Загадка загибелі Романа Мстиславича.

Загадка загибелі Романа Мстиславича під Завихвостом 19 червня 1205 р., незважаючи на по­леміку про неї, яка триває вже більше ніж два століття, залишається відкритою. Актуальність розв’язання проблеми не підлягає сумніву, тож видається доцільним ще раз розглянути в комплексі всі збережені джерела та проаналізувати висновки поодиноких дослідників.

Печатка краківського князя Лєшка Білого (2294-1198, 1199, 1201, 1202-1237)

Галицько-Волинський літо­пис, який розпочинає панегірик Романа Мстиславича, не зберіг подробиць його загибелі^[1579].

Володимиро-суздальська вер­сія сформована далеко від цієї події за вторинною інформаці­єю (“Иде Ромнь на Лахы и взя в города Ладьскиа и ставшю же кмоу над Вислою рѣкою и шѣха са в малѣ дружинѣ ш пол­ку свокго. Л\хове же наѣхавше оубиша и. И дружину цжоло кто избиша. Приѣхавше же Галичане вз\ша кназа свокго мртва и несо- ша и в Галичь и положити и въ цркви стыка Бца”^[1580]). Вона стала основою скорочених повідомлень молодших літописів новішої ро­сійської традиції. “Иде Романъ Галичській на Ляхыі и взя 2 горо­да Лятска, ставши же ему надъ Вислою рѣкою, и отъѣха въ малѣ дружинѣ отъ полку его, Ляхове же наѣхаше убиша его и дружину его о немъ избиша всю; шедше же Га­личане взяша князя своего мертва, и несоша и въ Галичъ, и положиша и въ церкви святыа Богородица”^[1581]; “Того же лѣта Романъ Галичскій ходи на Ляхыі, взя градъ ихъ, и ста надъ Вислою рѣкою; отъихавь отъ полковъ въ малѣ дружинѣ, Ляхове же наихвши убиша его; и положи­ша его въ Галичи у святыа Богородица”^[1582]; “Князь Роман Галичский и сын его Данил ходи на ляхи, взя град их и ста над Вислою рекою. Й отеха мало от полков в мале дружине, ляхове же наехав, убиша князя Романа”^[1583] (Данило Романович “вкомпонували” до тексту редактори літопису другої половини XVI ст.); “Того же лѣта князь велики Романъ Мстиславичь Галичскій ходи ратью на Ляхи, и взя два града ихъ, и ста надъ Вислою рѣкою, и ту стоавъ оплошися, и отъѣхавь отъ полку своего въ малѣ дружинѣ, Ляхове же наѣхаша на него, и нападше убиша его, и положиша въ Галичѣ въ церкви пречистыа Богородица”^[1584].

В інших літописах знаходимо ще лаконічніші повідомлення: “Того же лѣта убиша князя Романа в Лясѣхъ”^[1585]; “Въ сеже лѣто убиша Рома­на въ ЛасѢхъ”^[1586]; “Того же лѣта иде Романъ Мстиславичь на ляхы, и тамо убиша и”^[1587]; “Того же лета иде Роман галический на Ляхи. Тамо и убиша его”^[1588].

Дещо відрізняється версія пізнішого Густинського літопису, укла­дачі якого користувалися деякими втраченими західноруськими літо­писами та польськими джерелами: “В то же лѣто Романъ Мстисла­вич Галицкий, ища вины на Ляховъ, посла со гордостию до Лешка Бѣлого, князя Полского, да ему дасть волость во своей державѣ за труды, яже подъять, помагая ему на Мечислава Старого, стрия его. Лєшко же отвѣща ему, якоже достоин еси мзды, понеже бѣжалъ еси от брани. Роман же разгнѣвася велми и собра великое множество вой, пойде въ державы Лядзкия, хотя Ляхов и вѣру их погубити. И пришед ко Люблину, облеже и,и стоя под нимъ мѣсяцъ, но не може его взя­ти. И потомъ услыша, яко Лєшко князь съ Кондратом, братом своим, идутъ на него, оставивъ Люблинъ, пойде противу их през Вислу, и та­мо под Завифостомъ градомъ пораженъ и убиенъ бысть сей великий и храбрый и славный во князѣх Романъ Мстиславич”^[1589].

Загалом же перекази літописів, попри певні, не до кінця зрозумілі деталі загибелі князя, не дають змоги реконструювати перебіг подій, а також зрозуміти причини самого походу. Не збереглася інформація, зафіксована безпосередньо учасниками подій, або ж сформована у га­лицько-волинському середовищі.

Свідчення польських джерел повністю зібрані й наведені в до­слідженні О.Головка^[1590]. Найдавніші польські річники подають дуже короткі повідомлення, на зразок: “Роман, найхоробріший князь ру- тенів, із своїм військом від рук братів Лєшка і Конрада, синів Кази­мира, загинув під Завихостом”^[1591], які майже не відрізняються в різ­них пам’ятках^[1592], за винятком “Трацького річника”^[1593], “Краківського календаря”^[1594] та “Малопольського річника”^[1595], у яких уточнено, що князь Роман загинув під Завихвостом на святих Гервасія і Протасія, тобто 19 червня 1205 р.

Від цих коротких константацій загибелі Романа Мстиславича від­різняються повідомлення трьох інших польських джерел. У “Річнику краківської капітули” записано: “Романа, наймогутнішого князя Руте- нів, який піднявся у своїй гордині і похвалявся безмежно великим за чисельністю військом, синами князя Казимира Лєшком та Конрадом за допомогою Всевишнього, який своїми чеснотами підтримує тих, хто стоїть високо, могутніх трощить, а повалених піднімає, у битві біля Завихоста було вбито. Тоді ж за допомогою Всевишнього навіть у неба­гатьох, які залишились у війську означених князів, яке через величез­ну втому та рани поверталося додому, хоробрість настільки збільшила­ся, що коли вони сміливо напали на незліченні фаланги Романа, який підступно вирішив погубити Польщу, та примусили на втечу двадцять одну тисячу воїнів. Після нечуваної різанини ріка Вісла переповнилася кров’ю і вийшла з берегів, вода в ній стала червоною і було в ній вели­ка кількість трупів воїнів, які пали від руки переможців — поляків”^[1596]. Ця хвалебна реляція настільки нагадує стиль Вінцентія Кадлубка, що видавець і коментатор пам’ятки навіть приписав її цьому хроністу^[1597]. Але те, що сам хроніст, сучасник подій, який відзначався агресивною позицією стосовно східних сусідів, і добре знав про цю подію, не знай­шов для неї місця у своїй хроніці^[1598], змушує замислитися над при­чинами такого мовчання. Чому ж він не скористався з можливості за­вершити її славною перемогою Лєшка Білого та Конрада? Не встиг (його хроніка доведена до 1202 р.) чи, володіючи повною інформацією і переосмисливши самі події, вагався як їх подати?

У т. з. хроніці познанського єпископа Богухвала (+ 1253) та кусто- са познанської капітули Годзіслава Паска (+ бл. 1284), друга редакція якої (1377—1384 рр.) відома як Великопольська хроніка, розповідь про битву під Завихвостом викладено в подібному дусі: “В цей час Роман, могутніший князь рутенів, відмовився сплачувати данину князю Лєш- ку, сміливо виступає проти його влади і, зібравши велике військо, з сильним загоном вступає до польських земель.

Ще одна хроніка Дзерзви (Dzierzwy), компіляція початку XIV ст., у фрагменті, присвяченому загибелі князя Романа Мстиславича, фак­тично повторює попередні тексти, які йдуть від Вінцентія Кадлубка, познанського єпископа Богухвала чи кустоса познанської капітули Го- дзіслава Паска: “В цей же час, Роман могутніший князь Рутенів, зібрав величезне військо і князю Лєшкові відмовляється платити данину, на­хабно виступає проти його влади і несподівано вступає в польські зем­лі. Коли про це почув Лєшко, він з невеликим загоном воїнів прямує під Завихост, де захоплює, розбиває і перемагає. Рутени, що спочатку вели себе самонадіяно, були ранені та вбиті, інші знайшли спасіння у втечі”^[1600]. Саме така версія видавалася найбільш правдоподібною, як у період боротьби за спадщину Романа Мстиславича, так і пізніше, в період боротьби за спадщину Романовичів.

У тексті т. з. “Каталогів краківських єпископів” (V каталог, доведе­ний до Збігнєва Олесницького (+ 1455), який зберігся в рукописі першої половини XVI ст.^[1601]) наведений дещо повніший фрагмент присвячений загибелі князя Романа з подробицями його похорону: “Роман, князь Русі могутній, з військом своїм численним Лєшком і Конрадом, кня­зями краківським та сандомирським, біля Завихвоста розбитий був... Той же князь Роман у тринадцяті календи липня був убитий, у десяті календи червня похований у Сандомирі та після викупу був викопаний і переданий русичам”^[1602].

Отже, польські джерела теж не дають змоги зорієнтуватися у цих подіях. Залишається незрозумілим, чому Роман Мстиславич почав вій­ну з близькими родичами та союзниками^[1603]. Зрештою, за інформацією того ж Галицько-Волинського літопису у 1207 р. Лєшко Білий на зу­стрічі з вдовою Романа сам не міг пояснити причин цієї війни (“бе бо Володислав лестя межи има”^[1604]). Що це, спроба звалити вину на свого давнього суперника князя Владислава Тонконогого, сина Мешка Ста­рого? Будь-які спроби шукати “боярський слід” в особі Володислава Кормильчича^[1605], який правдоподібно, в цей час перебував в угорській еміграції, залишаються апріорним здогадом. З цієї інформації можна тільки зробити висновок, що сам конфлікт не мав глибоких причин, а його результат для обох сторін виявився несподіваним.

Пізніші польські хроністи додали до цього епізоду власні конструк­ції, джерела яких неможливо встановити^[1606]. Так, за Янам Длугошем Роман Мстиславич хотів отримати Люблінську землю як компенсацію за участь у битві під Мозгавою. Перед походом у нього виник конфлікт з володимирським єпископом, який відмовився благословити виправу проти поляків. Після невдалої облоги Любліна, яка тривала місяць, що дало змогу князям Лешку та Конраду зібрати військо поблизу Сандо- мира, Роман зазнав поразки біля Завихвоста^[1607]. Мацей Стрийковський розгорнув цю версію значно ширше, додавши, що Роман збирався “не лише завоювати Польщу, але й знищити весь рід латинників”, дета­лі погроз володимирському владиці і мужню відповідь єпископа (“за правду, я не боюся прийняти смерть, до того ж, також і сам князь Роман не знає, чи вернеться з війни, чи ні...”), і завершивши короткою поемою-панігіриком на польську перемогу біля Завихвоста. Далі, по­силаючись на Меховіту і Кромера, зазначає, що поховали його спершу у Сандомирі, а потім з почестями — у Володимирі, заплативши за тіло тисячу гривень сріблом викупу^[1608]. Олександр Гваньїні обмежився на­ступною інформацією: “Цей більше, ніж його предки, воював з поль­ськими князями, однак був убитий біля Завихвоста 1205 року”^[1609].

Чеські Празькі аннали занотували коротку інформацію “1206 Лєш­ко з братом Конрадом убили Романа, короля Прусії”^[1610].

Зберігся цікавий запис у пом’янику бенедиктинського монастиря св. Петра в Ерфурті з точною датою смерті (19 червня), в якому за­значено, що “Роман, король Руси, дав нам 30 марок”^[1611]. В Ерфурті, столиці ландграфа Тюрингії Германа, родича і союзника Штауфенів, Роман Мстиславич, правдоподібно, побував особисто, про що свідчить цитований запис. Ці відвідини відбулися не пізніше 1203 р.^[1612] Саме тоді він ознайомився з проектом папи Інокентія III та Вельфів для виборів німецького короля і імператора, який став основою пропонованого ним “доброго порядку”^[1613]. Здогад О.Головка, ніби князь Роман міг знаходитися на вихованні ерфуртських монахів-бенедиктинців^[1614] безпідставний. Навіть якщо погодитися, що в дитинстві він міг якийсь час знаходитися при краківському дворі, то неможливо пояснити для чого потрібно було відсилати його до Тюрингії, враховуючи тодішні напружені стосунки краківських князів з імператором Фрідріхом Барбаросою.

Історики вже давно звернули увагу на одне французьке джерело з ширшою інформацією щодо мотивів походу князя Романа Мстиславича. “Хроніка” монаха Альбріка^[1615] була складена у цистерціанському абат­стві Трьох джерел (графство Шампань у Франції) ченцем абатства Альбріком (+ бл. 1252 р.^[1616]). Вона охоплює історію від народження Христа до 1241 р. Автор і його наступники, які переробляли та допо­внювали цю працю, користувалися широким спектром різноманітних джерел^[1617]. Хроніка збереглася у кількох списках, найстарші з яких датовані XIV ст.^[1618].

Звістка про загибель князя Романа у 1205 р. передана у Хроніці Альбріка наступним чином: “Король Русі, на ім’я Роман, вийшовши із своїх земель і маючи намір через Польщу дістатися Саксонії, щоб як удаваний християнин церкви руйнувати, був розбитий і вбитий за Божим промислом на ріці Віслі двома братами, польськими князями Лєшком та Конрадом, а усі його були розігнані або знищені”^[1619].

Далі в тексті під 1227 р., розповідаючи вже про загибель князя Лєшка Білого, хроніст зазначив “той Лєшко з братом своїм Конрадом короля Русі на ім’я Роман колись славетно переміг”^[1620].

Достовірність інформації французького хроніста Альбріка достат­ньо переконливо доведена польським дослідником Анжеєм Мареком Вирвою^[1621] та російським дослідником Олександром Майоровим^[1622], які, звернули увагу на польські цистеріанські монастирі, зокрема монас­тир в Лекно та у Вонхоцьку недалеко Завихвоста, які були засновані за участі французьких ченців з абатства Марімон, розташованого по­близу абатства Трьох джерел, в якому писав свою хроніку Альбрік. Його добра поінформованість у польських подіях, зокрема про успіхи місіонерів з Лекна у християнізації прусів у 1207 р., почерпнута від польських цистеріанців, які беручи участь у популярних тоді палом- ництвах до Сант-Яго де Компостела, зупинялися в монастирі Трьох джерел^[1623]. Домовленість Романа з своїм свояком німецьким королем Філіпом Гогенштауфеном була секретною, тому інші хроністи могли і не знати про кінцеву мету цього походу, тоді як близькі до місця події польські цистеріанці про це могли швидше дізнатися¹⁸²². При дворі со­юзника Романа короля Андрія II та у колах вищого угорського кліру були добре обізнані з руськими справами¹⁸²³, тож звідти через дочір­ний монастир св. Готарда (заснований угорським королем Белою III у 1184 р.¹⁸²⁴) теж могла потрапити інформація про події під Завихвос- том в абатство Трьох джерел, як слушно зауважив ^ля Паршин¹⁸²⁵. Один з абатів монастиря Трьох джерел Якуб з Пекокарії (Pecocarii) у 1232—1234 рр. був папським легатом в Угорщині, а естергомський ар­хієпископ Роберт (+ 1237) — ченцем цього монастиря. Так, що зв’язки з цим монастирем були доволі тісними¹⁸²⁸.

О. Головко піддав інформацію Хроніки Альбріка критиці, відзнача­ючи її тенденційність: руський князь зображений як “удаваний хрис­тиянин”, якому приписується прагнення здійснити найтяжчий злочин — руйнацію християнських храмів¹⁸²⁷. Але це звичний штамп хроніс- тів-кліриків у зображенні противників¹⁸²⁸ (див., наприклад: [1204] “че­хами були розорені 18 чоловічих і жіночих монастирів... злочинцями були збещещені також церковні прикраси. настільки підлих, — інак­ше не скажеш, — собак”¹⁸²⁹ [про чеського короля Пшемисла Оттока- ра I — Л.В.];“1244 русичі раптовим ударом Люблін нищать та церкви палять”¹⁸³⁰ [про князя Данила Романовича — Л.В.] та ін.). Пакше Аль- брік і не міг трактувати Романа Мстиславича, який був у таборі проти­вників папи ^окентая III.

Здогад дослідника, що сюжет про Романа у Альбріка вторин­ний і виник під впливом “якогось протографа, вірогідно, польського походження”¹⁸³¹ (аргументом чого мав би служити сюжет з польської історії XIII ст., використаний хроністом¹⁸³²), а сам фрагмент про похід ^{[1624] [1625] [1626] [1627] [1628] [1629] [1630] [1631] [1632] [1633] [1634] [1635] у Саксонію був вставлений у 1240-х рр. під впливом активної диплома­тичної діяльності Данила Романовича — зовсім бездоказовий і не спрос­товує аргументів інших дослідників щодо джерел інформації Альбріка. Використання французьким хроністом польських річників або ж ін­ших тогочасних писемних польських пам’яток, слідів яких на теренах Франції ніколи не знаходили, нічим не підтверджене.}

Віталій Нагірний, аналізуючи другий фрагмент Альбріка, вбачає недовіру до хроніста в дублюванні повідомлення про смерть (ніби-то вдруге під хибною датою) і відсутності ствердження, що він загинув під час походу до Саксонії^[1636]. Але дослідник просто неуважно прочитав джерело. Альбрік 1227 р. датує загибель Лєшка Білого, а смерть Рома­на згідно цього фрагменту мала місце колись (“duondam”), щодо мети його походу: не було потреби повторювати наведену раніше звістку під 1205 р.^[1637].

В історичній літературі битва під Завихвостом та загибель князя Романа Мстиславича ще з XVIII ст. стали предметом широкої диску­сії, на початковому етапі якої важко відділити можливу інформацію з втрачених джерел від авторських фантазій. Розпочали цю традицію російський історик Василь Татищев та австрійський дослідник Йоган Християн Енгель (1770—1814).

За В.Татищевим Роман захопив кілька міст в околицях Любліна і рушив до Сандомира, де почалися перемовини з Лєшком Білим. Від­правивши своїх послів і чекаючи на їх повернення, Роман Мстиславич у супроводі невеликого загону, вирушив на лови. Коли князь їхав від­критим полем, із лісу на нього напала польська засідка. Князь отримав важку рану списом, від якої помер. Підмога, яка підійшла, спізнилася, однак майже повністю знищила польський загін, з якого врятувалися незначна частина^[1638].

Й.Енгель написав, нібито польське військо переслідувало рештки війська Романа Мстиславича аж до воріт Галича^[1639]. Його слушно ви­правив Людвік Дроба (1854—1879), звернувши увагу, що це тверджен­ня не базується на жодних джерелах^[1640]. Польський дослідник вважав смерть Романа Мстиславича випадковою, хоча й дотримувався думки про сильний польський вплив у Галицькій землі^[1641].

За М.Карамзіним Роман вторгнувся до Польщі, довідавшись, що син Мєшка Старого Владислав Тонконогий оголосив себе краківським князем. Після того, як беззахисні села в околицях Сандомира були знищені військом Романа, на прохання Лєшка Білого галицько-волин­ський князь вступив в переговори, вимагаючи компенсації за втрати під Мозгавою і погоджуючись взяти в заставу Люблін. В той же час Ро­ман Мстиславич прийняв посольство від папи Інокентія III, яке пропо­нувало йому королівську корону. Після цього він знову оголосив війну полякам, стояв на Віслі та загинув через необережність, від’їхавши з малою дружиною від війська^[1642].

Для вирішення питання загибелі князя Романа Мстиславича чи не найважливішим є визначення причин його останнього походу. Дослід­ників цієї проблеми можна умовно розбити на три групи^[1643], віднісши до першої — прихильників думки, що метою походу було завоювання Люблінської або ж Люблінсько-Сандомирської земель, до другої — при­хильників ширшого погляду, що причиною походу був епізод поль­ської політики Романа Мстиславича, до третьої — прихильників погля­ду, що Роман Мстиславич йшов у Саксонію на допомогу своєму свояку німецькому королю Філіпу Гогенштауфену.

Аргументація авторів першої групи базується виключно на пові­домленні цитованих польських джерел і прикладах, щодо спроб ін­ших князів за інших умов зайняти Люблін, які відбулися протягом XIII ст.^[1644] Прихильники цієї версії не враховують впливу найважливі­шого фактору ментальності середньовічних володарів — династичного. Носіями ідеї державності були правителі та їх найближче оточення. Правителі не відрізняли себе і своїх особистих мотивів від держави, яку вони очолювали. Саме тому всі угоди скріпляли династичні шлю­би, а далі політика будувалася на цих родинних взаєминах. Майже абсурдним за таких умов було би бажання Романа Мстиславича жадати волостей своїх двоюрідних братів, за яких він проливав власну кров і з котрими його пов’язували союзні стосунки. Взагалі, умов для експансії у польські землі на початку XIII ст. не існувало, а з огляду на ситуацію навколо Києва і позицію володимиро-суздальського князя Всеволода Велике Гніздо, будь-яка конфронтація з західними сусідами була для Романа Мстиславича небажаною. Саме об’єднання двох потужних зе­мель Галицької і Волинської викликало у багатьох князів певну опози­цію стосовно Романа, якою спішили скористатися як Суздальські, так і Смоленські Мономаховичі. Падіння династії Ангелів також не могло не відбитися на політичних планах Романа Мстиславича. Дипломатична активність, зокрема ймовірні перемовини з Олексієм III Ангелом та папським легатом, перемовини з руськими князями, з тим же Всеволо­дом Велике Гніздо, вимагали скоріше виваженості і концентрації сил.

Щоби Роман Мстиславич міг виступити проти двоюрідних братів та ще й намагатися відібрати у них їхні волості, скориставшись з тим­часових труднощів, викликаних боротьбою з ратиборсько-опольським князем Владиславом Тонконогим, потрібно було би, щоби трапилось щось надзвичайне, яке би змусило галицько-волинського князя пола­мати всю систему стосунків, які склалися в усій Європі між правлячи­ми династіями. Жодне з джерел не дає підстав навіть припускати, що на 1205 р. у Романа Мстиславича склалися такі стосунки з двоюрідни­ми братами і постійними союзниками, які би змусили його виступити проти них, жадаючи їхніх володінь і наражаючись на небезпеку війни на західних кордонах за умов, коли не були реалізовані його плани реформування системи успадкування князівських столів на Русі, що б дозволили йому реалізувати плани легітимного здобуття київського престолу, діставши визнання з боку решти руських князів.

Автори другої групи^[1645], з яких найглибший і найпослідовніший О.Головко^[1646], по суті теж ігнорують родинні династичні зв’язки, протиставлячи їм мнимі інтереси зміцнення позиції власної держави. Роман Мстиславич нібито був зацікавлений у посиленні позицій ратиборсько-опольського князя Владислава Тонконогого, який боровся за Краків, як противаги Лєшку і Конраду, що давало йому реальну можливість і надалі впливати на розвиток ситуації в Польщі. Крім того, він прагнув приєднати частину польської території. Але такий висновок більше, ніж вразливий: союзники і двоюрідні брати Лєшко та Конрад і далі потребували допомоги Романа Мстиславича, особливо на тлі боротьби з Владиславом Тонконогим, що залишало для Романа реальну можливість впливати на розвиток подій у Польщі. Щодо претензій на польські території, то це не більше, ніж хибне трактування

польських джерел, автори яких не могли пояснити причину несподіваної конфронтації між давніми союзниками, як не зміг до кінця пояснити її й учасник подій — краківський князь Лєшко Білий. Щодо версії Герарда Лябуди^[1647], за якою до зими 1205—1206 рр. краківський стіл займав Владислав Тонконогий (за О. Бальцером Владислав Тонконогий перебував у Кракові лише у 1203—1204 рр.^[1648]), то за таких умов попри будь-які намагання ратиборсько-опольського князя Роман Мстиславич міг би виступити тільки на стороні Лешка та Конрада.

Автори третьої групи^[1649], на мій погляд, пропонують найобґрунто-

ванішу версію подій. Свояком Романа був німецький король

Філіп Гогенштауфен, одружений з Іриною, сестрою Єфросинії-Анни, другої дружини Романа Мстиславича, який вів напружену боротьбу з Оттоном IV Вельфом, си­ном знаменитого саксон­ського герцога Генріха Лева. Не тільки імперські князі, але й усі сусідні володарі розділилися у симпатіях навколо цієї бо­ротьби.

Кульмінація проти­стояння якраз припала на 1204—1205 рр., причо­му король Філіп добився перелому і почав перема-

Церква Святого Пантелеймона в селі Шевченкове під гати Але папа Інокентій Галичем (територія Давнього Галича). Початок ХІІІ ст.

ІІІ підтримував Вельфів, програма Гогенштауфенів утворення вселенської християнської імперії загрожувала втратою здобутих папством позицій в боротьбі за інвес­титуру. Роман Мстиславич був у Ерфурті у 1202/1203 р., зустрічався з ландграфом Германом, і, напевно, що і з самим свояком. Сестри та­кож, схоже, підтримували контакти. Свояки могли домовитися про допомогу галицько-волинського князя, для якого перемога Філіпа була більш, ніж бажаною. Погоджуюся повністю з вищезгаданою версією О.Майорова, що домовленість між Філіпом та Романом була таємною,

Зразки білокам’яного різьблення порталів церкви Святого Пантелеймона

тому поява Романового війська була несподіваною для сучасників. Як­би йому вдалося швидким маршем пройти через польські землі, це було би ще більшою несподіванкою для Вельфів.

Зіставлення цитованої вище інформації всього масиву джерел дає можливість, з достатньою вірогідністю реставрувати події, пов’язані з смерті Романа. Його військо йшло через Польщу як через союзну державу. Довідавшись, що польські князі стали на бік папи і Вельфів, Роман вступив у переговори. У його плани війна з польськими князя­ми, своїми родичами, яким він стільки допомагав і з якими недавно підтвердив союз, не входила. Він був переконаний, що легко з ними домовиться. В ході переговорів його посли могли пригадати польським князям про битву під Мозгавою і допомогу їх родича. Коли ж перего­вори зайшли в глухий кут, Роман міг зажадати в заставу Люблін, як гарантію від удару у спину.

Щодо великої битви під Завихвостом, про яку пишуть деякі ав­тори^[1650], то її, скоріше всього, взагалі не було. Можливо, що Роман Мстиславич, “нудьгуючи” поки йшли переговори, легковажно вирушив з малою дружиною на полювання і потрапив у засідку. Але, виглядає, що сторони таки домовилися, бо Лєшко Білий не зміг потім пояснити, що ж трапилося. Схоже, що йому було ніяково за цю подію або ж він відчував свою вину за загибель брата і союзника. Промовчав про цю подію і Кадлубек, не скориставшись такою нагодою принизити галиць­ко-волинського князя. Виглядає так, що сторони домовилися і військо Романа Мстиславича рушило до Завихвоста, де планувалася переправа через Віслу. І під час розвідування місця для найбільш зручної пере­прави Роман Мстиславич несподівано натрапив на польське військо¹⁰⁴⁸. На мою думку, це була, радше, польська розвідка, яка слідкувала за військом Романа Мстиславича, ніж засідка. Сама сутичка, як і заги­бель князя Романа були випадковими, що і зумовило пізніше такий характер повідомлень в джерелах.

Місце поховання Романа Мстиславича залишається дискусійним. Джерела не дозволяють однозначно її розв’язати. Іван Крип’якевич вважав, що Романа поховали у Володимирі поруч з батьком¹⁰⁴⁹. Ярос­лав Книш висловив здогадку, що князя могли поховати у Завихвості, а подальша боротьба за його спадщину унеможливила перенесення його останків. Тоді могила Романа мали би знаходитися на території монас­тиря, заложеного краківським князем Болеславом Сором’язливим для свої сестри галицької королеви Саломеї. Думаю, що Каталоги краків­ських єпископів, подаючи точну дату перепоховання Романа Мстисла­вича, відбивали реальні події. За версією О.Головка Романа похоронили в Галичі у церкві св. Пантелеймона¹⁰⁵⁰. На мій погляд, ця версія най­більш обґрунтована. Після загибелі Романа не було жодних військових дій між сторонами. Вдова Романа та її найближче оточення швидко опанувало ситуацію. Юному Данилові присягнуло галицьке боярство. За таких умов тіло Романа Мстиславича, безсумнівно, було перевезене до Галича, в якому залишалася його родина, і поховане у церкві св. Пантелеймона, яка знаходилася біля його резиденції.