Спішська угода.
Активне втручання Лєшка Білого у галицьку політику стривожило Андрія II, який вже почав приходити до себе після приборкання баронської опозиції. Встигнувши додати до свого титулу rex Оаіісіае et Lodomerie, Андрій II вважав, що ініціатива повинна виходити від нього.
Як тільки трохи стабілізувалося становище в Угорщині, король вирішив остаточно розв’язати проблему галицької спадщини. Очевидно, приклад Володислава Кормильчича підштовхнув його до радикальніших дій. В умовах протистояння з власними баронами, він ще не відчував себе настільки сильним, щоби просто окупувати Галицьку землю, перетворивши її на провінцію Угорського королівства. Він шукав розумного компромісу з сусідами. Але для початку він продемонстрував свою силу, рушивши з військом на Краківське князівство[1672]. Скоріше, це була імітація походу аби змусити краківського князя до переміни політичного курсу і пошуків компромісу. Лєшко Білий та його оточення вірно оцінили ситуацію. До угорського короля виїхало посольство, очолене воєводою Пакославом Лестковичем Старим[1673]. Результатом діяльності цього посольства була особиста зустріч у Спіші восени 1214 р. короля Андрія II з князем Лєшком Білим. На цій зустрічі була укладена важлива політична угода, яка передбачала компромісне вирішення проблеми Галицької спадщини. Угоду скріплював шлюб Калмана, п’ятирічного сина короля Андрія II, з Саломеею, трирічною донькою Лєшка Білого, внучатою племінницею Романа Мстиславовича. Калман мав бути коронований як галицький король. Його тесть мав отримати Перемишльське князівство з Любачевською волостю. Щоби уникнути війни з волинськими князями, сторони домовилися повернути Романовичам батьківський Володимир[1674].Угода була добре продуманою і, здавалося, повністю влаштовувала всі сторони. Володислав Кормильчич не зміг вчинити опору, боярська еліта поспішила до нового володаря.
Калман їх повністю задовольняв, він був дитиною і вони сподівалися зайняти при його дворі ключові місця.Калмана короновано в Галичі у 1215 р. Андрій II забезпечив панування свого сина сильним гарнізоном. Угорський король звернувся до папи з проханням, аби той уповноважив естергомського архиепископа коронувати Калмана, тобто домагаючись таким способом від папи ле- гіматизації титулу галицького короля для сина[1675]. Від імені Калмана було послано грамоти до папи Інокентія III із запевненнями, що населення Галицької землі прийме унію з Римом і вишле єпископів на собор[1676]. Лєшко Білий отримав Перемишльське князівство, а Романовичі — гарантовану конфронтацію з Олександром Всеволодовичем та його братом Всеволодом, що дозволяло краківському князеві і надалі відчувати себе опікуном волинських князівств. Зрозуміло, що за таких умов, не існувало небезпеки подальшої участі Романовичів у боротьбі за Галицьку спадщину. Зрештою, маючи на своїй стороні переважну більшість галицького боярства, цього можна було і не боятися.
Але угорці надто швидко відчули себе господарями. Галицькі бояри, яких тепер очолив Судислав[1677], звичайно, не були задоволені розчленуванням їхньої землі, а ще більше спробами накинути їм церковну унію. Намагаючись зміцнити становище короля Калмана, Андрій II прислухався до них і відібрав від польського князя необачно переданий йому Перемишль. Це відразу стало поштовхом для ліквідації Спішської угоди. Не можна погодитися з думкою Людовика Дроби, що до цих дій Андрія II підштовхнула передача Володимира Данилові Романовичу[1678]. Це якраз був найрозумніший крок, який влаштував на цьому етапі всі сторони. Причини полягали у невдоволенні галицького боярства, яке організувало облогу резиденції короля Калмана[1679] і змусило його батька короля Андрія II робити не дуже вигідні, але необхідні кроки, бо частина галицького боярства, однозначно, мала феоди у Перемишльському князівстві і не збиралася їх комусь віддавати.
Зрозуміло, що галицькі бояри використали як привід промахи угорців у релігійному питанні, перш за все, їх намагання забезпечити участь галицької делегації на соборі католицької церкви, який відбувся у листопаді 1215 р. Наперід запевнивши папу Інокентія III у бажанні населення Галицького королівства вернутися в лоно католицької церкви, вони так само наперід готували реляції щодо втілення цих прагнень. Зіткнувшись з дійсністю, король Андрій II як реальний політик поспішив піти на поступки боярським лідерам, що єдине могло зупинити війну, яка була би відразу ж підтримана руськими князями.Виправдовуючись перед папою, Андрій II сподівався виправдатися і перед Лєшком Білим. Зрештою, Перемишль відійшов не до угорської корони, а залишився у їхніх дітей — галицьких королів.
Але Лєшко затаїв образу на свата і звернувся до ще одного спадкоємця, чиї права до галицької спадщини були легітимними, але чиї можливості не відповідали цим правам. Незначний торопецький князь з наймолодшої гілки смоленських Мономаховичів у 1205 р., звичайно, не міг мріяти подолати опір інших шукачів галицької спадщини, але після знаменитої Липицької перемоги 1216 р. уже новгородський князь Мстислав Удатний був відомий усій Русі. У Києві сидів його двоюрідний брат Мстислав Романович зі смоленської династії. За таких обставин реальним видавався розрахунок на перемогу. Зацікавленість була великою. Новгородське боярство багато чим нагадувало галицьке (воно міняло князів залежно від політичної кон’юнктури в Києві), тому новгородський престіл сприймався не інакше, як тимчасовим. А невеличке Торопецьке князівство не могло задовольняти такого діяльного князя як Мстислав Мстиславович Удатний.
З київською допомогою Мстислав Удатний підійшов до Галича і під його стінами розгромив військо Калмана. Юний король із Судиславом (який в останній час готовий був звернутися до Данила Романовича) втекли до Угорщини, а Мстислав у серпні 1219 р. став галицьким князем[1680]. Права Мстислава Мстиславовича як внука Ярослава Осмомисла сумніву не підлягали. Вдова Романа та її оточення поспішили скріпити союз із новим галицьким князем шлюбом Данила Романовича з його донькою Анною[1681]. Реально Спішська угода 1214 р. перестала існувати.