але, вже невдовзі у Польщі знову відбулися зміни. Правда, вони були пов’язані не з результатами битви при Мозгаві. Невдоволена правлінням біскупа Пельки і його партії, які її відштовхнули від влади, мати Лєшка Білого сама звернулася до Мешка Старого. У 1198 р. було досягне­но компромісу. Мєшко повернув Куяви в обмін на Краків. Але він також не міг терпіти влади краківської кліки і обмежився титулом та присутністю свого гарнізону у столиці. Лєшко Білий отримав Сан- домирське князівство, а його брат Конрад — Мазовецьке. Обоє тепер повністю орієнтувалися на Романа, позиції якого значно укріпилися, що дозволило йому невдовзі здійснити найбільшу справу свого життя: об’єднати Галицьку та Волинську землі.

Обставини цього об’єднання точно не відомі, вони не знайшли відо­браження у літописних текстах, які збереглися. Віталій Нагірний вза­галі пропонує датувати цю подію 1198 р.^[1575] За Вінцентієм Кадлубком Романа поставив галицьким князем Лєшко Білий як свого намісни­ка^[1576]. Однак сандомирський князь сам тоді орієнтувався на Романа і сили волинського князя були значно більшими за сили сандомирського князя. Крім того, утвердження князя в Галичі залежало перш за все від галицького боярства. Тому інформація Кадлубка дозволяє тільки припускати, що у поході на Галич з волинянами, можливо, йшли дру­жини сандомирського та мазовецького князів. З цього ж джерела ма­ємо повідомлення і про бій під Галичем. І.Крип’якевич звернув увагу, що партія прихильників Романа була численною, і окремі бояри пішли за ним навіть у еміграцію після першої невдалої спроби^[1577]. Але, на­певно, не менш численною була і партія його противників. Кадлубек також сповіщає про репресії Романа стосовно галицького боярства^[1578].