РОЗДІЛ VI БАКОТА В ІСТОРІЇ ПІВДЕННО-ЗАХІДНОЇ РУСІ.

Бакота, як один з важливих міських осередків Середнього Подністров’я, формувалася протягом тривалого часу. Вона зна­ходилася в регіоні порубіжжя й стикання двох розвинутих східнослов’янських союзів племен: уличів і тиверців.

У складі Київської Русі Середнє Подністров’я, як і решта території Поділля, перебували понад 200 років. Письмові історичні Джерела і археологічні матеріали засвідчують, що це сприяло прискореному соціально-економічному і культурному розвитку регіону. Географ Баварський (анонімний автор другої половини IX ст.) зазначав, що численний народ уличів має 318 міст, а... народ тиверців - 148 міст³.

Формування Галицького князівства, до складу якого увійшло ' Сер_Єд_НЄ Подністров’я з Бакотою, Ушицею, Каліусом та іншими Містами і замками, розпочалось у другій половині XI ст. Важливу P⁰-Tb засновника галицької династії князів відіграв Ростислав Володимирович, онук Ярослава Мудрого. Справу зміцнення. князівства продовжили сини Ростислава - Рюрик, Василько і Володар, посідаючи відповідно перемишлянськшї, теребовльський і Звенигородський князівські столи.

Володимир Володаревич у 1141 р. переніс столицю землі до Галича. Він зумів підкорити на якийсь час й непокірних галицьких бояр, які традиційно прагнули до сепаратизму і зміцнення своїх економічних і політичних позицій в князівстві.

Територія Середнього Подністров’я з Бакотою, Ушицею й Каліусом була розташована на півдні Галицької землі⁴. Це, як свідчать літописні дані, був регіон, пов’язаний з бурхливими соціально-політичними подіями XII-XIII ст. Йдеться, зокрема, про міжусобну боротьбу між Київським і Галицьким князівствами, про берладників і бродників у суміжних придунайських землях, про вплив їх на вступи селян-смердів безпосередньо в районі Бакоти і Ушиці, про взаємини галицького князя Данили Романовича з бакотськими боярами, з болохівськимп князями й боярами, в які було втягнуто населення Бакоти та її округи. Нарешті, Бакота і Середнє Подністров’я в цілому, за даними літопису, виступають в середині XIII ст. як територія, пов’язана з активною боротьбою Південно-Західної Русі проти ординських завойовників.

Певну роль відігравала Бакота та її округа в зв’язку з подіями XIV-XVct., пов’язаними з загарбанням Поділля феодалами Литви та Польщі.

Розглянемо вказані аспекти в історико-хронологічній послідовності. Восени 1144 р. між київським і галицьким князями вийпкла міжусобна боротьоа за Волотимирський стіл: “У той же рік розсварилися Всеволод з Володимирком (Во.тодаревіїчем) із- за сина, - бо сів син його, (Всеволода, Святослав), у Володимирі,. і почали один на одного складати вину, і Володимпрко кинув йому хресну грамоту.

Далі літопис повідомляє, що до київського князя, у його боротьбі з Володимирком, приєдналася ціла коаліція: брати Всеволода Ігор і Святослав, Володимир Давидович, син Мономаха Вячеслав, Ізяслав і Ростислав Мстпславпчі, син Святослав та деякі інші давньоруські князі⁶. В той час, як війська ворогуючих сторін стояли в нерішучості одні проти одних біля міста Звенигорода (на річці Білка - у вододілі Бузького і Дністрянського басейнів), до коаліції Всеволода поспішав Ізяслав Давидович з половцями. Він зайняв 1144 р. городи Ушицю і Микулин⁷.

Після укладення миру і виплати Всеволоду військової контрибуції (“...І виїхав Володимир, і поклонився Всеволодові, а Всеволод зустрів його з своїми братами. І дав Всеволоду Володимпрко за труд тисячу і чотириста гривень срібла...”)⁸, галицькому князю Володимирку були повернуті подністровські міста Ушиця і Микулин⁹.

Взимку 1145 р. в Галичі боярська опозиція вирішила за спиною князя Володимирка Володаревича запросити на галицький стіл Івана Ростиславича (Берладника). Останній після тривалого (понад 10 років) часу перебування князем в Берладі на Сереті (притоці Дунаю) у 1141 р. повернувся до Галичини і одержав Звенигородський стіл¹⁰. Іван Берладник прийняв запрошення і прибув до Галича в час, коли Володимпрко Володаревич вирушив на полювання. Дізнавшись про зраду галичан і зайняття галицького стола племінником - Іваном Ростиславпчем, Володимпрко негайно з’явився з дружиною під стінами Галича: ^li...і став навколо города

і багато вони билися. І побили в Івана дружини багато і відрізали його од города, і не можна було йому вернутися в город, і пробіг він крізь (чуже) військо до Дунаю, а звідти полем прибіг ^До Всеволода в Київ” ”. Шлях князя Івана Берладника до Дунаю -^v И45 р. безпосередньо проліг через середньодністровські землі ³ Бакотою, Ушицею і Каліусом.

P Як бачимо, у Середньому Подністров’ї (на землі України адицької¹²), безпосередньо у Бакотському мікрорегіоні¹³, вибувалися військові події у зв’язку з князівськими міжусобицями ^СеРедини XII ст.

У 1159 р. Іван Берладник повертається з Києва до Берладі. Не виключено, що на цей раз його приходу в Подунав’я передували попередні переговори з берладникамп і обіцянки останніх надати йому допомогу для походу на Галич¹⁴. Іван Ростиславич готувався до походу на Ярослава Осмомпсла. “І прибуло до нього половців багато і берладнпків у нього скупчилося шість тисяч, і рушив він до (города) Кучелмина¹³, і раді були (там) йому. А звідти він до (города) Уцінці рушив. Та в город увійшла була залога Ярослава¹⁶, і стали кріпко битися вої залоги з городськпх стін, а смерди перескакували через заборола до Івана, і перебігло їх гриста. 1 хотіли половці взяти город, та Іван не дав їм узяти, і, розгнівавшись половці поїхали од Івана” ¹⁷.

Події 1159 р., що охопили Подунав’я й Середнє Подністров’я, ми розглядаємо як досить широкий антифеодальний рух. Недарма до війська Івана Берладника по шляху його просування вливалися загони з числа місцевих жителів. Яскравим прикладом цього є зафіксований літописом перехід на сторону загонів Івана Ростисла- вича 300 селян-смердів з Ушиці, а також дружня зустріч війська Берладника у Кучулміші. Разом з цим, ми не повинні забувати й тої обставини що Іван Берладник хотів використати рух народних мас у своїх власних інтересах щодо здобуття Галицького князівсько­го столу. Відхід союзників-половців і невдача у здійсненні плану оволодіння Ушицею примусили Івана Берладника зняти облогу і повернутися до Подунав’я. Повстання 1159 року було рішуче придушено загонами галицького князя Ярослава Осмомпсла.

Після смерті Мстислава Удатного, що князював останні роки свого життя в Пониззі і в Пороссі, активізується діяльність окремих економічно міцних і політично підступних галицьких бояр. На сторінках’Галицько-Волинського літопису, зокрема, - часто зустрічаємо ім’я галицького боярина Судислава. Під 1221 р. в літописі відзначено, що князь Мстислав дав йому в управління Звенигород¹⁸. У 1229 р. боярин Судпслав намагався захопити Пониззя з Бакотою.

Дальшому соціально- економічному розвитку земель Південно- Західної Русі перешкоди;' і.апад татаро-монголів. Після захоплення у грудні 1240 р. Києва ординці обруг ділися на землі Галицько- Волинського князівства. У ці скрутні для Південно-Західної Русі часи галицькі бояри розділили між собою землі і стали в них правити як незалежні господарі. Літопис з цього приводу під 1241 р. зазначає: “Бояри ж галицькі Данила князем собі називали, а самі всю землю держали. Доброслав же Судим, попів онук, укняжився був і грабував усю землю, а ввійшовши в (город) Бакоту, все Пониззя забрав без княжого повеління... І була смута велика в землі (Галицькій) і грабіж од них’’¹⁹.

Посилення феодальної експлуатації і боярських безчинств було причиною селянського антифеодального руху, який розгорнувся 1241 р. на Пониззі, а згодом поширився і на всю Галицьку землю. Можна думати, що й серед феодальної знаті Пониззя і, зокрема - Бакоти, були прихильники зміцнення позицій місцевого боярства. Боярство Галицької землі в боротьбі проти зміцнення центральної князівської влади підтримували і правителі Болохівського князівства, які також були переконаними прихильниками феодальних сепаратистських тенденцій.

Болохівське князівство виникло в XII ст. між верхів’ями річок Південний Буг - Случ - Тетерів, на порубіжжі між Київською і Галицько-Волинською землями. Як свідчать літописні дані, князі Болохівської землі не хотіли підкоритися владі Данила Романовича, а в колізіях боротьби з болохівцями згадується Пониззя і Бакота. Восени 1241. р., як повідомляє літопис, “...Ростислав (Михайлович) зібрав князів болохівськцх і останок галичан (і) прийшоадо (города) Бакоти. Але Курило-печатник²⁰ був тоді в Бакоті, посланий Данилом-князем і Васильком списати грабунки нечестивих бояр, (і) він утишив народ’'²¹. У літописі далі йдеться про конкретні колізії зустрічі військ Кирпла-печатнпка і Ростислава Михайловича: “Бо коли вони (війська Ростислава), билися коло воріт (Бакоти, Ростислава), одступивши хотів перемовити його, (Курила), багатьма словами.

Колізії загострення боротьби з князями Болохівської землі у 1241 р. з’ясовуються з подальшої розповіді літопису: “Данило ж, почувши (про) прихід Ростислава з князями болохівськими на Бакоту, відразу кинувся на них: городи їх вогневі оддав і вали їх розкопав. А Василько-князь зостався стерегти землі (своєї) од Литви, (бо) воїв своїх він послав був із братом. Данило тим часом, узявши здобич велику, вернувся, а взяв він (такі) городи їх: Деревич, Губин, і Кобуд, Кудин, Городець, Божський, Дядьків. Прийшов також Курило, печатник князя Данила, з трьома тисячами піших воїв і трьома стами кінників, і дав їм (Данило) узяти город Дядьків. Звідти ж він, (Данило, пішов назад), пограбувавши землю Болохівську і попаливши, - бо зоставили їх, (болохівських князів), татари, щоб вони їм орали (та сіяли) пшеницю і проса. Данило ж на них тим більшу ворожнечу держав, що вони од татар велике сподівання мали”²⁴.

Як видно з літописної розповіді, у каральній експедиції Данила Романовича проти князів Болохівської землі взяли участь жителі Бакоти і Пониззя. У складі загонів Кирила-печатника, що вирушили з Бакоти до Дядькова, безсумнівно, були вої й ополчення з території Пониззя. Звертає на себе увагу і та обставина, що галицькі війська карали міста й замки Болохівської землі за блокування місцевої феодальної верхівки із завойовниками- ординцями: “...щоб вони їм орали (та сіяли) пшеницю і проса” і “...що вони од татар велике сподівання мали”.

Разом з тим, поганий прклад зрадників-князів болохівських - міг поширитися і дійсно поширився, як ми це побачимо трохи пізніше, і на землях Пониззя з Бакотою. Ось чому весною 1242 р. Данило Галицький робить ще одну спробу встановити порядок V Подністров’ї, і зокрема, - в районі Бакоти і Каліуса: “Данило тим часом, прагнучи встановити порядок у (Галицькій) землі, поїхав до (городів) Бакоти і Каліуса...”²⁵

Порядок, який намагався відновити Данило Романович у зв’язку з перспективою продовження боротьби проти моноголо- татар (укріплення міст Бакоти, Ушпці і Каліуса) виявився, на жаль, короткочасним. У 1254-1255 роках татаро-монгольські завойовники знову з’явилися й активізували свої дії в Подністров’ї. Куремса із своєю ордою підійшов до Бакоти. Ось як описує літопис ці події: “...приїхали татари до (города) Бакоти, і прилучився Милій, (старший города), до них. Данило тоді пішов на війну проти Литви, на Новогородок, але тому, що була розкаль, послав він сина свого Льва на Бакоту, (а) Лев послав двірського перед собою. Напавши зненацька, схопили вони Милія і баскака, і привів Лев Милія до отця свого, і стала знову Бакота королевою, отця його”²⁶. Здавалося б, що зрадника - бакотського боярина- намісника покарано і справедливість взяла верх. Але, як свідчить літопис далі “Потім же, порадившися з сином, він, (Данило), одпустив його, (Милія), а поручником був Лев, (запевнивши отця), що той буде вірним. Але коли знову приїхали татари, то він, (Милій), учинив обман і оддав її, Бакоту, знову татарам”²⁷. То був, дійсно складний час середньовіччя, коли у політичній боротьбі представники різних боярських партій часто зраджували князю і своєму народу.

Історія боротьби з монголо-татарами на території Середньої Азії і Кавказу в Xlll ст. дала приклади, коли феодальні верхи часто, зберігаючи свої особисті соціальні інтереси, блокувалися з чужинцями - завойовниками і зраджували інтереси своїх народів. Давня Русь, і, зокрема, - Галицька земля, - не були в цьому смислі виключенням із правила. Констатуючи сказане, наголосимо, однак, Що народні маси і в Середній Азії, і на Кавказі, і на Русі продовжували активну боротьбу з ординцями. Данило Романович, спираючись на народ, сміливо виступив проти Куремси і звільнив •ряд давньоруських міст і замків, які потрапили в залежність від татаро-монголів: Меджибіж, Болохов, Городок, Семач, Городеск та ін.

Виходячи з літописних матеріалів про Бакоту та її найближче оточення у XII-XIlI ст. можна зробити й деякі узагальнення стосовно місця Пониззя і Бакоти в системі населених пунктів Середнього Подністров’я, Галицької землі і всього Галицько- Волинського князівства до нашестя ординців. Зрозуміло, що ці узагальнення повинні ув’язуватися і з матеріалами археологічних досліджень як безпосередньо в самій Бакоті, так і в оточуючому місто мікрорегіоні Пониззя.

Перше, на що необхідно звернути увагу у вказаному зв’язку, - це визначення територіальних меж Пониззя. Як відомо, до поширення історико-географічного терміна “Поділля” побутувала назва “Пониззя”, яка за даними літопису, вперше згадується під 1226 р. У контексті літопису йдеться, зокрема про те, що Мстислав сам узяв під свою владу Пониззя²⁸. У 1228 р. Мстислав Удатний знову підтверджує свої права на Пониззя: тп (Данило)

візьми Галич, а я Пониззя”²⁹. В сучасній літературі висловлені різні тлумачення щодо етимології і семантики слова “Пониззя". Одні дослідники вважають, що йдеться про низ, дол по відношенню до Карпатських гір³⁰. Інші - пояснють етимологію і семантику слова у зв’язку з країною, розташованою в долинах³¹. Таке ж етимологічне пояснення висувається і щодо більш пізнього терміну “Поділля” ³². Ми не бачимо великої розбіжності у приведених поясненнях. Зрозуміло одне, що під “Пониззям” в часи Галицько- Волинської держави розуміли територію середньої течії Дністра. Зокрема, під цим терміном мали на увазі землі в гирлі річок Уцінці, Смотрича, Збруча і Серета. Північна межа Пониззя проходила приблизно по лінії Бар-Солобківці-Псятин. Що ж торкається терміну “Поділля”, то він вперше згадується у Литовсько- РусЪкому літописі під 1362 р. Ця назва в контексті літопису подана як давно відома, що була вже до того у широкому вжитку³³. Таким чином, резюмуючи з приводу назв “Пониззя” і “Поділля”, можна вважати їх в основному синонімічними. Перший термін з’явився раніше, а другий - пізніше. Але був, очевидно, період, коли вживали одночасно і той, і інший. Що ж до території, яку покривала назва “Пониззя”, то вона, безперечно, вужча за “Поділля”. Адже Поділля, крім Середнього Подністров’я, включало вже всі землі межиріччя Дністра та Південного Бугу.

Отже, визначивши приблизні межі давньоруського Пониззя, ми маємо на увазі всю південно-східну частину Галицької землі. У зазначені в літописі території Пониззя окрім давньоруських міст і замків (Бакота, Ушпця, Каліус), що знаходилися на самих південних рубежах Галпцыамземлі³⁴, були включені і правобережні подністровські - Кучелмин, Плав, Хотень (Хотин), Василів і Онут³⁵. Це, так би мовити, розширена територія в середній течії Дністра, яка так чи інакше була пов’язана з Пониззям. Ще у більш широкому історпко-географічному та історико-етнографічному значенні дослідники говорять сьогодні про Дністро-Дунайське Пониззя, включаючи у цей термін землі між середньою і нижньою течіями Дністра-Пруту-Дунаю³⁶.

Говорячи про ту частину Пониззя, яка безпосередньо пов’язана з її стольним городом Бакотою, маємо, таким чином, на увазі лівобережжя Середнього Подністров’я з літописними містами Бакота, Ушиця, Каліус. Як ми вже зазначали у 1-му розділі книги, у цьому регіоні Пониззя могло існувати 34-35 гнізд давньоруських общин при умові, що на кожне таке гніздо припадало в середньому 70 кв.км³⁷, а загальна площа земель регіону становила 2,6 тис. кв.км. Що ж до самої Бакоти, то її дитинець займав понад 1 га, а центральна частина посаду біля 9 га. До окольного града прилягало кілька сільських поселень, які можна розглядати як пригородні села (підгороддя). Отже, загальна заселена міська площа в Бакоті становила біля 10 га.

За розмірами, і відповідно, - за кількістю населення давньоруські міста XlI-XIII століть П.П.Толочко розподіляє на чотири групи. До першої він відносить найкрупніші міські центри, площа яких наближалася або й перевищувала 100 га. Другу групу складають давньоруські міста, площі яких складали від 10 до 50 га. Третя група, на думку дослідника, - це міста площею від 2,5 До 10 га. Нарешті, до четвертої групи відносяться дрібні містечка площею від 1 до 2,5 га³⁸.

Виходячи з вказаної схеми, місто Бакота потрапляє за своєю площею до третьої групи. Що ж до визначення кількості населення Бакоти в XII-XIII ст,- наші можливості обмежені. Справа в тому, Що кілька літніх сезонів перед затопленням в зв’язку із спорудженням Могилів-Подільської ГЕС, які були реалізовані, дали можливість вивчити тільки окремі ділянки давньоруського міста. Тому застосува­ти методику дослідження демографії, запропоновану П.П.Толоч- ^rom на матеріалах давньоруського Києва, археологічне вивчення якого ведеться починаючи з першої чверті XIX ст., а широкі пла­номірні дослідження пов’язані приблизно з 50-ма останніми роками, ми, нажаль, не можемо. Адже для таких розрахунків, крім загальної площі міста, необхідно знати розміри однієї середньостатистичної садиби, коефіцієнт щільності міської забудови і, нарешті, приблизне загальне число садиб³⁹. Але, не дивлячись на обмежені щодо визначення демографії Бакоти можливості, деякі міркування з цього приводу ми все ж таки висловимо.

Як показав в свій час М.М.Тихомиров, важливою компонентою при визначенні демографії давньоруських міст є вказівки літопису про чисельність війська, що його виставляло те чи інше місто під час військових подій⁴⁰. На щастя, літописне повідомлення такого роду про Бакоту є. Йдеться пр колізії військової боротьби Данила Романовича з князями Болохівської землі у 1241 р. У цій боротьбі взяли участь і загони Кирила (Курила)-печатника, який був направлений Данилом з Галича спочатку в Бакоту, а потім - брав участь в оволодінні одного з болохівських міст - Дядькова⁴¹: “...Прийшов також Курило, печатник князя Данила, з трьома тисячами піших воїв і трьома стами кінників, і дав їм (Данило) узяти город Дядьків”⁴². Стосовно кількості воїв загону, який прийшов з Галича в Бакоту, свідчень в літописі немає. Але засвідчено, як бачимо, що з Бакоти під стіни Дядькова прибули триста вершників і три тисячі піших воїнів. Зрозуміло, що до складу цього загону, крім представників дружини Галича, увійшли також піші вої і кінники Бакоти та її округи. Отже, вказане літописне свідчення небхідно якоюсь мірою врахувати при визначенні кількості населення Бакоти XII-XIII ст.

За структурою ж і характером забудови давньоруських міст сучасними дослідниками визначається така закономірність: на 1 га площі міста проживало від 100 до 150 жителів⁴³. Такі параметри, очевидно, характерні для міст з садибним типом забудови. Вони обумовлені відповідним рівнем розвитку продуктивних сил давньоруського суспільства⁴⁴. При загальній площі давньоруської Бакоти в 10 га, на ній (на цій площі) могло, отже, проживати до 1,5 тисяч міських жителів. Якщо ж до цього додати населення найближчої сільської округи, то загальна кількість жителів Бакоти з підгороддям може бути умовно визначена в 2-2,5 тисяч. Це означає, що Бакота, як місто, може бути зараховане до третьої групи (за класифікацією П.П.Толочка)⁴⁵. Вона належить, очевидно, до середніх-малих міст на території Південно-Західної Русі. Для порівняння з іншими давньоруськими містами приведемо площі великих і середніх міст регіону. Галич (250 га), Звенигород (16 га), Луцьк (10 га), Перемишль (10 га)⁴⁶. При врахуванні визначеного дослідниками і вже приведеного нами модусу, за яким на 1 га проживало від 100 до 150 жителів, легко уявити собі чисельність населення у середніх і великих за площею давньоруських містах XII-XIII ст. на території Південно-Західної Русі.

З’ясовуючи питання про витоки і еволюцію давньруських міст до монгольського нашестя, ми прєднуємося до тих вчених, які при дослідженні генезису майбутніх міських осередків враховують не тільки такі фактори як розвиток ремесла і торгівлі у тому чи іншому осередку, а й звертають увагу на місцеві, імманентні фактори еволюції сільської общини⁴⁷. На думку П.П.Толочка, общинно-феодальний і феодальний (державний) шляхи утворення давньоруських міст стали природною еволюцією нових соціаль­них форм життя, які виникли з потреб розвитку самого східно­слов’янського суспільства. Міста ставали центрами, найдавнішими функціями яких були: адміністративно-політична, редистрибутивна (концентрація і перерозподіл надлишкового продукту), а також - культова⁴⁸.

У’ цьому зв’язку Бакота добре ілюструє процес формування й функціонування міста - центра високорозвинутої сільської округи, коли давньоруське місто стало природним зосереджен­ням соціально-економічного потенціалу відповідного сіль­ськогосподарського регіону. Оскільки в Київській Русі і в давньоруських князівствах періоду феодальної роздробленості XII-XIII ст. основним у розвитку економіки був аграрний напрям, то природно, що “міста зростали за рахунок надлишкового продук­ту, який створювався у сільськогосподарському секторі еконо­міки країни, на який вони мали право завдяки значній концентра­ції в них землевласницької знаті”⁴⁹.

Таким чинйм, порівняно невелике за площею давньоруське місто Бакота стала центром досить великої і високо розвинутої, як на ті часи, сільськогосподарської округи на території Середнього Подністров’я. Бакота мала всі основні компоненти, характерні Для міського осередку Південно-Західної Русі: дитинець і посад (або окольний “град”), замок і скельний монастир. До міста Примикали підгороддя з розвинутою сільськогосподарською інфраструктурою. Бакота не була центром князівства. Але значен­ня її, як центру великого сільськогосподарського району, було досить велике. До цього необхідно додати, що місто, як і все Пониззя, були в XII-XIII ст. інтенсивно пов’язані з політичною боротьбою галицьких князів проти боярської оппозиції, а також проти князів Болохівської землі і коаліції, яка до неї приєдналася. Бакота виступає як значний релігійний центр у Середньому Подністров’ї. Все це разом взяте й послужило причиною того, що Бакоті, як ценральному місту Пониззя, давньоруський літопи­сець приділив чимало уваги.

Показово й те, що саме у Бакоту - столицю Пониззя - направ­ляв одного з своїх довірених державних діячів Данило Галицький. Мова йде в даному разі про печатника Кирила (Курила), який після наведення порядку й придушення болохівських князів був висунутий Данилом Романовичем в митрополити і був митрополи­том київським (з 1246-1247 - по 1281 рр.)⁵⁰.

Бакотою управляли намісники або посадники галицького князя Данила Романовича. Безпосередньо напередодні вторгнен­ня ординців на Пониззя в Бакоті правив боярин, галицький посадник Милій⁵¹. Ми вже про це згадували, а тепер підкреслимо лише, що Милій, блокувавшись з монголо-татарами, в середині XIII ст. став, по-суті, представником уже нової - ординської адміністрації на території 'Пониззя. З літопису відомо, що перши­ми заходами нової адміністрації, під тиском ординських баскаків, стало знесення оборонних фортифікацій як в Бакоті, так і в інших містах і замках регіону. Після татарського погрому 1255 р. “не стало в Подільській землі ні одного міста (города), ні деревоїМ рубленого, ні камінням будованого”. Так розповідає літопис про події середини і другої половини XIII ст.

У 60-х роках XIII ст. в Прутсько-Дністровському межиріччі кочував із своєю ордою татарський темник Ногай. У Густинському літописі під 1277 р. записано: “в се лето в татарех царь Ногай”. Про визнання верховної влади Ногая галицьким князем свідчить повідомлення під 1280 р. у Іпатівському літописі⁵². Вже з 70-х років володіння Ногая являли собою самий західний улус Золотої Орди, вздовж лівого берега Дунаю до Дністра⁵³. До 90-х років XIII ст. він, розширюючи свої кочовища, обклав даниною сусідні землі.

Особливий статус склався в середині XIIl ст. у регіоні верхів’я Південного Бугу й середньої течії Дністра. Безпосеред­ньо до Золотої Орди ці області не входили. їхнє адміністративно- політичне становище, судячи з даних літопису, було досить своєрідним. Це, в першу чергу, відноситься до Бакоти - центру галицького Пониззя. Після того, як Милій перейшов на сторону татар, Бакота з її давньоруським населенням на якийсь час стала адміністративним цензом баскачества, являючи собою своєрідну буферну зону між галицькими й золотоординськими володіння­ми⁵⁴. Болохівська земля таакож не входила безпосередньо до складу Золотої Орди. Але літопис розповідає про проживання там “людей татарських” і про міста “сидящих за татары”. На думку В.Л.Єгорова, це свідчить про існування на давньоруській терито­рії “...особливого анклаву, який в адміністративному і політич­ному відношенні повністю підкорявся монголам”³⁵

Похід 1259 р. Бурундая на Польщу проходив по Волині й Волино-Подільському погранпччю. В м.Шумську при зустрічі з князями Васильком і Левом Бурундай наказав.знищити кріпосні споруди міст Данилова, Стожска, Львова, Кременця, Луцька. При цьому Бурундай загрожував у випадку непокори розгромити володіння Галицько-Волинської Русі. Рейди гатар на землі Південно- Західної Русі мали своєю метою відторгнути окраїнні володіння Данила Романовича і утвердити там свою власну адміністрацію. Яскравим прикладом цього є Бакота, правитель якої Милій співпрацював з ординським баскаком. Цікаво, що від 1259 р. і на протязі послідуючих 15-ти років у літописах не зафіксовано появи золотоординських військ на землях Південно-Західної Русі. Але деякі висновки про стан подільських земель можна зробити на основі більш пізніх джерел, зокрема, - літопису великих князів литовських, складеному в першій половині XV ст.⁵⁶

Татари - “отчичі й дідичі Подільської землі”, як говорить про них пізніше літопис⁵⁷, установили на Поділлі відповідну систему оподаткування: через своїх баскаків вони отримували від населення краю регулярну данину, головним чином натурою. Літописи говорять про спеціальні переписи населення для його оподаткування. Про те, що Поділля також було піддано такому перепису не може бути якогось сумніву. Мова йде про розподіл території на “тьми”, на окремі округи з центральними містами: на чолі цих округів стояли “отамани”. До цих отаманів прїздили з Орди баскаки за даниною. Отамани були чимось подібні до дрібних князьків, які користувалися у своїх округах й общинах досить великою владою й впливом⁵⁸. Милій в Бакоті й бѵв, очевидно, одним із таких отаманів. Знаходячись під владою татар, населення Пониззя продовжувало дотримуватися християнської православної релігії⁵⁹. Між подільськими отаманами, які стояли на чолі народного самоуправління в часи татарщини, поряд з Милієм зустрічаються й інші слов’янські (християнські) імена, наприклад, - Димитрій⁶⁰.

Всю Галицько-Волинську Русь зібрав під своєю владою Юрій І Львович (1301-1308 рр.) Як і його дід, Данило Романович Галицький, Юрій І Львович прийняв королевськпй титул, про що свідчить його печатка з написом: “Господарь Георгий король Руси” і “Господарь Георгий князь Владимирпи” ⁶¹. У 1303-1304 або ж у 1305-1306 роках він домігся від константинопольського патріарха возведения Галицької єпіскопії в ступінь митрополії⁶². Поява на початку XIV ст. православної митрополичої кафедри була важливим політичним успіхом Галицько-Волинського князівства, оскільки самостійна православна митрополія зміцнювала положення князівської влади і сприяла дальшому розвитку культури на основі місцевих традицій⁶³. Це повністю стосувалося й території Бакотп та всього Пониззя в цілому. Під 1309 р. маємо повідомлення Яна Длугоша про невдалу спробу папської курії схилити “руського короля” до покори Римській церкві й союзу з нею⁶⁴. Юрій Львович став продовжувачем політики свого діда Данила Романовича. Мабуть, найбільш вагомими причинами прийняття ним королівського титулу могли бути посилення великокнязівської влади й поширення її на всю територію Галицько-Волинського князівства. Саме у цій ситуації Галицько-Волинське князівство повинно було вступити в черговий конфлікт із Золотою Ордою.

Але, з другого боку, внутрішня феодальна війна 1299-1300 рр. вже підірвала колишню військово-політичну могутність Золотої Орди, що тимчасово знизило її активність на міжнародній арені. Цим скористалася галицька князівська влада, яка на початку XIV ст. успішно протистояла військовому натиску ординців і одночасно сплачувала Орді щорічну данину⁶⁵. Дальша конфронтація з причорноморськими татарськими ордами, однак, підірвала військово- економічний потенціал Галицько-Волинського князівства і, як наслідок, - невдале завершення відкритого його противоборства із Золотою Ордою, яка знову набрала силу за хана Узбека на початку 20-х років XIV ст. У 1323 р. Орда нанесла значну поразку Південно-Західній Русі⁶⁶. Білорусько-литовські літописи свідчать вже про наявність на початок 40-х років XIV ст. нової ординської адміністрації в Подільській землі, в тому числі і на території колишнього Галицького Пониззя.

У описаній політичній ситуації й розпочався наступ литовських феодалів на землі Південно-Західної Русі. Активні дії Литви розпочалися в 20-х роках і завершилися, головним чином, на середину 60-х років XIV ст. Зокрема, на 40-60 роки XIV ст. припадає період, коли до складу Великого князівства Литовського було включено велику частину Південно-Західної Русі - Волинську, Подільську, Київську й Чернігово-Сіверську землі⁶'. Необхідно відзначити, що боярство Південно-Західної Русі (у зв’язку з антпордпнською активністю Великого князівства Литовського) підтримувало литовську адміністрацію. У 40-60-х роках XIV ст. військові сили Литви й князівств Південно-Західної Русі спільно виступили проти Золотої Орди⁶⁸.

Послаблення Галицько-Волинського князівства, безперечно, сприяло спрямуванню сусідніх феодальних держав на землі Південно- Західної Русі. Крім Литви, притязания на цю територію висунула й Польща. Родючі землі Поділля, природно, були для литовських і польських феодалів “золотим дном”, за володіння яким було варто й поборотися⁶⁹. Значний інтерес до земель Галицько-Волинської Русі проявляла й папська курія, що, як і раніше, відігравала роль иатхненика католицької феодальної агресії у Східній Європі. В свою чергу Золота Орда намагалася зберегти своє панування в регіоні при допомозі навмисного зіткнення протиречивих інтересів тодішніх державних угруповань⁷⁰.

В історичній літературі міцно укоренилася традиційна думка про те, що литовська феодальна адміністрація з’явилася на подільських землях після перемоги над татарами у битві на Синіх водах, тобто після 1362 р. Однак, подальші дослідження показали, Що влада литовських феодалів на Поділлі була відома й раніше. Зокрема, Ф.М.Шабульдо, наприклад, вважає, що є певні підстави Датувати перехід Подільської землі під владу литовських Коріатови- чів серединою 40-х років XIV ст., коли Велике князівство Литовсь­ке, приєднавши до себе Галицьку землю, зуміло створити в ній базу для розгортання наступу на півдні⁷¹. Утвердження влади Коріатовнчів у Подільській землі відбувалося у короткочасний період спада зовнішньополітичної активності Орди на заході. Це було пов’язано із спалахом внутрішньодинастичної боротьби після смерті хана Узбека в 1342 р. Можна вважати, що у 40-х роках XIV ст. владу Коріатовнчів визнало населення межиріччя Дністра і Південного Буга у середній течії⁷². Повідомлення руських і білорусько-литовських літописів про причетність литовського князя Ольгерда до наступальних дій Коріатовнчів на підвладній ординцям Подільській землі указують на безсумнівну історич­ність цього факту, який, вірогідно, слід датувати 1346-1347 рр.⁷³ В свою чергу польський король Казимир III у серпні- листопаді 1349 р. захопив майже всю територію Галицько-Волинської Русі, а в 1351 р. - він домігся допомоги від папського престолу⁷⁴. За угодою 1352 р. Галицько-Волинську Русь було розподілено між Казимиром III і великим князем Литовським Ольгердом. Польському королівству дісталася Галицька земля і частина Поділля, а Великому князівству Литовському - Волинь⁷⁵. Отже, утвердження влади Коріатовнчів на Поділлі і, зокрема, - в Бакотському мікрорегіопі до битви на Синіх Водах частково підтверджується й актовим матеріалом.

У 1362 р. Ольгерд одержав рішучу перемогу над татарами на берегах р.Сині Води (Синюхи - притоки Південного Бугу). Рештки розбитих Ольгердом татар втекли частково в Крим, а частково - в Добруджу. Територія Поділля була передана Ольгердом у володіння його племінникам - братам Коріатовичам: Юрію, Олександру, Костянтину і Федору. Вони-то й панували на Поділлі. Литовські феодали впорядкуванням і зміцненням території краю, увійшли в приязнь з місцевими отаманами, й продовжили боронити Поділля від татар. Вони заснували Смотрич, відновили Кам’янець і відбудували укріплення Бакоти. Західне Поділля було розподілено на п’ять адміністративних округів, на чолі яких стояли замки: Кам’янець, Смотрич, Скала, Червоноград і Бакота⁷⁶

Місто Бакота поступово відходить на другий план у порівнянні з Кам'яйцем і Смотрпчем. Бакота стає центром одного з подільських повітів. Про Бакоту середини XIV ст. маємо згадку у літописі великих князів литовських. Там йдеться про період, коли Коріатовичі з’явилися на Поділлі: “...и напервей нашли себе твержю на реце на Смотричи,туть пак себе нарядили город Смотричи; а оу другом месте были ⅛pHi∏ι∏ оу горе и на том месте нарядили город Бакоту”⁷⁷.

Вказане повідомлення про Бакоту середини XIV ст., очевидно, фіксує подальший соціально-економічний розвиток міста, яке вже стояло на чолі повіту. Кількісно зростаючий з кінця XIV ст. поземельний актовий матеріал Литовської метрики свідчить про те, що розширення і дальший розвиток вотчинної системи відбував лися головним чином на основі державного пожалування. Великі литовські та удільні князі жалували своїх васалів з різною повнотою прав та повинностей угіддями, селами, волостями. Це послужило основою утворення магнатських латифундій на Волині і Поділлі⁷⁸.

Населення общин переходило під юрисдикцію вотчинника, а сама община зі значно урізаними правами ставала все більше підкореною владі феодала-землевласника, перетворюючись на одне із знарядь феодальної експлуатації селянства при вотчинній системі господарства⁷⁹. На території Південно-Західної Русі за документами добре простежується і така феодальна корпоративна власність, як земельні володіння міських общин. У 1374 р., на­приклад, подільський князь Юрій Коріатович та його брат Олександр, надаючи м.Кам’янцю магдебурзьке право, пожалували його жителів землею (між Мукшею і Баговицею... аж до Дністра)⁸⁰. У 90-х роках XIV ст. Подільську землю було розподілено на три округи: Кам’янецьку, Брацлавську і Сокальську. Ay грамоті Володпслава- Ягайла 1395 р. названі подільські замки Кам’янець, Смотрич, Червоноград, Скала, Бакота, Меджибіж, Божський, Вінниця, Геребовля у значенні центрів окремих округ⁸¹.

Володіння Коріатовичів у Подільській землі, очевидно, відрізнялися одне від одного за розмірами та економічним значенням. Досить рано серед них проявляються переважання уділів з центрами в Смотричі і Кам’янці. їхні володарі відігравали ведучу роль у політичному житті Поділля та його відносин із сусідніми державами. Як стверджують білорусько-литовські літописи, Олександр Коріатович загинув у битві з ординцями у 1380 р. Його нащадком став Костянтин Коріатович, який видав у 1385 р. грамоту купцям міста Кракова на вільну торгівлю з Поділлям. А у 1388 р. він, разом з братом своїм Федором, пожалував своєму слузі Немирі маєток (помістя) в Бакоті⁸². Під 1392 р. знову зустрічаємо ім’я Неміри Бакотського у зв’язку з перестановкою у боярський еліті влади. Він (Неміра) розписався у 1392 р. на грамоті Федора Коріатовича⁸³. Отже, йдеться про бакотського отамана Неміру, який у 80-90-х роках XIVct. був намісником Коріатовичів в одному з важливих середньодністровських уділів.

Федір Коріатович, спираючись на своїх васалів, управляв Подільським князівством досить самостійно, але недовго (з 1388 по 1393 рр.) Вже наприкінці 1393 р. Поділля перейшло під владу польського короля і верховного князя литовського Володислава- Ягайла, який у 1395 р. передав його більшу частину у володіння краківському воєводі Спитку з Мельштина. Після загибелі краківського воєводи у 1399 р. Володислав-Ягайло викупив Поділля у вдови Спитка й віддав його разом з чернігово-сіверськими землями Свидригайлу Ольгердовичу. Отже, з 1393 р. Подільська земля,.в тому числі й Бакота, (за виключенням східних Брацлавського й Вінницького повітів) мала свій особливий статус, знаходячись під верховною юрисдикцією польського короля, а не великого князя литовського⁸⁴.

Кревськаунія 1385 р. означала фактичне панування Польщі, а для Литви - соціально-політичний та релігійний вплив з боку Польщі. Литва прийняла католицизм і засвоїла польський зразок феодального політичного ладу. На початку 1385 р. на сеймі в Любліні Ягайла було обрано королем Польщі. Незабаром він хрестився у Кракові, прийнявши ім’я Володислава II й оженився на наслідниці (спадкоємниці) польського престолу Ядвизі. 4 березня 1386 р. Володислава було короновано. Ставши польським королем, він одночасно зберіг за собою титул і права верховного князя Литви і спадкоємного володаря (“дідича”) Південно-Західних руських земель⁸⁵.

У травні 1410 р. Ягайло повернув Подільські землі Вітовту, який заплатив за них 40 тисяч коп грошей. На протязі 20 років після цього всі подільські замки знаходилися у володінні Вітовта⁸⁶. Тільки після смерті цього князя поляки знову висунули свої притязания на Поділля й хитрістю оволоділи Кам’янецьким замком⁸'. Між Ягайлом і нащадком Вітовта, Свпдригайлом, спалахнула війна за володіння Поділлям. Чотири західні повіти було захоплено й утримано поляками. Брацлав із Східним Поділлям лишилися під Литвою. Бакотський повіт, який лежав на порубіжжі обох зазначений територій, став театром самої впертої боротьби; між тим як польська шляхта, що оселилася тут, признавала над собою лише владу польського короля. Що ж торкається селян, то вони тягнулися до Литви. У цій боротьбі Бакотський замок було зруйновано. Було піддано розоренню й саме місто, тому що з цього часу припиняються всілякі письмові згадки про нього. Останній документ, в якому згадується Бакота, як місто, це акт про перемир’я, що було укладено між королем Ягайлом і Свпдригайлом у 1431 р. У цьому документі зазначено, між іншим, що обидві сторони зобов’язуються до завершення строку перемир’я не від­новлювати Бакотський замок. Слідом за цим (у 1434 р.) Бакотський повіт увійшов до складу тієї частини Поділля, яка була приєдна­на до Польщі⁸⁸.

Важливим соціально-економічним і політичним прошарком населення в кінці XIV і в XV ст. на території Поділля стали так звані зем’яни.

Зем’янин був одним з головних посередників між князівською владою й сільським населенням⁸⁹. Крім повинностей спеціально замкрвих, існував і цілий ряд поборів, які предназначалися для утримання князівських державнпків і інших підлеглих, що знаходилися в замковій окрузі. Поборами цими обкладалися частково самі жителі поголовно або подимно, частково різні прибуткові статті, предмети торгівлі, промислові вироби і т.п. Нарешті, взималися податі натурою, грошима, судові мита й штрафи⁹⁰.

У грамотах Коріатовичів ми кілька раз зустрічаємося з вказівками на бояр подільських, які згадуються поряд з іншими зем’янами і в уяві нових володарів нічим не відрізняються від останніх, крім самої назви. Але різниця між ними, по-суті, існувала. За Коріатовичів зем янське сослов’я утворилося з зайшлих служилих людей, а бояри користувалися своїми земельними володіннями за спадкоємністю, на основі старих давньоруських традицій⁹¹, і

Опорою литовських і польських феодалів V XIV-XV ст. були зем’яни, які розглядалися адміністрацією як проміжна ланка, що сприяла організації відносин феодальної влади з місцевими общинними групами⁹². Зем’янське сослов’я поповнювалося переселенцями з Литви і Польщі. Вони поклали початок так званій - Подільській шляхті⁹³. І хоч подільська шляхта намагалася протидіяти татарським нападам, але з Густинського літопису під 1486 р. дізнаємося, що “татары без милости пленили Подолье и Русскую землю в течение трех годов, без всякого отпора”⁹⁴.

Селяни - “люди Землянские” - називаються в актах ѵ зв’язку з грошовими внесками на користь зем’ян і натуральними повинностями за договором. У деяких випадках давалося право зем’янину судити своїх людей⁹⁵. Але значна кількість заселених земель прилягала безпосередньо до замків і перебувала у віданні князівських старост без посередництва зем’ян чи бояр⁹⁶. На жаль, немає прямих вказівок про внутрішній розпорядок подільських сільських общин XIV-XV ст. Можна вважати, що їх очолювали, як і в попередні часи, “отамани”, які відігравали роль общинних старост і служили органом відносин між князівської владою й селами⁹'. І в містах, за люстраціями XVI cτ., видно, що досить значну частину міського населення складали зем’янп⁹⁸. Повинності міщан загалом не відрізнялися від повинностей сільських жителів⁹⁹.

Бакота XV ст. була вже незначним міським осередком. Бакотський замок після подій 30-х років XV ст. так і не відновився. Бакотський повіт при новому адміністративному поділі території перестав існувати, а його землі увійшли до складу Кам’янецького повіту¹⁰⁰. На початку XVI ст. ми вже зустрічаємо в документах Бакоту як село. У 1516 р. татари хозяйнували у Південній Русі. Вони захопили в полон з території Волині й Подідля біля 150 тисяч чоловік. А у 1524 р. турки і татари спустошили землі Львівську, Саноцьку, Белзську і Подільську¹⁰¹. У 1530 рів Бакоті числилося 3 дима. З Люстрації Кам’янецького староства 1565 р. видно, що після спустошення татарського, помістя в Бакоті мав Станіслав Закревський (мешканець Кам’янця). Названі й вільні селяни, які 4 дні на тиждень повинні були працювати на поміщика¹⁰². На кінець XVI ст. (у 1583 р.) Люстрація відмічає в Бакоті 6 селянських димів. Згадується й про 5 бакотських поміщпків- шляхтичів¹⁰³.

На кінець XVI ст., як дізнаємося з документів, древні міста Бакота й Ушиця вже лежали в руїнах¹⁰⁴. У Кам’янецькому повіті тоді з 179 поселень на 1542 р. - 15 сіл були пустими¹⁰⁵. А на XVII ст. маємо згадку про с.Бакоту (за 1661 р.) в зв’язку з підрахунками димів у містах і селах Подільського воєводства для взимания подимного податку¹⁰⁶. Під тим же 1661 р. Бакота згадується у показаннях присяжних по селах “вповні розорених” ¹⁰⁷.

У тому ж XVII ст. в Бакотському мікрорегіоні зводиться фортеця у Студенпці, яка, разом з містечком і навколішніми землями, належала польським магнатам Потоцьким¹⁰⁸. Значення самої Бакоти як колишнього адміністративного центра зводиться на нівець. У архівних документах ХѴІП-ХІХ ст. вона фігурує вже як звичайне село Кам’янецького повіту Подільської губенії.

Примітки

²⁶ Літопис руський.~C.413- Бакоту тут названо королевою (державою) Данила Галицького, який у 1253 р. був коронований представниками Папського двору і одержав до свого князівського - західно-європейський титул - короля.

²² Літопис руський.~С.413.

²³ Там же.-С.383.

²⁹ Там же.-С.384.

³⁰ Гуменюк С.К. Як складалася територія Поділля // Тези доповідей Подільської історико-краєзнавчої конференції. -Хмельницький, 1965.~С. 48.

³¹ Дашкевич Я.Р. Поділля: виникнення і значення назви // У Щ Подільська історико-краєзнавча конференція. Тези доповідей. Секція історії дожовтневого періоду.-Кам' янеиь-Подільський, 1990.-С.59.

³² Там же.-С.59-60.

33

34

я

36

Гуменюк С.К. Вказ. праця.~С.48.

Тимощук Б.О. Давньоруська Буковина.-К, 1982.-С.85, рис.47. Там же.-С. 138-140, 181.

Толочко П.П. Історичні nopmpemu.~C.194 (карта); Махновець Л.Є. Географічно-археологічно-етнографічний покажчик до книги “Літопис руський’’.-К, 1989.-С.565.

Тимощук Б.А. Восточнославянская община VI-X вв. н.з.-М, 1990.- С.79.

39

40

Толочко П.П. Древнерусский феодальный город,—К. 1989. — С. 197. Толочко П.П. Древний Киев.-К, 1983.-С. 18⅛192.

Тихомиров М.И. Древнерусские города. —М, 1)56. - С.139, 198 та ін.

⁴¹ Літопис руський.-С.399.

⁴² Там же.

⁴³ Рабинович М.Г. Очерки этнографии русского феодального города. —М, 1978.-С.289-290.

Толочко П.П. Древнерусский феодальный город. — С.200-201. Там же,—С. 197.

Там же.

Тимощук Б.А. Восточнославянская община VI-X вв. н.э, —С.112-141. Толочко П.П. Древнерусский феодальный город,—С.233-

Там же.

44

45

46

43

49

^w Літопис руський. — С.491.

^5/ Там же. -С.413.

⁵² Там же. - С.432.

^w Егоров В.Л. Историческая география Золотой Орды в XHEXIV вв. М. 1985.-С.33-34.

⁵⁴ Там же. — С. 36.

⁵⁵ Там же. - С. 37.

⁵⁶ Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле до 1434 года. - К, 1885. - С. 155.

Там же. — С. 156.

58

59

Там же. - С. 158.

60

61

Петров И. И., Городецкий М.И. Подолия: И стар, описание, — Изд. при м-ве внутр, дел П.И.Батюшковым. — С.Петербург. - 1891. — С. 24.

Там же.

Ім'я Георгій = Юрій. Написи на печатці засвідчують, що влада Юрія (Георгія) поширювалася на всю Галицько-Волинську землю.

^a Шаоульдо Ф.М. Земли Юго-ЗападнойPycu в составе Великого княжества Литовского.-К, 1987.-С. 12.

⁶³ Там же.

⁶⁴ Там же.

⁶⁹ Там же.~С. 18.

^κ Там же.~С.23.

⁶⁷ Там же.-С.9.

⁶⁴ Там же.-С.Ю.

⁶⁹ Петров Н.И., Городецкий М.И. Подолия: Истор. описание.~С.164.

⁷⁰ Шабульдо Ф.М. Вказ. праця.~С.25.

⁷¹ Там же.-С.45.

⁷⁷ Там же.-С.45-46.

⁷³ Там же.-С. 48.

⁷⁴ Там же.-С. 49.

⁷⁵ Там же.-С.50.

⁷⁶ Гульдман В.К. Памятники старины в Подолии. — Каменеи-Подольский, 1901.- С. 86.

⁷⁷ Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле... —С.173.

⁷⁸ Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. — С. 75.

⁷⁹ Там же. - С. 77.

^w Там же. - С. 79.

⁸¹ Там. же.-С.85-86.

⁸² Молчановский Н. Вказ. праця. -С.203, пр.1; Шабульдо Ф.М. Вказ. праця. — С. 87.

⁸³ Молчановский Н. Вказ. праця. —С.225-226, пр.2; Шабульдо Ф.М. Вказ. праця.— С.87.

⁸⁴ Шабульдо Ф.М. Вказ. праия. — С.87.

⁸³ Там же.-С.97-98.

⁴⁶ Гульдман В.К. Памятники старины а Подолии. — С.86.

⁸⁷ Там же.

⁸⁸ Там же. —С. 87.

⁸⁹ Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле... —С.304.

⁹⁰ Там же.-С.307-308.

⁹¹ Там же. - С.315.

⁹² Tам же. - С. 317.

⁹³ Там же.

⁹⁴ Архив Юго-Западной России, ч.7, т.2. — 1890. —С.7.

⁹⁵ Молчановский Н. Вказ. праця.— С.326.

⁹⁶ Там же. - С. 332.

⁹⁷ Там же. - С.335.

⁹⁸ Там же.-С.337.

⁹⁹ Там же.-С.337-338.

¹⁰⁰ Гульдман В.К. Памятники старины в Подолии. — С.87. ^lolApxue Юго-Западной Руси., т.2. - 1890. - С. 14.

¹⁰² Там же.-С.213.

^,°³ Гульдман В.К. Вказ. праця.— С.87.

¹⁰⁴ Архив Юго-Западной России ч.7, т.2, 1890. - С. 61.

¹⁰⁹ Там же. - С. 63.

'^x Там же. -С.506.

¹⁰⁷ Там же.-С.519.

^tosTpydbt Подольского епархиального историко-статистического комитета. — Каменец-Подольский, 1901. — С.936.

Рио. 123

Схема розміщення південного іюграниччя Галицького князівства, з Пониззям другої половини XII — першої половини XIII cm:

1 —'Ьсновна територія князівства; 2 — напрямок походу військ Івана

Берладника у І !59 р. (за матеріалами досліджень Б, О. Тимощука, І. С. Винокура).

Рис. 124

Схематичний план фортеці XVII ст. в Студеницѵ І-камені кладки стін; ІІ-шурфи.