§ 10.2. СТРУКТУРА ПРАВОВИХ ВІДНОСИН

В юридичній літературі при розкритті будови правовідносин використовують терміни «структура», або «склад». Вживаючи термін «склад», зосереджують увагу на елементах правовідносин, а використання терміна «структура» дозволяє окрім окреслення елементів правовідносин підкресли також логічний взаємозв'язок між ними.

Правовідносини є конструкцією, що складається з таких елементів:

- суб’єкти правовідносин;

- об’єкти правовідносин;

- зміст правовідносин;

- юридичні факти.

Суб’єкти правовідносин - це учасники правових відносин, які виступають носіями взаємних суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

Види суб'єктів правових відносин:

- люди (фізичні особи) - громадяни певної держави, іноземці (громадяни інших держав), біпатриди (громадяни двох чи більшої кількості держав), апатриди (особи без громадянства жодної держави);

- спільноти - народ (нація), територіальні громади, трудові й навчальні колективи, інші соціальні групи (демографічні, соціально- економічні, професійні тощо);

- об’єднання - державні (держава в цілому, її організації - органи держави, державні установи, державні підприємства) і громадські (громадські організації, громадські рухи, органи громадської самодіяльності, недержавні підприємства й установи).

Люди, спільноти та їх об'єднання відповідно до норм права володіють правосуб’єктністю, тобто передбаченою нормами права здатністю бути учасниками правовідносин.

Правосуб’єктність - здатність виступати суб’єктом правовідносин, що складається з правоздатності та дієздатності. Правосуб’єктність є соціально-юридичною властивістю особи: вона має дві сторони - соціальну та юридичну.

Правосуб’єктність - це самостійна правова категорія, що існує поряд із правами і обов’язками. Вона свідчить про правову здатність особи бути носієм цих прав і обов’язків, тобто правосуб’єктність - не кількісне вираження прав суб’єкта, а постійний громадянський стан особи; не саме володіння правами, а передумова, здатність здобувати і здійснювати суб’єктивні права.

До соціально-юридичних властивостей правосуб’єктності

відносять такі характеристики особи:

Правоздатність - здатність особи мати суб’єктивні юридичні права та юридичні обов’язки.

Розрізняють такі види правоздатності:

- загальна правоздатність - загальна здатність суб’єкта мати права й обов’язки, закріплені в нормах права. У людини загальна правоздатність виникає з моменту її народження і припиняється з її смертю;

- галузева правоздатність - здатність суб’єкта мати права та обов’язки, закріплені певною галуззю права. Існування такої правоздатності обумовлено тим, що в різних галузях права строки виникнення правоздатності визначаються по-різному. Слід зауважити, що цивільне право відходить від розуміння правоздатності як статичного явища. Так, ч. 3 ст. 25 ЦК передбачає, що у встановлених законом випадках, здатність фізичної особи мати окремі права та обов’язки може пов’язуватися з досягненням нею відповідного віку. Таким чином, правоздатність - це така правова категорія, яка розвивається динамічно. Наприклад, фізична особа, якій виповнилось 14 років, має право вільно обирати місце проживання (ч.

- спеціальна правоздатність - здатність суб’єкта мати права та обов’язки, що пов’язана з особливими знаннями, уміннями, навиками, якими повинен володіти суб’єкт права (президента, судді, водія громадського транспорту тощо) 1.

Головним змістом правоздатності фізичних осіб є не реальні права учасників правовідносин, а принципова можливість їх мати. Правоздатність людини невід’ємна від особистості, її неможливо відібрати, вона не може нікому передаватися, але вона у визначених законом випадках може бути обмежена. Юридична особа здатна мати такі права і обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Правоздатність юридичних осіб є завжди спеціальною.

Дієздатність - здатність особи своїми діями набувати і здійснювати суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Включає в себе правочиноздатність і деліктоздатність.

Таким чином, на відміну від правоздатності, дієздатність характеризує можливості індивіда шляхом виконання певних дій оволодівати тими чи іншими правами й обов’язками, а також здатність індивіда своїми діями реалізовувати їх на практиці. Саме наявність дієздатності обумовлює можливість особи, яка досягла певного віку і має закінчену середню освіту, здійснювати певні дії, в результаті яких вона стає студентом вищого навчального закладу.

Рівень дієздатності індивідів залежить від певних факторів:

- віку. Повною мірою дієздатність виникає з досягненням повноліття (18 років). До цього часу неповнолітні мають часткову або неповну дієздатність, яка доповнюється дієздатністю їх батьків або осіб, які їх замінюють;

- стану психічного та фізичного здоров’я. Особи, визнані в установленому законом порядку душевнохворими, вважаються такими, що не усвідомлюють своїх дій та їхніх наслідків, а тому не можуть бути суб’єктами багатьох правовідносин і не притягаються до юридичної відповідальності, хоча б їх дії мали ознаки правопорушення;

- рівня і ступеня освіти та низки інших обставин. Так, слідчим Національної поліції може бути лише особа яка здобула вищу юридичну освіту.

Враховуючи відповідні фактори дієздатності, в ЦК визначено такі рівні: часткова, неповна, повна, обмежена, недієздатність особи.

Часткова дієздатність встановлюється для малолітніх осіб (що не досягли 14 років).

Неповна дієздатність встановлюється для фізичних осіб віком від 14 до 18 років (неповнолітніх осіб).

Повна дієздатність настає при досягненні фізичними особами 18 річного віку (повноліття), а також можливе набуття повної цивільної дієздатності в разі реєстрації за рішенням суду шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі яка: а) досягла 16 років і працює за трудовим договором;

б) є неповнолітньою і яка записана матір’ю або батьком дитини;

в) досягла 16 років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю (за наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника та (або) органу опіки та піклування).

Обмежена дієздатність фізичної особи встановлюється судом, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Також суд може обмежити цивільну дієздатність особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Недієздатною фізична особа може бути визнана судом, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Правочиноздатність - здатність суб’єкта правовідносин

особисто своїми діями вчиняти правочини.

Деліктоздатність - здатність особи нести юридичну відповідальність за вчинене нею правопорушення. Рівень

деліктоздатності залежить від тих самих факторів, що й рівень дієздатності. Деліктоздатність фізичної особи залежить від осудності (здатності віддавати собі звіт у своїх діях і керувати ними) і досягнення певного віку.

Слід зазначити, що серед суб'єктів правових відносин особливе місце посідають юридичні особи, якими відповідно до ст. 80 ЦК є організації, створені і зареєстровані в установленому законом порядку, наділені цивільною правоздатністю і можливістю бути позивачем та відповідачем у суді. Правоздатність, дієздатність і деліктоздатність юридичної особи виникають одночасно, з моменту її держаної реєстрації і припиняються з її ліквідацією, яка фіксується виключенням юридичної особи з державного реєстру. Правосуб'єктність юридичної особи носить спеціальний характер. Вона має здійснювати тільки ті дії, які зафіксовані в її установчих документах. Наприклад, підприємство може виробляти певні матеріальні блага і не має здійснювати функції фінансової установи.

Правосуб'єктність мають як суб'єкти права, так і суб'єкти (учасники) правовідносин, що дає певну підставу для їх ототожнення. Але коректніше розмежовувати ці поняття. По-перше, суб'єкти права є тільки потенційними учасниками правовідносин. По-друге, володіння правами та їх втілення в життя (реалізація) є можливими і поза правовідносинами (наприклад, це втілення в життя загальних норм, що встановлюють правовий статус і компетенцію суб'єкта права, тобто безперешкодне використання суб'єктом юридичних прав та виконання суб'єктивних юридичних обов'язків - без конкретних зв'язків або відносин між суб'єктами права). По-третє, суб'єкт права може володіти лише однією з перелічених характеристик, що складають правосуб'єктність, а саме правоздатністю (дитина, недієздатна особа), що є достатнім для володіння правами. Набуття прав та виконання юридичних обов'язків від імені таких осіб здійснюють їх законні представники (батьки, усиновлювачі, опікуни). Таким чином, поняття «суб'єкт права» і «суб'єкт правовідносин» співвідносяться як загальне та окреме явище.

Оскільки суб'єкт правовідносин - це завжди і суб'єкт права, то його загальну характеристику потрібно пов'язувати з правосуб'єктністю і правовим статусом. Різноманітні зв'язки права і людини можуть бути охарактеризовані через призму правового статусу. Правовий статус - це закріплене правове положення фізичних та юридичних осіб у певній системі суспільних відносин. Структура правового статусу включає:

- правові норми та принципи, що встановлюють даний статус;

- правосуб’єктність;

- основні права, свободи та обов’язки;

- правові принципи і правові гарантії;

- законні інтереси;

- громадянство (або інший зв’язок чи відношення до держави);

- юридичну відповідальність^[252].

Законний інтерес - це усвідомлена суб’єктом права необхідність задоволення своїх потреб способом, що допускається, але прямо не передбачений чинним законодавством. Суб'єктивне право, юридичний обов'язок і законний інтерес є об'єктами правової охорони.

Ознаки законного інтересу:

- законний інтерес виражається в простому юридичному дозволі, який можна сформулювати таким чином: «дозволено все, що прямо не заборонено»;

- законним визнається тільки інтерес, що не суперечить суспільним інтересам. Так, не можна назвати законним інтерес монополіста- виробника у встановленні надвисокої ціни на вироблений товар;

- забезпечує прагнення суб’єкта користуватися конкретним соціальним благом. Наприклад, працівник має право зажадати підвищення заробітної платні, оскільки його благополуччя є його законним інтересом;

- визнається приводом звернення до компетентного органу (але тільки в певних випадках) якщо законний інтерес носить приватний характер, наприклад, інтерес громадянина у встановленні його невинуватості. Загальні ж законні інтереси (наприклад, інтерес у благополуччі громадян похилого віку), як правило, не можуть слугувати підставою для звернення до державних органів;

- на відміну від суб'єктивного права законному інтересу не відповідає чий-небудь обов’язок задовольняти останній або сприяти його реалізації, проте ніхто не має права заборонити особі діяти заради здійснення своїх законних інтересів.

У правовій доктрині аналізується значна кількість правових статусів, але їх узагальнення дозволяє виокремити основні три види, що співвідносяться між собою як загальне, особливе й одиничне:

- загальний правовий статус - це статус особистості як громадянина держави, члена суспільства. Він визначається перш за все конституцією і не залежить від різних поточних обставин (переміщення по службі, сімейного стану, посади, виконуваних функцій), є єдиним і однаковим для всіх, характеризується відносною статичністю, узагальненістю. Зміна змісту цього статусу залежить від волі законодавця, а не від кожної окремої особи. Загальний правовий статус є базовим, вихідним для всіх інших;

- спеціальний (родовий) правовий статус - відображає особливості положення певних категорій громадян (наприклад, іноземців, студентів, інвалідів, працівників правоохоронних органів тощо). Вказані соціальні групи, базуючись на загальному конституційному статусі громадянина, можуть мати додаткові права, обов'язки, пільги, передбачені чинним законодавством. Вдосконалення цих статусів - одне із завдань юридичної науки;

- індивідуальний правовий статус - фіксує особливості правового положення конкретної людини у суспільстві. Він є «проекцією» загального і спеціального статусів на конкретного індивіда, інакше кажучи, це сукупність персоніфікованих прав та обов'язків людини. Індивідуальний правовий статус є рухомим, динамічним, він змінюється разом з тими змінами, які відбуваються в житті людини.

Відмінність у правовому статусі осіб полягає в розбіжностях, пов'язаних з природними чинниками (статус дитини, статус пенсіонера, статус жінки) та у розбіжностях, пов'язаних із юридичними чинниками (статус депутата, статус в'язня, статус посадової особи).

Суб'єкти права вступають у правові відносини з метою задоволення своїх інтересів і потреб. Інакше кажучи, для суб'єкта права правовідносини є юридично регламентованим способом досягнення певних соціальних благ. Ці матеріальні, духовні й інші соціальні блага, які слугують задоволенню інтересів і потреб суб’єктів, з приводу яких і заради досягнення яких вони вступають у правовідносини та наділяються взаємними суб’єктивними правами та юридичними обов’язками, називаються об’єктами правовідносин.

У правовій доктрині можна виокремити дві основні теорії відносно «об'єкта правовідносин». Так, моністична теорія (О.С. Іоффе) визнає об'єктом правовідносин лише поведінку людей. Плюралістична теорія (М.С. Шаргородський) визнає багатоманітність об'єктів правовідносин.

Коло можливих об'єктів правовідносин визначається чинними нормативно-правовими актами. Усі можливі об'єкти правовідносин поділяють на такі види:

- засоби виробництва - об'єкти, за допомогою яких створюється новий продукт. Це можуть бути заводи, окремі верстати, машини, механізми тощо. Для суб'єкта, який займається інтелектуальною діяльністю, засобом виробництва може бути комп'ютер, для художника - пензлі, для письменника - авторучка тощо;

- предмети споживання - предмети, призначення яких полягає в задоволенні життєвих потреб людей (продукти харчування, одяг, житло тощо);

- продукти духовної (інтелектуальної) творчості людини - твори літератури, образотворчого мистецтва, наукові твори;

- особисті немайнові блага людини - здоров'я, ім'я, життя, честь, гідність;

- поведінка певних суб’єктів - можливість відвідувати заняття в навчальному закладі, вистави в театрі, визначення в поведінці суб'єкта складу правопорушення;

- результати поведінки суб’єктів - ремонт побутової техніки, будівництво будинку;

- гроші та цінні папери - облігації, заставні розписки;

- стан природних об’єктів - заповідники, екологічна чистота водосховищ тощо.

У сучасній юриспруденції не визнається об'єктом правовідносин людина (яка може бути лише суб'єктом правовідносин). Разом з тим, історія людської цивілізації знає рабовласницькі відносини, при яких раб був об'єктом купівлі-продажу («річчю, що говорить»).

Об'єкт правовідносин необхідно відрізняти від об'єкта права, під яким розуміють предмет правового регулювання, тобто соціальна сфера, що піддається правовому впливу.

Правові відносини поєднують у собі фактичні відносини між людьми та юридичні норми, що регулюють ці відносини. Таким чином, зміст правовідносин складають права й обов'язки учасників правовідносин, закріплені у правових нормах, а також реальна поведінка учасників з реалізації цих прав і обов'язків та її результати. У зв'язку з цим розрізняють юридичний і фактичний зміст правовідносин.

Юридичний зміст правовідносин утворюють зафіксовані в нормах права суб'єктивні права та юридичні обов'язки їх учасників (сторін).

Суб’єктивне право розуміється як встановлена нормами права міра можливої поведінки уповноваженої особи для задоволення її інтересів і потреб, яка забезпечується відповідними юридичними обов’язками інших (зобов’язаних) осіб.

Структура суб’єктивного права:

- праводія, тобто право поводити себе відповідним чином (право на свої дії);

- правовикористання, тобто можливість користуватись відомим соціальним благом;

- правовимога, тобто право вимагати відповідної поведінки від інших суб'єктів, як мають юридичні обов'язки (право на чужі дії);

- праводомагання, тобто право звертатися до держави за захистом свого юридичного права, в тому числі, і використання міжнародного захисту конвенційних прав і свобод людини.

Види суб’єктивних прав:

- громадянські (особисті) (до них належать права: на життя, свободу і особисту недоторканність; недоторканість житла; охорону приватного життя; таємність листування й телефонних розмов, поштових, телеграфних та інших повідомлень; захист приватного життя особи; визначення національності; користування рідною мовою, а також свобода пересування й вибору місця проживання, свобода совісті (ст. ст. 27, 29 - 35 Конституції України));

- політичні (політичні права, пов'язані з наявністю громадянства України та на відміну від особистих прав, адресованих Конституцією України «кожному», належать тільки громадянам. Реалізація цих прав дає змогу громадянам брати участь у політичному житті суспільства, управлінні державою (ст. ст. 36, 38 - 40 Конституції України));

- соціально-економічні (належать до таких важливих сфер життя як власність, трудові відносини, здоров'я, відпочинок, і слугують забезпеченню матеріальних, духовних, фізичних та інших соціально- значущих потреб й інтересів особи (ст. ст. 13, 14, 41, 42 Конституції України - економічні; ст. ст. 43 - 49 Конституції України - соціальні), їх реальність робить державу соціальною, тобто такою, що забезпечує належний рівень життя людини, її вільний розвиток);

- культурні (до культурних прав і свобод належать право на освіту, свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. ст. 53, 54 Конституції України));

- права-гарантії (гарантії конституційних прав і свобод людини закріплені Конституцією України (ст. ст. 55 - 57, 59, 64). До них належать права на судовий захист, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, знання кожним своїх прав і обов'язків, правову допомогу, а також неприпустимість обмеження конституційних прав і свобод людини та громадянина).

Юридичний обов’язок - це покладена нормами права на зобов’язану особу й забезпечена можливістю застосування засобів державного примусу міра необхідної поведінки, яку вона повинна здійснювати в інтересах уповноваженої особи.

Структура юридичного обов’язку включає:

- зобов’язання дією, тобто здійснювати певні дії;

- зобов’язання необхідною поведінкою, тобто не перешкоджати контрагенту користуватись тим благом, по відношенню до якого він наділений правом;

- зобов’язання виконанням, тобто реагувати на законні вимоги правомочної сторони;

- зобов’язання претерпінням (позбавленням), тобто нести юридичну відповідальність у разі відмови від виконання юридичних обов’язків або несумлінного їх виконання, в тому числі, і необхідність держави-порушниці конвенційних зобов’язань понести встановлену відповідальність.

Аналіз положень Конституції України дозволяє виокремити наступні обов’язки громадян:

- неухильно додержуватись Конституції та законів України;

- не посягати на права та свободи, честь і гідність інших людей;

- сплачувати податки і збори у порядку і розмірах, встановлених законом;

- подавати щорічно декларації про майновий стан та доходи за минулий рік;

- не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині та відшкодовувати завдані збитки;

- захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України;

- шанувати державні символи України;

- відбувати військову службу відповідно до закону.

Невиконання юридичного обов’язку є юридичним фактом для виникнення правоохоронних відносин, в межах яких реалізується юридична відповідальність.

Таким чином, юридичний зміст правовідносин закріплений у нормах права своєрідним юридичним сценарієм правовідносин і визначає те, як вони повинні забезпечуватись у реальній дійсності.

Фактичний зміст правовідносин - це рівень реального здійснення юридичних прав і обов’язків учасниками правовідносин^[253].

Фактичний зміст правовідносин показує, в якій мірі фактична поведінка їх учасників відповідає юридичному змісту правовідносин, тобто те, як вони відбуваються або відбулися у реальній дійсності. Виходячи з цього, можна стверджувати, що будь-яке правопорушення є результатом невідповідності фактичного змісту певних правовідносин його юридичному змісту.

Розглянемо такі правовідносини, як навчальні заняття у вищому закладі освіти з точок зору деяких складових його юридичного та фактичного змісту.

Елементом юридичного змісту цих правовідносин є обов’язок студентів своєчасно, без запізнень з’явитись в аудиторії для проведення заняття, якісно підготуватись до семінарських і практичних занять, не користуватись шпаргалками при написанні контрольних робіт та при підготовці до відповіді на екзаменах тощо.

Те, наскільки своєчасно студенти з’являються в аудиторії, реальний рівень підготовки до занять та іспитів, реальна кількість студентів, які не користуються шпаргалками, утворюватимуть фактичний зміст даних правовідносин.

Юридичний зміст є завжди типовим для певного виду правовідносин, а фактичний зміст - завжди унікальний, неповторний. Наприклад, всі покупці супермаркету здійснюють юридично однакові дії (оплачують ціну купленого товару), але фактична поведінка у кожного різна (різні товари, суми грошей, наявність або відсутність дисконтних карток тощо).