Спадщина Романа Мстиславича.
У червні 1200 р. Володимир Іго- ревич без проблем сів у Галичі, а Роман Ігоревич — у Звенигороді. Ігоревичі вирішили зіграти на давній традиції, відроджуючи уділи. Легко оволодівши галицькою спадщиною, вони зазіхнули на волинські володіння Романовичів й послали до Володимира, вимагаючи видати обох Романовичів і прийняти їх брата Святослава.
Бояри Мстибог, Ман- чук і Никифор взяли під захист посланця нового галицького князя. Літописець нарисував романтичну картину втечі Романовичів: вночі через пролом у стіні вдова Романа, пестун Мирослав з юними Романовичами, священиками та вірними слугами покинули столицю Волині. Тепер Єфросинія виїхала до двору Лєшка Білого, через якого загинув Роман. Володимирським князем став Святослав Ігоревич1051.Взимку 1207 р. Лєшко Білий із честю прийняв вдову Романа і не зміг їй пояснити що ж таки трапилося під Завихвостом. Єфросинія з
1648 Головко А.Б. Древняя Русь и Польша в политических взаимоотношениях Х - первой трети ХІІІ вв. С. 88; Його ж. Останній похід князя Романа Мстиславича. С. 38. Дослідник звернув увагу на Завихвост як традиційне місце переправ через Віслу протягом середніх віків і ранньомодерної доби. На жаль, локалізація переправи досі не встановлена через часті зміни русла ріки. Ці зміни на початку ХІХ ст., навіть, зруйнували рештки старого замку (Wqsowiczowna T. Wczesnosredniowieczny przeprawy przez srodkow⅞ Wislc // Kwartalnik Hiatorii Kultury Materialnej. T. 5. Warszawa, 1957. S. 439-447).
1649 Крип’якевич I. Галицько-Волинське князівство. С. 113.
1650 Головко А.Б. О месте захоронення галицко-волынского князя Романа Мстиславича // Древняя Русь. Вопросы медиевистики. № 3(37). Москва, 2009. С. 22-23.
1651 Ипатьевская летопись. Стб. 723.
молодшим сином Васильком залишилася у Кракові, а Данило з пестуном Мирославом виїхали в Угорщину до двору Андрія II.
Колишні союзники Романа бралися допомогти його дітям. Лєшко послав до угорського короля з відповідною пропозицією свого посла Вячеслава Лисого.Угорщина та польські князі виходили насамперед з власних інтересів, заскочені розвитком подій, коли замість васала чи союзника на їх кордонах з’явився несподівано сильний противник в особі Ольгови- чів. При цьому Лєшек Білий з братом Конрадом вирішили підтримати волинських князів, укріпивши з ними союзні стосунки. Чекати довго не довелося. Восени 1207 р., коли між Ігоревичами почалися чвари, волинські князі самі звернулися до польських сусідів. Лєшко Білий з братом Конрадом та белзьким князем Олександром Всеволодовичем без особливих зусиль зайняли Володимир і захопили в полон князя Святослава Ігоревича. Літописець при цьому зафіксував, що польські князі на прохання Олександра Всеволодовича зупинили польських мародерів, які намагалися ввірватися до собору св. Богородиці, навіть, вбиваючи двох своїх воїнів (“возбыста Лахы свод”1052). Війська Інгваря та Мстислава Ярославичів, судячи з літопису, підійшли вже після того, як володимирці впустили союзників до міста. Наступним спільним кроком польсько-волинського війська був розгром і взяття в полон пінського князя Володимира Святополковича1053, який, схоже, пробував скористатися проблемами волинських князів, можливо, виступаючи союзником Ігоревичів.
За існуючою практикою успадкування князівських столів Володимир мав відійти до старшого з нащадків Мстислава Ізяславича белзь- кого князя Олександра Всеволодовича. Так воно і трапилося. Юному Василькові виділили уділ з центром у Бересті, куди він переїхав з матір’ю1054. При цьому ініціатором виступив Лєшко Білий.
Але ситуацією поспішав скористатися луцький князь Інгвар Ярос- лавич. Сюзерен Волині поспішив у тому ж 1207 р. укласти союзну угоду з Лєшком Білим, яку скріпили шлюбом Лєшка Білого з Гремис- лавою Інгварівною1055. Детальний аналіз джерел та поглядів істориків з цієї проблеми здійснив Освальд Бальцер1050.
З ним погодилися Казимир Ясіньський1057 та Генрік Самсонович1058. Гіпотеза про одруження Лєшка Білого з дочкою колишнього новгородського князя Ярослава Володимировича, який до 1207 р., напевно, вже помер, а з початку ХІІІ ст. не мав жодного уділу (при цьому Лешек мав розлучитися з дочкою Інгваря Ярославича) не опирається на переконливі аргументи1059. [1651] [1652] [1653] [1654] [1655] [1656] [1657] [1658]Інгвар Ярославич відразу ж зайняв Володимир, але наштовхнувся на протидію місцевого боярства. Тоді за порадою Лєшка Білого, який тепер перебрав на себе роль арбітра і покровителя у волинських справах, як колись Роман Мстиславич у польських справах, було відновлено попередній стан речей. Олександр Всеволодович повернувся у Володимир, але мусив передати Василькові Белз. Правда, він виділив з Белзького князівства Червенське, яке залишив братові Всеволоду, а з Берестейського князівства забрав собі Угровськ, Стовп, Комов і Вере- щин1880. Володимирське князівство сильно потерпіло від набігу литовців та ятвягів, які доходили до Комова та Червена1881.
Повернення Ігоревичів у Галицьку землю знову змінило ситуацію. Викуплений з полону князь Святослав Ігоревич отримав Перемишльське князівство. У тому ж 1209 р. Лєшко з Конрадом вирішили домовитися з Ігоревичами, які сильною рукою, не зупиняючись перед знищенням боярської опозиції, почали опановувати ситуацією у Галицькій землі. Польсько-галицька угода 1209 р. була скріплена шлюбом мазо- вецького князя Конрада з Агафією Святославною1882. Можливо, що ця угода передбачала невтручання Ігоревичів у волинські землі і відмову від претензій на Володимир, яким короткий час володів Святослав Ігоревич.
Репресії Ігоревичів проти галицького боярства змусили востаннє звернутися до угорського короля з проханням підтримати Данила Романовича. У 1211 р. потужне угорське військо, очолене палатином Потом, з яким йшли галицькі бояри-емігранти з своїми списами та хорог- вами, підійшло до Перемишля.
Лідер галицького боярства Володислав Кормильчич переконав перемишлян не чинити опору. Князь Святослав Ігоревич був схоплений і виданий угорцям. Військо рушило до Звенигорода на Білці, куди вже підходили дружини волинських князів: белзька дружина Василька Романовича з боярами Вячеславом Товстим, Мирославом, Дем’яном та Воротиславом, володимирська дружина Олександра Всеволодовича, червенська дружина Всеволода Всеволодовича, луцька, дорогобузька і шумська дружини. Не стояв осторонь і Лєшко Білий: на цьому етапі від однозначно підтримував Романовичів. Польську допомогу очолював Суліслав Бернатович1883. Напевно, поляки також були на коронаційних торжествах Данила Романовича, які відбувалися в Успенському соборі.Але Данило Романович не зміг втриматися у Галичі. Спочатку [1659] [1660] [1661] [1662] бояри прогнали його матір, повторна угорська інтервенція відновила ситуацію, а найбільш активні боярські лідери Володислав Кормиль- чич, Судислав та Філіп були арештовані і відвезені в Угорщину. Однак брати Володислава Яволд і Ярополк зуміли втекти і переконати пере- сопницького князя Мстислава Німого втрутитися в боротьбу за Галич. Данило з матір’ю та їх прихильники, які опинилися у меншості, знову втекли в Угорщину. У цей час відбулися не зовсім зрозумілі зміни на русько-польському кордоні. За Галицько-Волинським літописом Лєшек Білий здійснив похід до Белзу, після чого князівство було передане Олександрові Всеволодовичу, а Василько Романович переміщений на Східну Волинь до Кам’янця на Случі на східній окраїні Володимирського князівства1004. Польські історики, посилаючись на угорсько-польську угоду, укладену під Володимиром, за якою ніби-то Галицька земля відходила до сфери впливу угорського короля, а Волинська земля — краківського князя1005, вважають, що на її підставі Лешек Білий вважав волинських князів за своїх васалів і розпоряджався їх уділами. Але тезу про таку угоду прийнято a priori. Після приходу до влади у Галичі боярського князя Володислава Кормильчича, Лєшко Білий разом з волинськими князями, прийнявши перед цим Данила Романовича з матір’ю “с великою чтью”1008, [1663] [1664] [1665] [1666] [1667] тобто і далі визнаючи його галицьким князем, кинувся допомагати Романовичам. У 1213 р. військо Лєшка з волинськими дружинами Данила і Василька Романовичів (у яких зібралися всі головні волинські бояри), пересопницького князя Мстислава Ярославовича, володимир- ського князя Олександра Всеволодовича та белзького князя Всеволода Всеволодовича рушили на Володислава Кормильчича. “Боярський” князь залишив братів обороняти Галич, а сам з найманими загонами угорців та чехів зустрівся з волинянами на р. Боброк (десь в районі нинішньої Бібрки). Його військо було розбите, але Галич вистояв[1668] [1669]. Так само не дали результатів облоги інших галицьких міст, зокрема Тере- бовлі, Маклекова і Збаража. Здобути вдалося лише один Биковен[1670]. Боярський лідер Володислав Кормильчич виявився непоганим князем, зумівши вистояти проти сусідів[1671]. Галицьке боярство і містичі його підтримали.