§ 7.2 НОРМА ПРАВА ТА ЇЇ СТРУКТУРА

Норма права є однією з найважливіших правових категорій юридичної науки. Правові норми регулюють основні суспільні відносини, і від того, як і в якій формі їх викладено, безпосередньо залежить можливість реалізації соціально значущих завдань, для чого створено відповідні норми.

Здебільшого норму права тлумачать як формально визначене правило загального характеру, що встановлене чи санкціоноване державою або іншим уповноваженим суб’єктом правотворчості з метою регулювання чи охорони суспільних відносин, яке забезпечують можливістю застосування примусу.

Ознаки норми права:

- є вольовим правилом (встановлює необхідний або допустимий шаблон поведінки), адже відображає волю суб’єктів правотворчості, серед яких суспільство, народ, держава в особі органів державної влади, що гармонійно акумулює суспільну, групову й індивідуальну волю громадян;

- встановлюється чи санкціонується державою або іншим уповноваженим суб’єктом правотворчості в чітко визначеному порядку, тобто ухвалюється уповноваженим на те суб’єктом правотворчості в межах його компетенції відповідно до встановленої процедури;

- є формально визначеною, оскільки: а) фіксована в писаних джерелах права (конкретної юридичної сили та сфери дії в часі, просторі та за колом осіб); б) полягає в однозначності сприйняття суб’єктами права її змісту, чого досягають завдяки точності та ясності певної мовної форми;

- має загальний характер, що зводиться до неконкретності (неперсоніфікованості) адресата й поширеності на невизначену кількість випадків чи осіб;

- забезпечується державою або іншим уповноваженим суб’єктом правотворчості, що охоплює можливість застосування примусу;

- має регулятивний характер - врегульовує (впорядковує) та охороняє суспільні відносини.

Важливе значення для з’ясування змісту, функцій, ролі норм права як правового феномену, окреслення місця в системі права та їх взаємозв’язку в механізмі правового регулювання має висвітлення їх плюралізму за допомогою класифікації за певним критерієм (ознакою).

Класифікація норм права:

1. За суб’єктами правотворчості: норми права як результат прямого волевиявлення народу; норми законодавчої влади; норми глави держави; норми органів виконавчої влади; норми органів місцевого самоврядування, територіальних громад тощо.

2. За предметом правового регулювання: норми

конституційного, цивільного, трудового, сімейного, адміністративного, кримінального, екологічного права; норми права соціального забезпечення; норми міжнародного права тощо.

3. За методом правового регулювання (за способом встановлення диспозиції):

- імперативні норми права (зобов’язувальні та заборонні) - категоричні (абсолютно визначені) правила, що чітко й однозначно визначають поведінку суб’єктів суспільних відносин;

- диспозитивні норми права («заповнювальні») - надають можливість суб’єктам права самостійно встановлювати для себе певні взаємні права й обов’язки (надають свободу вибору поведінки);

- рекомендаційні норми права - встановлюють варіанти бажаної поведінки з позиції суб’єкта правотворчості з метою врегулювання суспільних відносин (конкретизовані в локальних правових актах для подальшої реалізації);

- заохочувальні норми права - визначають форму та міру заохочення за схвалюваний державою і суспільством варіант поведінки (навіть у кримінальному законодавстві міститься чимало заохочувальних норм). Особливість цих норм полягає в тому, що вони не встановлюють правило поведінки, а шляхом надання суб’єктам певної свободи вибору закликають до активної правомірної поведінки^[190].

4. За способом правового регулювання або характером диспозиції регулятивних (правовстановлювальних) норм права:

- уповноважувальні (дозвільні) норми права - наділяють суб'єктів певними правами (містять у тексті слова «має право», «може») і вказують на наявність певних можливостей у суб'єктів вчиняти позитивні дії у власних інтересах (подати позов до суду, розпоряджатися майном, одержувати пенсію);

- зобов’язувальні норми права - засвідчують необхідність здійснювати певні дії (містять у тексті слова «зобов'язаний», «повинен»), покладають на суб'єктів конкретні обов'язки (заповнити і вчасно подати декларацію про доходи; подати митниці необхідні для митного контролю документи тощо);

- заборонні норми права - вказують на необхідність утриматися (містять у тексті слова «забороняється», «не допускається», «не може», «не вправі») від вчинення дій, встановлюють заборони (не створювати організаційні структури політичних партій у військових формуваннях; не повідомляти стороннім особам про факт усиновлення).

5. За функціональним призначенням (спеціалізацією) в механізмі правового регулювання:

- регулятивні (правовстановлювальні) - спрямовані на впорядкування суспільних відносин шляхом встановлення прав та обов'язків учасників правовідносин (становлять більшість юридичних норм);

- охоронні (правоохоронні) норми права - регламентують засоби державнопримусової форми реалізації юридичної відповідальності за недотримання встановлених у регулятивних (правовстановлювальних) нормах права прав й обов'язків учасників правовідносин. Спрямовані на конфліктні ситуації, що загрожують реалізації регулятивних норм, мають обвинувальний характер, передбачають примус (є вторинними стосовно регулятивних норм);

- спеціалізовані (нетипові) норми права - це обов'язкові, формально визначені, цілісні, логічно завершені правила підвищеного рівня загальності, що відповідають визнаній у суспільстві мірі свободи, рівності та справедливості, встановлені чи санкціоновані та гарантовані державою або іншим уповноваженим суб'єктом правотворчості з метою субсидіарного (допоміжного) впорядкування суспільних відносин і забезпечення єдності й одноманітності дії механізму правового регулювання^[191]. Наприклад, спеціалізовані норми кримінального права охоплюють такі види норм: узагальнювальні; декларативні; дефінітивні; оперативні¹ та виконують специфічні функції^{[192] [193].}

Види спеціалізованих норм права:

норми-засади (загальнозакріпні) - це різновид спеціалізованих норм права, що закріплюють первинні основи суспільного й державного ладу, відображаючи в узагальненому вигляді певні елементи регульованих відносин, що конкретизовані в інших нормах. Наприклад, у ст. 2 Конституції України встановлено, що «Україна є унітарною державою. Територія України в межах наявного кордону є цілісною і недоторканною»^[194]. Загальнозакріплювальні норми іноді збігаються з установчими;

норми-декларації (декларації) - це різновид спеціалізованих норм права найвищого рівня загальності, що висвітлюють завдання, предмет і напрям правового регулювання певної сукупності норм права (галузі чи інституту), а також інші інформаційно-ціннісні положення, спрямовані на субсидіарне впорядкування суспільних відносин і забезпечення єдності й одноманітності дії механізму правового регулювання.

посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання кримінальним правопорушенням»^[195];

норми-принципи (установчі) - це різновид спеціалізованих норм, що виражають засадничі, фундаментальні положення сутнісного характеру, вирізняються універсальністю, раціональністю,

імперативністю, підвищеним рівнем загальності, спрямовані на субсидіарне впорядкування суспільних відносин і забезпечення єдності та одноманітності дії механізму правового регулювання. Наприклад, ч. 3 ст. 2 КК визначає, що «ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за те саме кримінальне правопорушення більше одного разу», а також конституційний принцип прямої дії^[196]. Слід зауважити, що

«...саме нормами-принципами здебільшого наповнений зміст Основного Закону. Суд після встановлення фактичних обставин справи досліджує правові наслідки таких фактів, виокремлює юридично значущі обставини, унаслідок чого формує правову основу справи на підставі чинних норм галузевого законодавства, «підтягуючи» їх певним чином до конституційного розуміння змісту норми. Таке відбувається саме завдяки системному зв’язку між нормою галузевого закону та конституційним принципом, у чому полягає опосередковане безпеки і порядку»^{[197] [198]. Спеціалізовані норми права в механізмі правового регулювання є об’єктом уваги представників як загальної теорії права, так і різногалузевих юридичних наук[199];}

застосування норм Конституції»¹;

норми-дефініції (дефінітивні) - це різновид спеціалізованих норм права, що містять визначення правових категорій і понять, тобто відображають зміст і (або) встановлюють обсяг правових понять шляхом висвітлення їх основних юридично важливих ознак та (або) сукупності предметів, мислимих у цих поняттях права, спрямовані на субсидіарне

впорядкування суспільних відносин і забезпечення єдності та одноманітності дії механізму правового регулювання. Наприклад, у ст.

норми-цілі (прогностичні) - це різновид

спеціалізованих норм права, що містять прогнози розвитку правової системи, завдання галузей та інститутів права. Наприклад, у ст. 1 Закону України «Про Конституційний Суд України» встановлено, що завданням Суду є забезпечення верховенства Конституції України, вирішення питання про відповідність Конституції України законів України та в передбачених Конституцією України випадках інших актів, здійснювати офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції України^[200];

норми-інструменти (оперативні) - це різновид спеціалізованих норм права, що виконують допоміжну роль, установлюють час набрання (зміни, припинення) чинності нормативно-правового акта, його поширення на відповідне коло суспільних відносин, продовження дії на певний строк (регулює рух нормативно-правового акта);

норми-арбітри (колізійні) - це різновид спеціалізованих норм права, що регулюють вибір нормативно-правового припису за наявності колізій суперечностей або розбіжностей між приписами нормативно- правових актів, що регулюють однакові правовідносини й виявляються в процесі їх застосування компетентними органами та вповноваженими посадовими особами (здебільшого є типовими рішеннями щодо застосування юридичних норм).

Серед спеціалізованих норм права слід також виокремити й стратегічні норми^[201], преюдиції, презумпції, фікції.

6. За рівнем правового регулювання:

- матеріальні - норми, які закріплюють (визначають зміст) права й обов'язки суб'єктів права, безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин (на підставі яких можна вирішувати справу по суті);

- процесуальні - норми, які регламентують порядок, форми та методи реалізації прав й обов'язків, передбачених у нормах матеріального права (порядок розслідування кримінального правопорушення, порядок виклику свідків у суд).

7. За терміном дії в часі:

- постійні - норми невизначеної в часі дії (діють до їх скасування);

- тимчасові - норми визначеної в часі дії (з певним строком дії);

- зворотні - норми зі зворотною силою дії.

8. За сферою територіальної дії (дією в просторі):

- загальні - поширюються на територію всієї країни;

- місцеві - поширюються на територію певної адміністративно- територіальної одиниці.

9. За колом суб’єктів, на яких норма поширює свою дію:

- загальні - поширюються на все населення або на всі органи й організації держави;

- спеціальні - поширюються на певне коло осіб;

- виняткові - регламентують винятки (вилучають) або усувають дію норми права щодо певних суб'єктів.

Розглянута вище класифікація норм права не є вичерпною, оскільки поділ норм права на види можна здійснювати й за іншими критеріями.

Особливу роль у з'ясуванні складної сутності норми права відіграє окреслення її структури.

Структура норми права - це сукупність чітко визначених елементів, що в процесі взаємодії, у межах єдності наявних між ними зв’язків забезпечують функціональну самостійність норми права. Тобто структура норми права - це внутрішня будова норми, поділ її на певні складові (елементи). Традиційно виокремлюють три елементи норми права: гіпотезу, диспозицію та санкцію. Без диспозиції норма є неймовірною, без гіпотези - безглуздою, без санкції - неспроможною^[202].

Гіпотеза (припущення) - це елемент норми права (частина норми), що вказує на конкретні життєві обставини (умови), наявність або відсутність яких надає можливість суб’єктам права реалізувати закріплені в диспозиції права й обов’язки.

Гіпотези норм права класифікують за такими критеріями:

1) кількість обставин (умов), передбачених гіпотезою норми права:

- проста гіпотеза - передбачає наявність (відсутність) лише однієї обставини (умови), за наявності (відсутності) якої реалізується норма права;

- складна гіпотеза - охоплює дві або більше обставин (умов), одночасна наявність (відсутність) яких є обов’язковою умовою для початку дії норми права;

- альтернативна гіпотеза - охоплює кілька обставин (умов), за наявності (відсутності) принаймні однієї з яких норма права починає діяти;

2) форма вираження:

- абстрактна гіпотеза - визначає умови реалізації норми права загальними родовими ознаками, без глибокої деталізації, що надає можливість охопити, а також урегулювати значну кількість однорідних випадків;

- казуїстична гіпотеза - регламентує умови дії норми права, використовуючи вужчі, спеціальні, видові ознаки;

3) ступінь визначеності:

- абсолютно визначена гіпотеза - вичерпно охоплює обставини (умови), з наявністю або відсутністю яких пов’язують чинність (дію) норми права;

- не цілком визначена гіпотеза - містить формулювання в загальній формі типу «в необхідному випадку», а наявність або відсутність цієї потреби визначається відповідними суб’єктами;

- порівняно визначена гіпотеза - не містить достатньо повних відомостей про обставини дії норми права, обмежуючи умови застосування останньої колом формальних вимог.

Диспозиції норм права класифікують за такими критеріями:

1) кількість варіантів поведінки:

- безальтернативна диспозиція - суб’єкту права пропонують лише один варіант поведінки;

- альтернативна диспозиція - суб’єкту права надано декілька можливих варіантів поведінки;

2) склад (характер) варіантів поведінки:

- проста диспозиція - встановлює один конкретний варіант поведінки, що настає за наявності конкретних фактичних обставин, проте не розкриває його;

- складна диспозиція - передбачає декілька варіантів поведінки за одночасної наявності відповідних наслідків, що настають за певних фактичних обставин;

3) спосіб викладення правила поведінки (прав та обов’язків):

- описова диспозиція - окреслює всі істотні ознаки поведінки (права й обов'язки) суб'єкта права;

- відсильна диспозиція - містить усі правила поведінки (права й обов'язки), а відсилає для повного ознайомлення до інших норм права, які знаходяться в цьому самому нормативно-правовому акті;

- бланкетна диспозиція - це різновид відсильної диспозиції, що для висвітлення змісту прав та обов'язків суб'єкта спрямовує до іншого чинного нормативно-правового акта;

- змішана диспозиція - поєднує способи викладення прав та обов'язків, що притаманні іншим видам диспозиції, зокрема описовій, відсильній та бланкетній;

4) спосіб описання правила поведінки (прав та обов’язків):

- абстрактна диспозиція - права й (або) обов'язки суб'єкта викладено в загальному вигляді;

- конкретна диспозиція - права й (або) обов'язки суб'єкта сформульовано за допомогою спеціальних, індивідуалізованих ознак;

5) ступінь визначеності:

- абсолютно визначена диспозиція - окреслює з вичерпною конкретністю та повнотою права й обов'язки суб'єкта права;

- не цілком визначена диспозиція - вказує лише на загальні ознаки поведінки, у межах яких суб'єкти уточнюють свої права й обов'язки самостійно;

- відносно визначена диспозиція - встановлює права й обов'язки суб'єктів, водночас дає можливість для їх уточнення залежно від конкретних обставин;

6) форма вираження (характер охоплених прав та обов’язків):

- уповноважувальна диспозиція - надає суб'єктам право на здійснення передбачених у них (правилах) позитивних дій, визначає певний варіант їх можливої, дозволеної поведінки;

- зобов’язувальна диспозиція - покладає на суб'єктів обов'язок здійснення певних позитивних дій, окреслює можливість певного варіанту зобов'язувальної поведінки;

- заборонна диспозиція - містить заборону здійснення відповідної протиправної дії або бездіяльності.

Санкція (стягнення) - це елемент норми права, що встановлює невигідні (негативні) наслідки на випадок порушення прав та обов’язків, визначених у диспозиції.

Призначення необхідного й достатнього покарання для виправлення особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, є запорукою реалізації поставлених перед покаранням завдань^[203].

Санкції норм права класифікують за такими критеріями:

1) галузева ознака (сфера застосування): конституційна, цивільна, адміністративна, дисциплінарна, кримінальна санкції;

2) ступінь визначеності:

- абсолютно визначена санкція - визначає вид і міру впливу, що повинна бути застосована до особи в разі порушення нею прав та обов’язків;

- відносно визначена санкція - регламентує межі негативної юридичної відповідальності від мінімальної до максимальної;

- альтернативна санкція - передбачає кілька несприятливих наслідків, кожен з яких може бути застосовано окремо;

3) характер негативних наслідків:

- правовідновлювальна (компенсаційна) санкція - вказівка на міру державного примусу, який застосовують для:

✓ примусового виконання невиконаного обов’язку й поновлення порушеного права;

✓ ліквідації «уявних правовідносин», тобто тих, які виникли внаслідок незаконних дій;

✓ скасування нормативно-правових актів, які суперечать закону;

- штрафна (каральна) санкція - заходи державного примусу, за допомогою яких здійснюють превенцію правопорушень, їх застосування не сприяє усуненню збитків, що завдані правопорушенням;

4) склад негативних наслідків:

- проста санкція - передбачає застосування лише одного негативного наслідку;

- складна санкція - передбачає застосування одночасно кількох негативних наслідків.

Отже, норма права - це вид соціальної норми, що має складну будову й передбачає чимало різновидів залежно від критеріїв класифікації.